Антонін ЛіємЗауваги щодо центральноевропейської ідентичностиЧому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій? Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність. Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору. Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія. Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу. Чи справді існує щось таке, що характеризує центральноевропейську культурну ідентичність? Письменник Ґеорґі Далос вважає, що сьогодні центрально-европейська література створюється по всьому світі. Я вважаю цей вислів дуже важливим. Бо що таке історія культури цього простору? Якщо правда те (а я вважаю це правдою), що европейська спадщина полягає у “громадянському суспільстві”, яке в межах цього простору зайшло найдалі на Схід, то де ж закінчується такий досвід, а разом з ним і Центральна Европа? Ми знаємо, що сьогодні в Росії такі дискусії ведуться дуже серйозно. Нещодавно ми почули від одного радянського філософа у Франції запитання: що означає бути европейцем? Існують европейці від народження, і є такі, котрі мусять собі на це заслужити. Це тривалий шлях, якщо не мати за собою традиції “цивільного суспільства громадян” і прагнути його здобути, доробитися до такого суспільства і такої історичної перспективи. Тут потрібні велике терпіння і мужність. Я думаю, що Центральна Европа – це східний край европейської спадщини. Але саме тут ця спадщина перебуває у найбільшій небезпеці. Отже, ознака Центральної Европи – це захист тієї спадщини, утвердження приналежности не до Східної Европи, а до традиції Ренесансу, Просвітництва, Европеїзму, “громадянського суспільства”. Усі малі центральноевропейські країни позначені яскраво вираженим націоналізмом, національними рухами. Однак цей націоналізм, на противагу, скажімо, до европейської Півночі, веде не до провінціалізації та замкнутости, але від початків має космополітичний характер. Центральноевропейські слов’яни були з двох боків оточені небезпекою – російською (слов’янофільською) та німецькою. Тому польські націоналісти і романтики, чеський національний рух та угорці повернулися до інших частин Европи, тому їх космополітизм та їхня традиція були і залишаються під французьким, англійським та італійським впливами. Коли в Богемії відновлено рідну мову, то протягом короткого часу слід було довести, що ця мова здатна висловлювати усе те, що висловлюють інші мови. Так склалося, що у XIX сторіччі світову літературу перекладали на мову, яка колись не існувала. Це досягнення призвело до космополітизму чеського націоналізму, так і польський романтизм привів до космополітизму польського націоналізму. Характер центральноевропейської культури полягає у зіткненні багатьох культур. Це не є культура з австрійськими чи слов’янськими ознаками. У Західній Европі контакти між культурами розглядаються зовсім інакше. Там роблять спроби черпати з різних джерел і европейських, і неевропейських культур, щоб об’єднати їх під одним дахом. Ці намагання іноді бувають навіть конвульсивними, вони не належать до буденного життя. Західноевропейські народи завжди були самостійними культурними утвореннями. Співіснування і накладання культур, релігійна толерантність – це для них нове і ще не осмислене. Щось подібне маємо і в Сполучених Штатах: якщо придивитись до політичного і культурного життя, то можна розпізнати, що більшість осіб, яка в американській зовнішній чи культурній політиці мають космополітично-европейську орієнтацію,– европейського або гебрейського походження, що певною мірою одне і те ж. Цей внутрішній, несвідомий і не снобістський космополітизм, як на мене, – це складова частина центральноевропейськорї історії. Ми, центральні европейці, позначені цією історією. Вона спільна для всіх нас. Яка ж роль Австрії у культурі цього реґіону? Гадаю, насамперед – це внесок австрійсько-гебрейської культури, який був і залишається дуже важливим. Сюди ж додається і другий внесок: австрійська культурна ідентичність завжди мусила утверджувати себе супроти німецького націоналізму. Цей тиск і досі все ще в Австрії відчутний. Утвердити свою ідентичність означає теж і заглянути крізь Німеччину далі, у решту світу. Я вважаю, що в цьому сенсі Відень був космополітичним у всьому найкращому, що він створив, що мислив і що належить до традиції австрійської культури. Кундера одного разу сказав: “Ми ніколи не вважали, що нам ґарантоване наше національне існування. Навпаки: для великих народів це було само собою зрозумілим. Натомість майбутнє існування народів Центральної Европи завжди було тимчасово суспендованим. Воно було, але так само легко його могло і не бути. Коли один молодий студент у Франції захотів написати фарс про своїх гімназійних учителів, він спробував знайти країну, якої не існувало. Ця країна називалася Польща, а король Польщі звався Убу. Польщі не було. Існувала Богемія, але не як самостійна країна чи народ. Ця країна офіційно не мала власної мови. Що ж постало із такої ситуації? Дуже глибоке відчуття, що існування знову і знову у небезпеці, відчуття непевности за власне майбутнє. Це має багато спільного з гебрейською культурою. Така ж схильність до самоіронії. Самоіронія – це зброя, яка завжди була у центральноевропейській культурі, у більшій мірі, ніж в будь-якій іншій. Коли я говорю “центральноевропейський”, то маю на увазі теж і “австрійський”. Самоіронію знаходимо і в Музіля, і в Броха, так само, як і в чеських та угорських авторів. Звідси випливає наступне запитання – географічне. Де знаходиться Центральна Европа? Чи це справді лише колишня монархія Габсбурґів? Я у цьому не дуже впевнений. Ті ж ознаки я бачу не лише у Кракові, але й у Варшаві і Познані, Ґданську. Дуже чіткі вони і у Швайцарії. Як на мене, то Дюренматт і Фріш – прекрасні центральноевропейські письменники. У них є все, що притаманне й іншим – те саме відчуття, той самий світогляд, ті ж побоювання, та ж їдка іронія та самоіронія тощо. Той самий стиль знаходимо і в Трієсті. Для мене складність виникає у зв’язку з ідентифікацією “німецько-рейхової” частини Центральної Німеччини. Мені важко уявити, що Берлін не вважають центральноевропейським містом. Однак наскільки саксонська чи прусська традиції є центральноевропейськими? Я не наважуся стверджувати щось конкретне щодо цього. Те саме я сказав би і про Баварію, Мюнхен, але я вважаю, що Ґюнтер Ґрасс – центральноевропейський письменник. Він сам це знає краще за будь-кого. Хочу згадати ще одне ім’я, а саме – Карел Чапек. Він – важливий доказ того, що я думаю. Хоча б тому, що Чапека загнали у гріб вороги космополітизму, в той час, коли проголошували хвалу Центральній Европі. Не слід забувати також (мені здається, це пройшло повз увагу Мілана Кундери), що Центральну Европу вихваляли не у 1948 році і не в 1944 в Ялті, а у 1939 у Мюнхені. Якби не було Мюнхена, не було б і Ялти, не було б і 1948 року чи інших наслідків. Про це особливо люблять забувати ті, хто підписався в Мюнхені. По-друге, труднощі для мене виникають і з ідентифікацією Росії. Центральна Европа, насамперед слов’яни, мусили утверджувати себе не тільки стосовно Німеччини шляхом “дивного” космополітизму. Тому чехи майже добровільно ринули в обійми панславізму і тим самим ще на певний час врятувалися. І навпаки – поляки чинили опір обом сторонам – за допомогою космополітичної культури та великої релігійної традиції дотримання толерантности, про яку не слід забувати. Думаю, що Польська церква була однією з найтолерантніших серед усіх католицьких помісних Церков, і европейський протестантський рух знав про це, наприклад, чехи, кальвіністи. Узагальнюючи, можна було б сказати, що усі малі країни мусять “вийти із самих себе”, щоб підтримати і зберегти власну ідентичність. Однак, на мою думку, це не стосується Північної Европи, як це демонструють фінська чи шведська культури, які, радше, замикаються самі в собі. Що ж трапляється, коли письменник, виходець із малого народу, дозволить собі перетворити свій простір і долю свого народу на “theatrum mundi”? За це норвежці ненавиділи Ібсена, бо він, будучи в Німеччині та Італії, не приєднався до національної боротьби норвежців, наважився говорити про світові проблеми так, ніби вони – норвезькі. Джеймса Джойса ненавиділи в Ірландії, бо він те саме зробив з ірландцями, які чекали і вимагали від нього чогось іншого. Тому-то чехи віддавали перевагу Сметані перед Дворжаком, а Гашека проголосили поза законом, ледь не відлучили від народу. Донедавна те саме відбувалося у Празі з Міланом Кундерою, який був найнебажанішим письменником Богемії. Не для читачів, але для своїх колишніх “друзів”. Чому? Бо він наважився перетворити бідолашну Богемію у “theatrum mundi”. Оце маленькі трагедії, трагічні помилки, гротескні помилки тієї ситуації, коли особливо потрібен “вихід за власні рамки”, космополітизм. Якщо національна культура забуває саму себе, своє походження і замикається у собі, то в цьому криється велика небезпека. Переклад Стефанії Пташник |
ч
|
|||