‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Федькович, на думку либонь найкатегоричнішого українського літературного критика – Миколи Євшана, – це "один з найтемніших, а заразом один з найбільш цікавих епізодів в розвою нашої поезії“ (1). Для Євшана найбільшу цікавість становила "наївність“ Федьковичевої музи: коли вся наша література дихала ще XVIII століттям, і на Заході України зокрема поезія була тільки віршуванням майже ординарним, як свіжий вітер з'явився Федькович, поезія якого принесла повітря гір і живе серце гордого горянина. В наївності Федьковича найзіркіші шанувальники узріли невимушеність, невимученість мовлення, – напротивагу тій штучності, що помічалася в українській поезії перед Шевченком, коли кожен поет, для того, щоб бути найзрозумілішим для усіх, неначе прикидався дурником. Федькович же вражав природністю тону: відчувалося, що поет не може іншою мовою говорити. Щоб оцінити вповні Федьковичеву наївність, Євшан радив порівняти його німецькі поезії з українськими.

Німецькомовний поет Федькович: за ним – неначе культура цілих століть, формальна досконалість, легкість володіння словом, що дуже легко збивається на шаблон, що подавляє всю індивідуальність поета, подавляє настільки, що порівнявши Федьковичеві поезії з якимись іншими поезіями Федьковичевого німецькомовного оточення в Чернівцях, ми не доберемо, що кому належить. Україномовний поет Федькович: непричесаний, нерозвинений неначе, але саме тут він неповторний, не може мати епігонів, бо далі вже йти нікуди, і тільки тут відкривається вся неповторна краса його мови. Українська мова Федьковича – буйна, глибока, могутня, як первісна сила природи, як дрімучість карпатських лісів. Отож, якщо не хочемо знищити первісний світ поета, не можемо прикладати літературної мірки до нього.

Коли сам Федькович заговорив про "поетичний вартунок“ своїх думок, коли почав оцінювати свою поетичну думку відповідно до певних літературних вимог чи норм, постулатів чи доктрин, отоді-то змінилася логіка творчості: отоді Федькович відійшов від української творчості, більше зосередився на своїй творчості німецькою мовою, щоб опісля переключитися на наукові студії. Розпочавши свій шлях німецькомовними поезіями, Федькович завершив його – теж німецькомовними – астрологічними розвідками (2).

Так у чому ж полягає таємничість постаті Федьковича – цього загальнопризнаного тепер класика української літератури? Я пов'язую це з німецько-українським чи українсько-німецьким висловом думки у нього. Для пояснення своєї тези мушу вдатися зокрема до історії античної філософії, а також до інших явищ, пов'язаних з культурним розвитком.

"Вислів думки“ – так я перекладаю платонівський термін "діанойя“. Сам Платон, як відомо, не витворив послідовної термінологічної системи: у своїх творах він уживає такі слова, які тільки пізніше стали термінами. Для цього потрудився Аристотель, котрий і створив термінологічну систему як апарат науки, а після нього до цього зверталися і філософи неоплатонічної школи. "Діанойя“ – як термін – стоїть в ряду тих слів, які окреслюють поняття, пов'язані з діяльністю розуму. Найбільший у другій половині XX ст. класичний філолог О.Ф.Лосєв виокремлює в античній філософії навіть таку дисципліну як "ноологія“, тобто той комплекс понять, який пов'язаний з діяльністю розуму: в давньогрецькій мові ці поняття окреслені такими словами, як "noys“ (у Лосєва: "ум“), "noein“ ("мыслить“), "noetos“ ("мыслимый, умопостигаемый“), "dianoia“ ("размышление“), "phronesis“ ("практическое мышление“) (3). Те, що Лосєв перекладає як "размышление“ – "dianoia“, вже своєю морфемною структурою вказує на процес фіксації діяльності розуму, процес знаходження відповідного до думки слова. Думка в такому випадку виступає реалізацією розумової діяльності.

Процес знаходження відповідного слова можна поставити в контекст іншого процесу – літературного, який відображає не стільки слово як таке, а більшою мірою – "соціальну“ функцію слова. Якщо виходити і з "соціалізації“ (суспільної заанґажованості) слова, то не таким вже заплутаним постане явище чужомовності національної культури, яке характерне для багатьох літератур – спершу тих, які користали з універсальних культурних надбань (латиномовність національних літератур середньовічної Европи), пізніше – переважно політично залежних народів (для котрих мова "панівної нації“ виступає "культурною мовою“). Це явище характерне і для українського красного письменства – аж до XIX ст. включно. В межах Російської імперії можна говорити про російськомовність (маються на увазі твори, писані українськими авторами російською мовою), в межах Австро-Угорщини – про німецько-, угро- і (з огляду на домінанту польського елементу в системі австрійської бюрократії в Галичині) польськомовність української літератури відповідного періоду.

Така загальна схема явища чужомовності. Федькович у цьому плані – вельми виграшна постать: з одного боку він постає як провідний український літератор на Буковині в другій половині XIX ст., а з іншого – своєю німецькомовною творчістю – вписується в контекст німецькомовної літератури (не випадаючи одночасно і зі свого рідного письменства – з огляду на згадувану чужомовність).

Німецькомовна творчість Федьковича не раз ставала об'єктом досліджень: однак, ця проблема переважно розглядалася в контексті зв'язків Федьковича із західно-европейськими літературами (4). Щодо подачі матеріалу – тема "Федькович і німецька література“ опрацьована досить грунтовно, але з точки зору інтерпретації – цього сказати не можна. За принцип опису, як правило, береться бібліографічний факт німецької Федьковичіани. Але вже на першому кроці можна спіткнутися: чому Федьковичіана саме "німецька“? Говорити тільки про німецьку літературу не доводиться; варто говорити все-таки про літературу німецькомовну, варто розглядати явище "німецькомовності“, тобто – те культурне надбання (всередині і поза етносом), яке зафіксоване в німецькій мові. Тим більше це слід мати на оці, коли розглядається феномен Федьковича: увесь комплекс його стосунків із західно-европейською літературою зводиться, по суті, до сприйняття цієї літератури крізь призму німецької мови.

Один приклад: основою для українських інтерпретацій Федьковича Шекспірових трагедій "Гамлет“ і "Макбет“ послужили німецькі переклади цих творів. Іван Франко, публікуючи Федьковичеві переклади, спеціально не займався виясненням їх реального джерела, а полишив це для наступних дослідників. І що ж вони роблять? Зіставляючи Шекспіра і Федьковича, беруть з одного боку – Шекспірів оригінал, з іншого – Федьковичів текст, і порівнюють, як майстерно Федькович передав гуцульським діалектом колорит Шекспірівської епохи. Але ж безпосереднього зв'язку не було – існував якийсь німецькомовний літературний посередник. Схема інтерпретації мала б мати такий вигляд: Шекспір – німецький переклад – Федькович. Як видно, стосунки Федьковича із Шекспіром ведуть до німецькомовної культури.

Отож, окресливши суть Федьковичевих літературних контактів, згадаю його поетичну (не україномовну) практику. Німецькою мовою Федькович видав дві поетичні збірки (5). Загальна кількість поезій – 7 у першій збірці і 44 у другій (4 з них дубльовано – повністю чи в переробленому виді – з першої збірки). Поза збірками залишилось ще 12 оригінальних поезій і 8 перекладів українських народних пісень (певною мірою їх можна розглядати як оригінальні німецькомовні твори Федьковича). Практично всі німецькомовні поезії мають свої українські "відповідники“ (див. табл. "Відповідність україно- та німецькомовних поезій Федьковича“), причому в одному випадку спочатку існував німецькомовний варіант, а в іншому – україномовний.

Те, що Федьковичева муза в мовному плані була двокрилою – очевидний факт, але через те, що він (Федькович) вписався в контекст тільки української літератури, а в контексті німецькомовної (зокрема австрійської) залишився тільки літературним фактом, через те його німецькомовною творчістю було зігноровано. Вона розглядалась як рудимент становлення Федьковича-літератора, який формувався в умовах чужої культури і який поборював цей вплив на шляху до родимих коренів. З погляду літературного процесу – по-інакшому і не могло бути. Але такий погляд не розв'язує питання внутрішньої спонуки шукання слова. Проте шукання відповідного слова, словесне оформлення думки залишається доти нерозв'язаною проблемою, допоки має існувати людське мислення, котре буде знаходити свій вислів у мові.

---

1 Євшан М. Юрій Федькович в світлі нових матеріалів // ЛНВ. – 1911. – Т.LV, кн. IX. – С.279.

2 Федьковичеві праці з астрології не друкувалися; багато з них загубилися. Однак, рукопис найбільшої астрологічної праці Федьковича (896 с. за авторською нумерацією) "Apotelesmata оder das Buch der Dekrete“, а також таблиці, схеми, карти зоряного неба (всього 104 арк. різного формату) таки зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України у Києві (ф. №58, од.зб. 424,425).

3 Лосев А.Ф. История античной эстетики. – М., 1992. – Т.8, кн.1. – С.541.

4 Найхарактерніша праця: Гуць Г. Юрій Федькович і західно-європейська література. – К., 1985.

1) Gedichte von J.Fedkowicz. Czernowitz, 1865;

2) Am Tscheremusch! Gedichte eines Uzulen. Czernowitz, 1882.

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку