Ґернот ЕрлєрПольща та Україна: суб’єкти чи об’єкти в процесі европейської інтеґрації?З нагоди офіційних заходів проголошуються офіційні промови. Прибуваючи до східноевропейських столиць, західні політики не шкодують слів, щоб виразити свою прихильність – про розширення, інтеґрацію, велику Европу і так далі. Це все, що так імпонує – дипломатія. Незручні реальності згадуються рідше, для них потрібне інше підґрунтя. На мою думку, РОЗМОВА ЧЕРЕЗ КОРДОНИ і є саме одним із таких інших підґрунть, що дає можливість висловити не дипломатичну, а особисту точку зору, відповідальність за яку несу я сам. 1. Статус Польщі Польща знаходиться у перших рядах двічі. Фактично вона вже є членом НАТО, формально вона вступить до нього одночасно з Чехією та Угорщиною 4-го квітня 1999-го року під час святкування 50-річчя заснування західного альянсу. Крім того, Польща (разом із Чехією, Угорщиною, Словенією, Естонією і Кіпром) належить до шести щасливців, з якими Европейський Союз буде вести перші переговори про умови прийняття. До цієї подвійної привілейованості додається ще й особлива увага з боку Заходу: німці й данці пропонують польським збройним силам практичну співпрацю, а в межах ”Ваймарського трикутника“ Франція, Німеччина і Польща знаходять спільні інтереси. Ця увага не випадкова. За нею стоять різноманітні, до великої міри дуже реальні причини. Так Захід, а особливо Німеччину мучать докори сумління, що живляться спогадами про кривду, заподіяну Польщі в XVІІІ та XІX столітті, про поділи Польщі та спустошення в часи нацистівського панування. Німцям, аби радо згодитися на польське членство в НАТО, достатньо було лише одного погляду на карту під геополітичним кутом зору, адже цей крок принесе їхній країні зручну ”центральну позицію“ і пересуне невигідну східну позицію далі на схід. До того ж, Захід оточує своєю турботою й увагою ”зразкового учня“ трансформації, який після шокової терапії і швидкої приватизації вже досяг подивугідного економічного зростання. Польща з її 40 мільйонами мешканців та доволі високою купівельною спроможністю споживачів є важливим ринком збуту. Цей ринок стає чимраз цікавішим, а на шляху до його ”завоювання“ при наявній ”культурній сумісності“ (католицизм) не виникає жодних суттєвих перешкод. Тут блищить золото, і його блиск не можуть затьмарити навіть деякі поодинокі темні плями. Звичайно, для свого розширення ЕС потребуватиме більше часу, ніж потрібно було для цього НАТО. Поза урочистими обіцянками багато говориться про довгий перехідний період. Особливо сильні тривоги це все викликає саме в німців, які починають нарешті цінувати дешеву польську робочу силу в сільському господарстві та на будовах, однак бояться (і страх цей почасти набуває дещо ірраціональних форм), що ліквідація перешкод при перетині кордонів неґативно відобразиться на німецькому ринку праці. Коли Польща стане першим членом ЕС, то так само гостро, як свого часу в колишній НДР, постане питання конкурентоздатності. Те, що відбувається тепер – це медовий місяць періоду перед вступом, однак після укладення шлюбу почнеться серйозне випробування. Попри все те, з точки зору міжнародної політики, Польща має комфортний статус. Вона вже є суб’єктом в европейській інтеґрації. Повернення цього процесу назад видається абсолютно неймовірним. 2. Ситуація на Україні Україна в найближчому часі не стане кандидатом ні до НАТО, ні до ЕС, незалежно від того, чи вона вирішить зараз стати в чергу, чи ні. Щодо НАТО, то тут вона, крім Польщі, Чехії та Угорщини, в яких квиток уже в кишені, мала б перед собою ще вісім наступних кандидатів: три прибалтійські держави – Естонію, Латвію, Литву, середньоевропейську Словаччину, а також Болгарію, Румунію, Словенію та Македонію з південної частини Европи. І якщо на ювілейній зустрічі на вищому рівні НАТО в квітні 1999 року відкриється другий раунд переговорів, то мова про Україну ще в жодному випадку не вестиметься. Опір, який чинить Росія, робить Захід нерішучим уже навіть у питанні прийняття прибалтійських держав. А згода Москви на участь України в НАТО виходить поза межі найсміливішої політичної фантазії. Це не перешкоджає НАТО підтримувати тісні відносини з Україною. Протягом довшого часу бюро інформації та документації в Києві було єдиним аналогічним закладом західного союзу, розміщеним у країні, що не належить до НАТО. В Киеві працює зв’язковий офіцер НАТО, в Брюсселі – українська військова місія при НАТО. Американці вкладають тризначні мільйони доларів у програми навчання і озброєння української армії. Та ціна, яку Захід заплатив за розширення НАТО Москві, пішла Україні на користь: паралельно до Основного акту НАТО-Росія було прийнято ”Хартію про визначені відносини“ між Україною та альянсом (9 VІІ 1997). Це все – позитивні явища, навіть якщо особливий український статус все ще значно поступається привілеям Росії, де існує ”Постійна рада НАТО-Росія“. До геополітичних міркувань Заходу, які утворюють тло особливих відносин з Україною, я ще повернуся нижче. Що стосується ЕС, то з ним Україна має угоду про партнерство і кооперацію, яка після завершення европейського процесу ратифікації набуде чинності ще в 1998-му році. Це, правда, ще зовсім не свідчить про її привілейованість, адже відповідні угоди укладено й з іншими країнами СНД: Казахстаном, Узбекистаном, а також, наприклад, з Албанією. Черга до вступу в ЕС, останньою в якій є Туреччина, залишається і після шести названих вище перших щасливців вражаюче довгою. Однак опрацювання заяв вестиметься не лінеарно. Вже зараз Франція в межах Союзу вимагає посиленої уваги до своїх середземноморських сусідів і шукає союзників проти надто однобокого розширення на Схід, тобто вже тепер присутня конкуренція ”розширення на Південь“. Чим конкретніших обрисів набуває кошторис розширення, тим стриманішими стають країни - члени ЕС у своїх висловлюваннях щодо конкретного реґламенту. Незважаючи на ці обставини, які радше розвіюють омани, европейські евроатлантичні структури виявляють до України певну увагу, однак для цього існують інші причини. 3. Роль України в західній ґлобальній стратегії Позиція західних держав на чолі із США щодо України випливає насамперед з їхньої політики щодо Росії. Важлива ціль Заходу при цьому – запобігти відновленню російської імперії. З цієї точки зору, деякий скепсис викликає в них процес утворення СНД, адже це може дати Москві нові можливості контролю за сусідніми країнами. Вашінґтон підтримує переструктурування пострадянського простору на базі політично самостійних, життєздатних і також економічно незалежних від Москви держав. На відміну, наприклад, від Білорусі, Україна відіграє в цій перспективі ключову роль. Її можна виразити короткою формулою: Той, хто не дасть Москві здобути контроль над Україною, той не допустить повернення імперії! Таке розуміння ролі України характерне для всієї західної геополітичної літератури і дуже помітне, наприклад, у книзі Збіґнєва Бжезінського ”The Grand Chess-Board“ (”Велика шахівниця“), в якій є розділ, присвячений детальному аналізові ситуації в Україні. Дехто навіть вважає, що втрата Україною незалежності може розв’язати нову фазу холодної війни. Щодо значної стратегічної зацікавленості Заходу в розвиткові незалежності й емансипації України можна навести численні докази. Жодна з країн СНД не отримує західної, насамперед, американської підтримки у військовому озброєнні і навчанні в такому обсязі, як Україна. З українською участю або на українській території в рамках ”Партнерства заради миру“ (PfP) і Евроатлантичної ради партнерства (EAPC) відбувається значна кількість маневрів та інших військових заходів. Багато зусиль докладається до того, щоб зробити Україну незалежною від російських достав енергії, які Київ оплачує, як правило, тільки з великим запізненням. Важливу роль тут повинні відігравати нафта й газ із Каспійського реґіону. І, нарешті, ЕС інвестує великі суми в програму TRACECA, прагнучи створити ”новий шовковий шлях“ між Заходом і Сходом – трансконтинентальний транспортний коридор, який оминає Росію, але залучає Україну. Західна доктрина незалежності знаходить в Україні широкий резонанс, однак при цьому межа між емансипацією і протистоянням Москві час від часу порушується. Дедалі частіше ведеться мова про так звані ”стратегічні альянси“, в рамках яких декілька країн мають намір покращити координацію своєї політики проти великого російського брата. Серйозно сприймати слід, насамперед, ГУАМ, кооперацію Грузії, України, Азербайджану, Молдови, яка набуває щораз чіткіших формальних структур із вираженим антиросійським акцентом. Стурбованість російських стратегів з приводу цієї нової ”південної осі“ зростає і дає привід для посилення давно відомих російських фобій ”оточення“. Росія донині ментально не пережила ”втрату“ України. Опитування російського населення показують, що відокремлення братньої слов’янської країни все ще сприймається щонайменше як ”неприродне“. Тому надзвичайно важливим документом видається Угода про дружбу між двома сусідами від 31 V 1997, ратифікована в Києві 14 І 1998, хоча вона і не позбавила Росію спокуси використовувати економічну залежність України в політичних цілях. Як виявляється, Росія робить ставку на власні ”стратегічні альянси“, щоб краще реалізувати свої інтереси, наприклад, доступ до покладів нафти й газу в Каспійському басейні. Політичне розчленування пострадянського простору може привести до значного напруження ситуації. Політика Заходу щодо України - Росії є досить суперечливою і має почасти егоїстичні риси. В той час як ЕС робить ставку на власну інтеґрацію і створення могутнього внутрішнього ринку, то у відношенні до території колишнього Радянського Союзу він виступає проти політичної і економічної інтеґрації, чи то пак реінтеґрації – не випускаючи з поля зору Росію з її потенційною можливістю повернути собі колишню роль світової супердержави. З іншого боку, пропозицію приєднатися до европейської інтеґрації східним трансформаційним державам роблять надзвичайно вибірково. Досі конкретну згоду на розширення ЕС отримало тільки п’ять східноевропейських держав: поряд із трьома подвійними кандидатами – Польщею, Чехією і Угорщиною – ще Естонія та Словенія. Всі інші, серед них і Україна, мусять змиритися з тими доброзичливими і нітрохи не зобов'язальними обіцянками прийняти їх до Европи в далекому майбутньому, що їх постійно повторюють політики західних держав. З цього всього випливає: на відміну від Польщі, Україна на даний час практично не може розглядатися як суб’єкт европейської політики. Вона залишається її об’єктом, у якому перетинаються різні західні інтереси. 4. Функція кордону між Польщею та Україною В західній стратегії розширення ЕС Польщі випадає важлива роль. З Варшави повинні виходити політичні сиґнали і конкретні пропозиції кооперації, метою яких має стати підтримання принципової орієнтації Києва на Захід, без необхідності конкретних обіцянок інтеґрації з боку Заходу. В цьому для України справді полягає серйозний шанс, яким Польща користується вже сьогодні в політичному, економічному й культурному житті завдяки своїй функції об’єднавчої ланки. Чи міцною виявиться ця пуповина, залежатиме від характеру кордону між Польщею і Україною. Однак, як далі розвиватиметься ситуація навколо на даний час досить-таки прозорого польсько-українського кордону, точно передбачити наразі ще не можна. Три чинники відіграватимуть тут вирішальну роль. По-перше, тут присутні військові аспекти розширення НАТО на Схід. Вже нині майбутній член альянсу Польща має у своєму розпорядженні ефективні засоби охорони кордону і належну військову інфраструктуру – тільки, на жаль, ”не на тому боці“, а саме на заході, на колишньому кордоні між НАТО і Варшавським договором. Тепер це потрібно змінити. Військова програма розширення НАТО, на яку громадськість чомусь не звернула особливої уваги, передбачає, що оборонні споруди, інфраструктура і чутливі контрольні прилади буде перенесено на східний кордон або споруджено там аналогічні. Такі споруди, репрезентуючи тепер зовнішні кордони західного союзу, потребують оборонних заходів, які практично неможливо поєднати з прозорими, а тим більше відкритими кордонами із сусідньою Україною. Хоч як парадоксально, прозорість кордону залежить також від того, як розвиватимуться взаємини між Заходом і Росією. Якщо при розширенні на Захід НАТО, або в рамках якогось іншого актуального конфлікту, недостатньо враховуватимуться московські інтереси і якщо через це стосунки між Заходом і Москвою погіршаться, то в такому випадку дуже швидко зміниться й ситуація на українсько-польському кордоні. Це досить парадоксально, адже пов’язана з недовірою до Росії зацікавленість Заходу в українській незалежності та в її західній орієнтації шкодитиме сама собі, у випадку, якщо позитивна співпраця з Російською Федерацією не вдасться. І нарешті, українсько-польський прозорий кордон може стати жертвою західного страху перед економічними біженцями. Вже сьогодні боннський уряд вимагає від Варшави більш суворого прикордонного контролю і відповідно дає спорядження і know how на той випадок, якщо виникне необхідність герметично замкнути кордон. Якщо Польща хоче, щоб її прийняли у внутрішній, так званий шенґенський простір ЕС, то їй доведеться, змирившися з численними власними втратами в прикордонній кооперації, виконати німецькі бажання. Розгляд цього розвитку ситуації з кордонами і чинників, які на неї впливають, показує: надзвичайно пожвавлений обмін, який ішов на користь обом країнам в останні роки, знаходиться під загрозою і зберегти та розвивати його можна було б тільки в рамках загальної політичної концепції для европейського процесу інтеґрації, який охоплював би всі трансформаційні країни і справедливим чином враховував би інтереси Росії. На сьогоднішній день такої концепції, на жаль, не існує навіть у загальних рисах. Переклала Ольга Сидор |
ч
|
|||