Йоган Петер Гебель

Гусар у Найсе

Коли вісімнадцять років тому прусаки, воюючи з французами, манджали провінцією Шампань, їм і на гадку не спало б, що сторіночка може перегорнутися і француз іще 1806 року завітає до Прусії з непроханим візитом у відповідь. Бо не кожен тримався так, як то годилося б поштивому воякові на ворожеччині. Один брунатний прусський гусар, злющий чолов’яга, ввалився у дім мирного господаря, відібрав усе до останнього шеляга, навіть чудове ліжко з новою білизною, зневаживши подружжя. Восьмирічний хлопчина благає його навколішках, аби він бодай ліжко віддав. Але гусар тільки брутально відштовхує його. Донька біжить за ним, хапає поли доломана і просить зглянутися. Одначе він бере її і кидає до криниці, рятуючи власну здобич. Минають роки, його службі ось уже край, тож він оселяється в сілезькому містечку Найсе, жодного разу навіть подумки не повертаючись до всього, що встиг накоїти, гадаючи, буцім воно давно вже поросло бур’янами. Але що ж діється року Божого 1806-го? Французи входять у Найсе; молодий сержант розквартировується в гарненької молодички, вочевидь, небайдужої до нього. Сержант теж нічогенький, поводиться як пристало. Наступного ранку на сніданок сержанта немає. Молодиця думає: він, либонь, ще спить, і ставить каву назад на піч. Коли він не з’явився протягом тривалішого часу, вона піднялася до його комірчини, відкриває двері, аби справитися: мо', чогось бракує.

Молодик сидів у ліжку, звівши долоні і важко зітхаючи, наче страшне горе його спіткало, або ніби туга за рідною домівкою найшла чи щось таке інше, не завважуючи присутності сторонньої душі. Та жінка нищечком підступила ближче і запитала: “Що Вам, пане сержанте, чом такі сумні?”. Молодик глянув на неї – а в очах сльози, і мовив, що білизна, на якій йому цієї ночі довелося спати, вісімнадцять років тому належала його батькам у Шампані, яких ще тоді, мов липку, обдерли ґвалтовно, а тепер ось стало все знову перед очима – аж серце крається. Бо то був син зневаженого господаря з Шампані, який добре запам’ятав білизну зі ще досі збереженими червоними ініціалами, вишитими колись матір’ю. Молодиця не на жарт стривожилася, запевняючи, буцімби придбала її у брунатного гусара, котрий живе тут у Найсе, а сама не винна. Француз підвівся, пішов прямцем до гусара, відтак упізнав його.

“Пригадуєте, – мовив він до гусара, – як вісімнадцять років тому Ви відібрали в невинного господаря з Шампані всі його статки й манатки, білизну прихопити – і тоне посоромилися, а серце навіть не здригнулося, коли восьмирічний хлопчина благав милосердя; а сестру мою?”. Попервах старий грішник спробував було вибачатися, мовляв, на війні ніколи не гаразд, а що залишить один, підхопить хтось інший, тож і береш тоді сам. Одначе впізнавши в сержантові того самого колишнього хлопчину, чиїх батьків він обрабував і зневажив, згадавши його сестру, він від страху геть стратив голос, впав перед французом навколішки і не міг вичавити із себе нічого крім “пардон!”, не вірячи, що це може зарадити.

Можливо, ретельний читач подумає: “Ось тут гусарові кінець” і тішитиметься з того. Але насправді було трохи не так. Адже коли серце розворохоблене і біль гне людину додолу, відплати не прагнеться. Помста замала і заница, відтак міркується: Ми в Божих руках, тож пощо злом віддячувати за зло. Так вважав і француз, тож мовив: “Те, що ти зневажив мене, прощаю. Те, що ти зневажив і пустив з торбами по світу моїх батьків, простять самі їхні батьки. Те, що ти кинув мою сестру до криниці, з якої вона більше не вийшла, хай простить тобі Господь!” – з цими словами він подався геть, навіть пальцем не зачепивши гусара, а на серці полегшало. Зате гусарові було, наче він на Страшному Суді, до того ж не годен виправдатися. Від цієї миті він втратив спокій і через чотири місяці помер.

Затям: Не кой на чужині, що не гоже домів.

Затям: Існують переступи, що бур’янами не заростають.

Переклав Тимофій Гаврилів


ч
и
с
л
о

12

1998