“Райн – німецька ріка, а не кордон Німеччини”

“Без кордону на Райні Франція незавершена, беззахисна, відкрита для нападу варварів”

Упродовж століть на правому і на лівому березі Райну люди вчилися самі й научали інших сповідати національне кредо, заки катастрофи двох світових воєн не допомогли їм усвідомити необхідність переосмислення цих ідей.(1) У Франції уявлення про Райн як про ”природний“ кордон належало до ідейної спадщини Французької революції. Для німців, принаймні для таких, які називали себе патріотами, той же Райн, починаючи від епохи романтизму, набуває мало не мітичного значення. В міру того, як протягом ХІХ-го століття в Німеччині пробуджувалася і набувала конкретних обрисів національна ідея, зростала роль Райну як об’єкта суперечок, і обидві нації вважали за потрібне ставити в залежність від нього своє існування. Райн оголошувався фундаментальним етнічним кордоном, що нібито відділяє ГЕРМАНСЬКИЙ простір від РОМАНСЬКОГО. Таким чином, райнська проблема чимдалі виразніше перетворювалася на ідеологічну, що привело до загострення кровної ворожнечі між обома народами. І хоча явним приводом для трьох новітніх воєн між Францією і Німеччиною (1870, 1914, 1940) кордон на Райні жодного разу не став, проте райнський міт відігравав вирішальну роль у посиленні войовничості, народної ненависті, він тримав напоготові стереотип, що підтримував у людях страх і відчуття небезпеки і, тим самим, ліквідував усі чинники, що стримували аґресію.

Сучасні національні держави Німеччина та Франція, як відомо, походять від франкської імперії імператора Карла (742-814). В обох країнах цю казкову історичну постать ушановують як засновника нації, в Німеччині – як KARL DER GROSSE, у Франції – як CHARLEMAGNE.

З часів спільного предка пройшло понад тисячу років, але впродовж багатьох віків – властиво, аж до ХІХ-го століття – між німцями і французами не було жодної кровної ворожнечі, а радше панувало нормальне добросусідство.(2) Однак розвиток державних структур в обох країнах пішов різними шляхами. Німецька історія щораз глибше занурювалася у вир духовних і політичних змагань та, разом з тим, заплутувалась у дрібних територіальних суперечках. На відміну від цього французька історія мала радше практичну й раціональну орієнтацію. Французькі королі вважали доцільним насамперед зміцнити свою владу у власній країні, підкорити собі роздрібнених князів і забезпечити королівству право спадкоємності трону. У Франції централістична влада набувала щораз більшої сили. Майже кожен король і всі уряди до 1870 року – за винятком нетривалої Другої Республіки – розширювали територію країни. В той же час вони сформували у Франції єдину централізовану державу з суворою адміністрацією і єдиною правовою системою. Париж став столицею в ХІ-му столітті і залишився нею донині, був королівською резиденцією і осідком державної адміністрації. Німецькі ж імператори панували сидячи в сідлі, адже їхнє королівство вимагало від них присутності в усіх куточках імперії. Влада і авторитет німецьких королів трималася на талані на полі бою та на вірності васалів, а отже, були замком на піску.

Верхній Райн як осередок духовно-релігійних, науково-літературних і мистецьких процесів

До кінця Тридцятилітньої війни (1648) Ельзас і Лотаринґія належали до Німецького Райху; велика частина Ельзасу перебувала під габсбурзьким пануванням. Уряд Передньої Австрії мав свою резиденцію в ельзаському місті Енсісгаймі.(3)

У верхів’ях Райну (від Боденського озера до Базеля) та на Верхньому Райні (від Базеля до Франкфурта) розповсюджувалась німецька містика. В ХІІІ-му й на початку ХІV-го століття між Констанцем і Страсбурґом проповідували визначні автори пізнього Середньовіччя – Майстер Екгарт, Йоганес Таулер і Гайнріх Сойсе. Вони започаткували релігійний рух, який, будучи вершиною середньовічної релігійності, сильно похитнув упорядковані церковні структури.

Через два століття у цьому реґіоні на Верхньому Райні зародився інший суспільно-історичний рух – гуманізм. Найвідоміший представник цього руху – Еразм Роттердамський від 1521 року до своєї смерті у 1535 році жив у Базелі й у Фрайбурзі.

Винайдене незадовго перед цим друкарство прийшло на допомогу розповсюдженню нового мислення, і цим винаходом майстерно скористалися гуманісти. Тут, на Верхньому Райні, як ніде інде, плідною виявилася взаємодія друкарства й гуманістичної ідеї. Еразм подався до Базеля заради можливості співпраці з друкарями Фробеном і Амербахом. Ця атмосфера виявилася сприятливою і для німецькомовної поезії, центром якої став на той час алеманський Ельзас, де жили й творили такі проповідники, сатирики і поети, як Ґайлер фон Кайзерсберґ і Себастіян Брант, Томас Мурнер і Йоганес Фішарт.

Надзвичайно багатою та різноманітною є художня творчість від пізньої ґотики до епохи Дюрера, скарби якої знаходяться і сьогодні в міських та сільських церквах, каплицях, музеях і збірках. Ось тільки декілька імен: Мартін Шонгауер, Матіс Найтґард/Ґрюневальд, а також три відомі Ганси: Гольбайн, Буркмайр та Бальдунґ-Ґрієн. У релігійному й культурному житті до початку Реформації Райн не був кордоном, а радше навпаки: взаємини між Цюріхом, Базелем (СН), Констанцем, Фрайбурґом, Кольмаром (D), Шлетштадтом, Страсбурґом (F) ніколи не були такими тісними і продуктивними, як у період від ХІV до ХVІ-го століття.

Райн стає кордоном

На півдні, заході й півночі Франція має чіткі, так звані природні кордони: узбережжя й гори. Їхнє завоювання й утримання довший час було першочерговою політичною метою французької монархії. На сході кордон був нечіткий, і Франція відчувала себе тут вразливою.(4)

Кордони Німеччини – це окрема історія: у 1648 році, після підписання Вестфальського миру, кордони цього неміцного німецького союзу охоплювали 343 суверенні князівства, міста та області. Це, звичайно, було на користь сусідам Німеччини. Всі далекоглядні европейські державні мужі вміло користалися з німецької роздробленості. Однак деякі німецькі політики, як, наприклад, Бісмарк, намагалися наздогнати історію і об’єднати німецьку державу. Щоразу, коли робилася така спроба, Франція, побоюючися східного сусіда і прагнучи його вгамувати, докладала зусиль до створення на сході природного і беззаперечного кордону. Протягом багатьох століть слабо захищений кордон з Німеччиною був для Франції проблемою, яка переросла у свого роду ”французьку травму“. Однак вона була також і німецькою травмою. Це призвело до конфлікту, що мав трагічні наслідки для обох народів.

1589 року у Франції до влади прийшли Бурбони і утримували трон до Французької революції (1792). В Німеччині до 1806 року, до кінця ”Священної Римської Імперії німецької нації“, панували габсбурзькі імператори. Габсбурґи, провадячи вмілу родинну політику, в результаті ряду вдалих одружень зайняли надзвичайно великі території: Нідерлянди, Бурґундія, Богемія, Угорщина та Іспанія разом з усіма її заокеанськими колоніями об’єдналися під двоголовим орлом. Це, звичайно, непокоїло Францію. Вона опинилась у небезпечному оточенні. Кардинал Рішельє, ставши у 1624 році міністром Людовіка XІІІ, оголосив своєю метою безпеку кордонів Франції з габсбурзько-іспанським оточенням, зміцнення кордонів, державної єдності та позиції короля, як усередині країни, серед дворянства, так і серед европейських держав. Його тактика була обережною, але рішучою. Під час Тридцятилітньої війни він уклав союз із шведами проти габсбурзько-іспанських позицій на Райні. Він вважав доцільним зайняти лівобережні території Райху понад Райном – Лотарінгію та Трірські фортеці.

З Тридцятилітньою війною для Верхнього Райну почалося століття воєн, яке тривало до 1714 року.(5) Населення скоротилося за цей час майже вполовину; замки, церкви, міста й села перетворилися в руїни. Багато авторів вважають травматичні пережиття цієї епохи початком німецького комплексу меншовартості.

Укладення миру в Мюнстері в 1648 році, яке поклало край Тридцятилітній війні, докорінно змінило політичну карту прирайнських земель: Франції відійшла велика частина південного Ельзасу, після того, як від неї відмовилися Габсбурґи, – крім Страсбурґа, але з деякими пляцдармами на правому березі Райну. Крім того, вона остаточно отримала Мец, Туль і Верден. Об’єднані Нідерлянди і Швайцарська Конфедерація здобули незалежність.

Військові конфлікти навколо Райну як кордону на цьому тільки почалися. Людовік XІV вів ряд завойовницьких воєн проти німецьких держав, між іншим, від 1688 до1697 року – проти Пфальцу. Вже у 1681 році, в мирний період, він напав на Страсбурґ. У цій французько-габсбурзькій боротьбі за владу довелося постраждати і Фрайбурґу. Між 1618 та 1744 роками громадяни міста були змушені присягати на вірність то французькому королю, то шведам, то знов Баварії, то Габсбурґам.

В результаті Раштатського миру від 1714 року Райн остаточно було визнано німецько-французьким кордоном. На правому березі Райну Людовік XІV і його нащадки не втрималися. Але країна була зруйнована, і серед німців вперше з’явилися антифранцузькі настрої, викликані насамперед систематичним руйнуванням французькими військами Пфальцу. (Про те, що бойовий наказ ”короля Сонця“ свого часу звучав дослівно: ”Brulez le Palatіnat!“ – ”Спаліть Пфальц!“ – з того часу не забуває повідомити своїм учням кожен німецький вчитель історії.)

Незважаючи на це, Франція в цю епоху служить німцям зразком, а французька мова стає універсальною мовою освічених людей. Франція подає приклад стилю життя як для дворянства, так і для інтеліґенції. Універсальним взірцем для німецьких князів є французький двір, а для німецьких бюрґерів – Просвітництво і, пізніше, також Французька революція.

Французька революція – пробудження національних почуттів

Французька революція скасувала привілеї дворянства і короля, в тому числі і його привілей вести війни. Згідно з Конституцією, від цього часу війни велися від імені народу. Вже незабаром Республіка була змушена скористатися з цього права. Занепокоєні долею своїх королівських родичів і стривожені за своє власне майбутнє европейські князі намагалися задушити полум’я революції, заки воно не перекинулося й на інші країни. Прусаки перейшли в 1792 році через Райн і вступили у Францію, однак незабаром їх було відкинуто назад, як можна докладно прочитати у славетного хроніста війни Йогана Вольфганґа фон Ґете (КАМПАНІЯ У ФРАНЦІЇ).

Великі і малі можновладці на Верхньому Райні теж почувалися в небезпеці.(6) В першу чергу, через поширення ідей революції, адже край заполонили книжки, брошури й листівки, які вітали революцію у Франції, розповсюджували її ідеї і закликали до дії. Тепер уряд Передньої Австрії вирішив виявити пропаґандивну активність із свого боку і прийняв постанову про Розповсюдження позитивно настроєних книжок. Серед них була, наприклад, видана в лютому 1794 року брошура СЕРЙОЗНІ ПОРАДИ НІМЦЯМ ЩОДО ЗАХИСТУ БЕРЕГІВ РАЙНУ. Однак аналізу цілей революції вона не містила. З огляду на буремні події у Франції (проголошення республіки, страту королівського подружжя і просування революційних загонів у прирайнський край), під’юджувалася національна ворожнеча, підтримувався страх громадян перед непорядками, а також закликалося до вірності своїй вірі та правлячому королівському домові. Німецький народ повинен був піднятися на боротьбу ”за Бога, якого вони висміюють, за своїх князів, яких вони проклинають, і за тебе, якого вони хочуть знищити“. Менш переконливо звучало те, що обіцялося вірнопідданим як винагороду за їхню витримку: ”Ваші князі й володарі нагородять вашу вірність і любов до батьківщини подвійною турботою про ваше благо“. Відверто закликав ненавидіти французів вірш, що з’явився у Фрайбурзі, – СПІВ БИТВИ (”Schlachtgesang“). У ньому фрайбурзький професор філософії і власник друкарні Іґнац Фельнер звертався до своїх співвітчизників з такими словами: ”Гей! Без жалю, браття, / ви ріжте їх, вбивайте, / вони вас тільки дурять, / насправді ж вони – злодії й убивці, / присяга їх нещира, / а за пазухою в них сокира“.

Після того, як французьким військам удалося відбити загони нападників і самим просунутися через Райн до Франкфурту, серед німців почали зростати побоювання, що революційні війська нападуть і на Передню Австрію. На початку 1793 року тут теж було створено нову армію, яка спочатку успішно діяла в Північному Ельзасі та в Пфальці. Але після того, як у Франції відбулося LEVГE EN MASSE для посилення регулярних військ, австрійська армія опинилася під зростаючим тиском. 15 вересня 1795 року французька артилерія обстріляла австрійське місто Брайзах, французька РАЙНСЬКО-МОЗЕЛЬСЬКА АРМІЯ невпинно просувалася вперед і 16 липня 1796 року на короткий час зайняла місто Фрайбурґ.

Однак, французькі війська наштовхнулися не лише на опір. Так, є свідчення, що у Фрайбурзі французьких солдатів вітали вигуками на честь республіки, деякі міщани почепили собі на капелюхи триколірну кокарду. Дискутувалися ідеї об’єднання у вільній республіці, або разом із швайцарськими кантонами, або ж незалежно, під французьким захистом.

Результатом революційних війн стало загальне розмежування на Верхньому Райні. За Базельським миром (1795) все лівобережжя Райну відійшло французам. Прусія мусила з цим змиритися. 1797 року віддати лівий берег Райну погодилася й Австрія. Вимогу зробити Райн природним кордоном Франції вперше сформулював Дантон у 1793 році: Кордони Франції визначені самою природою. Ми дійдемо до них в усіх чотирьох сторонах: на океані, на берегах Райну, в Альпах, у Піренеях. Ніщо нас не спинить.(7)

На початку до французів, як до ”нових франків“ (Neufranken) ставилися з великою симпатією, звичайно ж, не вигнані німецькі князі, а ліберальні німецькі громадяни й інтеліґенція.(8) Адже французи оголосили про свій намір не завоювати Райнлянд, а звільнити, встановити тут політичну і правову свободу і рівність усіх громадян, скинути феодальне ярмо і ввести свободу підприємництва, розділити князівські і церковні маєтки і реалізувати демократичне право на самовизначення. Однак у міру того, як виявлялося, що французи поводяться як окупанти, і вимагають щораз більших податків, не переймаючись обіцяним демократичним самовизначенням, початкове захоплення перейшло в розчарування. Німецька інтелігенція, яка з захопленням вітала революцію, почувалася в цій ситуації зрадженою і проданою, не звільненою, а приниженою, і почала вимагати відновити колишню німецьку велич, а символом для них від цього часу став німецький Райн. Таким чином, Райнлянд за декілька років перетворився з прикордонної області на пранімецький центр. Однак безсилій на той момент німецькій інтеліґенції не залишалося спочатку нічого іншого, тільки в рамках культурного руху опору втікати в історію, відкопуючи в ній корені самостійної німецької ідентичності. Тому й романтики вели свої мітотворчі дослідження Середньовіччя, в основному, в прирайнських краях.

Відповідно до інтересів Франції було переструктуровано правий берег Райну: по-новому розподілено маєтки, й об’єднано їх у більші адміністративні одиниці, засновано нові держави або модернізовано старі, які об’єдналися проти Прусії та Австрії в так званий РАЙНСЬКИЙ СОЮЗ, що підпорядковувався протекторатові Наполеона. Це завершило розпад старої Священної Римської Імперії німецької нації. Останній імператор Франц ІІ відмовився від звання римсько-німецького імператора, хоча й продовжував називатися ІМПЕРАТОРОМ ФРАНЦОМ, але тільки як імператор Австрії.

На південному заході й на півдні Німеччини виникли нові держави. На Верхньому Райні – велике герцоґство Баден, яке утворилося з численних малих держав і державних утворень і було зорганізоване за сучасним, французьким зразком на відповідних засадах. Спершу держави Райнського Союзу були вірними союзниками Наполеона і постачали війська для наполеонівських завойовницьких воєн. Так, наприклад, майже 8000 баденців брало участь у російському поході. Коли ж після Битви Народів біля Ляйпціґу в 1813 році ситуація змінилася, всі члени Райнського Союзу, а отже і Баден, швидко й рішуче перейшли на інший бік. Тепер Баден став пляцдармом для антифранцузьких коаліційних військ, і баденський уряд виділив реґулярні частини кількістю 10 000 чоловік для наступу на Париж.

Вони його не матимуть, вільного німецького Райну

Від того часу, як у ХІХ столітті з деяким запізненням німці теж почали створювати свою національну державу, на Райні змагалися вже не дрібні феодальні князі – ворогували два народи. Переконання, що весь німецький народ має право і обов’язок створити національну державу як надійний оплот своєї культури, народилося не на Райні. Прагнення втілення національної ідеї з’явилося в серці Німеччини – в оновленій реформами Прусії. Там уже протягом віків з покоління в покоління розвивалася прив’язаність до правлячого дому, там сформувалася державна свідомість, там існували всі передумови для патріотичного піднесення. Маючи на думці вже не тільки Прусію, але й цілу Німеччину (включно зі Швайцарією та Австрією), на чолі патріотичного оновлення стали такі особистості, як Ернст Моріц Арндт, Йоган Ґотліб Фіхте, Вільгельм фон Гумбольт. Політиком, який керував пруською перебудовою, був Карл Фрайгер фон Штайн, реформатор Прусії, що невтомно закликав до визвольної боротьби проти Наполеона. ”Без сумніву, початок німецького національного руху в ХІХ столітті став для французів не тільки приводом, але й безпосередньою причиною. Не можна недооцінювати той факт, що німці, переживаючи то національне пригнічення, то національне піднесення, остаточно знайшли себе. Ворожість до Франції була, таким чином, складником німецької національної самосвідомості“, – писав французький історик німецького походження Йозеф Ровен(9).

Визвольну боротьбу проти французів Прусія повела як народну війну, а інтеліґенція розгорнула успішну пропаґанду, послуговуючись популярними символами. А який символ міг послужити цьому краще за Райн, оспівану багатьма патріотами ”вільну німецьку ріку“? Ернст Моріц Арндт, найвідоміший пропаґандист визвольних війн, присвятив йому в 1813 році свій антинаполеонівський заклик: ”РАЙН – НІМЕЦЬКА РІКА, А НЕ КОРДОН НІМЕЧЧИНИ“. Проблема Арндта полягала в тому, що він не міг дати позитивне формулювання ”німецькості“, і вирішив він її описавши, яким жалюгідним є все не німецьке, чи то єврейське, чи французьке, чи будь-яке інше обридливо чужинецьке. Тобто для його патріотизму життєво необхідними були відмежування від ворога, антисемітизм і ненависть до французів. Арндт проповідував, наприклад, ось що: ”Я бажаю вічної ненависті до французів. Тоді німецькі кордони завжди залишатимуться в безпеці. І нехай жевріє ця ненависть як релігія німецького народу, як священний шал в усіх серцях, і збереже в нас вірність, честь і хоробрість. Ці два народи не мають нічого спільного...“. Це завдання можна було вирішити тільки залізом. І, як ми знаємо сьогодні, в ХІХ і ХХ століттях брязкіт цього заліза лунав не раз. Патріотизм однієї сторони мобілізував іншу. Демагоги і народні трибуни виголошували свої історичні промови. Національні держави і їхня місіонерська свідомість панували в Европі.

Незважаючи на поразку Наполеона, за Францією залишилися великі території Ельзасу та Лотаринґії (10). Це стало небезпечною політичною вибухівкою для наступних десятиліть, оскільки мілітаристична Прусія, якій відійшли колишні французькі райнські провінції, тепер безпосередньо межувала з мілітаристичною Францією. Невирішеною проблемою між обома країнами залишалося райнське питання. Французький міністр закордонних справ Шатобріян уже в 1823 році не сумнівався в тому, що Франція мусить відвоювати лівий берег Райну. Віктор Гюґо теж дотримувався думки, що ”лівий берег Райну за своєю природою належить до Франції“. Йому було прикро, що ця ріка більше не французька. У тривожній ситуації міжнародної кризи в 1840 році французів охопив військовий ентузіязм. Поет Альфонс де Лямартен у своїй промові перед Французькою Палатою висловив претензії французів на Райн. Міністр Тьєр прагнув відвоювати райнський кордон і таким чином, позбутися ганьби від угод 1815 року. Гроза ще раз пройшла мимо, настрій у Франції заспокоївся. Король Луї Філіп відправив міністра Тьєра у відставку.

Німецькі націоналістично настроєні письменники реаґували на французькі претензії насамперед піснями.(11) З’явилася мода на так звані ”райнські пісні“, якій ми, між іншим, завдячуємо і німецький національний гімн ”Німеччина, Німеччина понад усе“. Однак найпопулярнішою у той час райнською піснею був твір давно забутого поета на ім’я Ніколаус Бекер. Пісня ця з’явилася в 1840 році, під назвою ВОНИ ЙОГО НЕ МАТИМУТЬ, ВІЛЬНОГО НІМЕЦЬКОГО РАЙНУ. Її було виконано 15 жовтня 1840 року в Кьольнському театрі в присутності короля Фрідріха Вільгельма. Слухачі захоплено підспівували. ”Райнська пісня“ стала ”гітом“ німецької національної пропаґанди. Її передруковували, розповсюджували на листівках. Понад сто разів цей текст було покладено на музику (в тому числі і Робертом Шуманом). Пісня стояла на першому місці в репертуарі чоловічих хорів, а також безліч разів пародіювалася. Адже, як говорить ”батечко Райн“ у ЗИМОВІЙ КАЗЦІ (1844) Гайнріха Гайне, ”важким тягарем лежать ці рядки у шлунку“. Ось декілька з них: ”Вони його не матимуть / Вільного німецького Райну, / Хоч би скільки вони репетували / Як ті жадібні круки... Вони його не матимуть / Вільного німецького Райну, / Поки наші хоробрі хлопці / Завзято тримають зброю, / Поки риба на річковому дні / Ще рухає своїми зябрами, / Поки ще живе пісня / На вустах співця...“

До таких творів, звичайно, не підходять із засобами літературної критики, але й великий сміх, такий, як у Гайне, теж не допоможе. Ідея пісні вкарбувалася у свідомість людей у Німеччині: Райн – це абсолютно німецька, найнімецькіша ріка, і найвищий патріотичний обов’язок кожного німця – відвойовувати його у ворога. ”Вони його не матимуть, вільного німецького Райну...“

Через вісім років, на хвилі революції 1848 року країни знову охопила тривога. Адже надзвичайно занепокоєні повстанням демократів охоронці старого порядку знову скористалися з випробуваного способу: вони загострили увагу на небезпеці з боку зовнішнього ворога. Великогерцозький уряд у Бадені, стверджуючи, що країні загрожують робітники-мародери з Франції, які приходять через кордон, щоб палити і плюндрувати, інсценізував так званий ФРАНЦУЗЬКИЙ ШУМ, закликав війська Німецького Союзу до Бадену і зміцнив ґарнізони, в тому числі і Фрайбурзький. Реальним тлом цієї пропаганди був (між іншим, цілком безуспішний) вступ НІМЕЦЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ЛЕҐІОНУ в Париж. Загін нараховував близько 200 чоловік, в основному німецьких заробітчан і політичних біженців, на чолі з поетом Ґеорґом Гервегом та його гідною подиву жінкою Еммою. Пропаґанда ”французького шуму“ зробила однак свою справу, адже тепер застрашені провідники Демократичної революції самі заборонили леґіонові брати участь у боях у Бадені! (12)

Після поразки революції Райн знову відігравав свою чудову роль ріки-кордону. Він допоміг десяткам демократів утікати до Швайцарії чи Франції, а звідти – до Америки.

В наступних десятиріччях відносини між двома народами знову ніби дещо заспокоїлись (13). Імператор Наполеон ІІІ не хотів нічого чути про завоювання Райну. У французькому суспільстві набув розповсюдження ідеалістичний образ Німеччини за зразком мадам де Сталь, і численні французькі інтелектуали залюбки подорожували вздовж Райну. Було засновано РЕВЮ ГЕРМАНІК (1829-1837) і РЕВЮ ДЕ ДЮ МОНД. Велася мова про ”міст через Райн для обміну між двома народами“. З’явилися деякі економічні контакти, оскільки Франція і німецький митний союз стали важливими торговими партнерами.

З давніх давен Райн панував у долині від Базеля до Бінґена на смузі завдовжки 300 км і завширшки 2 км. Повені затоплювали поля, пасовиська, деколи їхніми жертвами ставали навіть цілі села (14). Понад 2000 островів знаходилося поміж бічними притоками і заплавами повільної ріки, яка щороку під час сезону повеней прокладала собі нове річище через болотистий річковий терен. Йоган Ґотфрід Тула, геніяльний інженер і полковник на службі в баденського великого герцога на початку XІX століття був рішуче настроєний змінити цей стан справ: вирівняти райнські петлі, тобто затиснути ріку в русло завширшки всього лишень 200 метрів, іншими словами - зробити із неї прямий, наче шнурок, канал. Але країни райнського лівобережжя, Франція і Баварський Пфальц не підтримали його планів, хоча вони тоді ще зовсім не могли знати про екологічні наслідки такого вреґулювання. Нова повінь взимку 1816/17 рр. примусила їх погодитися. Після того, як Райн було випростувано, вперше виникла чітка границя між Францією і Німецьким Союзом. Іронія історії: проєкт Тули – введення Райну в канал, який, тішачи військове око, став так званим ”природним“ кордоном, було завершене безпосередньо перед заснуванням Німецького Райху в 1871 році. На той час німці саме обрали інший ”природний“ кордон між двома країнами – гірський хребет Воґези (15).

Варта на Райні

Ставши 1862 прем’єр-міністром Прусії, Бісмарк проводив свою політику німецької єдності. Франція боялася цієї єдності і того, як нею скористаються німці, а тому намагалася перешкодити цьому. У 1870 році розпочалася війна (16). Бісмарк використав подвійну дипломатичну невмілість Франції і завдяки ”Емсерській депеші“ войовниче настроїв громадську думку. Патріотичний настрій 1840 року повторився і на початку Німецько-французької війни 1870/71 рр. Знову патріотичні почуття відобразилися в пісні, яку захоплено співало багато німців. Це була ВАРТА НА РАЙНІ швабського фабриканта Макса Шнекенбурґера. 1854 року Карл Вільгельм написав до цього вірша запальну мелодію, яка зробила його найпопулярнішою піснею воєнної евфорії 1870 року. ”Варту на Райні“ співали німецькі солдати, вирушаючи через Райн у похід на Францію. Переможно закінчена війна одночасно додала слави й пісні. Навіть через багато років, на початку наступної війни з Францією у 1914 році ”Варта на Райні“ знову повинна була допомагати піднімати військово-патріотичний настрій. ”Заклик лунає, мов грім, / мов гуркіт хвиль на морі: /До Райну, до Райну, до німецького Райну! / Хто бажає бути вартовим ріки? / Люба вітчизно, будь спокійна: / міцно й вірно стоїть варта, варта на Райні!“

Німецько-французька війна була останньою кабінетною війною ХІХ-го століття, однак ще ніколи досі не було такого масового знищення людей в окремих битвах. І ніколи до цього часу не були такою великою мірою задіяно досягнення індустріялізації: найновіша військова техніка, залізниця, телеграф.

У результаті перемоги над Францією Німеччина здобула собі національну єдність (17). Оскільки прусського короля Вільгельма І було оголошено німецьким імператором саме у Дзеркальному Залі французького королівського палацу у Версалі, перемога над Францією була безпосередньо пов’язана із заснуванням держави. Саме баденський великий герцог із зрозумілою вдячністю першим привітав нового імператора, який 1849, ще будучи принцом, брутально придушив баденську революцію. Франція втратила свою передову позицію в Европі, втратила Ельзас і німецькомовну Лотаринґію, включно з Мецом, а разом із тим і свою надію знову здобути райнський кордон.

Більшість ельзасців була проти переходу їхнього краю до Німеччини. Від часу Рійсвікського миру, тобто від 1697 року, Ельзас належав до Франції. На відміну від німецького узбережжя Райну він пережив два мирні століття і давно вже звик до Бурбонів, Санкулотів, корсиканського імператора і післяреволюційних королів. У лютому 1871 року на Французьких Національних Зборах ельзаські депутати оголосили протест: ”Ельзас та Лотаринґія не хочуть бути відділеними... Франція не повинна віддавати Лотаринґію та Ельзас...” (18) Протест не увінчався успіхом, і вимогу провести плебісцит щодо національної приналежності теж не було почуто. Газета ДІ АУҐСБУРҐЕР АЛЬҐЕМАЙНЕ, одна з провідних газет тої епохи, писала 31 серпня 1870 року з незвичною ще на той час брутальністю: ”Гарно: діти хочуть голосувати, чи вони є дітьми своєї матері.... На жаль, тут треба діяти різкою. Розбещені діти повинні відчути наш кулак. За покаранням прийде любов, яка знову зробить з них німців.“

Франція була глибоко пригнічена. Їй важко було пережити швидку ганебну поразку, втрату своєї позиції в Европі, відділення Ельзасу-Лотаринґії. Усвідомлення того, що їй довелося беззастережно капітулювати, породило ненависть до нахабних переможців, довший час отруювало взаємини між обома народами.

В цей час Німеччина провадила в Ельзасі-Лотаринґії сувору політику германізації, (19) яку можна назвати справжньою диктатурою. Вона відмовила їм у статусі рівноправної федеральної землі. Було заборонено говорити французькою мовою в громадських місцях, витіснено французьку пресу. В той сам час Франція кувала захисний щит уздовж усього кордону, який пізніше став лінією Мажіно. Однак близько 1900 року стало помітним деяке послаблення напруги, навіть обережне німецько-французьке зближення. Але це тривало недовго.

Аґресивна політика Вільгельма ІІ мобілізувала в 1890 році і націоналізм французів і знову вивела на порядок денний проблему Ельзасу-Лотаринґії. Ельзасці й лотаринґці виявляли це святкуванням річниць усіх битв, у яких колись французи боролися проти німців, збереженням французької культури, розповсюдженням карикатур на німців. Вони демонстрували, що Ельзас-Лотаринґія вірні своєму французькому минулому, й усі спроби їхньої германізації залишаться безплідними. Німецькі органи влади боролися з цим. Як і перед 1870 роком, перед 1914 роком з обох боків Райну знову став помітним затятий націоналізм. Застереження пацифістів і противників війни нічого не дали. Заплутані в сітку союзів обидві держави під час липневої кризи 1914 року нічого не робили, щоб уникнути катастрофи. Обидва народи наближалися до початку війни, бачили це, і в обох країнах тверезо мислячі люди не могли нічого вдіяти. У своїй зверхності Німеччина прагнула утвердити гегемонію на континенті, а Франція – відвоювати її назад. Бездумний націоналізм, представлений ”нібелунґовою вірністю“, привів Европу до катастрофи світової війни – европейська громадянська війна розпочалася.

”Надто вже довго панував мир“

Історія Першої Світової війни відома.

Знаним у світі символом безглуздя багаторічної позиційної війни, у якій використовувалася найсучасніша зброя масового винищення, став Верден. В Ельзасі аналогічним місцем є ГАРТМАНСВАЙЛЕР КОПФ, або, відповідно, В’ЄЙ АРМАН – поросла лісом височина (956 м) у горах Воґезах, де з грудня 1914 до січня 1916 року у боротьбі за смугу завширшки менш, ніж сто метрів, загинуло 60.000 німецьких і французьких солдатів.

Більшість письменників обох країн, які в 1914 році вітали війну, подібно до Томаса Манна, як очищення, звільнення, надію – що сьогодні видається нам абсолютно незрозумілим, – у наступні роки докорінно змінили свою думку і почасти вже в 1915/16 роках рішуче виступали проти війни – складалося враження, що колективне европейське божевілля вже ніколи більше не повториться. В 1924-1930 роках намітилось невелике потепління в німецько-французьких взаєминах. Далекоглядність і політична спритність Арістіда Бріяна та Ґустава Штреземанна давали підстави сподіватися на покращення. Ці надії зруйнували націонал-соціялісти, яким удалося знову роздути невдоволення початку 20-х років з приводу репарацій і так званого ”диктату“ Версаля. Здавалося, Франція та інші країни осліпли. Вони не бачили або не хотіли бачити, що Німеччина готується до війни: спочатку таємне, а потім відверте озброєння райхсверу, вихід з Ліґи Націй, заборона ремілітаризації Райнлянду – все це мало б викликати підозру. І тоді удар за ударом: захоплення Вермахтом Австрії, Судетів, анексія Богемії та Моравії. 3-го вересня 1939 – напад Німеччини на Польщу, на сході – БЛІЦКРІҐ (Львів стає вперше радянським), на заході на початку без змін....

Друга Світова війна і період окупації

На Райні спочатку все було спокійно. Франція довіряла лінії Мажіно, поясові укріплень у французькому прикордонному районі, спорудженому в 1929 і 1932 роках. Війна відбувалася наразі на сході, в Польщі. На заході ВАРТУ НА РАЙНІ несли на німецькому березі – VІІ-а армія, на французькому – VІІІ-а армія. Однак 10 травня 1940 року почався наступ німців на Райні. Артелерійні дуелі на найвищому технічному рівні, героїчно-романтичні напади штурмових човнів, смерть у казематах Маркольсгайму, і знову німецький БЛІЦКРІҐ: через шість тижнів, 22 червня 1940 Франція підписала перемир’я. Це була несподівано швидка і практично повна поразка. Вона нагадала про 1870 рік, стала черговою травмою для Франції і перекреслила здобутки перемоги 1918 року. Знову було втрачено Eльзас і Лотаринґію. Німці повністю анексували обидва реґіони і почали брутальну другу, цього разу расистівсько-радикальну германізацію. Вони спорудили свої фабрики смерті, найвідоміша з них називалася ЛЕ ШТРУТГОФ і знаходилась у Шірмеку в горах Воґезах. Вони примушували молодих ельзасців і лотаринґців служити у вермахті і намагалися стерти спогади про французьке минуле Ельзасу: французьку мову було заборонено, вивіски збито, пам’ятники скинуто з п’єдесталів. Врешті було окуповано й решту Франції і повністю поставлено її на службу німецькій військовій економіці.

Історія Другої Світової війни теж відома.

Однак практично невідомими залишились ультимативні подвиги Гайнріха Гіммлера на Верхньому Райні. В кінці 1944 року горезвісний фюрер СС вирішив реалізувати свою давню мрію і став на короткий час полководцем, точніше кажучи, ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧЕМ ВЕРХНЬОГО РАЙНУ. Штаб-квартиру йому було обладнано в комфортабельному вагоні, спереду і ззаду до якого було причеплено паротяги. Ця конструкція стояла на вокзалі в Тріберґу (в горах Шварцвальду) й у випадку повітряної тривоги могла швидко сховатися в тунелі. Гіммлер планував у січні 1945 року відвоювати в американців Страсбурґ. Це йому не вдалося і, не здійснивши задуманого, він повернувся назад до Берліну, де тепер, у свою чергу, допоміг здійснити давню мрію українського генерала Павла Шандрука: скрегочучи зубами, дозволив перейменувати дивізію СС-ГАЛИЧИНА на ПЕРШУ ДИВІЗІЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ (кінець квітня 1945 року). Незабаром після цього Українська Національна Армія здалася британцям, а Гіммлер після невдалої спроби втечі розкусив 23 травня 1945 року пігулку з ціанистим калієм і, таким чином, уникнув Нюрнберзького трибуналу.

Тепер на заході відбувалося чимало змін: завдяки де Ґоллю Франція стала партнером американців, британців і Радянського Союзу у знищенні гітлерівського райху. Навчений досвідом де Ґолль, якщо він був сповна розуму, мусив не допустити відновлення єдиної і централістичної німецької держави. Розділена і федералістично організована Німеччина була для Франції та для інших країн-переможиць ґарантією безпеки, життєвою необхідністю. Де Ґолль вимагав також особливих урегулювань на Райні, в Рурі і в Саарській області – німецьких кузнях зброї.(20) Лівий берег Райну – як браму до Франції – він намагався відокремити від решти Німеччини і взяти під політичний і військовий контроль союзників. Однак виконання цієї останньої вимоги французькому генералові досягнути не вдалося. Зате розподіл Німеччини став реальністю під час холодної війни.

Ще під час Другої Світової війни дискутувалися й інші концепції щодо Німеччини і майбутньої Европи. Ці роздуми – у Франції виношувані соціялістичним опором – базувалися на переконанні у необхідності ліквідувати могутні національні держави, щоб остаточно виключити можливість виникнення нових конфліктів у Европі. Для цього неминучою була б часткова відмова від національного суверенітету. Так планувалася майбутня інтеграція европейських держав у Европейську Співдружність. В основі проєктів лежало визнання того, що Европу доведеться будувати не без Німеччини, а разом з нею, а економічні й суспільні реформи повинні були створити основу для реалізації цієї концепції. Німеччина мусила б пройти довгий період перевиховання і переструктурування. Проте на початку французька окупаційна політика визначалася зовсім іншими чинниками: демонтаж підприємств і конфіскація продуктів харчування перешкоджали втіленню французької концепції і призвели в Німеччині до голоду.

Франція і Німеччина в Европі

Новий післявоєнний лад не визначався більше ні в Парижі, ні в роз’єднаній Німеччині. В рамках протистояння між двома світовими супердержавами, які залишилися після світової війни, США і СРСР, Німеччину було розділено. Франція, втративши свій вплив, повинна була погоджуватися з рішеннями, які диктував Лондон, а насамперед Вашинґтон. Заснування Федеративної Республіки Німеччини Франція прийняла неохоче.

Незважаючи на труднощі періоду окупації німецько-французьке примирення почалося саме в повоєнний час. Вже в 1945 році де Ґолль під час подорожі французькою зоною оголосив, що ”... пройде час і заживуть рани...“. В Страсбурзі він сказав: ”Райн був бар’єром, кордоном, лінією фронту..., він може знову стати зв’язковою ланкою для Західної Европи.“ За роки своєї другої каденції де Голль розвинув ідею створення нової Европи на основі німецько-французької дружби, яка й справді стала однією з рушійних сил европейської інтеґрації. Як Маастріхтський договір, так і валютний союз беруть початок у німецько-французьких ініціятивах.

Від початку літочислення Верхній Райн був важливим шляхом між Північчю і Півднем. До сьогоднішнього дня тут знаходяться всі важливі транспортні лінії: сама ріка із супровідними каналами, залізниця, важливі автомаґістралі. Поперечні зв’язки в західному напрямі розвинуті менше. Вони зосереджуються на прикордонних переходах Кольмар-Брайзах, Страсбурґ-Кель, Карлсруе, Людвіґсгафен-Маннгайм. Долина Верхнього Райну як транспортна вісь, що з’єднує північ Европи з півднем, уплетена в континентальну мережу. Це – ядро Західної Европи, і не випадково майбутня об’єднана Европа формується саме тут.

І якщо навіть в останні роки між Францією і Німеччиною немає прикордонного контролю, бурхливо розвиваються економічні зв’язки і щодня тисячі людей перетинають кордон, працюючи на одному березі Райну, а мешкаючи на другому, то все одно ситуація ще не цілком задовільна. Досі існують перешкоди: відмінні технічні стандарти, юридичні й адміністративні положення, соціяльні відрахування, податкові й митні правила. В найближчому майбутньому з розвитком інтеґрації Европейського Союзу деякі з них відпадуть самі по собі. Вже сьогодні Европейський Союз, здійснюючи свою програму ”Інтеррег“, підтримує понадкордонну кооперацію в усіх галузях. Консультаційні пункти дають поради людям, котрі перетинають кордони, насамперед у соціяльних питаннях і питаннях праці, центри ”Евро-Інфо“ підтримують економічні проєкти. Всі університети реґіону Верхнього Райну пов’язані в одну мережу, їхніми пропозиціями мають право користуватися всі студенти реґіону. Кооперація існує і між профспілками, і між організаціями підприємців. Від 1971 року працює ПОСТІЙНА НІМЕЦЬКО-ФРАНЦУЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ З ПИТАНЬ РЕҐІОНАЛЬНОЇ КООПЕРАЦІЇ. 1991 року було засновано НІМЕЦЬКО-ФРАНЦУЗЬКО-ШВАЙЦАРСЬКУ КОНФЕРЕНЦІЮ ВЕРХНЬОГО РАЙНУ.

Співпраця цілком іншого характеру виникла в цьому реґіоні в 1974-1982 роках унаслідок ініціативи німецької та французької громадськості та за участю груп з північно-західної Швайцарії. БАДЕНСЬКО-ЕЛЬЗАСЬКА ГРОМАДСЬКА ІНІЦІЯТИВА не допустила будівництва атомних електростанцій та здійснення інших небезпечних промислових проєктів, запланованих німецьким і французьким урядами.(21) Група людей, що попервах видавалася політикам сміховинною, хоча дещо докучливою сектою, за короткий час перетворилася в реґіональний понадкордонний народний рух, нетрадиційні й успішні методи якого копіювалися в усіх країнах Західної Европи. Спочатку цю нову екологічно аргументовану критику промислового суспільства підхопили засоби масової інформації, а відтак, попри значне невдоволення відповідальних адміністративних органів, – вищі навчальні заклади і школи, церкви, а пізніше вже й профспілки та партії. Настав час нового мислення – на сьогоднішній день жоден політик не може собі дозволити залишити поза увагою екологічний аспект якого-небудь великого проєкту.

Розгорнувши 20 вересня 1974 року на зайнятому страйкарями будівельному майданчику в ельзаському Маркольсгаймі плакат із написом ВАРТА НА РАЙНІ, природоохоронці обох країн іронічно, але водночас рішуче задекларували кінець кровної ворожнечі між німцями і французами. Військове гасло з давньою традицією стало лозунґом солідарності противників руйнування довкілля. Радіоактивна хмара, – так арґументували тоді представники екологічного громадського руху (за 12 років перед Чорнобильською катастрофою), – не затримається перед жодним національним чи ідеологічним кордоном. А отже, відтепер народи повинні не піддаватися на взаємне цькування, а спільно боротися за збереження основ життя в реґіоні, захищати його як від мультинаціональних концернів, так і від політики національних інтересів. З подивом писала свого часу інтернаціональна преса про загадковий МАРКОЛЬСГАЙМСЬКИЙ ДУХ – і справді, назва цього маленького села в ельзаських болотах запам’яталася надовго.

ПРИМІТКИ

1 До цього питання див. D. Stollwerck, Das Problem der Rheіngrenze unter besonderer Beruecksіchtіgung Ludwіg XІV., Dіss. Phіl. Мюнхен 1972, стор. 1ff. Також загальні дані: Іlja Mіeck, Deutschlands Westgrenze, в: Deutschlands Grenzen іn der Geschіchte Hg. von Alexander Demandt, Мюнхен 1990, стор. 191-233.

2 H. J. Tuemmers, Der Rheіn. Eіn europaeіscher Fluss und seіne Geschіchte, Мюнхен 1994, стор. 121ff.

3 До цього розділу див. W. Hug, Geschіchte Badens, Штутґарт 1992, стор. 116-129.

4 H. J. Tuemmers, op. cіt, стор. 121ff.

5 І. Mіeck, op. cіt., стор. 209ff.; W. Hug, op. cіt., стор. 148ff.

6 Geschіchte der Stadt Freіburg, том. 2: Vom Bauernkrіeg bіs zum Ende der habsburgіschen Herrschaft, hg. von H. Haumann та H. Schadek, Штутґарт 1994, стор. 211ff.

7 Цит. за D. Stollwerck, op. cіt., стор. 3.

8 W. Sіemann, Vom Staatenbund zum Natіonalstaat. Deutschland 1806-1871 (Dіe Neue Deutsche Geschіchte. Том 7, Мюнхен 1995, стор. 297ff.; H. J. Tuemmers, op. cіt.; стор. 214ff

9 J. Rovan: Zweі Voelker - eіne Zukunft. Deutsche und Franzosen an der Schwelle des 21. Jahrhunderts. Мюнхен, Цюріх 1986, стор. 59ff.

10 R. Poіdevіn, J. Barіety, Frankreіch und Deutschland. Dіe Geschіchte іhrer Bezіehungen 1815-1975, Мюнхен 1982, стор. 29ff.

11 W.Mossmann, P.Schleunіng: Alte und neue polіtіsche Lіeder, Гамбурґ 1978, стор. 18ff.

12 Geschіchte der Stadt Freіburg, том. 3: Von der badіschen Herrschaft bіs zur Gegenwart, hg. von H. Haumann та H. Schadek, Штутґарт 1992, стор. 61ff.

13 Порівн. R. Poіdevіn, J. Barіety, op. cіt., стор. 44ff та 71ff.

14 H. J. Tuemmers, op. cіt., стор. 137ff.

15 W.Mossmann, Flugblattlіeder, Streіtschrіften. Berlіn 1980, стор.168 ff.

16 R. Poіdevіn, J. Barіety, op. cіt. стор. 108ff.

17 W. Sіemann, op. cіt., стор. 389ff.

18 R. Poіdevіn, J. Barіety, op. cіt., стор. 121ff.

19 R. Poіdevіn, J. Barіety, op. cіt., стор. 150ff.

20 Загальні дані до цього див. E. Wolfrum, P. Faessler, R. Grohnert, Krіsenjahre und Aufbruchszeіt. Alltag und Polіtіk іm franzЪsіsch besetzten Baden 1945-1945, Мюнхен 1996.

21 Див. текст Жан-Жака Реттіґа у цьому журналі.

Переклала Ольга Сидор