Ще заки я довідався, що мою фрайбурзьку батьківщину можна зарахувати до мовного й культурного ландшафту, ім’я якому Алеманія, де без перекладача, оминаючи усі кордони і відшукування національної ідентичності, можуть по-алеманськи порозумітися мовноспоріднені сусіди у п‘ятьох землях (французькому Ельзасі, німецькомовній Швайцарії, гельвето-ретійському Ліхтенштайні, форарльберзькiй Австрiї та швабсько-алеманській південно-західній Німеччині), до моєї Алеманії належало одне місто, ні, не так: та обсаджена горіхами і населена дітьми вулиця фрайбурзького передмістя, на якій я виріс. Співуча брайсґаузька алеманська говірка моєї мами, в якій попри вплив міста збереглося ще достатньо сільської соковитості, задавала родинний задушевний тон мовному світові у нашій сім’ї, де чутно було співзвуччя і суголосся предків: протягом століть вони були рибалками, боцманами на Боденському озері, селянами і ремісниками у Брайсґау (реґіоні, який 400 років поспіль належав до Відня як Передня Австрія). Звичайно ж, австрійські століття принесли в родину альпійські та південнотірольські ґени. Крім цього, з франко-пфальцької родини моєї бабусі по батьковій лінії зазирало декілька французьких облич. Щезли з цього родинного світу, потонули у світі війни по-вчительськи відшліфовані, але схильні до каламбуру та наслідування інтонації батька, який присилав спочатку впевнені у перемозі, пізніше ностальґійні листи з Франції, Росії, а згодом, коли він заплатив за велике німецьке безумство своїм мізерним, але для нього єдиним, чужим мені життям, замовк.

Коли він пішов із військами Гітлера, спочатку щоб завойовувати, а пізніше – щоб померти, я зіткнувся з іще двома невідомими мені мовами: мовою школи, яка проголошувала дітям мого року народження, що ми з’явилися на світ у рік визволення (1933); і мовою радіо з його пропаґандивними фанфарами, окрім того була ще мова щоденної газети, яка називалася "АЛЕМАНЕЦЬ“ і була обивательсько-ядучим наступальним часописом нацистів. Пронизлива, набундючена патетика і полемізування отруєної війною мови преси, а ще – мова школи, що погиркувала замілітаризованими командними інтонаціями , – таким був уніформований світ мови, що вивергав накази, заклики, гасла, світ мови лишень цивільних нацистівських учителів, які ставили перед нами, дітьми, вимогу бути "швидкими як хорти, міцними як ремінь і твердими як сталь Круппа“, щоб перейняти незабаром на правах дітей панівної раси і непереможних солдатів урядування в усіх підкорених країнах – це важко було б здійснити з доморослим, сердечно-грубуватим діалектом. Цю несолдатську мову я чув у дворах і робітнях моєї вулиці, під час дитячих ігор і бійок з ватагами дітей з інших вулиць, а невдовзі, коли до наших домівок прийшов голод, у скупуватих селян в приміських околицях, з якими ми знайомились, полагоджуючи різноманітні бартерні операції (в обмін на килими діставали картоплю), і які виявлялись неприємно хамуватими і безпардонними у спілкуванні як з людьми, так і з худобою.

У 12/13 років я зміг стати свідком падіння нацистівської Алеманії, демонтажу мовних лаштунків, з-поза яких появлялися сум, сором, лицемірство, демонтовані образи героїв. І лише старенькі колеса діалекту порипували собі, так ніби він не був причетний до цього безумства ”єдностi землi й кровi“, ніби не був дискредитований устами нацистівських співців як самовільно проголошена енерґетична прамова народу з германським корінням. І ось тепер діалект почав складати вірші про порятовану вітчизну, так ніби його не було за одним столом на тому кривавому весіллі.

А для дітей розгромлених аґресорів розпочалися уроки французьких перевиховних підрозділів, які увійшли в наші школи з ерзац-шибами для потрощених вікон, щоб підвести нас із безжальними нотками в голосі до нової істини: це, мовляв, тепер наше завдання – схилити свої квадратові і важкі алеманські макітри над книжками, щоб вибити з себе схильність до безкультур’я і наслідки варварства. А попереду нам майорітиме легко й елеґантно бистрий розум французьких переможців, супроводжуючи нас у майбутнє з його новим субординаційним порядком, де романський світлий ум зуміє продемонструвати германській притупленій волі, кудою рухатись від варварства до культури. Таким запам‘яталося переможне хизування панівної мови, перед якою L’Allemagne мала покірно стояти на колінах, перш ніж їй знову дозволять учитися ходити випростано.

Ще довго пекла раків при згадці про ту науку моя пам’ять, декласована пихатими комісарами. Моя Алеманія відбувала покуту за ганьбу своєї тезки de L‘Allemagne, і всі мови, якими в нас розмовляли чи писали, несли на собі тавро поразки і недолугості, а діалект і поготів.

Через те потрібні були неабиякі зусилля студента німецької мови і літератури, щоб віднайти мою Алеманію як місце самоповаги, а мою алеманську говірку як мову добросусідського порозуміння. Я сидів над книжками, відкривав ґеніяльні переклади середньовічних ченців, епічну й ліричну майстерність мінезинґерів, нестримність Ренесансу, гуманістичний, покликаний перетинати кордони освітній оптимізм у нашому реґіоні. Мені відкривалися горизонти великих зламів і сподівань, активне, волелюбне життя і діяльність поетів, книгодрукарів, проповідників, митців і громадян в околиці Мілану, Базеля, Кольмару, Фрайбурґу, Страсбурґу, Майнцу і Кельну, то був життєвий простір, в якому розквітали й починали застосовуватися в галузі культури народні мови, з якими на цих натхненних вітрах Алеманії наші предки вчилися поводитися вільнодумно і закохано, по-просвітницьки і з гумором.

Отож, я вирушав у відкриті простори на "Кораблі дурнів“ Себастіяна Бранта (1457- 1521), співав разом з Еразмом світську, написану протягом трьох днів у Томаса Мора в Англії "Похвалу глупоті“ (1511) – ці вигадливі і глибокодумні твори незалежних і неупереджених умів вивільняли бачення, гострили слух, віддаляли від суєти світу, надавали гідності й значущості реґіонові, в якому з’явились.

Та не лише над книжками моя Алеманія оговтувалася від принизливої зневаги: адже в середині 50-х рр. знову відкрилася можливість вибиратися з прикордонної області до Швайцарії та Ельзасу і знайомитися з батьківщиною в історичному перетині – ми вирушали через розбомблений Брайзах велосипедами на прощу до Кольмару, щоб подивитися на Ізенгаймський вівтар – мистецтво світового рівня допомагало нам створювати свою картину світу. У музеях Базеля ми бачили світи бентежних образів сучасних художників і скульпторів, котрих нацисти вважали звироднілими, приховували від нас. Ми вивчали романський Ельзас і ґотичні собори, а також шукали на Страсбурзькому Мюнстері "автоґраф“ молодого Ґете – Алеманія повертала свої багатства, і всі армії, всі розпалювачі вбивств у спадкоємних війнах, всі нападники на картини і всі побрязкувачі шаблями змогли лише понівечити ці скарби, але не вирвати їх від власниці – цієї іншої і, сподіваємося, справжньої Алеманії.

Запам’яталася мені, проте, й цілком інша, вельми переконлива історія: студентом я працював у швайцарських горах Юра, вирішував разом із швайцарськими селянами і майстрами проблему водопостачання одного гірського села, кожного дня сидів за столом разом з великою сім‘єю, яка ніяк не могла збагнути, що вчений чоловік порпається своїми руками у кам’янистому ґрунті Юрських гір. То не було життя в далекій чужині, а усвідомлення сусідства, можливості висловитися своєю мовою і бути зрозумілим, бути гостинно прийнятим близькими родичами з однієї мовної сім'ї, що розмовляли терпко і смаковито.

Так "моя АЛЕМАНІЯ“ збагачувалася звуками мови, щораз то новими думками, скарбами мистецтв, біографіями, відчуттям життя – разом із симпатичними родичами і чималим потенціялом миролюбних, вирозумілих, вдатних до культури життя і співжиття душ, потенціялом, – так я сподівався тоді й сподіваюся донині, – який може бути потужнішим, ніж спустошлива лють воєн і ненажерливість та владолюбство володарів. Які наслідки мала захланність і незгідливість, яка знов і знов спалахувала на повну силу і яка шарпала туди-сюди кордони, – в тому я міг пересвідчитися на прикладі надрайнського міста Брайзаха, розташованого на заселеній з прадавніх часів скелі: його розшарпували Габсбурґи і Франція, його не раз спалювали дощенту, наново відбудовували, знову перетворювали на руїни – це райнська Троя, перестерігаючий досвід руйнування якої повинен стати нагальним уроком европейської історії. Громадяни цього міста збагнули свій урок і видобули, як Шліман з Троянських згарищ, зі своїх спогадів і страждань логічну думку: вони стали першим громадянським суспільством в Европі, яке віддало свої голоси за створення об’єднаної Европи, щоб покласти край воєнній чумі – це промовляла важко здобута мудрість навчених бідою, яка є водночас мудрістю моєї Алеманії.

Після закінчення навчання я залишився у цій стороні, працював на радіо, хвилі якого не знають кордонів. Разом з базельськими і страсбурзькими друзями ми створили і десятки років вели у Фрайбурзі першу понадкордонну франко-швайцарсько-німецьку спільну передачу, невеликий медіа-форум практикованого співжиття. Результатом досвіду нашого спільного радіомовлення була не евфорія, а реалістичний погляд на стан справ: понад Райном немає суцільних обіймів. Ельзас стає дедалі більше французьким, відчутно правішає, мріє про кар’єру в Парижі, вивчає літературну німецьку мову, забуває свій діалект, а наші діти розмовляють між собою по-англійськи. Швайцарська самооцінка є не алеманською, а гельвето-рето-романсько-тессінською. Швайцарський погляд на товстого німецького сусіда аж ніяк не назвеш приязним. Дивлячись на себе в дзеркало, швайцарець, незважаючи на ретельність, ціна якій мільярди, чи радше – через деяку бездумну бізнесову ретельність, яка глузує зі справжнього нейтралітету, все-таки відчуває непевність у собі й у завтрашньому дні. Тоді як дух часу в Німеччині дбає радше про евро, оминаючи увагою явне змовкання не лише діалекту, але й відтісненої мас-медіями на марґінес культури слова. А політична культура, яка вже не в стані спонукати звироднілий у процесі ґлобалізації, недбалий щодо обов'язків соціяльної справедливості капіталізм дати людям роботу, а суспільству – податки, все одно не має навіть секунди часу для таких залишкових турбот як занепад мовної та діалектної компетенції чи вимирання мовних біотопів. Властиво, непоказні німецькі столиці і провінційний парвеню Берлін егоїстично займаються розпусканням пір’я в суперницьких залицяльних танцях – і такі межові реґіони, як моя Алеманія, не мають достатньо енерґійних сподівань на роль нового центру поміж европейських країн – а може, ця серединна зона знаходиться десь у Польщі? чи в Україні?

А щодо моєї Алеманії: можливо, Інтернет зміг би стати інтернаціональним кораблем дурнів, щоб улити життя в молодих алеманських дурнів, підживити їх окраїнне існування щиросердно-алеманською homepage? Перш ніж дозволити своєму скепсисові сконденсуватися в кислоту, яка роз’їдатиме мій алеманський сповнений сподівань край, перетворюючи його на економічно марґіналізовану, екологічно виснажену, культурно аморфну МакДональдівську провінцію зі стертою пам‘яттю, я хотів би поставити на захист "моєї Алеманії“ ще декілька важливих доповнень. Кожне з них є образом щораз іншої Алеманії, і всі разом вони зможуть поставити під сумнів існування мого утопічного краю Алеманії з його ментальністю і культурою – проте, можливо, саме лазівки сумніву знову повернуть йому життя й відважність.

Не завадило б придивитись до Алеманії, якою її бачили ідеологи племені. Тут "період розквіту“ припадає на початок XIX століття, коли Гердер, Фіхте, Ґеррес вважали духовне і суспільне життя племен формуванням "народного духу“. І тут, на жаль, відбувається не лише повернення пісень, казок, традицій, звідси незабаром візьме початок похмурий час шовіністичних фантомів: культ германців і алеманофільство є тим біологічно-родовим коренем, з якого згодом – як загальноевропейський феномен – вибрунькується расистівське і націоналістичне вітчизняне мистецтво, коли (як, напр., у Німеччині) "промислово високорозвинений, надзвичайно перемішаний расово народ приєднав собі арійських предків, а дуже скоро узалежнив життя і смерть окремих індивідів у цілій окупованій і затероризованій Европі від факту, є вони нащадками Зіґфріда чи ні. Масовий психоз, особливо схильний до певного виду вітчизняної літератури з расовим підґрунтям.“ (Роберт Міндер, Поети в суспільстві. Франкфурт-на-Майні, 1966. с.238 і далі). Ґротесковим, а пам’ятаючи так звані "етнічні чистки“ недавнього минулого, розпачливим стає читання віршів, подібних до тих, що їх без тіні іронії написав автор Фелікс Дан (1834-1912):

Те, що подібні речі служили не лише для фольклорного підживлення національного духовного життя, такий собі героїчний маскарад дезорієнтованого індустріяльного суспільства, яке перебуває в стані кризи ідентичності, а могли вести до безпосередньої пропаґанди розпиленої гітлерівської ідеології панівної раси, я хочу пояснити Вам на невеселому прикладі алеманця Германа Бурте (1879-1960). Всенiмецький атлет, який, властиво, був здібним художником і діалектним письменником, честолюбно і національно бундючно взяв курс із провінційної алеманської популярності на національну кар’єру. Це йому вдалося завдяки антисемітському, просякнутому ніцшеанськими і національними фантазіями роману "ВІЛЬТФЕБЕР. ВІЧНИЙ НІМЕЦЬ“, яким він уцілив у самий центр германського національного кічу та імперіялістичного прусацького честолюбства: у 1912 р. він одержав за цей хворобливий витвір дуже поважну премію Кляйста, тобто йому вдалося розхвилювати не тільки обивательські душі, але й національно-консервативні культурні обрії. Кар’єра приводить його, автора драм, в яких у класично кічовому стилі ідеалізуються абсолютний порядок і підкорення окремої особи державним рішенням, на репрезентативну трибуну нацистів у Ваймарі (біля Бухенвальду), де він, послуговуючись ґротесковими арґументами, у 1940 р. описує "Европейське послання німецької поезії“ як безпосередній шлях від Ґете до Гітлера. У 1942 р. він договорюється на цій же трибуні до кровожерної похвали расистівському співцеві з провінції Адольфові Бартельсу, який, мовляв, піднявся зі світу Ґете у Райх Гітлера, в якому "германська спадщина є незмінно панівною, а струмені меншевартісної крові покликані їй служити... Розступіться перед германцями, бо інакше вам не минути смерті!“ (Герман Бурте, Сім промов, Страсбурґ 1943). Чи справді це непереборне прагнення до зверхництва і підкорювання, бажання, викликане буханням у голову крові германського й алеманського безуму, є продуктом культури моєї Алеманії, навіть якщо це в кінцевому результаті сумний продукт "Алеманії ідеологів племені“? Цього поета Германа Бурте, який перестав розуміти світ індустріяльного суспільства і опортуністично шукав захисту в сильної людини, ми преспокійно могли б як постать учорашнього дня скинути в Оркус забуття, якби й донині не існувало вулиць, названих його іменем, якби його рукописи не зберігались як реліквії в одержимих ”патріотизмом“ готелях – аж до нинішнього дня. Все ще є такі, хто бажає почуватися затишно в його присутності і ностальгійно тужити за батьківщиною, неусвідомлено й сліпо, як написаний у 1957 р. вірш Бурте: "Працюємо собі як стій – так ніби не про нас.“

А тепер пора перейти до більш раціональної частини і поглянути на образ, який мені хотілося б назвати "Алеманією археологів і антропологів“. Донині зі шкільних підручників і довідників гримить свого роду опера Ваґнера, яка розповідає про могутню силу алеманського люду, який, зорганізований в єдину бойову одиницю, почав з області на нижній Ельбі штурм римського лімесу; його суворо керована монолітна військова енергія форсує колонію за лімесом, без перебільшення "варварським смерчем“ вимітає Декуматляндію ("Десятинні поля“, римська колонія, – прим. перекл.) і "звільняє“ її від римських окупантів. Навіть у "Реальному лексиконі германської старожитності“ можна досі вичитати, як спраглий героїв дух XIX ст. визначає образ історії: "Подиву гідна рушійна сила“ алеманців – стоїть тут – згуртованого в одне ціле племені, подолала лімес. Звичайно ж, римлянам також вигідно було створити деякі штампи і стилізувати своїх неписьменних германських супротивників, які починаючи з III ст. завдавали чимраз більше клопотів, на "благородних“, за рівнем цивілізації однак набагато слабших дикунів і подивугідних воїнів. Засадничі тези заполонених духом часу істориків було спростовано, поставлено під сумнів і відкинено майже детективними знахідками археологів і висновками антропологів – я наведу лише деякі приклади:

"Наступ алеманців“ – це фікція. Спочатку з’являються не надто згуртовані групи так званих "allemani, тобто збіговисько всіляких людей“ (ця назва вперше з’являється у 213 р .по Р.Х.), які мали на меті розбій і здобич і які наскакували на ґалло-романське населення і мордували його аж ніяк не благородним чином (відомі знахідки, які вражають жорстокістю і які свідчать, що нападники буквально розчленовували свої жертви). У 259 р. лімес можна було перейти, оскільки у внутрішньоримській боротьбі за владу між ґаллами і неприхильним до них імператором було відкликано армію – про "ueberrennen“, ”захоплення“ таким чином, нічого й розводитись. Напівосілі спочатку алеманці поступово, протягом одного покоління, поселяються з ласки римлян у Декуматляндії. Вони укладають договори, постачають збіжжя, коней, худобу, засвоюють римський спосіб життя, знаходять порозуміння з кельто-романським населенням і змішуються з ним. Отже, не може бути й мови про якесь звитяжне й систематичне "завоювання“ згуртованим народом. Нам слід радше говорити про небезпроблемну, однак упорядковану форму співіснування. До того ж, відсутні "будь-які критерії окреслення цих зайд "племенем“ у значенні родової спільноти, бо не існує жодних прикмет колективного самоусвідомлення племені, мітів про спільне походження чи про мовні спільноти“ (Див.: Дітер Ґойєніх, у кн. "Алеманці“. Видання Федерального Археологічного Музею землі Баден-Вюртемберґ, 1997). Значна кількість алеманців іде на військову службу в римську армію, доходить майже до германізації римського війська – і навпаки – до високого рівня романізації германо-алеманської верхівки. Тим часом заселяються добре освоєні, родючі землі, при або на покинених маєтках, до яких доставляються алеманські дерев’яні будівлі. Крім цього, заселяються не розпорошено, а "островами“ – це свідчення існування представників численних племен, котрі згуртовуються лише з певною потребою і впродовж поколінь живуть спільно з римськими спільнотами. Чи відбувається зараз та алеманська етноґенеза, в якій XIX ст. вбачало домінування чистокровного племені? Відповідь антропологів сьогодні звучить так: "Ще в період римської колонізації ми зустрічаємо у наших краях змішані популяції, після падіння лімесу конґломерат алеманських розрізнених племен зіштовхується з романізованими кельтськими, а пізніше ґалло-романськими групами – а про тривалість і обсяг явищ інтеґрації або ж асиміляції чи нашарування ми можемо міркувати лише умоглядно“ (Йоахім Валь, Урсула Вітвер- Кунтер, Манфред Кунтер, Алеманці з точки зору антропології. Там само, 1997).

А тому: напишімо все ж таки наново шкільні підручники, замінімо криваві картини завоювань, насилля, плюндруючих переможців і вимазаних із пам’яті переможених різноплановими моделями співжиття, сповненої напруги етнічної і культурної багатоманітності – гадаю, таким чином у верхів’ях Райну з’явилося щось, мало схоже на оперу Ваґнера, натомість близьке одній з історій баденського письменника і знаного упорядника календарів-альманахів Йогана Петера Гебеля (нар. у 1760 р. у Базелі – пом. у 1826 р. у Швецінґені біля Карлсруе). Така позиція духу, який відкривається назустріч інакшому і толерантно, зацікавлено відає про близьких і далеких сусідів – а власне кажучи, на нашій маленькій блакитній планеті вже не існує справжніх чужинців, адже наш тісний світ людей вже задовго перед так званою ґлобалізацією вирішував проблеми життя і співжиття сусідів – така ментальність, звичайно, не надто надається до заснування ДЕРЖАВИ з усіма формами прояву влади, зате сприяє творенню КУЛЬТУРИ в хорошому первісному значенні цього слова: вона годиться радше для терплячої працьовитості селян і садівників, для саджання, доглядання і збирання врожаю, ніж для ворожнечі войовників і політиків, які відбирають там, де щось виросло. Та перш ніж наблизитись до ідеології, яку зазвичай невірно тлумачать як простацький гуманізм та нео-бідермаєр, я хочу злагодити свою маленьку скриньку алеманської дегероїзації, щоб потім наповнити її декількома іменами, думками, історіями і поезіями, які репрезентують ”Мою Алеманію“.

Хоч би як я перебирав надбання думки ХІХ-го століття, я не знаходжу у період творення германських держав жодної імперської алеманської структури, щобільше – я доходжу до висновку, що так звані алеманці, цей поліцентричний, вільний конґломерат кревних, не згуртували свої сили навколо одного центру, а реґіоналізували їх, чи, висловлюючись ідеологізованою мовою істориків, ”розпорошили свої сили“ (Карл Фрідріх Штоекер у: Ранній період алеманців. Під вид. В. Гюбенера, 1974. Публікації Алеманського інституту у Фрайбурзі, № 34). ”Глибиннішої причини цього слід шукати у слабкій структурі племені, яке ніколи, і то, напевно, не лише з географічних причин, не спромоглося стати справжньою політичною одиницею. Очевидно, з самого початку алеманцям багато більше відповідала реґіональна самостійність“ (там само, ст. 26).

Зіткнення з франкською системою централістичної королівської влади, яка намагається перестрибнути через Альпи на римський цісарський трон і толерує всі реґіональні сили й авторитети виключно як васалів франкських милостей, стає катастрофою для алеманської знаті: у 746 р. так звана КРИВАВА КАНШТАТСЬКА НІЧ знищує все, що має, як на франків, надто високо підняту голову. І все ж повідомлення з ранньої і пізнішої Алеманії – це не лише звістки з царства мертвих. Спресовуючи час, ми можемо спостерігати, як розвивається культура невойовничої осілості, в якій монастирі (такі як Вайсенбурґ, Райхенау чи Санкт-Ґаллен) та міста (такі як Констанц, Кур, Базель, Фрайбурґ, Кольмар і Страсбурґ) розростаються в мережу культурницьких притягальних центрів понад плетивом людських поселень. Найдивовижнішою спільністю цього розташованого в центрі Европи міжреґіонального простору є обмежена територією розповсюдження діалекту алеманська мова – ще й по сьогоднішній день можна вирізнити реґіон її вживання, кордони якого намітив біля 500 року Хлодвіґ, учуваючи її характерні особливості. Також і посеред збереженого між горами Воґезами, містом Мурґ, Альпійським передгір’ям та рікою Іллер звучання мови збереглися давні кордони мовного розвитку; власне на одній такій лінії я й живу: південніше від неї кажуть ”Chіnd“, північніше – ”Kіnd“ – тобто знайомий зі Швайцарії різкий гортанний звук чутно вже за пару кілометрів на південь від Фрайбурґу.

Багаті живильні води мови, що пливуть із соковитою конкретністю під століттями історії Верхнього Райну, вбиралися багатьма творчими душами протягом понад тисячоліття – ченцями-перекладачами, проповідниками, мінезинґерами й міськими бардами і майстерзинґерами. І все ж, то було майже виключно усне багатство. Заслуга запису його віршами на цьому ж таки усному діалекті і найменування його ”алеманським“, – іменем, яке відкинула література і освічена мова, – належить згаданому вище Йогану Петеру Гебелю, котрим захоплювались Ґете, Толстой, Чехов, Кафка і Кляйст, Вальтер Бен’ямін і Ернст Блох, Курт Тухольський і Гайнріх Белль. У баденському Карлсруе він з ностальгії за баденським півднем біля Базеля, віддаленим на смішну сьогодні віддаль 170 км, дуже швидко, за декілька місяців, написав зшиток віршів, які назвав алеманськими і якими він, великий латиніст, хотів спробувати, чи зможе його рідна мова одягнутися у метричні шати віршів Катулла чи Горація. Результатом ностальґійної і версифікаційної проби став невеликий, виданий у 1803 р. томик, мимовільний літературний успіх якого залишився неперевершеним досьогодні. Ці справді нелегкі для розуміння й вимовляння тексти отримували рецензії і схвальні відгуки від провідних сучасників, їх декламували на европейських сценах найкращі декламатори того часу – гідна історія рецепції, зрозуміти яку можливо лише на тлі пробудженого Гердером зацікавлення ”голосами народів“ та їх ”природною первісною красою“. Через сім років (у 1811 р.) діалектний поет Гебель став упорядником календарів і оповідачем історій, творцем засобів інформації свого часу, продукцію якого читали і шанували сотні тисяч людей, при чому по сьогодні кількість читачів зростає – і це теж дивовижний всесвітній успіх реґіональної публікації, написаної на злобу дня. Одну з найчарівніших бувальщин про ефект цих КАЛЕНДАРНИХ ІСТОРІЙ оповів Еліас Канетті: у 1936 р. у Відні його гостем був видатний декламатор Людвіґ Гардт, дорожнім талісманом якого був екземпляр СКАРБНИЧКИ Гебеля – ”це найдорожче, що я маю“, а тоді показав дедикацію, яка робила цю книжечку такою рідкісною і вартісною: ”Для Людвіґа Гардта, щоб потішити Гебеля, від Франца Кафки“ – отже, це був власний примірник Кафки, розчуленого декламаторським мистецтвом Гардта, а заразом і оповідацьким хистом Гебеля, який до глибини душі схвилював Кафку.

Спроби інтерпретації своєрідності і позачосової вартості Гебеля виповнюють цілу бібліотеку – найважливіші для мого власного прочитання і для моєї праці думки про цього молодого древнього Гебеля я завдячую ельзасцеві Робертові Міндерові, який назвав Гебеля, побожного просвітителя і незалежного спостерігача основних тенденцій свого часу ”класиком співіснування“. Сюди Ернст Блох додав свій аналіз cіtoyen’, а Гебеля, який з переконання був позитивно настроєним до поступу громадянином і парламентарем, важливим ім’ям у великому резервуарі активних, типових демократів у баденській історії, тобто аж ніяк не старомодним, милим, силюетом часів мертвотної епохи Бідермаєр.

Любі слухачі, я спробував зарисувати вам ”мою Алеманію“ европейським краєм, який спонукає протиставити історії, написаній ”зверху“, історію, написану ”знизу“, приділяючи при цьому більше уваги умовам і формам плідного співіснування, аніж брязканню і реву завоювань і загарбань воєнної і державної історії. Та я не дав ще вам змоги зазирнути до моєї ”скарбнички“ імен, які зможуть з користю послужити такому ось способові життя: тут біля чудового барокового автора Абрагама а Санкта Клара (1644-1709) двомовний як у мистецтві, так і в житті дадаїст і скульптор Ганс (Жан) Арп (1886-1966). Тут поруч – двомовно елеґантний Рене Шікеле (1883-1910), який порівняв наш краєвид над Райном із двома сторінками відкритої книги, і зульцберзький орієнталіст Ґустав Вайль (1808-1889), перший, хто повністю переклав на німецьку мову ІСТОРІЇ 1001 НОЧІ з арабських джерел – багатомовний попередник порівняльної культурології, перший єврей на катедрі Баденського університету.

Я бачу, що починаю перелічувати імена, які таки нанизаються у довгий ланцюг, заки я доберусь до наших днів, у які великі мас-медійні машини зображення і звуку докладають усіх зусиль, щоб усемогутнім потоком банальностей і абищиць притлумити право на самовизначення і власне обличчя реґіональних культур до рівня найпримітивнішої індиферентності. Що можемо ми в наших реґіонах цьому протиставити, чи можна добитися чогось у нашому суспільстві, в нашій повсякденній культурі, привертаючи увагу до себе живучістю, і впертістю, і переборюванням інертності? Лірик Петер Рюмкопф писав: ”Звичайно ж, можна довго без загроз витати в хмарах зі своїми політичними ілюзіями, від чого на підмурівку суспільства навіть не здригнеться паркет“ (у: Відомі Вам роки. В-во Ровольт, 1972). Важко повірити, але: часом здригнеться не тільки підлога, а ціла хмара політично й економічно незрілих планів спорудження атомної електростанції у Вілі, коли народний університет ”Вільський ліс“ разом із таким бардом як Вальтер Мосманн, протрублять свій протест у дусі тутешнього здорового глузду. Це було у 70-ті рр. – на завершення я хотів би навести лише два приклади з дня сьогоднішнього, які є ознаками живучості моєї Алеманії: понадкордонний, непокірний часопис ALLEMENDE, а ще – потішну книжку, в якій група молоді переклала ПРИГОДИ ГЕКЛЬБЕРРІ ФІННА Марка Твена на сьогоднішню алеманську говірку – чи, вживаючи їх власного вислову, вони ”перевезли контрабандою“ текст в Алеманщину (Венделіус Вурт, Видавництво Дрей, Ґутах, 1997). Бачите, в нас усе ще можна творчо обходитися з кордонами.

Переклала Христина Назаркевич