Вальтер Моссманн

Зустріч з потойбічним

Ця зустріч сталася цілком випадково. Можна ще сказати: доля звела нас принагідно. Точніше, ми тільки тому розпочали розмову, що трапилася випадкова нагода, а саме побратимство Львова і Фрайбурґа, започатковане ще в радянську епоху. Отак ми зустрілися як міста-побратими, а згодом, протягом 90-х років, заглибилися у вельми цікаву розмову, поступово залучаючи до неї найближчих сусідів – Францію і Польщу, врешті з допомогою фундації Гайнріха Бьоля уся ця затія переросла в проєкт "РОЗМОВА ПРО КОРДОНИ“, і кульмінацією стали поки що дві конференції, у 1997 р. – у Фрайбурзі і в 1998 р. – у Львові. Їх результати, тобто опрацьовані для публікації тексти виступів та матеріяли ми й пропонуємо в 11 та 12 числі львівського культуро-логічного часопису "Ї“.

Спочатку більшість учасників РОЗМОВ ПРО КОРДОНИ перебувала у тому ж (імовірно) становищі, що й більшість читачів цих видань: про щось непевне нічого певного невідомо. Для нас, мешканців Заходу, по той бік Залізної Завіси десятиліттями простягалися неосяжні простори не надто привітної terra incognita, отой ніби-то монолітний східний блок з тріскучими морозами його центру Москви, який ніде не існував так реально, як у телевізійних новинах. А для мешканців Сходу наша долина Верхнього Райну видавалася реґіоном фантастичних розкошів ("Quel beau jardin!“) і безмежної гармонії, пахощі якої нагадували їм про все, чого їм бракувало, щось на зразок того, як пахла західним німцям після війни країна золотистих помаранчів Америка.

А тут ще Галичина.

Всі ці назви, які вже десь чулося або читалося, які, проте, ніхто не міг точно встановити географічно. Ось наприклад "Ґродек“ Тракля – чи існував він насправді? Дійсно: провінційне українське містечко Городок, півгодини їзди на захід від Львова (туди з міста веде Городоцька вулиця), де, як відомо, 24-29 серпня 1914 р. шаленів страхітливий бій росіян і австрійців (в обох арміях були українські вояки). Ґеорґ Тракль, 28-річний тоді поет із Зальцбурґа, переляканий санітар, кокаїніст, написав свій знаменитий вірш за пару місяців перед смертю у краківському лазареті. Львівський лірик Тимофій Гаврилів зробив у 1996 р. його український переспів для німецько-українсько-польської програми ВІДОБРАЖЕННЯ. ТЕКСТИ Й НОВА МУЗИКА (за участю фрайбурзького ансамблю "Решерш“) (11, с.61/99).

Минає рівно 30 років – і в Галичині німецькі ґетто і німецькі табори смерті. Ні, теперішній західноукраїнський реґіон Галичина небагато має спільного з польською передвоєнною Галичиною, батьківщиною галицьких жидів. В рамках РОЗМОВ Томас Гельд написав статтю про львівські події 1941-44 років. (Його текст "ВІД ПОГРОМУ ДО МАСОВИХ ВИНИЩЕНЬ“ був опублікований у збірнику ЛЕМБЕРҐ-ЛЬВУВ-ЛЬВІВ, Видавництво Бюлау, 1995, який теж завдячує свою появу фрайбурзькій культурній політиці). Продовжуючи цю тему, київський соціолог Леонід Фінберґ досліджує ситуацію в сьогоднішній Україні: "УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКІ СТОСУНКИ: МІТОЛОГІЯ, ЩО ПІДМІНЯЄ РЕАЛЬНІСТЬ“(11,с.88), стверджуючи тут зокрема, що існує нагальна потреба надолужити дослідження і публічні дискусії про антисемітизм та історію українсько-єврейського співжиття.

Нині ця дискусія ускладнюється, щоправда, українською манією виправдувань і ревністю німецьких звинувачень. Вироки людей Заходу блискавичні, невблаганні і несправедливі. Я маю на увазі й себе теж. Коли в 1992 р. я брав інтерв’ю в одного бойка – Йосипа Онуфріва з Корчина, то був свято впевнений, що познайомився з антисемітським колабораціоністом, таке враження справив на мене цей переконаний націоналіст і прихильник УПА, аж поки, вже після його смерті, не виявилося, що в Ізраїлі його вшановують як "праведника“, бо він переховував від нацистів багато єврейських родин і допомагав їм утекти. Про такі суперечності – текст "РОЗ-МОВИ З ЮРКОМ“ (11, с.114), написаний у 1997 р. своєрідний пролог до "РОЗМОВ ПРО КОРДОНИ“.

Два есеї львівських авторів покликані підвести західного читача ближче до польсько-українського кордону: Олесь Пограничний нагадує своїм текстом "ОПОВІДЬ ПОГРАНИЧНОГО З КОРДОНОМ НА ШИЇ“ (11, с.100) про ту щойно завершену епоху, коли український кордон був одночасно й кордоном Радянського Союзу, озброєним до зубів частоколом, "зоною відчуження“, "стерильною прокладкою“, "захисним валом“, який діти сприймали як "кінець світу“. Кордон, якого нам на Заході навіть не було видно, бо глянути на схід нам перешкоджала Берлінська стіна. В "УКРАЇНА: КРАЇНА ЧИ ОКРАЇНА“ (11,с.4) Юрко Прохасько досліджує неоднозначність слова Україна і ту псевдоетимологію, згідно з якою край Україна трактувався як чиясь окраїна. Тут я хотів би ще звернути увагу на те, що Юрко підготував цей текст німецькою мовою.

Кордон по Сяну і Бугові існує щойно віднедавна. Про його ґенезу йдеться у двох текстах з Перемишля і з Варшави, перший – Станіслава Стемпня та Анни Роґовської "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОН В ОСТАННІ ПІВСТОЛІТТЯ“ (11,с.38), другий – "ДО ВИНИКНЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ“ (12,c.128) Тадеуша Ольшанського. Два безсторонні описи нинішнього стану без звичної неприязні і плачів за "втраченими східними землями“. І така позиція аж ніяк не є очевидною, бо не лише в Німеччині існують політичні спрямування, від правого крила аж до так званого центру, які роблять ставку на уражені національні почуття і реваншистівські наміри.

Львівський історик Андрій Павлишин наважується у своїй статті “СТУДІЇ ДО ВИНИКНЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КОНФЛІКТІВ“ (11,с.56) на щось, на що, очевидно, стало можливим наважуватись лише тепер. Тут зроблено спробу дати зарис неапологетичної новітньої історії взаємних таврувань, боротьби, воєн та виселень обох народів. На противагу цьому Станіслав Стемпєнь упорядковує у своїй статті "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ КОНТАКТИ ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ“ (12, c. 148) найрізноманітніші історичні матеріяли, від раннього середньовіччя до часу після Другої Світової війни, які свідчать на користь співпраці обох народів. Врешті Андрій Павлишин розробляє "ПЕРСПЕКТИВИ ПОРОЗУМІННЯ НА КОРДОНІ“ (12, c. 138), де появляються важливі ключові слова для продовження дискусії.

І якщо б така майбутня дискусія справді мала привести до позитивних здобутків, то і в майбутньому теж потрібними були б посередники між обома країнами, люди, які бувають по обидва боки кордону і які є авторитетом, слово яких важить, – таким був свого часу граф Андрій Шептицький, митрополит Української Греко-Католицької Церкви, який майже півстоліття (1901-1944) правив у Львові зі Святоюрської гори. Дві статті – про його роль у складних стосунках тієї епохи. Це – його зумисне іконографічний портрет "МИТРОПОЛИТ“ Андрія Шкраб’юка (11, с.62), а з іншого боку – критичний, при всій симпатії і подиві, текст Анни Вероніки Вендлянд "МИТРОПОЛИТ. ЕСЕЙ ПРО АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО“ (11, c.88).

Для нас, людей Заходу, було справді цікаво поглянути на імперський профіль польських можновладців з перспективи Сходу, а саме через окуляри українських істориків (такої Польщі ми ще не знали), і порівняти певні приклади традиційного українського образу поляків з їх традиційним німецьким образом. Тут чотири літературні приклади з XIX ст.: і Микола Гоголь у своїй знаменитій, екранізованій у Голівуді повісті "ТАРАС БУЛЬБА“, написаній у 1835 р. (11, c.14), і Тарас Шевченко у своїй епічній поемі 1841 р. "ГАЙДАМАКИ“ (11, c.54) поміщають польсько-український конфлікт у героїчне минуле і сконцентровують його на конфесійній війні пануючих римо-католицьких поляків і бунтуючих православних українських козаків, – це справа життя і смерті, де не стає винятком навіть власна сім’я. У німецьких же авторів поляки – це винятково жалюгідні жертви царського деспотизму, романтичні революціонери, які якнайкраще уособлюють німецькі волелюбні прагнення. Під цим оглядом цілком потурає свободолюбним та революційним настроям сучасників і цілком "політично коректною“ є "польська пісня“ графа Авґуста фон Плятена "ЗАПОВІТ ПОМИРАЮЧОГО ПОЛЯКА НІМЦЯМ“ (11, c.37), де неприємно звучать рядки: "і в ваші (німецькі) душі (ми, поляки) вдихнемо нашу ненависть до росіян“. Зовсім інакше, іронічно, грається у 1851 р. із суперечністю між романтично-героїчною інсценізацією польських борців за свободу на паризькій сцені і банальною еміґраційною дійсністю, яка вимагає всіляких негероїчних вивертів з метою виживання, особливо коли еміґрація затягається, Гайнріх Гайне у поезії "ДВОЄ ЛИЦАРІВ“ (11, c.72).

Між Львовом і Фрайбурґом простяглося 1600 км, але не це становить реальної віддалі. Дистанцію між обома екс-габсбурзькими европейськими прикордонними реґіонами створила найновіша історія, у зв’язку з чим ми знову подивляємо містерію різночасовості. Адже, в той час як наші побратими утікають від цілковито невдалого СОЮЗУ (Радянських Соціалістичних Республік) і намагаються усамостійнитися, запроваджуючи власну національну валюту і все таке інше, ми саме творимо (Европейський) СОЮЗ, запроваджуючи спільну валюту і все таке інше.

Тоді як Україна, з великими сподіваннями і пристрастями, знову береться за незавершений 50 та 80 років тому проєкт творення нації, ми раді, що врешті, після усіх катастроф XX ст., знову позбулися принципу національної держави, тобто дали йому розчинитися і щезнути у більших европейських структурах.

Своїм текстом "ВАРТА НА РАЙНІ“ (12, c. 38) фрайбурзький історик Петер Феслер представляє вельми жахітний історичний зарис історії німецько-французького кордону на Верхньому Райні і демонструє, як реґіон, який ще в XV і XVI ст. був квітучим і якнайкраще зінтеґрованим, у процесі творення національних держав розтинається нібито "природнім“ кордоном, як цей кордон переростає у трьох кривавих війнах в ідею-фікс, як його цементують, як за нього борються, підривають, пересувають туди-сюди, і скільки зусиль коштує, після такої дози зненависті і смерті і страждань і звиродніння, повернути історичну помилку в інтересах европейського порозуміння знову до пункту нуль.

Ідею безкордонного алеманського життєвого простору, в якому на ґрунті спільної народної культури змогли б виникнути, на противагу структурам чотирьох задіяних національних держав, взаємні зв’язки, досліджує у своєму есеї "МОЯ АЛЕМАНІЯ“ (12, c.12) – автобіографічно, скептично, заанґажовано – автор і працівник культури (культуролог, як сказали б у Львові) Вольфґанґ Гайденрайх. Як додаток до свого тексту він презентує прозові мініятюри п’яти авторів, вибрані ним самим. Це: алеманський класик ЙОГАН ПЕТЕР ГЕБЕЛЬ (12, c. 34) і знана поетеса МАРІЯ ЛУІЗА КАШНІЦ (12, c. 32), відкритий заново як "курйозний поет“ ГАНС МОРҐЕНТАЛЕР (12, c. 30), а з сучасників ФРАНЦ ГОЛЕР (12, c. 33) і ПЕТЕР БІКСЕЛЬ (12, c. 31) – ці троє усі родом зі Швайцарії.

І врешті ельзасець Жан Жак Реттіґ, очевидець, екологічний активіст та автобіографічно зорієнтований автор пише про РЕҐІОНАЛІЗМ У СІМДЕСЯТИХ (12, c. 74). Він описує, як з досить простих і практичних арґументів, висунених проти тодішньої політики усіх трьох урядів у Бонні, Парижі й Берні, постає – аж ніяк не під гаслом якоїсь ідеології! – той знаменитий, перетинаючий кордони німецько-французько-швайцарський екологічний рух на Верхньому Райні, спадкоємцем якого вважає себе, наприклад, теперішній німецький червоно-зелений уряд (йому ще доведеться довести, чи й справді він має на це право).

В одному товаристві з Жаном Жаком Реттіґом троє ельзаських поетів: французькою мовою Ганс Арп і його "CONFIGURATION STRASBOURGEOISE“ (12, c. 90), німецькою "Aschenhuette“ і "In Jeder Amsel Hab Ich Dich Geliebt“ Івана Ґолля (12, c. 94), і врешті, п’ять поезій Андре Векмана ельзаським діалектом, включно з фраґментом його програмного прозового твору з 70-х рр. (Звичайно ж, поезії Векмана існують передусім як вимовлені вголос, декламовані вірші, як народна усно-поетична творчість, їх запис – всього лиш фіксація на папері).

За цей час ми вже збагнули, що німецько-французька двомовність в Ельзасі означає щось цілком інакше, ніж українсько-російська двомовність в Україні (те, що в Ельзасі означає для ельзаського діалекту шанс на його виживання, становило б в Україні загрозу для існування української мови взагалі). Не має сенсу і така звична в устах західної людини вказівка на тримовну Швайцарію, адже існування й розвиток трьох швайцарських мов ґарантується за межами Швайцарії могутніми мовними аґенціями Франції та Бельґії, Німеччини та Австрії, а також Італії, а українська мова зникла б, якби потрапила у скруту в самій Україні. Проблему мовних кордонів у власній країні поставлено у дуже вдумливому, інформативному і скептичному тексті Емілії Огар "ДВОМОВНІСТЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ“ (12, c. .110). Ми бачили біля львівських газетних кіосків внесок міжнародно визнаного, щораз популярнішого верхньорайнського видавництва у знищення української мови: тут продаються привабливі кольорові масові журнали видавництва Бурда з Оффенбурґу для домогосподарок, підлітків тощо під виразною етикеткою Українське видання – в російському варіянті. Ясна річ, це "вигідніше“, ніж видавати дві різні версії. Не виключено, що згодом на таку економічну очевидність не буде більше ради.

Емілія Огар не робить прогнозів на наступне тисячоліття, а ось політики таки наважуються заглянути в майбутнє:

Тарас Возняк, зробивши історичний екскурс через 1000 років війни і миру і розглянувши моделі польсько-українського протистояння та співіснування у тексті "МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО СПІВІСНУВАННЯ: РЕТРОСПЕКТИВА ТА ПЕРСПЕКТИВА“ (11, c.20), першим ставить вирішальне для майбутнього питання наслідків інтеґрації Польщі у Західну Европу для польсько-українського кордону. Приречений на оптимізм, він розгортає сценарії, за якими Україна слідом за своїм "диспетчером“ Польщею зможе потрапити до Европи в "тандемі“. В іншому випадку двері на Захід, які прочинилися щойно в 90-і роки, затріснуться знову зі шкодою для всіх.

А Вільфрід Телькемпер, член Европарламенту (партія: бунд 90/Зелені) досить детально описує у своєму тексті "ШЕНҐЕН І НАСЛІДКИ. ВНУТРІШНЯ ВІДКРИТІСТЬ – ЗОВНІШНЯ ВІДГОРОДЖЕНІСТЬ“(12, c. 184), як безмежно облаштовується об’єднана Европа у своїх межах, відмежовуючись одночасно ззовні з острахом і неухильністю.

Ґернот Ерлер, депутат Бундестаґу і заступник голови фракції СПД в Бонні (чи вже в Берліні) заводить мову у своєму нарисі "ПОЛЬЩА І УКРАЇНА: СУБ’ЄКТИ ЧИ ОБ‘ЄКТИ В ПРОЦЕСІ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕҐРАЦІЇ“ (12, c. 196) про потенційно альтернативного до Европейського Союзу партнера – Російську Федерацію. Він застерігає від завищеної оцінки щасливого членства в НАТО або в ЕС, від хибного трактування мотивів буцім-то альтруїстичної західноевропейської або американської зовнішньої політики і від бажання реорганізувати відносини у Центральній і Східній Европі, виключаючи з них Росію. (Текст було написано ще перед вересневими виборами. Чи матиме вплив на европейську політику щодо східних сусідів зміна влади в Німеччині, ще невідомо.)

І це все про стан речей в РОЗМОВІ ПРО КОРДОНИ.

Далі буде.

На завершення ще дві зауваги:

1. До питання про парсуни на обкладинці.

З часу появи 11 числа журналу щоразу запитують, що за історична знаменитість зображена на обкладинці на цей раз та що за однострій на молодому воякові. Відповідь: Цей вояк, як то кажеться, молодесенький, не є знаменитістю, але однострій видає в ньому солдата польської армії. Можливо, він воює з українцями, можливо, він готується захищати Польщу від наступу гітлерівської армії, можливо, в нього є родичі-українці, які діють спільно з нацистами, або з Червоною Армією, або на власну руку з партизанами. На звороті він з’являється знову, старший, це вже, напевно, 50-і роки, час руїни, відбудови, ґулаґів. На ньому вже немає однострою.

А щодо всіх майбутніх запитань до портрету на обкладинці 12 числа журналу, то відповідаю на них вже сьогодні: Нічого певного невідомо. Можливо, ця жінка – мати вояка, а може, й ні. Можливо, на ній "національний стрій“, такий як носять в Україні, так би мовити, етнічний однострій заміжньої жінки десь у Карпатах. А головний убір є традиційним у (баденській) Ґлоттерталь або в (ельзаській) Мунстерталь. Можливо, риси її обличчя типово слов’янські, або кельтські, або татарські, або ретороманські чи ще якісь типові для зовсім невідомого походження. Нам невідомо теж, чи легше їй без фольклорної корони чи ні.

2. І насамкінець висновок народженого у Львові великого афориста Станіслава Єжи Лєца про наші невтомні намагання вірно перекласти, витлумачити, роз’яснити українцям, німцям, полякам, французам у РОЗМОВІ ПРО КОРДОНИ:

Те, що людство не зжерло
ще себе остаточно,
ми завдячуємо
благословенній перерві
у будівництві Вавілонської вежі -
на щастя
одні не розуміють,
що говорять інші.

І ви хочете
зруйнувати
цю ідилію?