Емілія Огар

Українська мова в сучасній мовній ситуації в Україні: соціолінґвістичний та етнокультурний аспект

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Розпочатий, було, після отримання суверенітету процес “українізації” суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надія перших “незалежних” років на те, що підо впливом соціяльно-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде “розмито”, що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, – сьогодні видається доволі ілюзорною. Даруйте за песимізм.

Отже, з “парадового боку” ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед слов’янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим – навчальним і довідковим – забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими.

Ось трохи статистики. За даними перепису населення 1989 р. (1) в УРСР на той час проживало 72,7% українців, 22,1% росіян; інші національності (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, кримські татари, цигани, німці, гагаузи, азербайджанці, грузини, мордвини, словаки, чуваші, узбеки) становили відповідно 5,2 %. Україномовними були 55-57% (2) населення республіки: з них жителів Північно-Центрального – біля 24%; Західного реґіону – 17% , Південно-Східного – 16%.

Красномовним є той факт, що за показником збереження рідної мови (йдеться про мову своєї національності) українці посідали лише четверте (після росіян, угорців, кримських татарів) місце: 87% українців в Україні вживали українську мову. Натомість росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98%) розмовляли рідною мовою. Російськомовність “підсилювалася” суттєвою допомогою з боку 91% (від загальної кількості всього єврейського населення України) російськомовних євреїв, 79% (від загальної кількості грецького населення України) російськомовних греків, відповідно 67% німців, 67 % мордвинів, 61 % корейців, 55% білорусів, 54% чувашів, 51% марійців (подано лише ті національності, серед яких відсоток російськомовних носіїв перевищував 50%). Саме ці національності в Україні виявляли найвищу асиміляцію до російської мови.

Українську ж за рідну мову вважали 67% поляків; 45% чехів, 33% словаків, 6-11% циганів, білорусів, румунів, німців і молдаванів; менше 2%. представників інших національностей. Другою мовою спілкування українську мову вважали 85%чехів, 54% поляків, 47% євреїв, 43% словаків, 33% росіян та ін. Лише 2% росіян ідентифікували українську мову як рідну. Українці виявляли більшу прихильність до російської мови: 13% їх визнавали російську мову за рідну і 67% – за другу (3).

На початок 1995 р. демографічна ситуація в Україні суттєво не змінилася: 77%населення становили українці, 19,3% – росіяни, 10,7% – представники інших національностей (4). Однак при збільшенні числа українців і навпаки – зменшенні числа росіян (дався взнаки відчутний відплив росіян у першій половині 90-х рр.) відсоток україномовного населення зменшився. Принаймні таке стверджує авторитетний соціолог В.Хмелько: “В цілому ж по Україні [1994 р. – Е.О.], за даними КМІСу [Київський міжнародний інститут соціології – Е.О.], спілкуються українською мовою менше половини дорослих людей (від 44 до 47%). Більше половини (53-56%) – звичайно користуються російською” (5).

Щоправда, і результати здійсненого КМІСом соціологічного моніторинґу, і методика його проведення небезпідставно, очевидно, піддаються критиці з боку фахівців. Зокрема, статистичну перевагу (нехай незначну) україномовного населення над російськомовним (а не навпаки, як у В.Хмелька) обстоює І.Бурковський. Проте сам досить красномовно й підсумовує розпочату ним же полеміку: “Але все-таки частка носіїв російської мови в Україні наближається до половини всієї людності. Така ситуація є патологічною”.(6).

Щоб зрозуміти причини саме такого стану національної української мови на сучасному її етапі, слід розібратися, з одного боку, в питаннях соціолінґвального, позамовного характеру: проаналізувати мовну ситуацію в країні, збагнути її специфіку, з другого – у питаннях внутрішньомовних: розглянути новочасні тенденції розвитку української літературної мови. Залишмо друге для ґрунтовної фахової розмови, натомість спробуймо зосередитися на першому.

Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити 1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох реґіонів з різними національно-культурними, соціяльно-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціяльного статусу; 4) поступову і невідворотну англомовну експансію.

Колективна двомовність в “українському варіянті” поширювалася і поширюється майже на всю територію країни і є асиметричною: в одних випадках вона завершується майже повним витісненням однієї з мов, а відтак – одномовністю (7), в інших – переходить у диглосію (пригадаймо, що йдеться про таке співіснування двох мов, при якому рівнозначність, функціональний баланс між ними порушується на користь однієї, яку починають кваліфікувати як “потужну” і тому здатну обслуговувати вищі функції соціального життя, а іншу – як “слабку”, і тоді їй відводиться місце лише в окремих функціональних сферах, скажімо, особистісної комунікації, повсякденно-побутового вжитку).

Українсько-російська колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов’язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіяльним, територіяльно-соціяльним, віковим, конфесійним.

Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською мовами, “зрежисований” імперською мовною політикою, дістався молодій українській державі у спадок.

Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, почасти просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні.

Дещо передчасно, вочевидь, стверджувати, як це робить А.Березовенко (8), що сьогодні маємо вже іншу модель, де майже всі функціональні сфери суспільного життя, а надто ті, що обслуговуються стандартними (відповідно нормативними) підсистемами літературної мови: офіційно-ділова, наукова, освітня, текстотворча (художня література та мова ЗМІіК), є українськими. І справа лише за виробленням власних субстандартних стратів, щоб досягти, так би мовити, “ідеальної моделі”. Годимося, що так мало б бути. Проте гадаємо, що така оптимістична оцінка віддзеркалює радше декларативний бік справи, аніж фактичний. Бо насправді маємо явне невиконання прийнятого мовного законодавства, головно через “пасивне саботування і пряме гальмування його внаслідок відсутності відповідальності”(9). І досі сферами реального функціонування української загальнонародної мови залишаються сфера родинно-побутового мовлення та художня література; відповідно загальнолітературної мови – певна частина центральних та реґіональних ЗМІіК.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, котра її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Парламент, як відомо, є до певної міри зрізом суспільства і більш-менш адекватним віддзеркаленням національного складу населення (в українському парламенті 1995 р. українців представляло 75% депутатів-українців; відповідно росіян – 19,3%).

Задля справедливості слід сказати, що наш парламент початків суверенітету і незалежності демонстрував проукраїнську мовну орієнтацію. Про це свідчать результати дослідження, здійсненого Ю.Огульчанським (10), щодо мови, яку вживали депутати Верховної Ради України 1995 р. (репрезентативність вибірки 405 осіб). З депутатів-українців рідною мовою послуговувалося 67%, російською – 24%, решта (9%) – по-різному; з росіян російською – 79,2%, українською – 11,7%, обома – 9,1%; з депутатів інших національностей українською 11,1%, 16,7% – не визначилися, решта російською. Загалом на засіданнях українською мовою послуговувалося 54% депутатів, ще 9% демонстрували двомовність, або не виявляли себе як мовці. Отже, у 1995 р. по-українському мовило пересічно 58,5% депутатів українського парламенту.

Протягом останніх років українізацію владних структур помітно пригальмовують такі явища, як “обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів (наприклад, певне відкочування назад у впровадженні української мови для займання посад у державному апараті і набуття українського громадянства). Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціяльних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням” (11).

Не виключаємо, що під час очікуваної невдовзі кампанії підготовки президентських виборів по-новому сильно зазвучать заклики з високих трибун до надання російській мові статусу другої державної або офіційної, які активно пропаґувалися під час виборів 1994 р. і пізніше (влітку-восени 1994 р.) у заявах найвищих осіб новообраної виконавчої, законодавчої влади.

Хоча слід зазначити, що існує й оптимістичніший погляд на стан речей у цій царині. Згадувана вже А.Березовенко, наприклад, констатує той факт, що в сучасному українському суспільстві “владна структура суспільства почала збігатися з функціональною структурою української мови. Тому сформувався значний континґент мовців, орієнтованих на досягнення високого соціяльного статусу, для яких російська мова перетворилася на мову хатнього використання. Спостерігається творення “зворотньої диглосії”. Отже, українська мова, почавши функціонувати на вищих щаблях суспільства, перетворилась на символ влади і соціяльного успіху. Нею стала користуватися владна еліта”(12) . Будучи стриманішими в оцінці даної ситуації, ми все ж сподіваємося, що бажане таки стане дійсним. Бо коли мова перетворюється на символ влади, вона водночас стає потужним чинником у формуванні суспільної мовної свідомості, а надто у тоталітарному й посттоталітарному суспільстві, де значення всього, що пов’язане з владою, гіпертрофоване (як це влучно зауважує та ж авторка).

Колективна двомовність в Україні детермінується, як вже зазначалося вище, й складною територіяльною і територіяльно-соціяльною диференціяцією української людності.

Україна і в національно-культурному, і у мовному сенсі, а також за соціяльно-політичними традиціями та орієнтацією є територіяльно неоднорідною. Три великі реґіони (з відповідними підреґіонами), з яких вона складається, свого часу належали різним державам, досить довго співіснували роз’єднано і возз’єднувалися поетапно – за різних політичних обставин і причин. Це слабо зрусифікований Захід (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області) (13); середньо зрусифіковані Північ та Центр (Хмельницька, Винницька, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська області) та сильно зрусифіковані Південь і Схід (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька, Луганська області, Крим). У середині реґіонів спостерігаються певні мовно-політичні відмінності.

Масштаби і глибина зрусифікованості цих територій надзвичай тісно пов’язані зі 1) ступенем української національної самосвідомості та державотворчої активності, усвідомленням необхідності опиратися політичній та культурно-мовній експансії сусідніх держав, передусім русифікації; 2) підтримкою чи не підтримкою комуністичної ідеології, яка за сучасних умов пов’язується з бажанням реставрувати Союз із повсюдним використанням російської мови (адже панівна – комуністична – ідеологія колишнього СРСР була невіддільно пов’язана з русифікацією).

Образно, влучно, хоч і доволі гірко сказав про цю “роз’єднаність – сеґментованість й атомізованість – українського суспільства” Микола Рябчук. Назвавши Україну “культурним уламком імперії”, він зазначив: “Цей уламок складається з реґіонів, які поки що на культурному рівні, крім колоніяльної “малоросійськості”, мало що об’єднує: вони розмовляють різними мовами, – і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними системними кодами, різними історичними та культурними мітами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, – і погано не те, що “різні”, а те, що немає “тих самих”, немає нічого спільного, об’єднавчого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є різні реґіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в УРСР, об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю”. Фактично вони і досі не можуть витворити спільного культурного, ба інформаційного простору, живучи у своїх “тутешніх” світах і розмовляючи якщо й не на різних мовах, то, в кожнім разі, на різних звукових частотах” (14).

Розшарування реґіонів, а надто максимальна поляризація Заходу (Галичина) та Сходу (Донбас) і Півдня у мовному протистоянні відбувається не лише за статусом і переважанням однієї з двох мов, а навіть за стратегією і тактикою реґіональної мовної політики. На територіях Донецької, Луганської, Одеської та Миколаївської областей у першій половині 1994 р. фактично було проголошено офіційний статус російської мови. В Автономній Республіці Крим співіснують три державні – російська, українська, кримськотатарська – мови, офіційною ж визнано російську.

Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України (йдеться про двомовні реґіони). Щодо урбаністичного середовища, більш-менш повноцінним україномовним міським населенням відзначається лише західний реґіон. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисленними носіями тут можуть виступати представники інтеліґенції переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціяльних рухів, політичних партій української національної орієнтації. Останнім, зазвичай, протистоять російськомовні представники партій лівого напряму.

Щоправда, з проголошенням незалежності у мовній ситуації східних, південних та центрально-українських міст почали відбуватися деякі зміни на користь української мови, та до помітних наслідків вони поки що не привели. А саме в містах, як відомо, виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. Мовний режим цього процесу має суттєве значення для кінцевого результату. У масовій свідомості невчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жарґоном селюків. Існує безліч психологічних бар’єрів у побутовому і діловому спілкуванні, подолати які багатьом людям просто несила.

З кінця 80-х рр. прояви колективної українсько-російської двомовності можна спостерігати і в конфесійній сфері: з одного боку, переважно російськомовна Українська Православна Церква Московського патріархату, з другого- україномовна Українська Греко-Католицька церква, переважно україномовні Українська Православна Київського Патріархату та Українська Автокефальна Православна Церкви.

У містах України – переважно, за винятком західних, російськомовних – спостерігаємо ще один варіянт українсько-російської двомовності: родинної, а радше вікової. Скажімо, старше покоління, що вийшло з села, продовжує в побуті спілкуватися українською мовою, тоді як перше покоління нащадків віддає перевагу вже російській мові.

З уведенням обов’язкового україномовного навчання в українській середній школі уможливлюється сценарій “з точністю до навпаки”: онуки україномовних українців, діти їх російськомовних дітей, поступово будуть вертатися до рідної мови своєї національності: мови дідів і бабусь. Доволі симптоматичними виглядають відповіді учнів молодших класів, які брали участь у нашому дослідженні: на питання “як ти лагідно звертаєшся до батьків” більшість (у побуті російськомовних) дітей з київських шкіл реагували російськими словами, натомість серед використовуваних ними звертань до дідуся та бабусі найчастіше називали українські лексеми з характерними українськими словотвірними формантами: бабця(ю), діду, бабуня, дідуню, бабунця, бабунечка (а не бабушка, дедушка, дедуля, бабуля, бабулечка).

На подібні прогнози могла б надихати також динаміка українізації середньої освіти в Україні. Добре було б лише, коли б кількісні показники швидше переросли у якісні.

Якщо в 1991 р. загалом по Україні було 50,8% шкіл з українською мовою (російських – 48,8%), то до 1994 р. їх кількість зросла до 65% (російських відповідно зменшилася до 34%). Станом на 1994 р. лідером серед областей є Тернопільська область зі 100-відсотковим показником україномовних шкіл. У Рівненській, Івано-Франківській, Львівській, Волинській, Хмельницькій, Київській, Вінницькій, Черкаській, Житомирській, Полтавській, Кіровоградській, Чернівецькій областях цей показник коливається від 91% до 99,7%. Найнижчим показником відзначається Крим – 0,3%, у Донецькій області всього 9% шкіл з українською мовою навчання, не набагато більше у Луганській – 13%. Надто малий, як на колишню столицю УРСР, потужний науковий, культурний, мистецький центр сучасної України, відсоток україномовних шкіл у Харкові (Харківській області) – лише 48 %. Навіть Дніпропетровська область випереджає його майже на 30 % (15) .

Причина нашої невпевненості щодо швидких, а головне, якісних змін походить від усвідомлення, частково – поінформованості про ситуацію зсередини. І вона виглядає не так вже й “променисто”.

У “новонароджених” україномовних школах російськомовних або переважно російськомовних міст (нам особисто відомий досвід кількох київських та чернівецьких шкіл) насправді панує штучна двомовність: і для учнів, і для вчителів україномовним є лише урок (не торкаємося тут питань нормативності уживаної мови); при дослідженні мовленнєвої поведінки всіх учасників навчального процесу не полишає відчуття граничної умовності, “неправдивості” всього, що відбувається навкруж. Дається взнаки брак кваліфікованих педагогів – реальних носіїв української мови, особливо з точних і природничих предметів, а також класоводів початкових класів (хоч не важко збагнути, якою архіважливою є роль вчителя 1-3 класів у вихованні мовної поведінки і мовної культури його підопічних, якою сильною і “нормативною” мовною, україномовною особистістю він повинен бути). Україномовний досвід, набутий дітьми у школі, немає практично жодної підтримки, продовження у позашкільній сферах – бо соціюм, що оточує школяра, залишається російськомовним (часом “войовничо-російськомовним”).

Щоправда, з таким досвідом доволі виразно контрастує досвід досліджуваних нами україномовних шкіл, скажімо, Львова, які перейшли на українську мову навчання віднедавна, особливо класів, де навчаються діти з російськомовних родин. Умови опанування ними української мови значно комфортніші: знання, отримані під час занять у якісному мовному виконанні, не лише з української мови, а й з інших предметів, мають добрий шанс закріпитися у назагал україномовному позашкільному середовищі та органічно переростають у них у відповідні мовні вміння й навички, стійкі мовленнєві звички.

На наш погляд, у справі виховання “україномовних українців”, бодай природних двомовців, за теперішніх обставин найбільш продуктивно і далекозоро “ставити” (вибачайте за такий вислів) не на дорослих громадян, а на молодшу категорію мовців – дітей. Ми переконані, що майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства, до речі, найменш дослідженого континґенту носіїв мови.

Підстави для цього твердження вбачаємо в тому, що 1) діти – найбільш піддатлива категорія мовців, не обтяжена соціяльним, політичним, мовленнєвим досвідом, яка легко адаптується до мовних трансформацій індивідуального та колективного характеру і для якої зміна мовленнєвих звичок, пов‘язаних із природною або штучною двомовністю, не є таким важким і болісним процесом, як для дорослих; 2) набуті у молодшому віці (особливо шкільному) особистісні якості, зокрема ті, що пов‘язані з мовленням, не тільки служать підвалинами для подальшого навчання, виховання, розвитку підлітків і молоді, а й значною мірою зумовлюють практичну, професійну та громадську діяльність дорослої особистості; 3) згідно з твердженнями відомих психолінґвістів перша стадія формування логічного, пізнавального інтелекту людини, який породжується вербальною формою і водночас трансформується у неї, відбувається саме у віці 7-11 років.

Однак очевидно, що без зміцнення статусу української мови як національної, без реальної державної мовної політики, спрямованої на підняття престижу української мови, без створення відповідних україномовних інфраструктур у суспільстві реалізація програми розумного реґулювання мовним вихованням дітей (умовно її можна було б назвати “українська мова як засіб пізнання, виховання, навчання та інтелектуального розвитку”) приречена стати ще однією формальністю.

У підсумок розмови щодо можливих варіяцій на тему колективної українсько-російської двомовності зазначимо, що насправді їх є значно більше (скажімо, випадки, коли сполучаються кілька перелічених форм), різним є також ступінь їхньої складності.

Щодо індивідуальної двомовності в Україні, О.Тараненко характеризує її як: “а) переважно однобічну (у мовців з основною українською мовою); б) як природну, так і штучну (внаслідок спеціяльного вивчення в школі) в носіїв української мови – штучна в носіїв російської мови” (16). Щоправда, на початку 90-х рр. у мовній поведінці двомовців окреслилися певні зрушення, коли, скажімо, носії української мови вже не з такою готовістю переходять на російську мову партнера, і навпаки – в аналогічних ситуаціях носії російської мови частіше вдаються до української мови.

Недостатнім є автоматизм у володінні літературною мовою основної частини її носіїв, адже більшість їх користується нею не з дитинства, а після переходу з української нелітературної (діалектної, просторічної) основи або з російської мови; багатьом відчутно бракує належної мовної практики у використанні мови за межами сім’ї або роботи. До того ж, часом важко зробити правильний (нормативний) вибір із широкого розмаїття дублетних форм.

Важливою проблемою в світлі сказаного є проблема мовної норми. І тут усе ж доведеться порушити дане нами на початку статті слово: не торкатися внутрішньомовних питань. Бо причини складності, заповільненості процесів подолання диглосії, реалізації державної мовної політики, вироблення належного соціяльного і політичного іміджу української мови не лише в Україні, а й за її межами, окрім іншого, зумовлені “внутрішнім безладдям”, невпорядкованістю самої мови на сучасному етапі її розвитку.

Офіційно прийнятим в Україні варіянтом літературної мови послуговується доволі невелика частина україномовного населення. Різні кола носіїв української мови до певних її норм як справді українських та єдиних ставляться по-різному, часом обережно, часом з недовірою. Активізація мовотворчих і моворестравраційних процесів (масове звернення до мовної практики українців у 20-30-ті рр., західної української діаспори), часом занадто бурхливих і не надто зважених, окрім багатьох позитивних змін, призвели також до розхитування мовностилістичних та правописних норм літературної мови, до нестабільності, а відтак – до браку авторитетності й обов’язковості (показовим є і приклад літери Ґ, відновленої ще 1990 р. і майже повністю відсутньої у друкованих текстах), до погіршення мовної культури усної і писемної форм комунікації.

Поки довкола українського правопису ось уже восьмий рік точаться запеклі дискусії, видавці на власний розсуд і смак використовують у текстах своїх видань елементи правописів 1960, 1990-1993 і навіть 1928 рр. Термінологічні словники, що вийшли протягом останніх п’яти-шести років в Україні, через різнобій в орієнтації на різні термінологічні мовні традиції (крайній пуризм і відмова від будь-яких запозичень, навіть давньогрецьких чи латинських; гіперкоректність стосовно запозичень та кальок з російської мови; інтернаціоналізація і “европейськість” та ін.) часом не можуть виконувати своїх прямих – довідково-допоміжних функцій. Деякі з них швидше нагадують історично-термінологічні розвідки, аніж лексикографічні видання.

І все це в умовах досить жорсткої конкуренції між українською та російською мовами, протиставлення їх на шкалі культурних цінностей суспільства, часом у крайніх формах. Так, на “млин” російської мови працює чимало вироблених упродовж кількох імперських століть стереотипів (наприклад, старшості над іншими східнослов’янськими “мовами-сестрами” чи особливої “інтеліґентності”), а українська мова у масовій свідомості все ще залишається мовою у певному сенсі умовно-штучною, або мовою художників слова; мовою, яку вперто продовжують трактувати як “простонародну” і “селянську”; мовою, не здатною вербально втілити (через брак відповідних засобів) складні абстрактні образи і категорії та ін.

На завершення ще раз залюбки процитуємо М.Рябчука. Зазначаючи, що соціологічні дослідження останніх років демонструють проґрес у політичній свідомості українського населення, яке “щораз більше ототожнює себе з Україною і щораз менше – з “Росією” та “СССР”, дослідник пише: “Чи трансформується коли-небудь ця політична “українськість” у культурну, сказати важко” (17). Спробуймо продовжити цю думку і поставимо питання так: “Чи стануть коли-небудь політична та культурна “українськості” ще й реально й повсюдно україномовними? Адже існує в світі приклад Ірландії та ірландський сценарій, за яким мовою колишньої колонії може лишатися мова метрополії.

1. Национальный состав населения СССР / По данным всесоюзной переписи населения 1989 г. М., 1991.

2. Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. – С.189-192. Такий самий показник зустрічаємо і в інших публікаціях, напр., Мельник І. Національний склад населення та мовна ситуація в Україні // Державність . – 1992. – №2(5): “поки що людність республік у 55,5 відсотках користується українською мовою”.

3. Воловина О. Українська мова в Україні: матірня мова за національністю і мовою навчання// Про український правопис і проблеми мови/ Відп. ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк-Львів, 1997. – С. 210-212.

4. Огульчанський Ю. Слово на сторожі. Верховна Рада і мовна ситуація // Українське слово. – 1996. – 4 січня.

5. Хмелько В. Два береги – два способи життя. Лінґво-етнічні структури та соціальні орієнтації правобережної і лівобережної України// DEMOS. – 1995. – №1(10). – С.18.

6. Бурковський І. С. 190.

7. Переважно одномовними у сучасній Україні вважаються Галичина, Волинь, Буковина (панівна українська мова), Крим, урбанізований Центральний Донбас (панівна російська мова).

8. Див. Березовенко А. Посттоталітарна динаміка і перспективи української мови // Про український правопис і проблеми мови/ Відп.ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк-Львів, 1997. – С.124.

9. Тараненко О. Українська мова на сучасному етапі (кінець 1980-х – 1990-і роки): старі і нові проблеми// Мовознавство: Тези та повідомлення ІІІ Міжнародного конґресу україністів. – Х.: Око, 1996. – С.29. Яскравим прикладом може виступати така ділянка, як мова реклами, оголошень, вивісок, маркувань товарів, інструкцій щодо користування ними. Остаточне впровадження української мови у неї мало б завершитися до 1996 р.

10. Огульчанський Ю. Слово на сторожі. Верховна Рада і мовна ситуація // Українське слово. – 1996. – 4 січня.

11. Тараненко О., С. 29.

12. Березовенко А., С. 120-121.

13. Саме західні землі завжди були найбільш “україномовними”: рідною мовою (яка тут назагал є тотожною мові переважного вжитку) для 90% людності є українська мова; для 6% – російська; для 4% – румунська, угорська, польська тощо.

14. Рябчук М. У пошуках “українського Маркеса”. До підсумків літературного року // Критика. – 1998. – 1(3). С. 7.

15. Статистичну інформацію наводимо за даними, опублікованими О.Воловиною.

16. Тараненко О., С.26.

17. Рябчук М. С.9.


ч
и
с
л
о

12

1998