Адам ЗаґаєвськийЇхати до ЛьвоваБатькам
Їхати до Львова. З котрого двірця їхати
до Львова, якщо не вві сні, вдосвіта,
коли на валізках роса і родяться власне
експреси й торпеди. Зненацька виїхати до
Львова, серед ночі, вдень, у вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
пологами кордонів і не тільки в моєму
новому пашпорті, якщо маївці дерев,
ясени й тополі все ще дихають голосно
як індіянці а струмки белькочуть своїм
темним есперанто а вужі як м’який
знак у російській мові зникають серед
трав. Спакувати речі й виїхати, ні з ким
не попрощавшися, ополудні, зникнути
так як зомлівали панни. І лопухи, зелена
армія лопушшя, а під ними, під парасолями
венеційської каварні, слимаки розмовляють
про вічність. Але катедра підноситься
пам’ятаєш так прямовисно, прямовисно
як неділя і серветки білі і відро
що стояло на підлозі повне малини і моє
прагнення, якого ще не було,
тільки сади й бур’яни і бурштин
черешень і Фредро неподобний.
Завжди забагато було Львова, і ніхто не вмів
зрозуміти всі дільниці, почути
шепіт кожного каменя, спаленого
сонцем, церква вночі мовчала зовсім
інакше, ніж катедра, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, але вони росли,
росли без пам’яті, а радість крилася
всюди, в коридорах і в млинках до
кави, які оберталися самі, в голубих
чайниках і в крохмалі, який був першим
формалістом, у краплях дощу і в шпичках
троянд. Під вікном жовкли замерзлі форсиції.
Дзвони били й дрижало повітря, чепці
черниць наче шхуни пливли під
театром, світу було так багато, що мусив
виступати на біс нескінченну кількість разів,
публіка шаліла й не хотіла
покидати залу. Мої тітки ще
не знали, що я колись їх воскрешу,
і жили довірливо і так поодиноко
служниці бігали по свіжу сметану,
чисті й випрасувані, в домах трохи
злости і велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції, один з моїх
дядьків писав поему під назвою Чому,
подаровану всемогутньому і було забагато
Львова, він не вміщався в посудині,
розчахував склянки, виливався зі
ставів, озер, димів з усіх
коминів, перекидався у вогонь і бурю,
сміявся блискавками, тихомирнів,
вертався додому читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульським килимом,
було забагато Львова, а тепер нема
його зовсім, він ріс нестримно а ножиці
тяли, холодні садівники як завжди
в травні безощадно, безоглядно
ах почекайте хай прийде теплий
червень і м’які папороті, безкрає
поле літа себто дійсности.
Але ножиці тяли, вздовж лінії й почерез
волокна, кравці, садівники і цензори
тяли тіло і вінки, секатори невтомно
працювали, як у дитячій витинанці,
де треба вистригти лебедя чи сарну.
Ножички, цизорики і леза драпали,
тяли і вкорочували пишні ризи
прелатів і майданів і кам’яниць, дерева
падали безголосо як у джунґлях
і катедра дрижала і прощалися ви зраненька
без хустинок і без сліз, такі сухі
губи, ніколи тебе не побачу, стільки смерти
чекає на тебе, чому кожне місто
мусить стати Єрусалимом і кожна
людина євреєм і тепер тільки поспіхом
пакувати речі, завжди, щодня
і їхати без передиху, їхати до Львова, адже
він існує, супокійний і чистий
як брослива. Львів є всюди.
Переклав Андрій Шкраб’юк |
ч
|
|||