Андрій ПавлишинПерспективи порозуміння на польсько-українському кордоніУпродовж кількох останніх років ми аналізуємо на наших семінарах стан україно-польських стосунків як у минулому, так і нині, і це дозволяє зробити певні узагальнення, які стосуються сучасного стану і перспектив порозуміння. Одразу зазначу, що за фахом та способом мислення я історик, тому цей, радше аналітичний та узагальнювальний текст, був для мене доволі складним, отож відразу перепрошую шановне товариство за формальні недоліки, які, без сумніву, йому притаманні. Загальновідомо, що прикордоння є зоною не лише взаємопереплітання культур, діалогу держав, символом межі – певного формотворчого елементу, який, передусім завдяки дії психологічних механізмів, надає сенсу багатьом фантазіям, ілюзіям, даремним сподіванням, притаманним людині, як істоті, здатній до самоомани. Прикордоння водночас несе у собі баласт пам’яті про задавнені історичні конфлікти і стереотипи, які сформувалися об’єктивно, природним шляхом, але відживають у масовій свідомості ситуативно, діють у межах конкретного контексту. Дияволи неприязні можуть десятиліттями мирно куняти в глибоких печерах колективного несвідомого, як також безболісно сусідувати із такою ж неадекватною упередженістю із знаком “плюс”. Відступ психологічний Упродовж кількох останніх семінарів ми аналізували функціонування стереотипу в україно–польських стосунках. Для цього був залучений етнографічний, літературний, документальний матеріал, а інструментарій включав насамперед психоаналіз, але також інші засоби (тут хочу подякувати Ю. Прохазькові та О. Кісь за цікаві судження). Наш висновок такий – існуючий стереотип поляка у свідомості українця є компенсаторною реакцією на усвідомлені, а ще частіше неусвідомлені, але від того не менш обтяжливі, наші власні національні вади. Скажімо, осуд підступності чи зрадливості – реакція на відсутність мислення категоріями великих спільно, непербачливості, непослідовності в діях, схильності до анархістичного індивідуалізму, стихійності у прийнятті рішень (усі ці явища добре проглядаються в історії України); неприязнь до "панської“ пихи викликана неповагою до леґітимізму, суспільних ієрархічних структур, заздрощами до тих, хто мав власні державні інститути, на відміну від нас, які таких інститутів не мали. Стереотипність усунути неможливо, вона складається століттями, міцно пов’язана з психічними механізмами, є частиною колективного несвідомого. Отож, можна і треба мінімалізувати дію неґативних стереотипів поширенням інтелектуальної та емоційної освіти, осягненням позитивних цілей насамперед у ділянці громадського життя. Мій власний досвід говорить, що це реально – у львівської групи Міжнародної Амністії склалися дуже приязні стосунки із варшавською групою, а через неї і з іншими колегами у Польщі (Сувалки, Лодзь, Гданськ), взаємні контакти та спільні акції тривають уже близько 3 років. Молоді люди стають професіоналами, отож цього року ми виходимо на новий рівень – нам запропонували виступати у варшавських ліцеях з розповідями про Україну і стан правозахисного руху в нас, ми восени організуємо аналогічні заходи у Львові, можливо й у інших містах України. Одразу відзначу, що післявоєнне десятиліття ліквідувало цілий ряд передумов для конфлікту. Я оминаю емоційну оцінку цього факту, хоча мені, безумовно, шкода лемківського всесвіту, духовної батьківщини моїх предків, яка вже ніколи не буде розвиватися так, як це було в минулому, а наявні можливості: або резервація для абориґенів, або штучне, “інтеліґентське” конструювання місцевої ідентичності, – це незле, але аж ніяк не природно. Ні, я лише констатую цей факт, як теоретик, який схилився над картою, тримаючи в руках жмуток газетних вирізок, статистичних зведень та розробок соціологічних лабораторій. Отож, прикордонні зони з обох боків були “вичищені” від “чужинських” етнічних елементів, носії конфліктного менталітету 20-30-х років були розпорошені як у межах власних національних держав, так і на еміґрації, далі їх почав підточувати час – вони фізично вимирають, а штучно прищеплена молодшим поколінням ксенофобія щодо історичних кривдників набуває інших форм, видозмінюється, і при належних зовнішніх умовах ця мутація може вигинути цілком природнім шляхом (вигинути у фігуральному сенсі, як інтелектуальний та психологічний феномен). Зник також цілий ряд політичних передумов конфлікту, особливо коли йдеться про останнє десятиліття. Покоління польських та українських інтелектуалів, виховане у протистоянні з тоталітарним радянським режимом, дуже давно усвідомило згубність взаємного антагонізму. Коли у 90-х роках воно стало політичним класом та опінієтворчим середовищем у своїх країнах, на офіційному рівні було осягнуто доволі високий ступінь взаєморозуміння, і тут не буде лишнім нагадати (бо згадувати добро ніколи не буває зайвим), що саме Польська Держава першою в світі визнала незалежність молодої Української Держави. Добросусідські стосунки були закріплені у міжнародно-правових документах, які, зокрема, зафіксували непорушність існуючих кордонів та відсутність взаємних чи односторонніх претензій. Геополітична реальність така, що обидві країни зацікавлені у реґіональній співпраці (і економічній, і в справах безпеки), причому Польща це демонструє значно більшою мірою. Не треба вбачати в цьому ознаку нашої слабкості. Радше це свідчення вищого рівня кваліфікації польських державних службовців усіх рівнів. Наша номенклатурна братія en masse у вмінні оцінювати ситуацію, моделювати її розвиток та діяти адекватно значно поступається. Відступ конфліктологічний Український історик, доктор Я. Грицак зауважив нещодавно, що коли почитати пресу прикордоння з обох боків, а також такий різновид преси, як еміґрантська (вона має дуже великий вплив на праві середовища і у Польщі, і на Україні), то може скластися враження, що триває польсько–українська війна. Основні лінії фронту: – польськість (чи українськість) Львова й Перемишля (насправді можна говорити про мультикультуралізм цих міст); – катедральний собор у Перемишлі (тут католики–націоналісти не послухалися навіть Папи Римського), доля польських католицьких храмів у Галичині; – поховання українських і польських вояків часів Першої та Другої Світових воєн (польський військовий меморіал у Львові, могили вояків Української Галицької Армії та Української Повстанської армії); – проблема висвітлення етнічних чисток на Волині і в Галичині під час Другої Світової війни та одразу після неї; проблема масових депортацій; – доля колекції Оссолінеуму та українських культурних цінностей у Польщі. У мене особливе обурення викликають саме останні конфлікти, тому що суб’єктами їх є люди освічені та культурні, які не можуть не усвідомлювати згубності своїх дій та фальшивості мотивації. Як ви помітили, природа цих конфліктів стосується переважно інтерпретації історичного минулого, яке варто досліджувати в тишині бібліотек та архівів, а не на площах і мітингах. Характерно, що особливої гостроти дискусії набувають у період виборів, що свідчить про імаґінальний, а то й кон’юнктурно–інструментальний характер цих конфліктів. Брак адекватної картини україно–польських стосунків у мас–медіа України – наслідок відсутності справді вільних засобів масової інформації, відсутності журналістів европейського класу, які б сумлінно розробляли цю проблематику, не нагинаючи факти до власних переконань чи замовлення господарів. Водночас на сцену історії поступово виходять інші чинники, здатні захмарити прийдешність українсько-польських стосунків. Коріння цих нових явищ радше соціяльне. Уже зараз дається взнаки суттєва різниця між темпами економічних перетворень у державах-сусідах. Вищий рівень прибутків поляків є великим стимулом для розвитку польської ж економіки, а також усієї духовної інфраструктури, яка з цією економікою взаємодіє. Стрімкий поступ у якості життя поляків потенційно закладає під стосунки двох народів міну сповільненої дії – потенційний конфлікт багатого Заходу (а отже кращого і вищого у культурно-цивілізаційній сфері) і бідного Сходу (відповідно, кандидата на резервуар сировини, робочої сили та soldiers of fortune усіх можливих ґатунків). Це вже зараз видно на нашому прикордонні. Типова сцена при перетинанні кордону: кожним автобусом чи поїздом в Україну повертаються заробітчани-земляки, яких польські прикордонники нещадно штрафують за порушення термінів перебування в Польщі. Українців, переважно галичан, використовують у Польщі як некваліфікованих робітників, що не завжди відповідає статусові цих осіб у них удома. Але роками не платять зарплату, немає роботи, – і вчителька стає прибиральницею у будинку “нових поляків”, інженер високої кваліфікації місить на новобудові розчин, а лікар працює в полі на сезонних роботах. Польська держава вимагає від цих людей, аби вони дотримувалися закону, а він доволі суворий для таких шукачів роботи. Незадоволення штрафами та іншими санкціями переноситься на тих, хто їх від імені держави накладає, а пізніше і на саму державу та загал її мешканців. Фантазія та власний життєвий досвід дозволять вам легко домалювати картину самозародження стереотипів на цьому ґрунті. Соціяльним явищем по обидва боки кордону є також криміналітет. Відомо, що бандити не мають ані батьківщини, ані моральних переконань. Але їм буває вигідно створювати тло для своїх дій, особливо коли йдеться про широкосяжний і розгалужений підпільний бізнес, з елементів існуючих стереотипів і упереджень, а також інспірувати нові девіянтні форми стереотипних уявлень. Зрозуміло, саме криміналітет певною мірою взаємодіє з частиною працівників правоохоронних органів, державних службовців тієї країни, де “працює”. Однак весь “праведний” гнів суспільства спрямований переважно проти того місця, звідки злочинці прибули. Психологічний механізм утворення такого конфліктогенного чинника схожий на механізм виникнення упереджень стосовно біженців чи національних меншин: у їхньому середовищі не надто вищий відсоток кримінальних злочинців, аніж у решти суспільства, в якому вони живуть, але вони швидше потрапляють у фокус суспільної уваги у випадку якихось негараздів. Відступ соціологічний Соціологічні дослідження статусу поляка у сприйнятті українців показали переважно безсилля науки соціології, коли вона має справу з українськими респондентами. Провідний соціолог Євген Головаха виразно артикулював це: один і той же респондент, залежно від формулювання питання може висловлюватися за вільний ринок і державне регулювання цін, свободу пересування і обов’язкову реєстрацію місця проживання у поліції, незалежність України і повернення начебто ситих часів Радянського Союзу. Отож такі, непевні та неповні соціологічні дані, свідчать про те, що до поляків у сучасній Україні загалом ставляться так добре як до американців, краще тільки до росіян і білорусів, після поляків ідуть за прийнятністю німці, євреї, румуни, цигани і т. д. Інтерпретація фактажу свідчить, що ставлення до сучасної Польщі та поляків формується шляхом перенесення політичних переконань опитуваних (насамперед ставлення до економічних реформ у Росії) на Польщу – символ ( символ успіху в економічних реформах і символ антитези Росії, Радянському Союзові). Характерно, що найнижчий рівень ксенофобії (зокрема у ставленні до поляків) виявлено у Галичині, найвищий – у здомінованому росіянами Криму. Культурна нівеляція сучасного світу значною мірою зняла потенціял напруги в суперечностях, які могли б виникати внаслідок культурних відмінностей. Однак є певний виняток, а саме релігія. Здавалося б, дві структурні одиниці однієї Церкви, очолюваної одним главою – папою (мова про римо-католиків та українських католиків греко-візантійського обряду) можуть легко порозумітися. Але власне над ними найбільшою мірою тяжать задавнені історичні суперечності, а також хибна, як на мене, практика ідентифікації церковної організації у певній країні з “національною Церквою”. Левова пайка скандалів і непорозумінь у взаємних стосунках сучасних України та Польщі інспірована власне химерною конкуренцією двох католицьких спільнот за прихильність віруючих по обидва боки кордону, а точніше, політичними іграми правих політиків, які охоче експлуатують карту віри у своїх комбінаціях. Чи зможемо ми тепер або в недалекому майбутньому осягнути повне порозуміння та усунути потенційну небезпеку усіх конфліктогенних чинників? Думаю, що це залежатиме насамперед від 2 груп чинників. Перша: стан економіки України й Польщі, а також загальна конфігурація цього простору в европейському контексті. Надії на діалог “рівних з рівними, вільних із вільними” надовго відкладуться, коли з цієї моделі випаде якийсь з елементів, скажімо, Україна потрапить під владу червоного двоголового орла або Польща і її европейські сусіди відгородяться від “дикого Сходу”, себто нас, золотим муром паневропеїзму. І навпаки, найсприятливішим для майбутнього українсько-польських стосунків буде сценарій, за яким Україна розглядатиметься як частина центральноевропейського простору (про що йшла мова під час недавнього візиту групи експертів на чолі із Збіґнєвом Бжезінським до Києва), а політична еліта України ґенерує із свого середовища достатньо сильну групу службовців і політиків, які будуть здатні завершити еволюцію української економіки в напрямку ринкових механізмів, і зроблять це швидше і краще, аніж сума владоможних на теперішній момент політиків і державних службовців. Не менш важлива друга група чинників. Я глибоко переконаний, що єдина реальна протидія потенційній реанімації неґативних елементів стереотипу у взаємних стосунках – поширення знань одне про одного, культурна відкритість і діалог, насамперед інтелектуалів. На сьогодні цього катастрофічно бракує. Польща практично відсутня у культурній свідомості більшості українців. І тут не допоможуть парадно-репрезентаційні заходи із обмеженою кількістю учасників. Потрібні широка масова клопітка робота, потрібна зміна законодавства у належному напрямку, потрібен час спокійного розважання над генезою і природою немилих нам конфліктів. Але ця група чинників невідривно пов’язана і має за доконечну умову першу, згадану вище, групу. |
ч
|
|||