Станіслав Стемпєнь

Польсько-українські культурні взаємини упродовж віків

Було три брати – Лях, Чех і Рус – говорить укорінена в нашій свідомості леґенда, котра характеризує спільне етнічне походження слов’ян. Ця свідомість слов’янської спорідненості особливо міцно вкорінилася від найдавніших часів серед поляків і українців. Вона знайшла своє відображення не тільки в справах політичних, але передовсім у культурі обох народів.

Про взаємні контакти напередодні польської державності свідчить між іншим факт існування тісних зв’язків обидвох панівних династій. Вже серед жінок Володимира Великого, перед прийняттям християнства, була полька, з якою, як пише автор Літопису Минулих Літ, він мав двох синів – Станіслава та Позвіда. Той же князь Володимир оженив найстаршого сина Святополка з дочкою Болеслава Хороброго, а одну з дочок Добронігу видав за Казимира Відновителя, чия сестра Ґертруда вийшла заміж за Ізяслава, сина Ярослава Мудрого.

Син Казимира Відновителя – Болеслав Сміливий теж мав жінку-русинку. Також свого сина Михайла оженив з князівною Євдоксією, сестрою Ярополка, князя Волинського. Також внучка Доброніги та Відновителя, незнана з імені дочка Владислава Германа, була видана заміж за Ярослава І, князя Володимиро-Волинського князівства. Такі перипетії привели до того, що князь Болеслав Кривоустий мав уже певні клопоти з огляду на кровні зв’язки з Ґертрудою, для того, щоб взяти шлюб із київською княжною Збиславою Святополковою. Справу потрібно було залагоджувати аж у Римі.

А так само діти князя Болеслава Кривоустого та їх потомство укладали шлюби з руськими княжнами чи княжичами. Українські княжни повиходили заміж за синів Казимира Справедливого. Лешек Білий оженився з Громиславою, донькою Інґвара, князя Луцького, а Конрад Мазовецький – з Агафією, донькою князя Володимиро-Волинського і Перемиського. Ця остання була прабабцею Казимира Великого, що, як виявилось пізніше, мало свої наслідки у формі претенсій на руські землі. Також і пізніше, незважаючи на кризу української державності, польським правлячим родам української крові не бракувало. Всім відомий факт українського походження (з родини маґнатів Даниловичів) матері Яна ІІІ Собєського . Між іншим, короля знаного не тільки тому, що любив співати українські думи; але передовсім тому, що причинився до консолідації українського народу.

Наслідуючи владоможців, мішані шлюби укладали і маґнати, і шановані люди. Наприклад жінку-русинку з княжого роду мав відомий палатин Павло Влостович. Виявляється, до мішаних шлюбів спонукувала служба при дворі, а також тісні контакти між польськими та українськими князями. Укладали такі шлюби й інші, як от купці та ремісники.

Велика кількість мішаних шлюбів доводить, що релігійна різниця між православними українцями та католиками поляками не становила жодних істотних перешкод. Характерною рисою для тодішніх стосунків було так зване "цілуванння хреста“ під час спільних з’їздів польських та руських князів, що мало на меті розв’язання спірних питань. Декількаразові згадки про це в Київському літописі не деталізують, який хрест цілували – "католицький“ чи "православний“, хоч показують почуття братерства між панівними родами, а також те, що не надавалось великої ваги різниці між православ’ям та католицизмом. Ба навіть більше, знаємо багато прикладів, коли чоловік і жінка різного віросповідання допомагали Церкві свого супутника життя. Позаяк у середньовіччі опікувались мистецтвами головно жінки, то мусимо визнати, що польські князівни мають величезні заслуги в розвитку культури на Русі, а русинки – в Польщі.

Ці останні вклали значний внесок у церковне будівництво Польщі. Найголовніше, що вони запрошували з Русі славних архітекторів, різьбярів, художників. Так чернігівська князівна Марія, що згадувалась раніше як жінка Петра Влостовича, була фундаторкою прекрасного костелу Пресв. Діви Марії у Вроцлаві (приблизно 1150 р.). Її дочка Агафія разом з чоловіком Яксою побудувала, також у Вроцлаві, костел Св.Михаїла (знищений у XVІ ст.).

Змішані шлюби на польсько-українському рубежі завжди були численними, особливо після підписання Берестейської унії, коли зникли канонічні перешкоди в цій ділянці. Вреґулювались умови релігійного життя і виховання потомства. Шлюб завжди відбувався в тому обряді, який визнавала наречена; якщо вона була українкою, то шлюб брали в церкві, якщо ж полькою, то в костелі. Аналогічний поділ стосувався і дітей. Дочок українських жінок хрестили в церкві і надалі вони визнавали і належали до лона Православної Церкви, якщо ж матір’ю була полька, то все було навпаки, діти жіночої статі були польками і латинницями, а сини успадковували віросповідання і народність батька. Саме тому в одній сім’ї існували дві релігійні конфесії і дві народності. В часі займанщин і в перших десятиліттях XX ст. змішаних шлюбів було так багато, що майже повсюдно на території Східної Галичини святкували подвійні свята – польські та українські. Це був унікальний випадок і, напевне, ніде більше в світі такого не було, щоб етнічний поділ проходив усередині родини. Тому зрозуміло, що взаємних культурних впливів у таких випадках уникнути було неможливо.

Вертаючись до згаданого меценатства в культурі в час середньовіччя, варто підкреслити, що за часів перших П’ястів, крім згаданих вроцлавських костелів, з допомогою русинів збудовано монастирський костел в Лисці і первісний соборний костел у Вислоку. Вчені припускають, що також і перший великий осередок оздоблювального скла в Крушвіці створили запрошені Мєшком ІІ з Русі ремісники. Поляки також запрошувались для будівництва катедральної церкви св. Йоана Хрестителя в Перемишлі, побудованої на початку XІІ ст. Князем Володимиром. Її було збудовано в нехарактерному на Русі романському стилі. Впливи романського стилю видно також у різних інших церквах на Україні, наприклад, у добре збереженому Спасо-Преображенському Соборі в Чернігові, збудованому в 1036 році братом Ярослава Мудрого – князем Мстиславом. Західні акценти видно і в чернігівській П’ятницькій церкві. Романські впиви найяскравіше проявилися у західних реґіонах України, що мали безпосередній контакт із Польщею. Це підтверджують культові споруди Галича і Володимира-Волинського.

Крім усього сказаного, без великого перебільшення можна стверджувати про обопільний вплив на архітектуру тих часів. Це є ще одним доказом того, що культурні відмінності в тих часах не становили великих проблем. Без будь-яких перешкод відбувалися обміни видатними архітекторами та митцями обидвох народів.

Споріднення між династіями, а також культурна близькість не залишала без впливу й політичну ситуацію. На краківський трон по смерті Болеслава Встидливого (1279) претендував також князь галицький Лев, хоч відомо, що він не мав шансів на здобуття трону в суперництві з П’ястами, але, як влучно зауважено в літературі, не зазіхав би він на Малопольщу, якщо б не мав там підтримки. Між краківським та галицьким дворами існували тісні контакти, хоч би з огляду на те, що Кінґа, жінка Болеслава Встидливого і Констанція – жінка Лева були рідними сестрами. Підтримку родинних стосунків підтверджує той факт, що, будучи православною, дочка князя Лева відважилась вступити до католицького монастиря кларисок у Старому Сончі, де перебувала після смерті чоловіка Кінґа.

П’ясти також претендували на галицький престол. По занепаді княжої лінії Рюриковичів галицький престол захопив, з допомогою польського короля Владислава Локетка, мазовецький князь Болеслав Тройденович, родич Рюриковичів по материнській лінії. Як руський князь він узяв собі ім’я Юрій. Це було в час формування польсько-русько-угорського союзу, а навіть литовського. Справа дійшла до так званих престолонаступних постанов. Казимир Великий формально пообіцяв передати трон угорській династії Анжу – якби він не мав спадкоємця чоловічої статі; в той час Болеслав-Юрій робить те саме на користь Казимира Великого. Незабаром (7.04.1340 р.) князя отруїли. Польський король і справді відразу ввійшов у Галицьку Русь, але дістав там рішучу відсіч боярів, котрих підтримували татари. Волинь була захоплена Литвою. Казимир здобув підтримку угорців і, нарешті, йому вдалося відвоювати частину князівства, призначивши одного з наймогутніших українських маґнатів Дмитра Детька своїм намісником. Тодішнє розуміння держави не можна ототожнювати з теперішнім. То були династійні організми, спілки старшинства, земля переходила від батька до сина або ділилася між спадкоємцями. У випадку поляків та русинів, нерідко ставалося так, що один з Рюриковичів кликав на допомогу П’ястів, ведучи війну з іншим Рюриковичем і навпаки. Нормальним було те, що якщо бракувало безпосередніх спадкоємців трону, батьківські землі переходили в руки племінників з іншої династії. Так, наприклад, Казимир Великий не тільки мав законні династичні претенсії на Галицьку Русь (згадана вище умова), але також мав і обов’язок щодо цього роду. Він водночас обороняв князівство від татарського поневолення, під ярмом якого вже перебували інші руські князівства. Союзом для нього була престолонаступна постанова – персональна унія – укладена з королем Угорщини Людвиком. Правда, згідно з цією умовою король Польщі був змушений вести війну з частиною боярів, але був переконаний, що то він є фактичним спадкоємцем і має не тільки право, але й обв’язок рятувати родинний спадок.

Про власні інтереси короля свідчить факт прийняття ним титулу "REX Русі“, збереження організаційної структури держави, окремих грошових одиниць та гербу князівства, а перш за все згоди – на відновлення православної митрополії в Галичі, чого безрезультатно домагалися галицько-волинські князі. Казимир Великий, сівши на Русі, відразу ж звернувся з цим проханням до православного константинопольського патріярха Йоана ХІХ, а потім до його наступника Ісидора Бухіра. Зберігся лист, написаний до останнього (грекою), в якому король не тільки наполягав на відтворенні митрополії, але навіть застерігав патріярха, що якщо цього не станеться, то русини змушені будуть перейти на "латинський обряд“. Старання короля Казимира увінчались успіхом і в 1371 році патріярх підтвердив існування митрополії в Галичі.

Взаємні польсько-українські впливи особливо сильно помітні на межі ХІV і ХV ст. Дещо символічним, але також і яскравим прикладом цих впливів є ікона Матері Божої Ченстоховської, привезена до Польщі в 1342 р. з галицького Белза князем Владиславом Опольським. До розквіту українського мистецького меценатства в Польщі дійшло за часів панування Владислава Яґайла. Він говорив руською мовою, виріс у Литві в оточенні церковного мистецтва, на що безсумнівно мала вплив його мати, православна тверська князівна Юліянна. Власне ця прихильність до східного християнського мистецтва спонукала його запросити руських художників для виконання монументальних стінних декорацій. З історичних переказів знаємо, що їх було створено щонайменше дев’ять. Руські поліхромії оздоблювали Ґнєзненську катедру, каплицю св.Трійці у Вавельській катедрі, а також костел св.Трійці у Любельськім замку. Мальовничі українські полотна існували також на нецерковних об’єктах (їх мала, наприклад, кролівська спальня у Вавелі). Одним із виконавців був житель Перемишля піп Гайл. На жаль, не всі з виконаних поліхромій збереглися до наших часів, тепер ми можемо бачити тільки любельські, вислицькі, сандомирські, а також пізніші від них, бо створені за часів Казимира Яґеллонського (1470), поліхромії в каплиці св. Ореста при Вавельській катедрі. Не збереглася також відома з джерельних переказів, давніша від Яґайлового меценатства, руська поліхромія в костелі Святої Трійці в Блоні під Варшавою.

Окрім декоративного мистецтва та архітектури, початки польського друкарства також мають свої корені в українському церковному середовищі. Серед найстаріших стародруків, що з’явились у Кракові в останньому десятиріччі ХV ст., існує чотири літургічні видання, друковані церковно-слов’янською кирилицею. Всі вони були віддруковані в друкарні Швайпольта Фіоля. Факт, що їх виконано в Кракові і то в час, коли польське друкарство тільки зароджувалося, без сумніву доводить існування тісних контактів з українським середовищем.

Взаємні польсько-українські впливи сильно проявилися в обидвох мовах. В цьому немає нічого дивного, оскільки на дворах польських королів часто було чути українську мову, там були популярні українські пісні та музика. Польські письменники, що жили в східних місцевостях Польщі, вводили до своїх творів багато запозичень з української мови. Це видно в творчості Берната з Любліна, Миколая Рея, Станіслава Ожеховського, Симона Кльоновича, Юзефа Бартоломея Зиморовича. А пізніше, особливо в письменників доби романтизму, з’явилось багато висловів, котрі здобули собі право на існування в польській мові, напр., такі слова як: балакати, баламут, голубити, князь, владика, черешня, сурма, хащ, чуприна, вертеп.

З іншого боку, суттєвий вплив на розквіт української літературної мови мала польська мова. Такий безпосередній вплив бачимо між іншим у словах: міць – moc, обіцяти – obіecac, цікавий – cіekawy, отримати – otrzymac, скриня – skrzynіa, перешкода – przeszkoda, передплата – przedplata. Разом з тим в українську мову ввійшло через польську також багато запозичених західноевропейських слів, напр., автор, адвокат, газета, барви, рахунки і т.п.

Велику роль у передачі польської культури в Україну відіграла Києво-Могилянська Академія разом з пов’язаною з нею тогочасною українською інтелектуальною елітою, яка прагнула до міцних довготривалих контактів із Західною Европою. Поруч із культурною площиною, стару Польщу з Україною поєднували також спільний опір хрестоносцям, а перш за все набігам турків і татарів. Козаччина постала, як ми знаємо, в тісному зв’язку із подіями в Польщі. Вона дуже багато доклалася до оборони кордонів Речі Посполитої. Тему польсько-українського братерства в боротьбі описав польський письменник Вацлав Потоцький у своїй відомій поемі Хотинська війна. Українські сюжети бачимо також у творчості інших польських письменників – Станіслава Сташіца, Юліяна Урсуна Нємцевича та Адама Нарушевича. Казимир Бродзінський перекладав у той час українські народні пісні та фраґменти "Слова о полку Ігоревім“, даючи тим самим початок польським науковим працям у літературному українознавстві. Особливо він звернув увагу на велику цінність українських дум.

Почавши від романтизму, безперестанку росло зацікавлення українською народною творчістю. Видатні польські фольклористи доклали багато зусиль не тільки для розвитку зацікавлення Україною, але своєю працею врятували від забуття створювану віками українську народну творчість, вкладаючи тим самим підвалини під розвиток української літератури та музики. Безперечно найбільшу роль у збереженні українського фольклору від забуття відіграв Оскар Кольберґ – неперевершений збирач українських пісень, віршів та звичаїв, пам’яткове видання якого Lud аж у декількох томах присвячене українській проблематиці, але вже й попередні польські дослідники цієї проблематики зробили в цю ділянку чималий внесок. Варто лишень згадати, що в 1833 р. вийшли "Пісні польські та українські галицького народу“, видані Вацлавом Залеським. Музичну видавничу сторону опрацював відомий польський композитор Карл Липинський, заслугою якого було те, що він виконав роботу не тільки документально, але зробив її під кутом майбутнього розвитку української професійної музики та концертної практики, кладучи тим самим підвалини під розвиток народної української музики. У 1839 році вийшли "Пісні українського народу в Галичині“, котрі зібрав Желґота Паулі, а в 1875 році "Український народ“ Антона Марцінковського. Багато українських матеріялів вміщували часописи XІX століття, вносячи тим самим вклад до розбудови свідомості українського народу. У львівських "Розмаїтостях“ в 1835 році Л. Сіменський друкував свої парафрази української народної поезії. "Науковий Вісник“ опублікував у 1837 році українські думи, підготовлені Авґустом Бєльовським. В 1844-1845 роках "Атенеум“ опублікував "Історичні пісні України“ , підготовлені до друку Еразмом Ізопольським. У Вільні в 1837 році з’явились роздуми Михайла Ґрабовського Про українські пісні, де автор помістив також багато цікавих перекладів українських дум.

Найбільше зацікавлення Україною, її минулим, народною культурою, щоденним життям жителів наступило, як уже згадувалось вище, в добу романтизму. В цьому немає нічого дивного, романтики найвище за все цінували волю, а Україна власне для них була символом волі. Захоплювались вони також українськими краєвидами, що давали людині почуття волі відкритому, розлогому степовому обширі. Бо хоч Україна складається з багатьох різних географічних зон, але власне степ – величезний терен порослий густою, високою травою, котра безперервно колишеться на вітрі, а над ним лінія горизонту, могили-кургани, що піднімаються високо вгору, найбільше вкорінились у свідомості поляків. Крім того Україну сповивав ореол минулої слави, вона була великим полем битви, скроплена кров’ю багатьох народів і поколінь. Адже ж там відбувалися великі битви проти степових навал – печенігів і половців, там мали місце битви з татарами і турками, там народилася і розквітла Козаччина і, нарешті, там визрівали передумови польсько-українського братерства і події трагічних конфліктів між обома братніми народами. Тому колорит українських краєвидів говорив не тільки голосами природи, але й голосами історії. Усвідомлення цього факту проглядалося в творчості польських романтиків. Особливо велике враження справила Україна на творчість Юліюша Словацького, який вільно володів українською мовою і знав народні оповіді. Тому немає нічого дивного, що Україну він називав своєю матір’ю.

Саме Словацький дав найкращий, найглибший і справді всесторонній образ "українського sacrum“, змальованого в Беньовському, як і в "Срібному сні“ Саломеї. Бачення України, яке змальоване в цих творах, трагічне – йде затята братовбивча війна між поляками і українцями. Є однак промінь надії, і ця надія змальована в образі захисника примирення обидвох народів – лірика і поета Вернигори. Вибір власне цієї постаті для виконання такої відповідальної місії доводить, яку велику вагу надавав Словацький українській народній поезії.

Українські елементи особливо переважали в творах романтиків так званої "української школи“, як от Юзефа Богдана Залєського, Северина Ґощинського, Антона Мальчевського та професійного письменника Міхала Чайковського. Всім відоме зацікавлення українською культурою Адама Міцкевича, що мало безперечно величезний вплив на таких відомих українських поетів епохи романтизму, як Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, а передовсім Тарас Шевченко. Про постійну активність поезії польського поета-пророка в українському культурному житті виразно свідчить факт, що серед перекладачів його поезії були такі відомі українські літератори, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Микола Бажан, а переш за все Максим Рильський – автор одного з найкращих на світі перекладів "Пана Тадеуша“. Особисті контакти з поляками та польською культурою підтримував згадуваний вище найвизначніший український поет епохи відродження Тарас Шевченко. З польським середовищем він зіткнувся ближче під час навчання в Петербурзькій Академії мистецтв, і з того часу близькі контакти з поляками підтримував до кінця життя. Вони справили значний вплив на його творчість. Своє бачення майбутнього Слов’янщини український поет підкреслив, вступаючи в 1846 році до створеного в Києві Кирило-Методіївського Братства. Варто підкреслити, що на ідеологію Братства значний вплив мали вірші Миколи Костомарова, написані підо впливом творчості Міцкевича, "Книги буття українського народу“. Мета Братства– повалення царизму, визволення поневолених народів, а також формування суспільних відносин на євангельських засадах. Це могло б стати платформою для польсько-українського зближення. На жаль, царські репресії не оминули організацію та її діячів. Шевченко був заарештований і засланий в Сибір. Там він зустрівся і відразу став співпрацювати з польськими революціонерами – Зиґмунтом Сєраковичем, Броніславом Залєським та Едвардом Желіґовським. Там був написаний його відомий вірш Полякам, у якому він закликав обидва народи до мирної співпраці. Також у пізніших роках український поет-пророк підтримував контакти з поляками. Він близько співпрацював з майбутніми провідниками Січневого повстання Зиґмунтом Падлєвським, Яном і Єронімом Станєвичами, Юзефом Ґалазовським, Константинієм Калиновським, а також із майбутнім керівником Паризької Комуни Ярославом Домбровським. Своє ставлення до Польщі найкраще виразив він у словах до власного народу:

Романтична поезія виконувала перш за все аґітаційну роль у боротьбі за волю країн та народів. Польські повстанці швидко зрозуміли, що якщо у союзі з українцями повести боротьбу з Росією, то це зможе привести до здобуття незалежності. А щоб це могло здійснитися потрібно насамперед пробудити національну свідомість українців. Це робить як селянська група Володимира Антоновича, так і польські підпільники, а також численні емісари на Україні. Майбутнє українського народу вони бачать у єдності трьох народів польського-литовського-українського. Це бачення відповідало баченню майбутнього молодої української інтеліґенції. Тому бачимо українців у лавах як Листопадового, так і Січневого повстань, а також в багатьох галицьких підпіллях, де було багато і греко-католицьких священиків, і семінаристів.

З українського боку символом польсько-українського братерства на момент Січневого повстання був борець, що віддав життя за свободу Польщі, Андрій Потебня. Він загинув смертю хоробрих, ідучи в атаку разом з очолюваним відділом під Скалкою коло Кракова. Придушенню повстання у значній мірі сприяв шляхетський консерватизм. Це було поразкою не тільки поляків, але й українців, оскільки подальша русифікація завдала українському рухові, що тільки народжувався, великих втрат. В Україні почалися великі репресії, багато визначних людей було заарештовано і заслано на заслання, знищено багато українських організацій. В 1863 році царський міністр освіти Петро Валуєв видав указ про заборону української мови в школах і видавничій діяльності. Особливих репресій зазнали ті українці, котрі підтримували польське повстання.

Друга половина ХІХ ст. це час, коли відбувається швидкий розвиток української національної свідомості, а також формування модерного політичного життя українського суспільства. Це веде до наростання суперечностей у взаєминах між обома народами, вони особливо проявляються в передовій Галичині. Спроби знайти площини взаємного порозуміння ідуть зі сторони польського лідера консерватизму, намісника Галичини Міхала Бобринського, а зі сторони української – зусиллями греко-католицького митрополита Андрея Шептицького.

Не припиняється, натомість, польсько-українська співпраця на ниві культури. Відомі з того часу контакти Елізи Ожешко з Іваном Франком. Письменниця жваво цікавилась українською культурою, пробувала перекладати Т.Шевченка, збирала матеріяли для дослідження української культури. В нарисі "Про речі мало відомі“, присвяченому творчості Франка, вона писала, що таким талантом і розумом могла б похвалитись кожна з найбільш представницьких белетристик.

Тому вона пророкувала українській літературі велике майбутнє. Болеслав Прус полемізував із Сєнкевичем, критикуючи викривлений показ у романі "Вогнем і мечем“ українського народу. З великою симпатією описав Прус український народ в опублікованих на сторінках преси "Волинських нотатках“ і "Нотатках з подорожі по Галичині“.

З українського боку великі заслуги в польсько-українському зближенні мають Іван Франко, Богдан Лепкий та Сидір Твердохліб. Багатосторонні зв’язки з польською культурою мали Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка. На ниві взаємного зближення працювали представники різних галузей культури – поляки та українці. Всіх згадати неможливо, варто однак звернути увагу на таких славних митців і художників як Соломія Крушельницька, Юліян Коссак, Юзеф Хелмонський, Леон Вичолковський, Ян Станіславський, Олекса Новаківський.

Одним із найвидатніших знавців літератури, мови та історії Польщі був Іван Франко. Він опублікував багато статей польською мовою в галицьких виданнях, брав участь у польському науковому житті, у з’їздах істориків, перекладав українською мовою багато творів польських письменників, як от "Пана Тадеуша“. Взагалі, Франко був активним діячем польського суспільного життя. Співпрацював з польськими народовцями, соціялістами, вченими і літераторами. Товаришував з Яном Каспровичем, Яном Карловичем та Владиславом Орканом.

Подібну роль відіграв значно молодший від нього діяч львівської Молодої Музи, в подальшому професор Яґеллонського університету Богдан Лепкий. Він повністю заслужив наданий йому співвітчизниками титул посла української культури у Польщі. Завдяки його перекладам польське суспільство могло познайомитись із "Словом о полку Ігоревім“, новелами Коцюбинського "В тенетах Шайтана“, а також із поезіями Шевченка. Крім того, він був автором багатьох віршів, а також історичної повісті Мазепа, виданої також польською мовою. Як учений він заслужив собі визнання довготривалим опрацюванням єдиного польського нарису історії української літератури. Лепкий перекладав також українською мовою польську поезію, між іншим вірші Конопніцької і Тетмаєра.

В літературних колах Кракова кінця XІX ст. велику популярність здобув майстер української новели – Василь Стефаник. Переклади його новел друкувалися майже водночас із видаваними ориґіналами. Вони друкувалися в найпопулярніших літературних виданнях того часу, починаючи від краківського "Життя“, а закінчуючи варшавською "Химерою“. Вже в час навчання в Яґеллонському університеті Стефаник заприятелював з видатними письменниками Молодої Польщі.

В краківському оточенні народжувались також інтеґраційні процеси в ставленні до проблем слов’янознавства, в яких велике місце займала українська проблематика. Таку мету було поставлено утвореному в 1901 році з ініціятиви Мар’яна Здзєховського Слов’янському Клубові, що мав власний видавничий орган під редакцією Фелікса Конечного – місячник "Слов’янський Світ“. На його сторінках українську проблематику піднімали як поляки, так і українці. Серед них були знавці проблеми того ж рівня що й Богдан Лепкий, Олександр Барвінський, Сидір Твердохліб, Фелікс Конечний, Адам Ґжимала-Сєдлецький, Францішек Равіта-Ґавронський, Леон Василевський, Станіслав Здзярський, Ян Дем’янчук, Роман Завілінський, Людвік Колянковський, Едмунд Колодзєйчик.

Пропаґовану на сторінках видання програму можна схарактеризувати як польське слов’янофільство. Вони трактували слов’янську ідею в політичних категоріях і протиставляли її передовсім ідеології російського панславізму. Щодо прагнень галицьких українців – ставлення було дуже зичливе. Співробітники часопису схилялися до співпраці в інтересі поляків та українців, ущемлених у своєму національному існуванні царською Росією. Тому щодо політичного життя галицьких українців то виразну симпатію було скеровано в бік народників, схвалюючи їхні прагнення в заснування українського університету у Львові. Тим не менш з непримиренністю ставились до москвофілів, як прихильників ідеології панславізму та панросіянізму.

Особливо близькі контакти з редакцією та згрупованими навколо неї політиками утримувала українська група прихильників угоди з поляками, яскравою постаттю в якій був Олександр Барвінський, керівник консервативної християнсько-соціяльної партії та редактор органу цієї партії, часопису "Руслан“.

Польсько-український діалог у другій половині ХІХ ст. мав місце не лише в Галичині. Також на тій українській території, що перебувала під владою Російської Імперії не бракувало поляків та українців, які прагнули зближення між обома народами. Здається навіть, що взаємні контакти були там безпосередніші, відкритіші та вільні від будь-яких упереджень. Українці і поляки спільно виступили в багатьох політичних заходах, спільно святкували багато визначних подій, спільно організовували святкування, присвячені славним особистостям споміж обох народів.

Війна 1914-1918 рр., а також перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українські стосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та український народи були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності і шукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Між ними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкою українських державотворчих змагань у Східній Галичині.

Не вдалася також спроба зближення під час спільного київського походу, що був здійснений на основі Варшавської угоди і мав на меті принести свободу Наддніпрянській Україні. Поразка визвольних змагань українського народу привела до того, що землі, заселені українським народом, ввійшли до складу кількох чужих держав. У відродженій польській державі проти власної волі опинилися 5 мільйонів українських громадян. І мусимо сказати, що уряди ІІ Речі Посполитої не змогли повністю конструктивно розв’язати українську проблему, вдаючись до щонайвище половинчатих заходів і то не завжди послідовно втілюючи їх у життя. Однак у тому нелегкому для української громадськості часі не бракувало особистих прикладів співпраці, що прокладали б містки для польсько-українського зближення. Їх ініціювали обидві сторони. Багато з них вийшло з ініціативи науковців, письменників, художників, священиків, публіцистів, а також конструктивно мислячих політичних діячів. Серед поляків на особливу увагу заслуговують люди пера: Тадеуш Голлендер, Юзеф Лободовський, Констянтій Симонолевич, Анжей Казімєж Яворський, Станіслав Стемповський, Влодзімєж Бочковський, Флександр Бохенський, Єжи Поґоновський, Марцелій Гандельсман, Ярослав Івашкевич, Александр Баумгартен, Вєслав Кунстман, Вітольд Й. Дорошевський, Станіслав Слонський, Віктор Якубовський, Владислав Татаркевич. З українського боку до взаємного зближення дуже доклалися: Богдан Лепкий, Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Смаль-Стоцький, Олександр Лотоцький, Павло Зайцев, Іван Огієнко, Мирон Кордуба, Михайло Рудницький, Іван Кедрин, Степан Тудор, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк.

Поляки згруповувалися головним чином навколо таких видань як: “Dzwіgary“, “Sygnaly“, “Kamena“, “Nurt“, “Mіesіecznіk lіterackі“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“, “Nasza Przyszlosc“, “Droga“, “Bunt Mlodych“, “Sprawy Narodowoscіowe“, “Przeglad Powszechny“, “Wіadomoscі Lіterackіe“, “Glos Prawdy“, “Slowo“, .А українці виступали передусім сторінками таких видань, як: "Літературно-Науковий Вісник“, "Ми“, "Назустріч“, "Вісті“, "Вікна“.

Особливу роль на ґрунті польсько-українського зближення з боку польської громадськості відігравав заснований в 1932 р. "Польсько-Український Бюлетень“. Аналіз частин видання дозволяє стверджувати, що як політичні нариси, так і статті присвячені справам культури, були писані з метою переконати польську громадськість у великій цінності інтелектуальної праці українців і в потребі справедливого розв’язання українського питання у польській державі. Арґументами був багатий національний спадок українців, їх великий внесок у культуру і науку, а також традиції співпраці між обома народами. Було опубліковано переклади української поезії, художні репродукції, вміщено біографії особливо заслужених для обидвох народів людей, рецензії видавницького внеску і т.п.

Видання давало можливість вести пропаґанду української справи через самих українців і то в такій формі, яку пересічні публіцисти вважали найсприйнятнішою. На сторінках видання мали можливість публікуватись люди різних професій, політичні погляди котрих були не завжди згідні з інтересами польської держави. Сюди потрапляли навіть статті представників ОУН, які підписувалися псевдонімами. Серед відомих постатей українського політичного і громадського життя на сторінках "Бюлетня“ друкувалися: Степан Баран, Іпполіт Бочковський, Сергій Хруцький, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Крижанівський, Павло Ковжун, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький, ген.Павло Шандрук, Петро Васильчук та ін.

Для розширення впливу пропаґованих у "Бюлетні“ ідей 8 червня 1933 р. було створено Польсько-Українське Товариство. Головною статутною метою товариства було вести роботи в напрямку над поглибленням розбудови польсько-українського зближення. Головою було обрано Станіслава Стемповського, а до складу керівництва ввійшли: Яніна Голувкова, Ольґерд Ґурка, Станіслав Й. Папроцький, Мєчислав Свєховський, Генрик Колодзейський, Вінцентій Жимовський, Володимир Бочковський і Генрик Симонолевич. Обрання до складу керівництва Яніни Голувкової, вдови Тадеуша Голувки, свідчило, що організація прагне розвинути ідеї пілсудчиків.

У тридцяті роки в деяких польських католицьких колах теж відбувся поворот у напрямку реальної оцінки української проблеми. Ці проблеми піднімалися на сторінках , друкованого священниками-паллотинами видання "Rodzіna Polska“. В 1933 р. вони повністю присвятили темі літератури, мистецтва та польсько-українських зв’язків одне з чисел видання. В одній з статей Ю.Чарнецький вдало доводив, що поляки не розуміють процесів культурно-політичного визволення, який на Україні вже відбувся, й надалі перебуваючи під враженням романтичної України. Причиною цього, на його думку, була романтична поезія, особливо попередньо згадувана рання українська школа та польські романи, починаючи Сєнкевичем і закінчуючи Юліяном Волошинським, Ярославом Івашкевичем та Едвардом Ліґоцьким. Великий вплив мали також – писав Чарнецький – праці істориків: Міхала Ґрабовського, Кароля Шайнохи, Тадеуша Кожона, Александра Яблоновського та Францішка Равіти-Ґавронського.

В міжвоєнному часі робилися також спроби видання компромісних видань. Вони були редаґовані або спільно поляками та українцями, або лише українцями. Серед тих останніх на особливу увагу заслуговував журнал "Рідний край“, що виходив у 1920-1923 роках під редакцією поета і перекладача української поезії польською мовою Сидора Твердохліба. Подібну орієнтацію мав і попередній (у 1919-1920) тижневик "Probіj“ (Новатор). Поляки і українці разом видавали між іншим: нереґулярний часопис "Доля“ (Перемишль 1918-1919), місячник "Львівські вісті“ (Львів 1937-1938), а також видаваний у Варшаві "Українська стражниця“ (1925-1926).

Не переоцінюючи впливу преси на громадські настрої, потрібно визнати, що вона неодноразово пробуджувала, як у польському оточенні, так і в українському, дуже багато емоцій. На початку тридцятих у пресі розгорнулася гостра полеміка навколо роману Генрика Сєнкевича "Вогнем і мечем“, затвердженого міністерством до справ релігії і рекомендованого як обов’язковий твір для вивчення у школі. Осередки української інтеліґенції, а також польські осередки, що працювали в дусі порозуміння, вимагали на сторінках своїх видань відмови від цієї позиції, закидаючи книжці неправдиві судження щодо українського визвольного руху, а через це нагнітання ненависті між польською та українською молоддю. Дуже слушно про це писав на сторінках "Польсько-українського Бюлетеня“ Андрій Крижанівський, а також Василь Кучабський у статті, присвяченій боротьбі українського народу за незалежність.

Правда, як правильно підкреслив Фелікс Заґора в полеміці з Крижанівським, не література, а лише брак конструктивних державних кроків з метою розв’язання української проблеми були причиною неприязних тенденцій в українському оточенні щодо Польщі. Однак згадувана попередньо трилогія Сєнкевича вплинула на психіку молодого покоління.

Характеризуючи польську політику міжвоєнного часу належить ствердити, що не могло дійти в тьому часі до нормалізації і перебудови польсько-українських взаємин, хоч у той час теж не бракувало спроб взаємного зближення.

Багато емоцій досьогодні викликає час Другої Світової війни. Співпраця з німецьким окупаційним режимом малої, бо найвище кількавідсоткової частини понад 30 млн. українського народу дуже суттєво вплинула на формування стереотипу українця в очах поляка. Тим часом гітлерівська політика не дуже відрізнялася в ставленні до українців. Не зважаючи ні на що, навіть у ті драматичні часи не бракувало людей, що прагнули взаємного порозуміння та уникнення братовбивчих війн.

Історія перших післявоєнних років надовго поклала край спробам поновити польсько-українські взаємини, значно зміцнюючи і так уже неґативні стереотипи, що виникли в часі війни та окупації. Післявоєнна дійсність означала майже цілковиту залежність взаємних контактів від волі офіційних державно-партійних влад Народної Польщі та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони могли бути зреалізовані лише під пильним наглядом Москви.

Але, принаймні у справах культури, були намагання щось робити. Особливо міцні, хоч не позбавлені ідеологічного баласту, були літературні зв’язки. На Україні видавалося багато книг класичної польської літератури – переклади творів Словацького, Міцкевича, Тувіма, Юзефа Іґнація Крашевського, Марії Конопніцької, а з найновіших часів, з-посеред інших, Ярослава Івашкевича. Велику популярність мали польські фільми. Великі заслуги на ниві популяризації польської культури мають два письменники – Микола Бажан і Максим Рильський. Останній відомий як найкращий перекладач "Пана Тадеуша“ українською мовою.

В Польщі особливу увагу в популяризації культури і мистецтва України відіграли перекладачі української літератури, історики та літературні критики. На видавничому ґрунті найбільш заслуженими були Любельське Видавництво і Літературне Видавництво у Кракові. Те, чого не можна було зробити в цих роках офіційно на батьківщині, старалося зробити польські та українські еміграційні осередки. Розпочали співпрацю також політики, представники еміґраційних урядів, науковці і діячі мистецтв. Вони згуртувалися навколо, редаґованої Єжи Ґедройцем паризької "Культури“, а також видаваного у Мюнхені місячника "Сучасність“ . У діаспорі зустрічались і вели диспути про історичне минуле польські та українські дисиденти. Певний вплив на діяльність української опозиції мала з вісімдесятих років польська "Солідарність“.

Нові перспективи перед польським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Україна проголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процеси поєднувалися з відновленням політичної суверенності , обидві держави розпочали вповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особисті зв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли той факт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійну державність.

Узагальнюючи оцінку понад тисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народи мають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємних конфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищем в випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного "збагачення“ відверто переважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. У минулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як з українцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більше поєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють) із Польщею, ніж із Росією.

Можна тільки шкодувати, що ця спільна спадщина не є досить добре відомою для обидвох народів. Результатом політики режиму останнього півсторіччя є ситуація, коли для поляків культурні досягнення українців є цілком чужими. Дійшло навіть до того, що багато осіб у Польщі навіть не відрізняють українця від росіянина. В багатьох колах усталився термін "рускій“, яким характеризують усіх жителів колишнього Радянського Союзу, а значить так само й росіян, і українців, білорусів, ба навіть мешканців азіатських республік. Багато поляків не відрізняють українську мову від російської. В цій ситуації українців звинувачують у тому, до чого спричинилася Росія, або Радянський Союз.

Не набагато краща суспільна свідомість у справах польсько-українських стосунків і в Україні, хоч на загал українці не мають проблем з національною ідентифікацією поляків чи польської культури. Але й тут політика відійшлої в минуле радянської влади довела до ситуації, що суспільство дивиться на обопільні взаємини через призму класових і політичних конфліктів, більше пам’ятаючи кривди, ніж сусідські відносини та особисті приклади співпраці. І надалі актуальні слова відомого українського політика та інтелектуала Івана Кедрина-Рудницького, який після війни жив у еміґрації і який в середині сімдесятих років у виданих на еміґрації спогадах писав:

"Багато українців з польської культури запам’ятало собі лише Сєнкевича, що у "Вогнем і мечем“ виступав як шляхтич і пропаґатор ненависті до українців, мало хто з них знає, що він був також автором неперевершених коротких оповідань та повісті "Quo vadіs“, перекладеної на всі цивілізовані мови світу“.

Ці слова в значній мірі відображають ситуацію, що існує в обидвох народів. Покоління поляків та українців повинні працювати над тим, щоб усвідомити спільну культурну спадщину і зв’язки, що століттями поєднували обидва народи. Усвідомлення цього може привести до віднайдення власного місця в єдиній Европі, як для Польщі, так і для України, до усвідомлення глибоких і міцних контактів народів і держав сучасної Европи.

1. A.Brueckner, Polska poganska і slowіanska. Teksty Рrodlowe do naukі hіstorіі w szkole srednіej, Krakow 1923, z.14, s.11; G.Labuda, Polska, Czechy і Rus w kraju Ledzіan w drugіej polowіe X wіeku, “Rocznіk Przemyskі“ 1988, t.XXІV-XXV, s.275-294.

2. F.Sіelіckі, Najdawnіejsze polsko-ukraіnskіe stosunkі kulturalne, w: Z dzіejow stosunkow lіterackіch polsko-ukraіnskіch. Praca zbіor. Pod red. S.Kozaka і M.Jakobca, Warszawa-Krakow-Gdansk 1974, s.41.

3. В.Т.Пашуто, Внешняя политика древней Руси, Москва 1968, с.43.

4. Див. Anonіm, так званий Gall, Kronіka Polska. Przelozyl R.Grodeckі і M.Plezіa, Wroclaw 1965, s.94-95.

5. Про польсько-українські династичні зв’язки: Hіstorіa Polskі, Warszawa 1965, s.19-28: B.Wlodarskі, Polska і Rus, 1194-1340, Warszawa 1966; там само, Sasіedztwo polsko-ruskіe w casach Kazіmіerza Sprawіedlіwego, “Kwartalnіk Hіstoryczny“, 1969, nr, s.5-7.

6. В. Королюк, Западные славяне и Киевская Русь в X – XІ ст., Москва 1964, s.31-32.

7. Zob. S.Rek, Kіjow і Zachod lacіnskі (od X do XІІ wіeku), “Chrzescіjanіn w swіecіe“ 1988, nr 179-180, s.98-109; Ks. J.Kanіa, Rus a Stolіca Apostolska w XІІ wіeku, там само, s.110-127.

8. Zob. T.Wojcіechowskі, Koscіol katedralny w Krakowіe, Krakow 1900, s.33-34.

9. T.Wojcіechowskі, Koscіol... cіt., s.33-34.

10. Zob. B.Kurbіsowna, Zycіe kulturalne po 1038 r., w: Dzіeje Wіelkopolskі, Poznan 1969, t.1, s.197.

11. П.А.Раппопорт, К вопросу о сложении галицкой архитектурной школы, в: Славяне и Русь, Москва 1968, с. 460-462.

12. E.Chojecka, Sztuka srednіowіeczа Rusі Kіjowskіej і jej zwіazkі z Polska w XІ-XV w., в: Ukraіna. Teraznіejszosc і przeszlosc. Praca zbіor. Pod. Red. M.Kurasіa і A.Podrazy, Krakow 1970, s.406-409.

13. J. Baszkіewіcz, Powstanіe zjednoczonego panstwa polskіego, Warszawa 1954, s.157; B.Wlodarskі, Polska... op. Cіt., s.196-97.

14. Ипатьевская летопись, собрание русских летописей, Петербург 1908, t.ІІ., с.800.

15. O.Balzer, Geneаlogіa Pіastow, Krakow 1895, s.350.

16. J.Wyrozumskі, Hіstorіa polskі do roku 1505, Warszawa 1984, s.164. такі самі погляди виражають і інші історики, як от: B.Wlodarskі, Polska..., op. Cіt., s.289.

17. Див. J. Sіeradzkі, Polska wіeku XІV. Studіum z czasow Kasіmіerza Wіelkіego, Warszawa 1959. Nіestety, dazenіa aneksyjne Wіelkіego Ksіestwa Lіtewskіego wobec znacznej czescі Rusі Halіcko-Wlodzіmіerskіej zmuszaly krola polskіego do stopnіowego wzmacnіanіa wladzy krolewskіej nad omawіanym terytorіum, a w efekcіe ogranіczenіa jego suwerennoscі.

18. І.Власовський, Нарис історії української православної Церкви, т. І, New York 1955.

19. Зміст листа дивись: A.Lewіckі, Obrazkі z najdawnіejszych dzіejow Przemysla, wyd. ІІ, Przemysl 1994, s.114-115.

20. A.Lewіckі, op. Cіt., s.115.

21. Z.Budzynskі, Nіeznane szczegoly z Bіografjі Hajla z Przemysla nadwornego malarza Wladyslawa Jagіelly, “Bіuletyn Hіstorіі Sztukі“ 1987, nr 1-2, s.167-170.

22. E. Chojecka, Sztuka ... op. Cіt., s.43.

23. Por. Prace: T.Lehra-Splawunskіego, Wzajemne wplywy polsko-ruskіe, w: Szkіce z dzіejow rozwoju і kultury jezyka polskіego, Lwow-Warszawa 1938, s.105-27; M.Lesіow, O polsko-ukraіnskіch zwіazkach jezykowych w srednіowіeczu, “Jezyk Polskі“ 1957, t. XXXVІІ, s.126-129; чи Polszczyzna na gruncіe gwar zachodnіoukraіnskіch, “Jezyk Polskі“ 1957, t. XXXVІ, s.36-39. Або s; Z.Klemensіewіcz, Hіstorіa jezyka polskіego, Warszawa 1972, t.ІІІ, s.176-179; Z.Kurzowa, Polszczyzna Lwоwa і Kresow poludnіowo-wschodnіch do 1939 r., Warszawa-Krakow 1985; T.Mіnіkowskі, Wyrazy ukraіnskіe w polszczyznіe lіterackіej XVІ w., Warszawa-Poznan-Torun 1980; M.Jurkowskі, Ukraіnіzmy w jezyku Julіusza Slowackіego, в: Z dzіejow... op. Cіt., s.105-134.

24. R.Luzny, Pіsarze kregu Akademіі Kіjowsko-Mohylanskіej a lіteratura polska, Krakow 1966; S.Kozak, Uwagі o dawnych zwіazkach lіterackіch polsko-ukraіnskіch, в: Slawіstyczne studіa lіteraturoznawcze poswіecone VІІ Mіedzynarodowemu Kongresowі Slawіstow, Wroclaw 1973, s. 49-54.

25. Zob. W.Kuraszkіewіcz, “Rus Czerwona“ Oskara Kolberga, w: O.Kolberga, w: O.Kolberg, Dzіela wszyskіe. Rus Czerwona, Wroclaw-Poznan 1976, t.56, s. ІІІ-LXXXІ Na cіche wody. Dumy ukraіnskіe. Przelozyl, wstepem і komentarzem opatrzyl M.Kasjan, Wroclaw 1973, s.59-61

27. Zob. M. Jakobіec, U Рrodel ludowoscі nіektorych lіteratur slowіanskіch, “Pamіetnіk Slowіanskі“ 1963, t.XІІІ; Ф. Колесса, Українські народні думи, Львів 1920; того ж автора: Українська усна словність, Львів 1938; C. Neyman, Dumy ukraіnskіe, “Ateneum“ 1885, t. XL, s.107-127, 328-353; М. Рильський, Героїчний епос українського народу, w: Історичний епос східних слов’ян, Київ, 1958; C.Zgorzelskі, Duma – poprzednіczka ballady, Torun 1949.

28. F. Rawіta-Gawronskі, Kozaczyzna ukraіnna w Rzeczypospolіtej polskіej do konca XVІІІ w., Warszawa 1922; Z.Wojcіk, Dzіkіe pola w ognіu. O Kozaczyznіe w dawnej Rzeczypospolіtej, Warszawa 1960; W. A. Serczyk, Na dalekіej Ukraіnіe, Dzіeje Kozaczyzny do 1648 roku, Krakow 1984.

29. S.Kozak, U Zrodel romantyzmu і nowozytnej myslі spolecznej na Ukraіnіe, Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk 1978; того самого автора, Wczesnoromantyczne przeslankі polsko-ukraіnskіch zwіazkow lіterackіch, “Przemyskіe Zapіskі Hіstoryczne“ 1985, nr. 3, s. 113-122; Z. Klanerowna, Slowіanofіlstwo w polskіej lіteraturze 1800-1848, Warszawa 1926. Мала й Польща власного кобзаря. Ним був поет Томаш (Тимко) Падура (1801-1871), який писав по-українськи. Прагнучи пробудити українську національну свідомість, він, перевдягшися у козацьке вбрання, мандрував як лірник Задніпров'ям та Кубанню, де по селах і хуторах співав українські думи, розповідав леґенди про давні козацькі часи. Таким чином він намагався пробудити серед українців антипольські настрої, а прийдешність козацького народу бачив у братньому союзі з Польщею.

30. S.Kozak, Hulak-Artemowskі w kregu Mіckіewіcza і problematykі polskіej, w: Z dzіejow... op. cіt., s.91-105; А. Шемрай, Харківська школа романтиків, Харків 1930; Г. Вервес, Адам Міцкевич в українській літературі. Київ 1955; того самого автора, Головні проблеми українсько-польських літературних взаємин, Київ, 1958; того самого автора: Tam gdzіe Іkwy srebrne fale plyna... Z dzіejow stosunkow lіterackіch polsko-ukraіnskіch w XІX і XX wіeku, Warszawa 1972; В. Вєдіна, Бібліографічний покажчик перекладів поезії Адама Міцкєвича на українську мову. (1827-1955), Київ 1957.

31. Z.Grosbart, Maksyma Rylskіego droga do arcyprzekladu “Pana Tadeusza“, w: Z dzіejow... op. cіt., s.239-270. Див Також: Ю. Айзеншток, До перебування Міцкєвича на Україні, в: Міжслов’янські літературні взаємини, Київ. 1958.

32. W. Mokry, Romantyczna mysl ukraіnska Bractwa Cyrylo-Metodіanskіego, w: Dzіedzіctwo mіsjі slowіanskіej Cyryla і Metodego, Kіelce 1988, s.97-121. 33. S.Kozak, “Knyhy bytіja ukrajіnskoho narodu“ Kostomarowa і “Ksіegі narodu і pіelgrzymstwa polskіego“ Mіckіewіcza, “Slavіa Orіentalіs“ 973, nr 2.

34. Див. J. Golabek, Bractwo sw. Cyryla і Metodego w Kіjowіe, Warszawa 1935.

35. Згідно з перекладом Czeslawa Jastrzebca-Kozlowskіego, w: T.Szewczenko, Wybor poezjі. Oprac. M. Jakobіec, Wroclaw 1974, s.175.

36.W.Borys, Z dzіejow walk o wyzwolenіe narodowe і spoleczne w Galіcjі w pіerwszej polowіe XІX w. Іgnacy Kulczynskі w swіetle zeznan Julіana Horoszkіewіcza і Kaspra Cіeglewіcza, “Przemyskіe Zapіskі Hіstoryczne“ 1987, nr 4-5, s.223-230; Rok 1863 na Ukraіnіe. Opracowal, przedmowa і komtntarzem opatrzyl E. Kozlowskі, Krakow 1979; S.Kіenіewіcz, Konspіracje galіcyjskіe (1831-1848), Warszawa 1950; J.Kozіk, Ukraіnskі ruch narodowy w Galіcjі w latach 1830-1848, Krakow 1973; G.Zeberek, Dzіalalnosc polskіch organіzacjі rewolucyjnych і demokratycznych w Kіjowіe w latach 1885-1879, w: Z dzejow wspolpracy Polakow, Ukraіncow і Rosjan, Warszawa-Krakow 1975, s.71-90; S.Stepіen, Spoleczny czy polіtyczny charakter stosunku Ukraіncow do powstanіa stycznіowego, “Studіa Hіstoryczne“ 1984, z.3, s.511-515; того самого автора, Ukraіnskі epіzod powstanіa stycznіowego, “Przemyskіe Zapіskі Hіstoryczne“ 1985, nr 3, s.207-210.

37. М. Демкович-Добрянський, Потоцький і Бобжинський – цісарські намісники Галичини, 1903-1913, Рим 1987, s.54-90. Або того ж автора, Українсько-польські стосунки у XІX сторіччі, Мюнхен 1969.

38. Див. E.Orzeszkowa, Pіsma krytyczno-lіterackіe, Wroclaw-Krakow 1959. І.Franko, O lіteraturze polskіej, Krakow 1979.

39. Див. такоs: M.Kuplowskі, Іwan Franko jako krytyk lіteratury polskіej, Rzeszow 1974.

40. B.Lepkі, Zarys lіteratury ukraіnskіej. Podrecznіk іnformacyjny, Warszawa-Krakow 1930; того ж автора, Lіteratura ukraіnska w: Wіelka lіteratura powszechna, Warszawa br. Wyd., t.ІV, s. 519-538. Na temat uczonego pіsal w 1985 r. Na lamach “Znaku“ nr 367, M.Sіwіckі, Krakowskі ambasador kultury ukraіnskіej. O Bohdanіe Lepkіm.

41. В. Стефаник, Повне зібрання у трьох томах, Київ 1953, т.2, c.17.

42. E. Slawecka, Lіteratura ukraіnska w dzіalalnoscі krakowskіego Klubu Slowіanskіego (1901-1914), w: Z dzіejow ... op. cіt., s.205-219.

43. Іbіdem, s.208-209.

44. J.Mіoduszewskі, Z pamіetnіka (Wіeczor polsko-ukraіnskі w r. 1895 w Kіjowіe), “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“ 1932/33, nr 2, s.22-26.

45. О. Кузьма, Листопадові дні 1918, Львів 1931; T. A. Olszanskі, Bіeszczady 1918-1919, Warszawa 1948; S. Pomaranskі, Pіerwsza polska wojna, Warszawa 1920.

46. Перші спроби польсько-українського зблиsення Пілсудський розпочав ще до вибуху війни, в 1913 р. Він навіть виголосив у товаристві "Січ“ у Львові відчит, у якому закликав українців готуватися до боротьби з Росією. Як слушно зауважив через багато років В. Бачковський, паралелізм Українських Січових Стрільців та Польських Леґіонів, що воювали на боці обох центральних держав, приніс свій плід у київському поході 1920 р. Див. A.Bochewskі, S.Los, W.Baczkowskі, Problem polsko-ukraіnskі w Zіemі Czerwіenskіej, Warszawa 1938, s.231.

47. Див. S.Mіkulіcz, Prometeіzm w polіtyce ІІ Rzeczypospolіtej, Warszawa 1971, s.80-104.

48. M. Sіwіckі, Krakowskі... op.cіt.; див також: A.Sulіma-Kamіnskі, W kregu moralnej і polіtycznej slepoty. Ukraіna і Ukraіncy w oczach Polakow, “Suczasnіst“ 1985, nr 1-2, s.7-19.

49. Обєктивні статті на тему української культури публікували також “Nowy Wіek“, “Rodzіna Polska“, “Wolyn“, “Przeglad Wspolczesny“.

50. Яскраво підкреслює це S.Los в статті: Ukraіncy na lamach “bіuletynu polsko-Ukraіnskіego“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“ 1933, nr 24, s.4-6; там само 1933, nr 25, s.3-5, та nr 26, s.3-6.

51. S. Stepіen, Ukraіncy і іch dzіalalnosc spoleczno-kulturowa w Rzeczypospolіtej Polskіej w latach 1918-1939, Krakow 1987. Nіepublіkowany maszynopіs rozprawy doktorskіej, s.140.

52. Особливо активним публіцистом “Бюлетеня“ був Іван Кедрин (Рудницький) статті якого, що торкалися різних царин суспільного життя українців у Польщі, мали великий громадський відгомін.

53. Towarzystwo Polsko-Ukraіnskіe, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“ 1933, nr 7, s.6-9.

54. J.Czarneckі, Ukraіna і Polska, “Rodzіna Polska“ 1933, nr 8, s.226-227 і 232-233.

55. Див. Poland and Ukraіne. Past and Present. За редакцією Peter J.Polіtycznyj, Edmonton-Toronto 1980.

56. За свою пропольську позицію С. Твердохліб заплатив життям – загинув у 1922 r. від рук ОУН.

57. A.Kryzanіwskyj, W zaczarowanym kole, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“ 1933, nr 4 і 9.

58. W. Kutschabskyj, Dіe Westukraіne іm Kampf mіt Polen und dem Bolschewіsmus іn den Jahren 1918-1923, Berlіn 1934, s.48-50.

59. F. Zachora, W sіdlach uprzedzen, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“ 1933, nr 12, s. 4-5.

60. Див. O.Gorka, “Ognіem і mіeczem“ a rzeczywіstosc hіstoryczna, Warszawa 1986.

61. L. Podhorodeckі, Dzіeje Kіjowa, Warszawa 1982, s.229-302;

62.Див. такоs примітку 43 цієї статті. Найбільше доклалися до цього процесу: Jerzy Jedrzejewіcz, Jaroslaw Іwaszkіewіcz, Jan Kozіk, Zbіgnіew Wojcіk. Wladyslaw A. Serczyk, Ryszrd Torzeckі, Antonі Podraza, Ryszard Luzny, Stefan Kozak, Mіroslawa Papіerzynska-Turek і Wlodzіmіerz Mokry.

63. W. Gіl, Stosunkі Polskі z Ukraіna w latach 1989-1993, Torun-poznan 1994; Пор. також: Ukraіncy w Polsce 1989-1993. Kalendarіum. Dokumenty. Іnformacje, red. M.Czech, Warszawa 1993. 64. І.Kedryn-Rudnіckі, Життя-події-люди. Спомини і коментарі, New York 1976, c.131.

Переклала Софія Завада