Анджей СтасюкЗ книги “Галицькі оповідання”Вони дуже швидко це залагодили. За два місяці. Залишився прямокутник сірої, глинистої землі. У лісистому та безлюдному краєвиді ця нагота виглядала, як латка здертої шкіри. Наступного року, вперше за двісті років, тут усе поросте травою. А радше кропивою – вона найшвидше з’являється у покинутих людиною місцях. – Що тут було? – запитав мене якийсь чоловік. На спині у нього був наплечник, у руках карта, а на шиї фотоапарат. – Церква – відповів я. – І що трапилося? – Нічого. Її забрали до музею. – Цілу? – Цілу, але розібрану на шматки. Він ступив на втоптаний майданчик і роззирнувся навколо, ніби шукав стіни й склепіння. Потім знайшов сонячну пляму, яка знаходилася на місці пресвітерію, і клацнув Практикою. – Шкода – сказав він. – Так – мугикнув я у відповідь. Я багато разів намагався уявити собі, як усе почалося. Джакомо Казанова догоряв у замку Дукс. 30 тисяч донських козаків виступили у похід на Індію. Людовік XVI, нічого не підозрюючи, усе ще конструював свої останні колодки й замки. Усі ці дати ретельно усталені, простір між ними повний описів, а коли зосталися які щілини, то й вони замуровані вигадливими гіпотезами чи поезією. Тільки у нашому випадку дата непевна. Її ніде не занотовано, так, ніби обидва існуючі тут календарі, ґреґоріанський та юліанський, скасовували один одного, поміщаючи події у безприкметному Часі. Рештки покручених ґонт валяються у траві. Встромлені у них цвяхи мають незвичний сьогодні, квадратний переріз. Не виключено, що їх викували, кожен зокрема, у якійсь циганській кузні або безпосередньо на місці, в міру того, як споруджувався дах. Тим то, отой безприкметний Час страшенно спокусливий. Потреба порядку, назви, наслідків і причин стосується також і уяви. З цього виникають усілякі вигадливі історії, в які ми з часом починаємо вірити. Можливо, фантазія та віра не можуть існувати одна без одної, бо мають спільну суть – вони не вимагають доказів. Найправдоподібніше, що усе розпочалося взимку. Тоді найбільше вільного часу, а транспортування порівняно просте. Коли тогочасна межа лісів проходила там, де й зараз, то найближчі смереки знаходилися за кілометр вбік і вгору. Треба було відшукати найкращі, товсті, рівні смереки, що росли на сонячних галявинах. А пізніше їх зрубати. Коли я вдивлявся у похилі стовпи, які становили несучий каркас храму, то усвідомив з їхньої товщини, яким могутнім був ліс у давнину. Деякі з ужитих на будові дерев мусили мати близько метра в діаметрі біля основи. Пили були ручними. Два чоловіки пиляли одне дерево цілий день. Пиляли, вбивали дерев’яні клини, знімали одяг, поки не залишалися в самих сорочках, паруючих на морозі. Останні хвилини були повні тривоги. Вони вслухалися у тріск, із яким рвуться волокна, коли дерево починає поволі падати. Потім обтесували товстіші галузки і крону, і можна було запрягати у сріблясто-сірий стовбур коней. Напевне рвалася упряж, тріскали ланцюги. Поки запряг через засипані снігом ями, спорохнявілі колоди і вітроломи вибирався на узлісся, спини коней парували так само, як годину тому парували спини людей. На схилі усе було уже простіше. Попередні запряги торували у снігу глибоку колію. П’ятдесят, сто, більше дерев? У всякому випадку багато, як на можливості села, де налічувалося яких двадцять халуп. Місцями коні провалювались у сніг по саме черево. Коли я розмовляв із старими людьми, то вони пригадували, що замолоду зими більше нагадували їм зими, а літа були спекотнішими. Чим далі в минуле сягає образ, тим більшою мірою його кольори, форми й події видаються алегоріями та символами. Два темні силуети коней пнуться жолобом угору, за ними невеличка людська постать. Їхні кроки однаково розмірені. Чоловік мусив мати якесь ім’я: Василь, Іван, може Семен. Їхній марш нагадує оранку білої вічности. Абсурдне зусилля, бо вітер швидко засипає снігом їхні сліди. Зворотна дорога мала в собі щось від втечі чи погоні, принаймні боротьби. Коні на крутих поворотах присідають на круп, стримувані віжками, схил змушує їх уникати маси дерева, яка час до часу набуває рис живої істоти – стає рухливою, спритною і небезпечною. Фонтани сипкого снігу, піна, тамовані відголоси, покрикування відносить вітер, неначе усе це діється не на землі, а на морі, у хаотичній, зрадливій стихії, звідки треба вирватися, досягнути долини між кількома старими дубами. Стягнуті, покладені поряд стовбури нагадують дараби. Я було подумав, що чоловік напевне випадково сфотографував простір, де знаходився іконостас. Зараз цей простір був вільний від форм, але сповнений світла. Так завжди буває перед заходом сонця. У погожі осінні пополудня сонце опинялося навпроти входу. Вистачало штовхнути врата, і блиск вливався усередину. Світла хвиля точилася повною збутвілим запахом навою, оминала поспіхом вкриті поліхромією стіни і розбивалася власне об іконостас. На кілька хвилин зотліле золото окладів і посірілі барви ікон відзискували первісний, надприродний полиск, зроджений уявою і тугою сільських митців. Але це тривало недовго. Сонце ховалося за трав’янистим пагорбом, і до святині повертався напівморок. Лик святого Дмитра тьмянів, знову ставав людським, наге тіло Адама набувало брунатного відтінку глини. Це був неначе погляд на зворотній бік. Дійсність переламувалася, але за мить знову скляніла, ані сліду щілини, короїди продовжували перервану працю, миші й пліснява далі робили своє. Чоловік вдивлявся крізь вічко фотоапарата у стос прогнилих дощок. – Вони знову її складуть? – Не знаю. Такий у них був намір – відповів я. Зима тут закінчується пізно. Ще у квітні бувають пороші, а вночі прихоплює мороз. Приходові весни передує багниста пора, коли барви все ще змішані. Біла змагається із чорною, сірою, із першою зеленню. Схили й долини безугаву міняють вигляд. Що сонце розтопить, то відвойовує нічна імла. Отож, правдоподібно, вони починали в багні, у четвертому непевному стані зосереджено встановлювали наріжні камені, що ними визначалися обриси бабинця, нави, пресвітерію. Підвалини робили з модрини. Це важке, клейке, просякнуте живицею дерево сотні літ опирається погоді. Стовбури, аби надати їм квадратного чи прямокутного перерізу, тесали сокирами. Копітка, мозольна праця, якщо зважити, що наступні вінця зрубу мусили ідеально пасувати один до одного. На тлі брудного краєвиду провесіні дерево мало світлий, мало не білий колір. У теплі й безвітряні дні повітря було густе від бальзамуючих пахощів, так, наче матеріялізація святині здійснювалася у повному спектрі чуттів. Помножений луною стукіт знарядь відбивався від долини, допоки не знаходив виходу, або не пропадав у пустці неба. Високий звук пил, удари сокир, які формували засіки кутів, команди й прокляття майстрів під час перенесення чергової обробленої колоди. Восени певно уже скінчилося. Прибиті останні ґонти. Форма замкнулася. Всередині настелена підлога. Зі світу вийнятий і перенесений в іншу царину його фраґмент. Як пророк Ілля з лівого боку іконостасу. У храмах найменше мене захоплюють образи й предмети. Вони занадто схожі на решту дійсности. Вони намагаються вирватися із неї, але западаються назад, доводячи даремність усіх зусиль. Натомість замкнуте у споруді повітря, сформований склепінням, стінами й архітектурною деталлю простір є найдосконалішим втіленням туги. Сюди можна увійти, шкірою відчути дотик, але все перетікає між пальцями, його можна затримати в легенях, але тільки на мить. Коли нещодавно відкрили східний кордон, тут почали з’являтися нащадки будівничих, котрих п’ятдесят років тому силою чи підступом виселили із рідного села. Старі жінки переступали поріг церкви, входили до нави, ставали навколішки на глиняну долівку, бо підлоги уже давно не було, хрестилися і били поклони. Кому? Вівтар кощаво стримів, обпертий до стіни, від його пишноти не залишилося й сліду. Дароносиця із вирваними ворітцями нагадувала подряпану скриню. Частини ікон, тих найважливіших – Христа, Матері Божої, св. Миколи, не було. Інші, з верхніх чинів, потопали у мороці, напучнявілі від вологи, їх важко було розпізнати. Всередині пахло пивницею. Але жінки ставали навколішки. Або той старий, котрого привезла рідня, що мешкає за кільканадцять кілометрів звідсіля. Він сидів випроставшись у кріслі, встановленому посеред звичайного селянського воза. Я думав, що це на знак пошани його так урочисто возять. Але два чоловіки зняли старого разом із кріслом і внесли до церкви. Він був паралізований. Однак дев’яносторічний розум зберіг ясність. – Пане, я був на Сибірі, був у Казахстані й бачив магометан, був і в Монґолії, бачив буддистів. Я бачив росіян, котрі від народження ні в що не вірили. Мій батько у 95 році допомагав тут міняти дах. Ґонти покривали бляхою. А потім мене тут охрестили. Я сидів пізніше біля воза, а старий показував місця, де стояли будинки, згадував прізвища, розповідав крихти якихось вражень. Він їхав селом, що існувало в його пам’яті. Ані час, ані вогонь, ані ерозія не діткнули його. Врешті, на прощання, він трохи іронічно посміхнувся. Його обличчя нагадувало морожене яблуко. І він промовив з майже веселим блиском в очах: – Ну що ж, тепер і помирати можна. Іноді вузькими сходами я піднімався на горище. Рухатися треба було обережно, тільки брусами, бо кроквові дошки ледь трималися. В’язанка даху, високе балкування дзвіниці – усе получене без єдиного цвяха, замками, кілками і чопиками – нагадувало нутрощі старовинного вітрильника. Коли дув південний вітер, вчувався монотонній тріск. Каркас працював. Він приймав на себе удари вітру, ледь угинався, все ще твердий і пружний, він хоронив незворушність замкнутого у ньому простору. На місці, де колись висіли дзвони, гніздився пугач. Його нічне погукування ставило під сумнів реальність існування храму. У погожі місячні ночі куполи виразно біліли на тлі неба. Над кронами дубів і ясенів височіли чавунні ковані хрести, але тиша безлюдної долини, безрух і темрява створювали відчуття тотожности матерії дерев і хрестів. Зовсім так, наче церквою знову заволоділа природа, з якої двісті років тому був видобутий храм. – Добре було б – сказав чоловік з апаратом. Він хотів ще щось клацнути, але сонце власне зайшло. А я й далі не мав певности. Я знову і знову повертався до початку і стежив за повільною працею будівничих. Від освячення шматка ґрунту аж до ризикованих операцій примощування кулястих бань на стрімких і пружних дахах. А пізніше, напевне, минули цілі десятиліття, поки інтер’єр набув достойного й урочистого вигляду. Було щось зворушливе у безпорадних поліхроміях, створених в наслідування ґзимсів, колон і пілястрів – далеке відлуння святинь Єрусалиму й Константинополя, а може марення про Новий Єрусалим. З часом покинута церква почала хилитися на бік. Волога надгризла північні підвалини. Поміж балками окреслилися шпари. З-під тонкого шару вапняного тиньку прозирало порохно, делікатний золотистий пил. Я міркував, що це, можливо, знак звитяги минущості. Але ж це живі бактерії, личинки й комахи долали ілюзорний мармур. Консерватори принесли із собою запах смерти. За допомогою хімікатів із гострим, неприємним смородом вони зупиняли розклад. У серпневу спеку все відгонило якимось шпиталем. Пізніше вони загортали балки у спеціальні матеріали і вантажили, наче мумії, на машини. Я не люблю руїн. Але видмо відновленого храму, який стоїть поміж іншими будинками і пам’ятками, так само вийнятими з часу і простору, несе у собі дефект одновимірности. Дослідники комашиних лапок сперечатимуться про рутенізацію чи латинізацію фризів і зображень. Бароко краще виглядаме із візантійськими елементами, будуть обраховані пропорції, і хтось остаточно визначить тип і міру чистоти стилю споруди. Місце безвимірне. Воно є точкою і невловимим простором. Тому я й далі не маю певности, чи й справді цю церкву забрали. Чоловік закрив футляр фотоапарата. – А де був вхід? – спитав він. – Тут. Ви стоїте на порозі.
До Косцейного прийшов Семен Васильчук і сказав: – Ходи. – Косцейний вийняв з-за лишви навколо дверей довгого вузького ножа. Вони пішли дві халупи далі. Семен вивів вівцю із сумною мордою і відвів погляд. Копичка Церґової як споконвіку підпирала небо, на вершку між деревами ще лежав сніг. За мить все було скінчено. Вони підняли тварину і за литку задньої ноги підвісили на голій яблуні. Косцейний виглядав як завжди, він був трохи подібний на опудало для горобців, що втекло з саду. Саме так виглядають худі сорокарічні чоловіки, одягнуті в тик. Час затирає їхні обличчя, і допіру коли вони з ним годяться, на старість, то находять власне неповторне обличчя. Певно для того, аби смерті було легше їх розрізнити. Але він не думав про смерть. Він переймався життям. Короткими, швидкими рухами Косцейний відтяв голову. Неподалік крутилися два вівчарики. Далі кінчик ножа посунув вздовж черева, вздовж ніг, і шкіра зійшла як панчоха. У холодному ранковому повітрі туша парувала. Уже по всьому, шкура, тулуб, нутрощі порядно відокремлені. Простий і влучний аналіз буття. – Розібрати її тобі? – запитав Косцейний. – Сам розберу. Я лем забивати не люблю, – сказав Семен Васильчук. Він пішов до халупи і повернувся з пляшкою. Чоловіки сіли під стіною стодоли, на осонні, випили навзаєм і запалили, вдивляючись у те, як Церґова підпирає небо. – А я люблю, – сказав Косцейний.– Ґрунт, аби худібка не боялася. Погана робота, кепське м’ясо. Смердить страхом. Найгірше зі свинею. Свиню не обдуриш, вона мудра. Завтра буду різати свиню у твоєї сестри. – Так, – відповів Семен Васильчук. Ким був Косцейний? Бентежний дух змушував його робити безліч справ. Взимку він носив полістерову кепку, влітку ходив із непокритою головою, зсохлий від сонця і непромокальний. Коли у селі закінчувалися телята і свині, коли люди вже були ситі або коли між весіллями і хрестинами западала пісна тиша, він запрягав у ясеновий віз двох коней і вирушав на південь. Вдома залишалася жінка. Невелика мация – кілька разів на день пробігтися стежками між хатою, хлівом і оборою, – думав він. Акурат на одну бабу. Мандрівка починалася вранці, і Косцейний міг би прибути на місце відразу пополудні, але посеред дороги чекала корчма. Куди б чоловік не вибрався, завше при дорозі стоїть якась корчма як нагорода за тишу і нерухомість дому. Він прив’язував коней, кидав їм пару жмутків сіна і йшов пити, а що всі його знали, то завжди знайшовся який ворог. Під вечір тверезіші викидали за поріг двох чоловіків, що борюкалися між собою. Ті падали в болото чи куряву, намагаючись влучити один одному у найвразливіші місця, змусити відчути якийсь біль. Пізніше Косцейний продовжував свою мандрівку на південь. Спокійний, куняючий, коні так само, нога за ногою, аж до межі ночі, коли темрява масним чорним молоком розливалася над горами. Уві сні він розпрягав коней, уві сні падав на постіль і лежав навзнак до самого ранку. Чоловіки, котрі мешкали край світа у цьому бараку, говорили, що Косцейний спить із розплющеними очима, певне чогось боїться. Але то вони боялися і заплющували очі, щоб не бачити темряви. Вранці чоловіки вставали й ішли на вирубку. Косцейний зоставався і пив привезене із собою. За вікном падав дощ. Хата була звалищем колись насущних для життя предметів. Порожні консервні банки, черстві буханці, діряві ґумаки, порожні пляшки, бруд і свобода у всі часи переплітаються. Косцейний розмовляв сам із собою та співав пісень, яких ніхто не чув. Він осувався на ліжко, і чоловіки, повернувшись після смеркання, напотикалися на його незворушний погляд, котрим той зустрічав усіх і нікого. На третій день Косцейний вставав. Він запрягав коня і вирушав просяклими вологою галявинами угору, на Угринів хребет, де стоси зрубаних дерев нагадували руїни фортеці, довгі, пощерблені облогою мури. Косцейний працював до вечора, до тієї миті, коли вже ні батіг, ні дрючок не могли додати сил тваринам. Така робота складалася наполовину із жорстокости до тварин, наполовину із жорстокости до себе. Решта була звичайним зусиллям. – Йому батога на два дні вистачає – говорили ті, хто мав справу тільки із мертвими механізмами своїх мотопил. Але говорили нишком. Вони пам’ятали зиму, коли Косцейний пройшов босоніж шість кілометрів, бо купив нові черевики, викинув старі, а пізніше, побачивши замети, пожалів обновку. А ще ту ніч, коли знайшли його у стайні. Був жовтень. З місяця струменіла срібна курява і хрускотіла під ногами, неначе шрот. Панувала тиша, то вони й почули схлипування. Косцейний цілував коням побиті боки, розмазуючи на стертих шиях шмарклі та сльози. – Я не в гості прийшов – сказав Косцейний Семенові Васильчукові, коли той показав йому на крісло. Він зупинився на порозі. Через відкриті двері звітрювалося тепло, в сінях метушилася біла курка. Васильчук сидів під святим образом, вдивлявся у задимлене повітря і палив. Багнисті калюжі за вікном безугаву хлюпали через край. – Я прийшов тобі сказати, що моїй бабі поміч не потрібна. – Тебе довго не було. Казала, що потрібна. – Ні. Ти, Семене, женися. Не треба буде селом ходити помагати. – В свати прийшов? Але Косцейний уже нічого не відповів. Залишивши отвором двері він перетнув трясовину подвір’я і зник за брунатною завісою дощу, там, де земля, гори, небо, тварини і люди змішалися, розчинені у безмірі вод, у країні мороку, хаосу і безгрішности. Того ж дня Косцейний виїхав до бараку на відлюдді, де чоловіки закінчували пропивати місячний заробіток. Ким був Косцейний? Алкоголь і кров у його тілі, ці дві гарячі субстанції, чинили його відпорним на пори року і погоду, але душа іноді потребує холоду, і серце – крихти перепочинку. А він, прецінь, навіть коли спав, бачив, як його поглинає морок. – Відпочинь, Косцейний – говорив лісничий. – По чотирнадцять годин працюєш, всієї роботи не переробиш, так як і всіх жінок не... сам знаєш. – Запізно, лісничий, мені сорок із лишком літ. – Не тебе шкода, тільки коней жаль. А потім трапилося от що: Ті, хто бачив, оповідали, що Косцейний був одягнений у білу сорочку, може тому уся корчма принишкла, коли він прямував у куток, де сидів Семен Васильчук. Ніхто не поворушився, не здригнувся, слова не сказав, усе відбулося швидко і спокійно за допомогою того вузького, довгого ножа. Косцейний витер його до штанів, хвилину постояв, аби впевнитися, і так само спокійно пішов із ножем у руках до дверей, аби зійти бетонними східцями і через плями світла й тіні податися просто до відділення поліції, де Рудий Сержант у розстебнутому мундирі сказав: – Побійся Бога, Косцейний. Йому дали дванадцять років. Косцейний сидів у Ряшеві. Він міг бачити горбисті голі поля і повільну зміну барв. Усі вони вилонювалися із зимової білизни і до неї ж поверталися, так, неначе грудень справді мав силу уневажнювати час. Сніжна ніч, коли лампи палахкотять із тихим дзижчанням, завжди видається початком вічности. У погожі дні небом пересувалися силуети літаків із недалекого аеродрому. Косцейному вони нагадували золоті хрестики. Через три роки Косцейного випустили навідатися додому. Він був тихим, маломовним і старанним, то й випустили, бо всі вірили. що він повернеться вчасно, так, як вчасно вставав, лягав і виконував усі обов’язки, завдяки яким нескінченність ув’язнення набуває завершеної форми. На дорогу йому дали лапсердак. На полях знову лежав сніг. У корчмі Косцейний сів у тому ж кутку. Офіціанткам усе валилося з рук. Прийшов Рудий Сержант, щоб вияснити, чи то втікач, чи дух. – Спокійно, начальнику, це тільки на три дні. Він виходив останнім, приходив першим, трохи їв, трохи пив і палив цигарку за цигаркою. Косцейний сидів, повернувшись спиною, і видавалося, що його постать сповита вічними сутінками. В останній день він залишив барменці чайові й вийшов у ніч. Сніг скрипів, відголос його кроків змішувався із побрязкуванням замерзлих зірок. Косцейного знайшли через тиждень, увечері, але то уже був не він. Здавалося, що він спить, згорнувшись у клубок. Можна було постукати. Тоді лунав твердий, дерев’яний звук. Віддалік Церґова намагалася втримати небо, але темрява усе ж спустилася на світ.
Скільки око сягає – тільки здичавілі луки. Навесні вони робилися барвистими від квітів, пізніше вже тільки рудішали аж до цілковитої сірости листопада. А ще ялівці, такі штивні, що їх не міг зігнути жодний вітер. Через невисокий перевал безугаву перетікав повітряний потік. Бабчину халупу ці вітри прошивали навиліт, вони змітали з підлоги куряву, виволікали з комина сиві перевесла і закидали їх у небо, яке на заході, у погожих сутінках, набувало світло-зеленої барви. Бабка рідко дивилася вгору. Її тіло, чи то під впливом земного тяжіння, чи то власне тягаря небес, було скоцюрблене під якимось небувалим кутом. Вона могла споглядати хмари допіру коли сідала. Увечері на небі темрява, й нічого не видно. Отож тільки ці дичавілі луки й біла змія дороги, якою майже ніхто не ходить. Ті, хто пішов на всі чотири боки, стежок не протоптують. Цим шляхом пішли у світ шість бабиних дочок. Сьома, найстарша, залишилася, і коли спитати Бабку, скільки доньці років, Бабка у чорній хустині скаже: – А вродилася якось тоді, як переходив фронт. Тільки-но густішають сутінки кінця літа чи початку осені, Бабка встає, кличе старого собаку і виходить. Пласким узбіччям вона піднімається вгору, минає негустий гребінець гайка і опиняється на відкритому просторі, на лагідній грані узгір’я, і їхні силуети виглядають неначе витяті із чорного паперу. Вони відрізняються тільки розмірами, бо згорблений бабчин хребет робить її схожою на чотириногого звіра. – Йду вартувати – каже вона. Вночі на латку картоплі приходять дикі кабани. Коли високо сходить місяць уповні, видно, як вони спускаються схилами Баранього. Три-чотири невиразні тіні, їх зраджує сріблястий полиск, коли кабани долають лінивий нурт потоку. Тоді Бабка кричить і б’є шматком заліза в грубу бляху. Та бринить, неначе потрісканий дзвін, а повітря заслабке, аби рознести ці звуки. Далі береться гавкати напівсліпий і майже зовсім глухий пес. Потім Бабка загортається у стару ковдру, втискається у куток дерев’яної буди і западає у пласку дрімоту. Світло ночі легке, воно нічим не нагадує масивного блиску дня, крізь який тіло пробивається із зусиллям, скоцюрблене, скрипуче, живлене єдино надією на вічний спочинок у мороці. Якщо це вересень, то на світанні земля вкривається інеєм. – Хлоп є хлоп – говорить Бабка, коли зять Чесєк уже спить. Меблі поламані, стіл пощерблений сокирою, під ногами тріщить череп’я. Найгірше взимку, коли треба ховатися у сусідів. Спершу кілометр через замети, поза тим тут всі рано лягають спати, отож треба стукати, ломотіти в двері, але сусіди вже звикли, і відкривають майже крізь сон. У білій гарячці людина бачить як удень, і зять Чесєк іноді бігав за жінками протоптаним слідом. Раз чи два задля святого спокою сусіди поцькували його псом. Дочка народилася як переходив фронт, сорок з лишком років тому, то і так щасливий білет у лотерею, що врешті знайшовся хлоп. Його обличчя було як старий камінь. Під такою маскою можна будь-що сховати, від цієї незворушности можна всього чекати. Йому також було під сорок. У цьому віці уже не міняють звичок: працюють, п’ють, б’ють, сплять – передбачуваність є запорукою безпеки. Вранці він встає першим, сон витер йому пам’ять мокрою губкою, він, властиво, й не роздягався, тож можна відразу вийти і зловити перший автобус. У Дуклі є ринок з ґранчастою вежею, шинок “Прикордонний”, іноді трапляється робота для тих, хто практично нічого не вміє. Тимчасом Бабка блукає з телятами по яругах. Чотири худі тварини шукають радше тіні, аніж трави. Коли сонце піднімалося настільки високо, що кожної миті могло впасти, вони ховалися у багнистих жолобах, у задушливому півмороці вільх, і колись одне теля провалилося настільки глибоко, що треба було його витягувати. І ще вовки. Бабка бачила їх у ясний день, в спекотній імлі, як вони виринали з лісу на Бараньому і застигали в очікуванні. Не виключено. що то були ялівці, оживлені тремтінням повітря. Бабка проганяла їх різким, гавкаючим криком. Іноді вона присідала під деревом, і її зморював сон. Старість до певної міри нівечить різницю між ніччю і днем. Періоди зусиль і відпочинку змінюють один одного у дедалі швидшому ритмі. Може, то просто життя поспішає. Над вечір Бабка спускалася до халупи, аби чого з’їсти. Онуки у неї були білі та безформні, як ляльки із сирого тіста. На подвір’ї вітер скручує куряву ріжками. В домі жінок тихо, чутно сите дзижчання мух. На світі надто мало слів, аби говорити сорок років. Бабка гризе хліб останнім зубом і чекає з дочкою – з’явиться чи не з’явиться зять. – А ваш хлоп, Бабко? Сім дочок з повітря не взялися, хоча воно й виповнене духами, бо ви частенько спльовуєте через плече і хреститеся навіть в чистому полі. Бабка киває головою. Чорна вовняна хустина облямовує її лице твердим, виразним контуром – бліде обличчя, плоска картина підсвідомого терзання. Був, був хлоп. Уже з п’ятнадцять років, як нема його. Йшов Великдень, з гір сходили рештки снігів. Петр і ще двоє випивали у халупах то тут, то там. Весна і Воскресіння Господнє були на порозі. Тож від дому до дому, тут склянка, там мірка, біла горілка і вода, і виглядає як найретельніший піст. Під вечір спинилися перед крамницею. Від Баранього, з півдня, тягнуло теплим вітром. Розтинаючий село навпіл потік мав зелену барву надії, а лежайське пиво – гіркуватий осінній присмак. Надвечір вітер стих, у знерухомілому повітрі усі речі, дерева і будинки віднайшли свої справжні форми. Петр сказав, що треба йти, але не знати нащо схотів перейти струмок поряд із дерев’яним містком. Чоловіки під крамницею спостерігали за тим, як заточуючись він увійшов у бистрий потік, де вода не сягала навіть колін. Цей струмок можна було перетнути влітку, перестрибуючи з каменя на камінь. І коли Петр уже дійшов до середини, коли другий берег був уже зовсім близько, то впав хлоп у зелено-брунатні вири. Жоден із чоловіків, котрі стояли й гапилися, не зробив і кроку. Так, наче ця історія була в порядку речей, неначе вони чекали на її продовження. Петр лежав, тепер він пив лежачи. Ті, хто його пізніше витягли, казали, що з нього витекло з відро води, і все ще в тілі чувся хлюпіт. На схилі поміж безлистих дерев маячіла церква. – Це тому, що він був не місцевий. – Бабка міцніше стискає під бородою вузол хустки. Встає, одягає фуфайку, бере дрючок і виходить. Біля дверей її скоцюрблена постать сягає не набагато вище від клямки. Непорадним жіночим свистом вона кличе собаку. Від Дуклі високим небом надходить ніч. Бабка йде снити свої пласкі сни, сповнені подій минулого, які виринають із забуття так, як тварини виходять після смеркання на узлісся. На світанку їх важко відрізнити: тварин, події минулого, мрії. Останні прибирають форму легкої, барвистої хустини, перетканої золотою ниткою, і білої торбини, такої до костела. На світанку трави й картини стинає легкий морозець. Наприкінці серпня Бабка усе ще громадила сіно. Зять Чесєк то з’являвся, то зникав, він волів гнути спину на придуклянських будовах. Шинок “Прикордонний” відкритий сонцеві, але всередині завше панує холод. Дочка годувала дітей галушками на молоці, може тому вони ніяк не могли порожевіти. Отож Бабка грабала сіно сама, укладала його в копиці, які розкидав вітер з перевалу. Вона брала у плахту скільки можна, і спускалася в долину з лантухом, вдвічі більшим за неї. Іноді на годинку заїжджав своїм возом сусід. І все тривало як завжди, дощ мочив те, що сушилося, очі в полудень сліпли, день видавався безконечним. Але одного пополудня прийшло визволення. У бабчину халупу влучила блискавка. У цій пустці помилка виключена. Дочка із дітьми стояла в черзі у крамниці, Бабка усе бачила зі своїх високих лук. У чорному повітрі бурі зблиснуло полум’я, а пізніше вітер роздмухав його неначе скручену в рулон картку. Бабка побігла в той бік, але жар ледве дозволив увійти на подвір’я. Коли запали сутінки небо випогодилося, вітер стих. Полум’я поменшало. Воно повзало біля самої землі, набувши барв призахідного неба. Коли все охололо, через день чи два, Бабка, блукаючи по кісточки грузьким і хрустким згарищем, розгрібала дрючком попіл. Не врятувалося нічого, прецінь вона не мала ані срібла, ані золота. Навіть залізний посуд набув крихкої структури мінералів. Тай сама вона виглядала так, наче її доп’яв вогонь – чорна, вутла, пошарпана. Бабка грябала дрючком і примовляла: – Господь Бог – хлоп, Господь Бог – хлоп. Переклав Андріс Вишняускас |
ч
|
|||
