зміст

© К.Бондаренко, 2001

Упродовж кількох останніх років слово “проект” вживається у найрізноманітніших значеннях. Якщо ще десять років тому цей термін перебував переважно у інженерно-технічному або бюрократичному вжитку, то тепер ним послуговуються переважно гуманітарії. Індустріалізація і технократизація суспільства дається взнаки.

І тому цілком природно, що дедалі частіше лунає запитання: а чи існує “проект України”? Чи можемо ми говорити, що Україна розбудовується за якимось специфічним проектом?

Для відповіді на це питання ми повинні зазирнути углиб століть, аби усвідомити, за якими принципами відбувалося проектування України у минулому.

Проект 1. Україна

Проект “Україна” виник наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть у середовищі німецьких політиків і був жваво підтриманий поетами-романтиками та членами вільномулярських лож. Гарна назва, яка зустрічається ще від ХІ століття (князь Гліб умре, і по ньому постонаша вся Україна). Велетенська територія з історією, яку можна придумувати і якою можна маніпулювати. Розрізнений народ без спільного об’єднуючого моменту, з якого, немов із пластиліну, можна було ліпити, що завгодно (“Німець скаже: “Ви – слов’яни...” – “Слов’яни, слов’яни!”). Пам’ять про козаччину і Гетьманщину, поява “Історії Росів” та “Разговора Великороссии с Малороссией”, Французька революція та поширення ліберальних ідей, наполеонівські війни з практикою створення держав-наполеонід (Іллірія, Велике Князівство Литовське, Герцоґство Польське) – ось ті фактори, які привабили увагу европейських політиків до території обабіч Дніпра. Моментом “подання проекту” можна вважати візит Василя Капніста до Берліну у 1791 році, коли він прохав прусського імператора допомогти справі визволення України. Можна припустити, що перші начерки проекту “Україна” з’явилися ще в геніальній голові Фрідріха Великого в часи Семилітньої війни. Найсміливіші фантазери можуть пов’язати в один ланцюг проект “Україна” і акцію козацького сотника Мировича, спрямовану на сходження на престол вінценосного в’язня – Івана VІ Антоновича.

Приблизно до того ж часу відносяться знані слова Ґердера про Україну як майбутню Елладу, де розквітне нова цивілізація. Етнічна німкеня Катерина ІІ (Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербстська) у той сам час втілювала інший проект, який дещо раніше визрів у головах німецьких проектантів і отримав назву “Росія” (“Россия”). Згодом два проекти конкуруватимуть між собою – особливо, здобувши нове дихання завдяки французьким франкмасонським ложам, які взяли на себе інтелектуальне обґрунтування і визначення векторів так би мовити гуманітарного розвитку обох проектів.

ХІХ століття явило нам розкол проекту “Україна” на дві течії. Одна перебувала під виразним німецьким впливом (в Галичині і на Буковині), інша – під французьким (Наддніпрянщина). В останньому випадку відчутне тяжіння французьких вільних мулярів до уніфікації проектів “Україна” та “Росія”. Відтак на Наддніпрянщині масштабний первісний задум виродився в проект “Малоросія”, про що докладніше згодом.

Мета проекту “Україна” була недвозначна: створити на території обабіч Дніпра певний запобіжний бастіон на випадок, якщо основний проект (проект “Росія”) почне давати збої. Проект “Росія” дійсно почав “глючити” ще в часи Єлизавети Петрівни (1741-1761), а після захоплення влади Катериною ІІ, котра перетворилася на більшу росіянку, аніж значна частина її підданих, Росія дедалі менше й менше залежала від німецьких планів. Похід козаків вулицями Берліна змусив німців замислитися над тим, як можна зупинити цю велетенську силу, цього Голема, створеного руками самих же німців. Катерина ІІ підказала спосіб: існує народ, українці, який можна використовувати у ґеополітичних акціях.

Сама імператриця, спровокувавши повстання 1768 року (“Коліївщина”) вирішила гамузом кілька питань – ліквідувала дощенту залишки свобод в Україні, приєднала до Російської імперії частину Польщі (ввівши попередньо на Правобережжя корпус генерала Кречетнікова) та відвоювала у турків Північне Причорномор’я і Крим (гайдамаки – переважно російські піддані – у 1768 р. захопили містечко Балту, влаштувавши там різню турецької залоги, що було сприйнято Туреччиною як caesus belli).

В Німеччині дійшли до висновку:: східнослов’янська держава, в якій традиційну недовіру до росіян можна звести в рівень ідеології, може стати надійним бастіоном перед загрозою російської експансії в Европу. Отже – на виході в цьому проекті мала з’явитися фактично буферна держава під назвою “Україна”, яка була б антагоністичною щодо Росії.

Проект 2. Малоросія

Як уже згадувалося вище, у справу втрутилися французькі вільні мулярі (франкмасони). Французи традиційно вороже ставилися до німців, але не до їхніх проектів. Вони чудово усвідомлювали, що мають змогу перехопити у німців проект “Росія”. При цьому, наявність проекту “Україна” породжувала чимало незручностей і небезпек – насамперед для втілення саме французького ідеалу “Росії” та французького ж проекту “Польщі”. Тому для французів (особливо у постнаполеонівську добу) було вигідно перекомутувати діяльність українців у загальноросійське русло. Так з’явилася ідеологія слов’янофільства – ворожа до Німеччини, але панівна серед слов’янських народів упродовж ХІХ століття. Слов’янофільство поєднувалося з ліберальними цінностями та культурою французького зразка, панівною в Росії та в Україні. Так само слов’янофільство практично невідривне від романтизму в культурі, що сприяло поширенню певних ідей серед широких верств населення – за посередництвом салонів, журналів, альманахів тощо.

Середовище романтиків-слов’янофілів, які втілювали проект “Малоросія”, дало чималу кількість відомих культурних діячів ХІХ століття – Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Тараса Шевченка тощо. Руйнівними для проекту, започаткованого у середовищі французьких франкмасонів, стали два фактори: по-перше, поширення нігілістських тенденцій із поступовим переростанням їх у більш організовану і оформлену соціал-демократичну форму, по-друге, наявність на західному кордоні “Малоросії” “німецької України”, впливи якої неможливо було не помічати, і агенти впливу якої постійно діяли і не давали можливости для повного втілення “французького” проекту.

Одна з пізніх ілюстрацій боротьби і протистояння проектів – цитований свого часу проф. Я.Грицаком лист невідомого українського офіцера австрійському ерцгерцоґу Францу-Фердинанду д’Есте, у якому висловлюється прохання виділити значну суму коштів на визволення України і створення буферної держави, до складу якої на принципах автономії мають увійти кримські татари та народи Північного Кавказу. На чолі держави мав стати нащадок гетьмана Разумовського, імамом Кавказу – племінник Шаміля. Франц-Фердинанд, як можна судити із зауваг на полях листа, був навіть схильний надати певну суму на реалізацію цього проекту – надто він був заманливим. Але – почалася Перша світова війна. Францові-Фердинанду не судилося стати імператором, ба навіть узяти активну участь у розробці певних стратегічних і тактичних ходів, спрямованих на послаблення Росії.

Проект 3. Традиціоналістський

Проект виник безпосередньо у середовищі українських інтелектуалів у 1917 році. Міти про “козацьку республіку”, “споконвічне народоправство” українців якнайкраще лягали у лузу прихильників соціальних теорій, які на початку ХХ століття особливо поширилися в Европі. Поєднання марксизму з духом козаччини – ось основна мета нового проекту, започаткованого у 1917 році на Наддніпрянщині.

В цьому проекті можна помітити чимало рудиментів минувшини. Скажімо, хитання від проекту “Україна” до проекту “Малоросія”: “Росіяни – брати”, “Не відділяючись від Росії, продовжуємо будувати свою автономію”, “Прихильники самостійности – агенти самодержавства” – ці гасла можна вважати показовими для 1917 року. Навіть досвідченим у військовій справі галичанам, які запропонували свої послуги для створення збройних сил нової квазідержави, відмовили на тій підставі, що вони є буржуазним елементом.

Повсюди панувала ейфорія, святковий настрій, карнавальні містерії у стилі Бахтіна: “На майдані коло церкви революція іде”, “Яка краса, відродження країни!” тощо. Грушевського шанобливо іменували “батьком” (зрештою, як і Махна). Знову повернулася традиція шликів, смушевих шапок, шароварів і шабель.

І тут, ні сіло, ні впало, почалася війна з Раднаркомом. Дивна війна. Справді: більшовики – соціалісти, і Центральна Рада – теж соціалісти. Чого ж воювати? Виявилося, що поза традиціоналізмом, проповідуваним Центральною Радою, і поза соціалізмом, сповідуваним більшістю тогочасних політичних партій, існує ще й національне питання, без якого жоден подібний проект не може бути втілений.

Війна зробила учасників традиціоналістського проекту прагматичнішими. Вони знову звертаються до німців. Німці встановлюють новий лад. Традиціоналізм залишається, з’являється національне питання, проте повністю зникає соціалізм. Виконавцем-відповідальним за втілення проекту призначається генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський.

До кінця 1918 року у проект треба вносити суттєві поправки – аякже: Німеччина розгромлена, переможець – Антанта, де першу скрипку грає Франція з соціалістично-радикальним урядом Клемансо на чолі. В Україні елемент традиціоналізму з проекту викреслюють, натомість на перший план виходить національне питання у поєднанні із соціалізмом. Виконавцем проекту стає Симон Васильович Петлюра. Уже тоді С.Моркотун у своїх сенсаційних заявах оголошує про причетність Петлюри до вільномулярського руху. Тож, чи так уже випадково 22 квітня 1920 року Петлюра уклав угоду з Польщею, передавши їй Галичину, а сам невдовзі вирушив разом із Юзефом Пілсудським на приступ Києва? Адже Польща була однозначно французькою креатурою...

У 1917-1920 роках проект прогорів. Насамперед, через невизначеність проектантів щодо потенційних ґрантодавців. Спроби продати проект двом фондам – Німеччині та Франції водночас – закінчилися тим, що концепт перехопила Совєцька Росія і почали втілювати його у специфічній формі – УССР.

Проект 4. Тоталітарний

Вірніше, тоталітарними були навіть два проекти. Перший втілювався в рамках СССР і носив умовну назву “Українська Совєцька Соціалістична Республіка”. Другий намагалися втілити на території Західної України з майбутнім поширенням на територію Наддніпрянщини. Зрештою, обидва проекти були екстенсивними і передбачали ліквідацію паралельного проекту. Тобто, між двома УКРАЇНСЬКИМИ проектами існував яскраво виражений антагонізм.

Ініціатора першого проекту важко назвати (Петровський? Скрипник? Каганович?). Ініціатором другого був Євген Коновалець. Перший проект передбачав у ролі ґрантодавця Москву, другий – Рим або Берлін. Метою першого проекту було зосередження всіх українських етнічних земель в єдину УССР у кордонах Союзу Совєцьких Соціалістичних Республік – ґлобальнішого мегапроекту. Мета другого – створення Соборної Самостійної Української Держави в рамках “Нової Европи”.

Обидва проекти були тоталітарними за своєю суттю. Щоправда, перший, починаючи з 1937 року (від часу прийняття нової Конституції УССР) був закамуфльований демократичною риторикою, а другий відверто заявляв, що “Україна є тоталітарною, авторитарною, професійно становою державою”. Але від цього жоден з них не переставав бути тоталітарним. Такою була доба. Таким був загальносвітовий контекст, в якому розвивалися обидва проекти. Такими, зрештою, були вимоги “ґрантодавців”.

У 1939-1940 роках перший проект був близький до повного і остаточного втілення. Однак у 1941 році проектанти із середовища “проекту №2” отримали добру нагоду для реваншу і втілення власного бачення України в межах усієї етнічної території. Підвели ґрантодавці, які вирішили, що подальше втілення проекту недоцільне. Тому проектанти почали покладатися на власні сили – мовляв, будемо втілювати проект самотужки, а відтак знайдуться нові ґрантодавці, зацікавлені у ньому.

Після тривалої боротьби УПА, після багатьох героїчних подвигів українських націоналістів, після відчайдушної спроби створення українських державних структур – переміг усе ж проект під назвою УССР. Із власними державними атрибутами – гімном, прапором, гербом. Із власним урядом і парламентом. Із представництвом в ООН та нібито незалежною зовнішньою політикою. Така собі “віртуальна держава”, цілковито залежна від Москви. Тоталітарний характер мегапроекту СССР, складовою частиною якого була УССР, передбачав, що у разі втрати тоталітарного стрижня сам проект теж буде завершено.

Так і сталося у 1991 році.

Новітнє проектування

Свого часу, ще будучи прем’єр-міністром України, Леонід Кучма заявив: “Ви скажіть, яке суспільство ми будуємо, і я його будуватиму”. Тобто, у 1992 році, в час, коли було сказано ці слова, ще жодного проекту не існувало. Згодом, ставши Президентом, Кучма намагався запропонувати Україні кілька різних проектів – гарно оформлених, ретельно виписаних і... ялових. У цих проектах була накреслена тактика без стратегії. Їм бракувало НАДІДЕЇ. І тому вони автоматично перетворювалися на чергову подобу “Продовольчої програми партії” або “Програми заходів по боротьбі з алкоголізмом” – гучної кампанії, здатної стрясати повітря гучними фразами і гучними гаслами, проте з ККД, що наближається до нуля.

Власні програми пропонували й інші політики. Мені особисто вдалося ознайомитися і ретельно вивчити проекти, розроблені В.Ющенком, П.Симоненком, О.Морозом, Н.Вітренко, О.Ткаченком. Їм усім також бракує НАДІДЕЇ. Тобто, проекту України ми зараз не маємо. І, складається враження, що найближчим часом не матимемо.

Наші політики, на жаль, не дають відповіді на питання: що ми матимемо на виході? І проблема ця не є новою. Ідеологи українського націоналізму вважали, що “на виході” буде Українська держава – ефемерна, така, яку вони самі як слід не могли уявити і збагнути.

“Батьки-засновники” новітньої України вважали, що варто лише створити незалежну державу, а вже сама держава може стати самодостатнім механізмом, здатним забезпечувати всі потреби її громадян. Згадаймо, яким чином десять років тому велася агітація за незалежність. Мовляв, держава нам потрібна тому, що: а) за неї боролися наші діди і батьки (тобто, наявний, висловлюючись термінологією Берґсона, зворотній потік свідомости), і б) тому, що Центр (Москва) забирає левову частку виробленого в Україні продукту, видобутої сировини та бюджетних надходжень. Мовляв, відокремимося – й заживемо.

Подібного роду агітація і мітологія були притаманні усім націям на етапі позбавлення від колоніальної залежности. Але в інших держав (Індія, Індонезія) на визвольному етапі існували водночас програма-мінімум (встановлення незалежности) і програма-максимум (побудова держави та визначення основних векторів розвитку цієї держави). Іншими словами, Леонід Кравчук відрізнявся від Джавагарлала Неру тим, що у нього не було власної програми під умовною назвою “Панчасила” (“П’ять принципів”) – тих принципів, які мали би стати визначальними для майбутньої держави і які були би незмінними упродовж усього її існування. Тобто, принципів, відштовхуючись від яких можна було би формувати новітню ідеологію і мітологію.

Натомість Леонід Кравчук запропонував гасло “Розбудови держави”, яке викликало чимало заперечень і критичне неприйняття. Виховані на марксистському постулаті про те, що держава є інструментом насильства, це гасло не сприйняли насамперед інтелектуали. Мовляв, навіщо розбудовувати насильство? І чи не криється за цим гаслом заклик до збільшення бюрократії? Зрештою, у студентських колах початку 90-х це гасло жартома переклали російською як “Расстройство государства”.

Проте, під шумок було проведено кілька гучних напівкарнавальних церемоній, без яких не відбувається жодне становлення жодної держави. Потрібен був виплеск, вихлюп ейфорії від незалежности (згадаймо геніальні слова Ліни Костенко: “Божевільний… Боже! Вільний!”) і заміна старої комуністичної догматики новими цінностями. Інша річ, що ті, кому це було доручено робити, володіли тільки старими нов-гав. Вони були виховані в комуністичному дусі, і продовжували мислити автоматично: замінимо серп і молот на тризуб, Москву – на Київ, Леніна – на Шевченка. Томмазо ді Лампедуза у п’єсі “Гепард” вклав у вуста свого героя слова: “Найкращий спосіб нічого не міняти – це змінити прапори”. Як результат – зовсім не випадкові слова одного з чільних офіційних ідеологів Львівської области Василя Базіва, сказані ним під час виступу з трибуни Львівської обласної ради. Вказуючи на бюст Шевченка у сесійній залі ради, цей достойник прорік: “А згадайте, раніше на цьому місці стояли ЗОВСІМ ІНШІ ІДОЛИ!” Над фразою посміялися і списали її на обмовку. Але, згідно з Фройдом, обмовки є одним із каналів вияву підсвідомого. Державник Базів на рівні підсвідомости так і залишився власкором “Робітничої газети”. Державник Кравчук – компартійним ідеологом. Державник Кучма – директором совєцького оборонного заводу. І це не могло не накласти відбитку на їхню подальшу діяльність в умовах незалежности.

Колишні дисиденти не створили конструктивного і тривалого у часі, конкретизованого стосовно мети проекту. Їхня попередня діяльність була спрямована на руйнування старої системи, і свідомість того таки В’ячеслава Чорновола не могла автоматично після 24 серпня 1991 року запрацювати у протилежному руслі. Звідси – і кризові явища у партіях, які виникли на уламках дисидентського руху. Кравчукові та його оточенню, а згодом – Кучмі вдалося майстерно замкнути екс-дисидентів у своєрідному ґето, де вони пересварилися між собою і витратили власну енергію на взаємопоборювання. З висоти часу стає очевидним: у 1990 році дисиденти кинулися у політику, куди їх практично не пустили, змусивши втішатися другорядними ролями. Натомість шанс сформувати в незалежній Україні потужний правозахисний рух було практично змарновано. Аякже! Незалежна Україна апріорі не може порушувати прав своїх громадян! Саме тому немає у нас сьогодні свого Сєрґєя Ковальова, власного потужного правозахисту на рівні парламентського лобі. Проте, аж ніяк не бракує численних розколів у правому таборі і безконечних політиканських чвар між тими, хто роками таборів і боротьби заслужив на те, аби стати “патріархами громадської думки” новітньої України.

Отже, конструктивного проекту “Україна” на початку 90-х не було створено. Єдина сила, яка могла би запропонувати такий проект – студентство та молодь – не була почута старшими поколіннями. “Україна народилася від злягання комуністів і націоналістів,” – написав у 1993 році Сашко Крищенко. І дійсно, третій елемент у подібного роду еротичних дійствах не передбачається.

Натомість, молодь було використано і ошукано їхніми старшими товаришами з “Народної Ради” у жовтні 1990 року – під час та після знаменитого студентського голодування. “Революція на граніті” не знайшла свого продовження. “Аврора” вистрелила, проте її постріл всі сприйняли по-своєму.

Після 15 жовтня 1990 року і відставки В.Масола студентам подякували і відправили подалі – як учасників якоїсь масовки. Щоправда, і самі студенти у той час – через низку непорозумінь у власному таборі – не були готові створити щось на зразок угорського ФІДЕСу.

Ліберальна ідеологія, яку плекало студентське середовище, могла б стати доброю основою і для програми ринкових перетворень, і для початку практичної “десовковизації” українського суспільства. На підтвердження цієї тези варто поглянути хоча б на успішний розвиток львівського середовища “Нової хвилі” – найяскравішого втілення ідеології тогочасного студентства, і на успіх окремих членів колишнього молодіжного руху (практично 90% колишніх студентів-бунтарів змогли себе максимально реалізувати у бізнесі, політиці, інших сферах діяльности). А ще варто згадати слова харків’янина Євгена Золотарьова, які можуть стати актуальним гаслом усіх наступних поколінь борців з режимами: “Ми будемо валити владу весело і зухвало”.

Весело і зухвало! Ось як треба було здобувати незалежність, ось як треба було будувати нову державу. Веселою і зухвалою повинна бути держава, аби її підтримали і аби вона мала успіх. Веселим і зухвалим мав бути і “проект Україна”. В українській історії лише один раз ми мали веселу і зухвалу державу – за часів Богдана Хмельницького. Звідси і замилування добою козаччини. Але Хмельницький якраз не мав проекту для України. Він постав перед фактом: існує територія, на якій потрібно запроваджувати новий лад і нове життя.

Згодом ми некритично сприйняли тезу Винниченка про те, що “українську історію неможливо читати без брому”. Натомість... “На світі є лише дві нації, які постійно пишаються своїми поразками і постійно плачуть над своєю історією – українці і жиди. Окрім того, що вони постійно плачуть, вони ще й сперечаються, хто ж із них є богообраним народом і хто має глибшу історію. І коли, нарешті, будуть вирішені суперечки про національність Ісуса Христа, Адама і Єви, вони, напевне, перейдуть до динозаврів”, – нехай вибачить мене Юрій Винничук за довільне цитування його “Малоросійського мазохізму”, але, здається, суть я відтворив правильно. Україна на початку свого становлення – це безупинний плач по убієнних упродовж останньої тисячі років, спорудження церков і хрестів, братання з діаспорою (переважно з західною, бо східна не така грошовита) і специфічне уявлення про відродження історичної пам’яті. Зрештою, перші п’ять років незалежности були розраховані на тих, кому на той час було за 50, а не на тих, хто тільки вступав у життя. Хоча мало бути зовсім навпаки...

Молодь жадала веселих і зухвалих політичних процесів, веселих і зухвалих реформ – дарма, що це могло вдарити по кишені. Молодь була готова пристосовуватися до новизни. Натомість те, що робилося в Україні, зовсім не відповідало настроям молодих українців. Так веселяться хіба лише на поминках!

Звідси – зневіра у майбутньому. Звідси – розчарування в українській незалежності. Я часто люблю переглядати фільм Іллєнка-молодшого “Фучжоу” – момент, коли палубою здобутого у такий важкий спосіб корабля котяться порожні пляшки з-під випитого вчора шампанського. Вчора була ейфорія, було свято. А тепер думки: що далі? Куди плисти? Навіщо? Кому все це потрібно? Героєві Іллєнка треба було в Україну. Він не знав достеменно, що це таке, як туди потрапити. Знав навмання: до Босфору – і направо.

Отак, і українські керівники знали, що вони будують Україну. Теж навмання. Якось воно вийде. Щось запозичимо у сусідів. Щось підкажуть міжнародні фонди. Одним словом, до Босфору – і направо... І Україна у них мала вийти сумовито-поетично-лірична, як перша частина “Фучжоу”. Така, щоби сподобалася ветеранам визвольних змагань. І обов’язково – позбавлена зухвалости й веселощів.

До речі, започаткований ще у 1990 році студентський фестиваль “Вивих” – квінтесенція веселого і зухвалого життя – помер на першому році незалежности. Незалежній Україні він виявився непотрібним.

Що ж потрібно проектові “Україна”, щоб він перетворився на дійсно суспільно значимий проект, а не лише проект для потенційного ґрантодавця – за принципом “взяв гроші – відзвітувався – забув”?

Проект має бути модерним. Він має повністю відповідати новітнім течіям світової суспільно-політичної думки, передбачати відповідність новітнім технологічним здобуткам та брати до уваги той факт, що майбутня Україна увійде в постіндустріальний простір.

Проект має передбачати високу ступінь захищености всіх учасників – громадян України – і ґарантувати їм безпеку. Безпеку зовнішню – не лише захист від аґресивних дій іншої держави, а й надійний захист будь-якого громадянина України поза межами України. Безпеку внутрішню – від безпеки життя до безпеки майна, вкладів у банку, бізнесу.

Проект має бути спрямований назовні, а не всередину. Має бути передбачений здоровий експансіонізм – економічний, культурний, інтелектуальний – назовні, з тим, аби проект “Україна” не перетворився на “річ у собі”, а захоплював, цікавив собою інші держави. Іншими словами, проект “Україна” повинен повчитися багатьом речам у різноманітних проектів імперій – в тому числі проектів “США” та “Росія”. Той факт, що в Україні останнім часом дедалі частіше доводиться чути про закарпатський, кримський, донецький і навіть галицький сепаратизм, свідчить про те, що свідомість української еліти готова до сприйняття проекту “Імперія” – в позитивному розумінні цього терміну.

Проект має бути орієнтований на пошук внутрішнього ґрантодавця і не повинен обмежуватися рамками одного лише проекту. На певному етапі повинні виникати проекти-сателіти, які фінансуватимуться фондом, створеним в рамках проекту “Україна”. Тобто, від самофінансування потрібно перейти до надання допомоги іншим. Скажімо, Білорусі.

Одним словом, потрібно написати проект “Україна”. Підбити кошторис. І зрозуміти, що нині вже немає нетехнологічних речей. Немає нічого неможливого. І якщо станеться якась несподіванка – значить, працював поганий технолог, який не все зміг передбачити і не усьому міг запобігти. Нині є можливість спроектувати майбутню Україну. Просто потрібно взяти чистий аркуш паперу і попрацювати. Чийсь проект та виграє конкурс. Головне, щоби потім проект втілювався весело і зухвало. Інакше Україна приречена.