зміст

© М.Попович, 2001

Що таке Европа як культурно-політичне явище, як континент не тільки географічний, але й історичний і духовний? Здавалось би, в присутності інтелектуалів із Західної Европи киянину таке питання задавати безтактно. Однак, я знаю, що в західноевропейській пресі багато пишуть на цю тему і далекі від одностайности в розумінні “европейськости”. У нас, в постсовєцькому світі, часто розмірковують про те, що значить “бути росіянином”, “бути українцем”, “бути євреєм” тощо. В Европі я не зустрічав статей на подібні теми – скажімо, про смисл виразів “бути французом” чи “бути англійцем”. Це нібито ясно. Зате “бути европейцем” є проблемою у зв’язку із народженням загальноевропейської державности і загальноевропейського патріотизму.

Не хотілось би одразу іти на історико-культурні глибини, однак дозволю собі на початку невелике абстрактне зауваження. В постсовєцьких країнах після краху економічного матеріалізму дедалі частіше згадують праці Макса Вебера про протестантську етику, яка визначила спосіб капіталістичного господарського розвитку европейського світу. Навіть погоджуючись із справедливістю основної тези Вебера про визначальний характер парадиґм духовної культури, “стилю мислення” (термін Маннгайма) в розвитку економічних структур, все ж викликає сумніви його оцінка ролі протестантизму. Та й чи зводиться все до господарської ідеології? Чи не слід заглибитися в ту европейську ментальність, яка відкривається нам як пошукуваний синтез античности і християнства? Адже Европа – зовсім не один лише протестантський світ, не сама лише заальпійська германська північ. Свій внесок у розвиток европейського капіталізму ще раніше зробив середземноморський південь, а особливо Італія. Латинський світ умістив свій гуманізм в рамках католицької культури і не сприйняв протестантизму. Суворий фундаменталістський протестантизм ранньої пори ще довго не створював власної високої культури, доки не засвоїв спадщини барокової католицької контрреформації.

Що ж таке Европа? Звичайно, це – сукупність будівель, доріг, машин, лабораторій, бібліотек, музеїв, інформаційних систем, історичних пам’яток тощо, “священне каміння” храмів, міст і сіл европейського континенту – разом із смислом, уречевленим у предметах культури і живим завдяки неперервній трансляції історичного досвіду її людей від покоління до покоління. Що ж саме, який історичний і культурний смисл об’єднує всі образи Европи? І чи об’єднує?

Першим синтезом, що поклав основу сучасної духовної Европи, все-таки був Ренесанс, і навіть специфічно італійське Відродження, Rinascimento. Культура Відродження виникає як протиставлення неіталійській культурі, що її розцінюють відтепер як “варварську”, “ґотичну”. Нова культура осмислює себе як відродження культури “справжньої”, тобто римо-італійської, розвиток якої нібито був перерваний “варварами” (“ґотами”). (Хоча батьківщиною і центром ґотики була не Німеччина, а Франція). Тут бере початок і розуміння всієї попередньої европейської культури як перерви, “середини” між старою античною та відродженою новітньою.

Християнський спіритуалізм поєднується у мислителів і майстрів епохи Ренесансу з язичницьким натуралізмом. Починаючись як низка паралельних спроб широкого використання забутих форм античної спадщини у різних сферах, рух Відродження призводить до глибокого переосмислення відношення людини і Бога, приймаючи за вихідний біблійний принцип людини як образу Божого, по-новому витлумачений. Ця ідея залишається спільною і для католицизму, і для реформації, а пізніше неявно проникає і в східне християнство, насамперед через церковний живопис. Якщо традиція патристики вимагала визнання над-образности нетварного, позапросторового і позачасового Бога, вбачаючи подібність людини до Творця лише функціонально, лише в певних духовних здатностях людини, то ренесансна ідеологія ґрунтується на засадах гуманізму. Вираз “людина є образ Божий” розуміється в тому числі і буквально. Вслід за юдаїзмом середньовічна християнська теологія Бога радше чує, ніж бачить. Ренесанс прагне побачити Бога в людині і людину в Бозі. Бога-отця починають зображати у вигляді могутнього старця. Увесь “Божественний задум” ніби вміщується в світ людини і людського довкілля.

Однак, облишимо сумнівну царину аналізу “европейської ментальности” та філософії мистецтва. Простіше стоїть справа з суспільно-політичними вимірами феномену Европи. Саме для Европи характерне переважання системи цінностей, в якій чільне місце займають політична демократія, ринкова економіка та національна державність (nation-state). Ця система цінностей є цілком конкретною системою вимірів чи координат, в якій можна встановити “відстань” кожної нації від европейських ідеалів.

Зрештою, ці основні европейські цінності можуть бути самі кваліфіковані як продукт досить пізньої европейської історії. Незважаючи на прагнення Церкви – подекуди успішні – підпорядкувати собі державу і утворити тоталітарну теократію, в цілому західноевропейській історії притаманна відносна незалежність віри і влади. Аналогічно складались і стосунки військового стану і держави, з одного боку, і світу міст, торговельно-промислового багатства. Врешті решт сформувалась система стосовної незалежности влади, віри і грошей. В подальшому розвитку все це призвело до утворення соціально-культурної різнобарвности, інформаційної різноманітности, особливо значущої в силу національної строкатости Европи. Европа як культурно-політична та економічна система пристосована до саморегуляції та самокерування і завдяки цьому має високу здатність до швидкого розвитку в усіх сферах, до еволюції та утворення дедалі вищих і складніших інфраструктур.

Від ідеалу відносної незалежности економіки, політики і духовности досить далекі всі европейські країни і зараз, але систему ідеальних координат визначити можна. Отже, будемо говорити про Україну в системі европейських цінностей, виділяючи кожен із згаданих вимірів зокрема.

Ринкова економіка. Стаґнація виробництва, власне кажучи, є спадщиною періоду “розвинутого соціалізму”. Вона стала явною в період “перебудови” (в Україні ріст припинився в 1990 р.), але в напівдержавному сільському господарстві симптоми краху очевидні вже з початку 80-х рр., коли воно стало не просто неефективним, але й збитковим. Однак, йдеться не просто про стаґнацію. Розміри депресії 1990-1999 рр. вражають. Справжня криза настала 1992 р., коли гіперінфляція і обвальне скорочення виробництва привели до краху фінансової системи і в Росії, і в Україні. Для порівняння нагадаю, що Велика депресія початку тридцятих років привела до падіння виробництва в західному світі менш ніж наполовину. Українська ж економіка скоротила виробництво більш ніж в три рази. Масштаби руйнації продуктивних сил порівнянні з наслідками війни і нацистської окупації: в народному господарстві визволеної від окупантів України в кінці війни працювало близько 30% довоєнних виробничих потужностей. Для відновлення втрат потрібно було п’ять років; 1950 р. довоєнний рівень було навіть перевищено на 15%. Перед цим Україна зазнала ще більшого розорення: перша світова війна, революція і громадянська війна 1917-1920 рр. скоротили продуктивні сили України на дев’ять десятих. Проте, уже в 1925-1926 рр., через п’ять-шість років, довоєнний рівень промисловости був в основному відновлений, а сільське господарство ще раніше було поставлене на ноги “новою економічною політикою” [1]. Нинішня ситуація з погляду перспектив виходу з кризи принаймні більш невесела. Постсоціалістична Україна тільки минулого року, через десять років після початку явної стаґнації, дала невеликий ріст (6% за офіційною статистикою). Прогнози щодо термінів відновлення виробничого потенціалу не хочеться навіть і згадувати. Не варто також говорити про середню заробітну плату і пенсії, рівень безробіття, споживання білків, поширення туберкульозу, жебраків, проституцію на експорт, зграї безпритульних дітей тощо.

Криза штовхає систему, що її переживає, до примітивізації, спрощення, огрублення. Найбільша небезпека криз в тому, що вони стимулюють незворотне зниження рівня складности системи.

Приймемо слідом за дослідниками з Київського міжнародного інституту соціології [2] поділ суспільств за макрогалузевою структурою (тобто за структурою зайнятости) населення на аграрно-індустріальну, індустріально-аграрну, індустріально-інформаційну і інформаційно-індустріальну стадії еволюції. В европейських націях за останнє десятиліття спостерігався рух від індустріально-інформаційної стадії, на якій найбільша частина суспільної праці витрачалась на виробництво і зберігання речових та енергетичних способів існування, – до інформаційно-індустріальної стадії, де на перший план виходять виробництво інформації та інформаційні послуги. Україна десять років тому знаходилась на стадії індустріально-аграрній, а за десять літ перебудови і реформ стався відступ до аграрно-індустріальної стадії. Так, в 1990 р. в промисловості було зайнято 7,8 млн. чол. (30,7% населення), в сільському господарстві – 5 млн. чол. (19,7%). В 1999 в промисловості вже зайнято 4,4 млн. чол. (20,2%), в сільському господарстві – 4,9 млн. (22,5%). Це дає підстави В.Є.Хмельку говорити про макросоціальну інволюцію.

Попереду утворення величезних урбаністичних центрів із убогими нетрями, тяжіння населення до портових міст – все як у країнах із вузьким внутрішнім ринком, з орієнтацією на експорт, з поганою транспортною структурою та системою зв’язку. Як усяка економіка з вузьким внутрішнім ринком, українська економіка шукає і буде шукати порятунку в експорті. Які при цьому виникають проблеми, показує досвід української металургії. Ця потужна галузь нашої індустрії на 80% працює на ринок дальнього зарубіжжя. При цьому сама металургія ледве зводить кінці з кінцями, зате країна має валюту. Відомо, на які антидемпінгові бар’єри в країнах Заходу наштовхується наш металургійний експорт. Орієнтація на зовнішні ринки веде до загибелі тих – неконкурентних на світовому ринку – галузей, котрі базувались на вищих досягненнях науково-технічної думки, в Україні досить розвинутої і перспективної. Можливості збереження плацдарму для прориву до інформаційно-індустріальної стадії розвитку суспільства стають дедалі слабшими.

Чи стала причиною структурної деградації економіки України відсутність ринкових реформ?

Що, власне, мається на увазі, коли говорять про млявість чи навіть повну відсутність економічних реформ в Україні? Якщо ринок – це вільне формування цін, то лібералізація цін відбулася в Україні і в Росії паралельно за умов гіперінфляції 1992-1994 рр. Якщо реформування економіки – це передусім приватизація, то цей процес в Україні почався дійсно із запізненням і поки практично не охопив ядра могутньої індустрії, і не перетворив землю на товар. Однак, все ж у 1996 р. сталося рішуче зрушення, і число приватизованих підприємств істотно перевищило рівень 30 тис. об’єктів, визначений експертами як мінімальний для створення ринкового середовища. Правда, і завершення малої приватизації стало лише першим кроком до створення ефективного власника, бо приватизація проводилась переважно в формі викупу об’єктів трудовими колективами без передачі права власности на приміщення, землю, будови. Тим не менше, в даний час мала приватизація завершена, завершується середня і почалась приватизація значних підприємств, промислових гігантів.

Як міняє приватизація долю виробництва? Щоб відповісти на це питання, слід уявити собі конкретно, що таке велике совєцьке підприємство. Великі підприємства призначались для безумовного виконання напружених і масштабних державних завдань. Якщо врахувати, що для виготовлення основної продукції вимагалась іноді тисяча підприємств-суміжників, то зрозуміло, що промислові підприємства, надіючись передусім на себе, створювали якомога більше допоміжних виробництв, нерідко мало не середньовічного технічного рівня. Крім того, вони не могли надіятися на державне забезпечення своїх працівників житлом, медичними, спортивними, дитячими установами тощо і обростали величезним тягарем служб соціального призначення. Подібне підприємство лише близько третини вартости своїх основних фондів використовувало для основного виробництва; близько чверті його фондів поглинали додаткове і непрофільне виробництва [3].

Подібні вади мають цілі галузі і вся система.

Стаґнація виробництва пов’язана насамперед із тим, що неповороткі індустріальні монстри нездатні до самостійного ринкового плавання, в яке їх закинула навіть початкова і часткова лібералізація економіки. Уявлення про те, що достатньо відпустити всіх на свободу, і “невидима рука ринку” достоту за Адамом Смітом сама все урегулює, ще раз виявилось різновидом соціальної релігії.

Ринок, як відомо, – це насамперед сукупність ринкових інститутів. Якщо Росія епохи Ґайдара поспішила із перетвореннями дещо істерично, прагнучи, щоб вони стали незворотними за умов неминучих відступів, то Україна спершу топталась на місці, хитро очікуючи, що вийде у нервового північного сусіда. Після 1994 р. вона пішла по тому ж ліберальному шляху, не використавши державні важелі для підготовки підприємств до ринкового існування, створення ринкових інститутів та правових норм, мало турбуючись про інформаційно-управлінську структуру. Нічого й говорити про планування модернізації народного господарства, про що, наприклад, потурбувались французи після війни (“план Монне”). Відмінність України від Росії в тому, що, за оцінками іноземних інвесторів, правова невизначеність і недотримання державою своїх зобов’язань в Україні ще гірші, ніж в Росії [4]. Як наслідок – в Україну скеровується всього близько 1% світових інвестиційних потоків.

В результаті склалось суспільство із величезним запасом внутрішньої напружености, зумовленим так званою “високою макроструктурою”, тобто великою дистанцією між багатими і бідними. В 1998 р. 5% населення України одержали 21% всіх доходів (для порівняння: в США часів Великої депресії 5% населення мали 30% всіх доходів). На тлі загального збідніння утворення класу дуже багатих людей не могло не дати важких соціально-психологічних наслідків.

За своєю класовою структурою нове українське суспільство нібито наближається до европейських стандартів. Для Европи середини ХХ ст. характерна наявність основних класів – власників-працедавців (5-8% зайнятих), власників-працівників (самозайнятих – 5-15% зайнятих), найманих працівників (менеджерів, супервізорів і виконавців – 80-89% зайнятих). В Україні працедавці, котрі в 1991 р. складали бл. 0,1%, сьогодні складають бл. 4,8% зайнятих, а самозайняті – бл. 13,4% (в 1991 р. – 0,5%). Іншими словами, число працедавців збільшилось в 40 разів, самозайнятих – в 27 разів, і ситуація вийшла на европейські параметри [5]. Однак, якісно ситуація в Україні істотно відрізняється від европейської.

Таких безконтрольних “олігархів”, як у Росії, українська лібералізація не породила. Зате Україна навіть краще, ніж Росія, зберегла могутнє джерело корупції – державний апарат із його сильним впливом на розподіл ринків, податковим тиском і способами таємного і явного заступництва і контролю. Якщо в Росії рівень корумпованости, за деякими оцінками, навіть вищий, ніж в Україні, то у нас типовіша фігура не стільки “олігарха”, скільки чиновника з величезними можливостями впливу або директора-менеджера, що безконтрольного управляє великою власністю, але не знає відповідальности власника.

Макросоціальна стратифікація в Україні зростала з 1991 р. і максимального значення досягла в 1998 р. За даними В.Є.Хмелька, розрив між положенням найзаможнішої п’ятої частини і найбіднішої п’ятої частини населення в 1998 р. перевищив показники США періоду Великої депресії: тоді в Америці дистанція в доходах була в 1:18, в Україні ж – 1:29. На початку процесу, в 1991 р., розрив складав 1:8. Якщо врахувати абсолютні цифри, то можна уявити, яке море злиднів розлилось по Україні. При цьому найбагатші люди – це не стільки працедавці, скільки чиновники і господарники-управляючі, неспроможні збагачуватися без використання важелів влади.

Цікаво, що показник соціальної стратифікації за два роки урядування Ющенка – 1999-2000 – зменшився с 1:29 до 1:10. Неясно, чи сталося це завдяки покращенню становища найбідніших, чи погіршенню становища багатших, а чи діяли обидва фактори.

Зрозуміло, що описана ситуація породила хворобливе явище втрати основних вартостей – аномії, свого часу охарактеризоване Дюркґаймом. За даними Євгена Головахи і Наталі Паніної, в ранній період “перебудови” загальний настрій народу України був радше оптимістичним, але після 1991 р. недостатність стандартних вартостей для розв’язання основних життєвих завдань характеризувало до 85% населення. Це означало б повну втрату чутливости до моральної сторони подій, подібну до втрати больових відчуттів. Єдине, що утримує від таких оцінок, – це той факт, що при всьому тому більшість населення зберігає якщо не оптимізм, то надію на краще.

Відродження державно-соціалістичних тенденцій чи привид авторитаризму – не просто результат живучости комуністичних передсудів, а друга, нова хвиля, викликана до життя глибокою кризою.

Політична еволюція до демократії. Ситуація в Україні з цього погляду не найгірша. Після падіння комуністичного режиму на всій території колишнього СССР (за винятком Латвії і Естонії) прокотилася хвиля становлення президентських республік – подібно до Латинської Америки після падіння іспанської та портуґальської королівської влади. Не може бути й мови, звичайно, про порівняння України з колишніми азіатськими совєцькими республіками. Держави з культом національного батька та пожиттєвими Президентами з точки зору демократичности ладу знаходяться на рівні, нижчому, ніж комуністичні режими останніх десятиліть. Україна ще залишається, слава Богу, демократією. Але процеси, які в Україні відбуваються, серйозно тривожать.

За схемою політичних процесів найближчою до нас залишається Росія. В Росії влада Президента величезна, склалася і система “влада – опозиція”, взаємовигідна для обох сторін: президентська владна структура спирається на адміністрацію Президента, а адміністрація політично спирається на страх більшости населення перед поверненням комуністів. В свою чергу комуністи не мають ефективної програми дій і по суті не прагнуть до влади, – їх влаштовує роль опозиції його величности. Дрібні політичні угруповання не можуть конкурувати ні з владною бюрократією, ні з комуністичною опозицією. Однак, адміністрація і вся державна бюрократія потребує масової політичної опори і постійно утворює свою “партію влади”, за функціями дуже схожу на довоєнну польську авторитарну систему. Такою “партією влади” була партія “Наш дом – Россия”; останнім часом роль партії виконавчої влади випала на Путінське “Единство”. Президентська влада в Росії продемонструвала політичним партіям свою силу, на певний час легко встановивши контакт з комуністами і роздушивши всякий опір в парламенті. Оскільки з більшістю олігархічних кланів у адміністрації існує порозуміння, то згаданий епізод структурування новообраного парламенту РФ можна було б розглядати як парадоксальний “комуно-олігархічний союз”. Насправді ті події не були реальним встановленням союзу нової бюрократії з компартією, оскільки в інтересах обох сторін тільки одне – заповнення політичної авансцени двома головними політичними гравцями, доки не здобуде монополію один.

Ситуація дуже нагадує ті зворушливі єднання наших, українських олігархів із комуністами як у справі відставки Генерального прокурора, так і у справі відставки прем’єра Віктора Ющенка. Сценарій комбінацій на президентських виборах, дійсно, в Україні і Росії однотипний: на фінішну пряму мають бути виведені кандидати від “партії влади” і від компартії, і тоді проблему розв’язано. Насправді комуністам достатньо вивіски непримиренної захисниці інтересів знедолених мас і позицій другої за впливом партії, з якою необхідно домовлятися будь-якій правлячій силі. Тому консенсус “партії влади” і комуністичної “опозиції” можливий у кожну хвилину.

Але на цьому паралелі з Росією кінчаються.

Росія судомно зупиняє процес розвалу імперії, що тільки почався з Біловезької пущі. В Росії “партія влади” ідейно тримається на великодержавній ностальгії однієї частини населення і бажанні іншої частини населення здійснити кардинальні реформи право-радикальними методами, за Піночетом. Обидві ідеології не суперечать одна одній. Тому опорою Путіна є водночас і силові структури, і агресивні російські націоналісти, і цинічні олігархи, і реформатори типу Чубайса. Комуністи в Росії не менш агресивно, ніж “партія влади”, тримаються ідеології втраченої Великої Держави – СССР, ідеології гекачепістів, яка давно набула характеру російського націоналізму. Війна в Чечні породила ті страшні терористичні вибухи, що згуртували націю навколо гасла “мочить их в сортирах”. Кого их і як їх знайти – неважно, були б сортири.

Росія, як у нас колись любили говорити, – країна контрастів. Мало не весь високий інтелектуальний потенціал держави зосереджений в Москві. Майже всі гроші цієї країни (десь коло 80%) гуляють у Москві. Москва – духовний і політичний центр держави, тут зосереджена високого класу наукова, технічна, гуманітарна інтелігенція, рівень політичної культури тут незрівнянно вищий, ніж в Томську чи Владивостоку, Краснодарі чи Кінешмі, не кажучи вже про загублені в глухій провінційній глибинці поселення. Відстала і примітивна, занедбана і нещасна провінція тисне знизу на політичну еліту центру і спрощує алгоритми політичного життя. Сплески протестів демократичної громадськости найчастіше не виходять за межі Москви, щонайбільше великих центрів.

Україна – теж країна контрастів. Дистанція між Києвом і Жмеринкою чи Конотопом залишається величезною, що, власне, типово для бідних цивілізацій. В Києві, за різними оцінками, обертається близько 60% усіх грошей України. Дистанція між центрами і глибинкою не така разюча, як в Росії, але й концентрація культурно-політичного потенціалу теж не така. Наші “олігархи” відрізняються від російських, як іноді жартують, тим, що російські мають гроші. Мають, звичайно, і наші, хоча й не такі великі; зате наші більш залежні від держави, державної “крыши”.

Але головна різниця – ідеологічна. Партія влади в Україні, так само як і “ліва” опозиція, не має такого потужного джерела великодержавного натхнення, як в Росії. Ті, хто став жити гірше, ніж при совєцькій владі (а таких однаково багато і у нас, і в Росії), в Україні свою озлобленість спрямовують не на “чорнозадих” і ще Бог зна кого, не на шкідливих “дымокрадов”-“дерьмократов”, а безпосередньо на саму владу, та ще хіба інколи на туманно уявлюваних, нібито у всьому винних “рухівців”. В Росії спогади про минуле штовхають до ідеї Великої Держави і владу, і опозицію. У нас комуністична опозиція не може поєднатися з націоналістами, як в Росії, а “партія влади” з її державництвом при бажанні – може. Колчак і Денікін були давно, а війна у волинських лісах – за життя того покоління, яке сьогодні становить комуністичний електорат. Ніколи патріоти МВД не помиряться з патріотами УПА. “Партія влади” (не дуже щиро) жовто-блакитна, комуністи (не дуже щиро) червоні. А це означає різні електорати.

Ці обставини роблять електоральну боротьбу і парламентські союзи в Україні більш цинічними і вульгарними, ніж у братній Росії.

Уряд Ющенка було скинуто спільними зусиллями політичних угруповань “олігархів”, що нібито підтримують Президента, і комуністичної “опозиції”. Ініціаторами виступили партія СДПУ(О), що в даному випадку виправдала жартівливе перейменування на СДП(у.о.), і партія Олександра Волкова, “трудовики” з виразним трубним запахом (“трубовики”) та інші фінансово-парламентські групи. Незламні марксисти-ленінці відігравали роль тих неголених чоловіків, які в потрібну хвилину вилазять з-під мосту і кажуть перехожому: “Не ображай хлопчика, віддай дитині пальто!”

Можна співчувати Ющенку, можна його не сприймати як політика. Але не можна вважати нормальним, що прем’єра відправляють у відставку за те, що він “не домовився” з парламентськими політичними групами, керованими дуже багатими людьми. Не домовився не в програмно-політичних, а в “кадрових” питаннях! Ніхто не поставив під сумнів компетентність уряду в економічних та фінансових питаннях, за які він відповідає. Якщо при цьому один із можливих серйозних кандидатів на вищі посади публічно, по телебаченню заявляє, що успіхами уряд Ющенка завдячує багатолітній політиці Президента, а недоліки у нього власні, – то це справляє на публіку зворотне і досить гнітюче враження. Зрештою, невідомо, на чию реакцію розраховують промовці: публіки чи “партії влади”. Мабуть, все-таки “партії влади”.

Демократія народжується в лоні знесиленого і спорохнявілого комуністичного режиму, з його матеріалу, з його передсудів і стандартів мислення і дії.

Гасла свободи і демократії не належать до найпопулярніших, – свободи слова, здається, потребує лише інтелігенція. Маса схильна радше до гасел порядку. Однак, ситуація в нашій країні, як і в Росії, свідчить про несподівану симпатію широких мас до опозиційних рухів на захист демократичних свобод. В Росії боротьба НТВ за існування одержала несподівано широку підтримку чи, принаймні, викликала несподівану симпатію (за даними соціологів, близько третини населення, включаючи провінційну глушину, симпатизувало цій групі незалежних тележурналістів). Я наважусь сказати, що виступи нашої опозиції мають спільне коріння із виступами на захист НТВ – російською, суто інтелігентською за мотивами, опозицією. Не випадково справа Ґонґадзе виявилася в центрі хвилювань. За наших умов проблема демократичних свобод стала несподівано гострою і зачіпає інтереси простого люду не менше, ніж проблеми економічні.

Демократія – це не просто вибори, газети, незалежне телебачення. Це насамперед – політичний і правовий простір, тобто система, за якої кожен громадянин має можливість захистити свої права. Комуністичний лад не був налаштований на захист прав громадян від агресивної влади, до того ж останні десятиліття він уже був дуже корумпований. Але все ж це була владна система з якимись механізмами самозахисту від корупції, і навіть в певних рамках і за певних умов – захисту громадян. Всі старі механізми “справедливости через райком” зруйновано, а нові перебувають у процесі становлення. Невдоволеність Европи станом демократії в Україні походить не від злої волі якихось антиукраїнських сил, а від тієї обставини, що маленька людина у нас – з европейської точки зору і з точки зору цієї самої людини – повністю беззахисна. Перед міліцією, ДАІ, податківцями, судами, прокурорами і так далі – все залежить від того, чи попадеться у владних структурах порядна людина, чи мерзотник.

Ось чому в опозиції виявились і праві, і ліві. І скільки не іронізують з цього приводу її противники, більшості людей, як мені уявляється, політичне сусідство Юлії Тимошенко із Степаном Хмарою і Олександром Морозом здається природним, а сусідство панів Волкова чи Суркіса з товаришами Симоненком та Крючковим – неприродним чи радше цинічним.

Поява опозиційного руху, в центрі уваги якого – механізми захисту прав і свобод і маленької, і великої людини, знову ж таки ускладнює завдання партії влади, бо предметом критики стала ахіллесова п’ята нинішньої української державности – розбудова демократичних інститутів. Що помічено і нашими громадянами, і европейською спільнотою. І що не було помічено авторами численних багатослівних праць про “розбудову держави”.

Українська “нація-держава” (nation-state). Проблема збереження національної незалежности України загострюється перед лицем зміни політичної географії в парламенті та суспільстві. Що, зрештою, найбільше турбує західний світ, так це питання, чи повернеться Україна в російські обійми. Врешті, це мало б бути найнагальнішим і для пересічного українця. Адже і комуністичний уряд змінився б рано чи пізно на антикомуністичний, і економіка врешті якось вилізе з боргової ями, але якщо самостійність України буде знову втрачено, то це, вважайте, практично назавжди.

Проблеми, подібні до українських, властиві всім постімперським національним державам і на перший погляд видаються суто національно-культурними. Нації, що входили до складу Австрійської імперії, вищий прошарок професійної культури сприймали в німецькомовному варіанті; австро-німецька культура була культурою койне. Так само російськомовна вища професійна культура в дореволюційній і пореволюційній імперії творилася не одними росіянами і була культурою загальноімперського койне. На долю національних “окраїн” залишалася або культура етнографічних реалій, або суміш місцевих національних і російських за мовою та місцем первісного формування культурних шарів.

Сама постановка питання про “формування політичних націй” на західний взірець свідчить про непорозуміння навіть термінологічне. Ми і Европа з Америкою говоримо різними мовами. Там, де европейці і американці говорять про полікультурність американської, німецької і т.д. нації, там ми говоримо про багатонаціональність культури народу – росіян (“россиян”), (політичних) українців тощо.

Плутанина походить від того, що поняття “нація” увійшло у політичний вжиток на Заході у зв’язку з виникненням демократичних режимів, тобто режимів, де джерелом легітимности влади став не богопомазаний монарх, а суверенна воля Народу (Нації). Поняття нації як політичне поняття таким чином містить вказівку на джерело політичної влади без згадки про етнічний характер “нації”-“народу”. Оскільки ж реально різниця між французом – етнічним французом і французом – етнічним арабом чи сенеґальцем все-таки є, виникають і тут непорозуміння, що їх знімає термін “полікультурність”. Двоїстість ситуації краще можна зрозуміти у світлі запропонованого колись Теннісом розрізнення “громади-Gemeinschaft” і “суспільства-Gesellschaft”. Як органічна спільнота-громада, етнос має культурне коріння і є чимось цілісним, в його власному уявленні навіть зумовленим спільністю походження від єдиних предків-батьків. Це, звичайно, культурна ілюзія, але факт цілого безсумнівний. Як формальна соціальна структура суспільство є щось цілком визначене і окреслене, і соціальний інститут і nation-state, навіть не “національна держава”, а “нація-держава”. Як ціле не є сумою частин, так етнос-нація не є нацією-державою і не може бути “перетворений на політичну націю”.

Не вдаючись до теоретичних і термінологічних дискусій, можна констатувати, що прагнення “сформувати політичну націю українців” може набути різних виразів. З одного боку, пошуки національної єдности можна вести на основі етнічної культурної цілісности українців, і тут проблема утвердження української мови набуває особливого символічного політичного значення. В рамках цієї перспективи сформувалось гасло єднання насамперед етнічних українців як ядра “політичної нації”, навколо якого тільки і можливе об’єднання нації як цілого.

З іншого боку, пошуки підстави об’єднання населення України навколо державного ідеалу можуть мати іншу, цілком емпірично констатовану і формально визначену структурну основу.

Щоб ситуація була яснішою, звернемося до ще однієї країни з жовто-блакитними кольорами, яка приблизно в один із нами час стала з аграрної аграрно-індустріальною. Йдеться про Швецію, ще недавно дуже бідну країну з обмеженими ресурсами, сьогодні для нас – предмет заздрощів. Ривок у майбутнє Швеція почала в 30-ті роки, коли встановила систему класового партнерства. Між лівими і правими політичними партіями Швеції завжди була домовленість у зовнішньополітичних питаннях. Політика компромісів була можлива саме тому, що всі сторони мали за основу національний інтерес усіх шведів.

Із змінними успіхами в шведському суспільстві велася боротьба між різними точками зору на ринкову економіку та засоби державного впливу на неї, на конституційну та інші реформи, на систему освіти та пенсійного забезпечення, але партнерами залишалися і праві, і ліві, навіть комуністи, – оскільки стояли на ґрунті спільних національних задач.

У нас же немає чітко артикульованого українського національного інтересу, на основі якого можливі окремі домовленості. Політичні партії України мають визначити власне розуміння інтересів української політичної нації як цілого, і тоді на цій базі можна сперечатися, які з пропонованих національних проектів найбільше відповідають очікуванням соціальних груп, що за дану партію голосують. Природно, що партія, яка апелює до спогадів про щасливі часи СССР, не може вважатися ані правою, ані лівою, – вона просто є політичним трупом, але, на жаль, живим трупом.

В цьому, по суті, полягає проблема “національної ідеї”, про яку у нас так багато говорять і ще більше зітхають. Пошуки “національної ідеї”, обернені до Gemeinschart, не мають перспективи політичної, оскільки політика має справу із структурами. Національна ідея як культурний феномен має бути винесена за рамки політичної боротьби. Сьогодні це – настійлива вимога часу, бо Україна мусить визначитися із своїми політичними орієнтаціями, вирішити, чи загальнонаціональний інтерес її лежить в площині европейській, а чи її доля – в евразійському військово-політичному і цивілізаційному центрі, конкурентному як щодо Америки, так і щодо Европи. І в цьому відношенні Україна перебуває у вигіднішій порівняно з Росією ситуації, оскільки вона не обтяжена фантомним болем втраченої імперії.

На закінчення варто сказати, що дискусія про культурні фундаменти Европи, природу Ренесансу і протестантської етики, навіть Людину як образ Божий не така вже й абстрактно-філософська.

За вірою в марксизм як вище досягнення людської думки стояли переконання, що соціалізм знайшов ту світову силу, той клас, ту об’єктивну необхідність, яка прокладає собі шлях через історію і до якої треба свідомо приєднатись. Така доктрина не могла надовго утвердитися в Европі. Реальне европейське життя, в тому числі і велика політика, ближча до гри, де можливі величезні стратегічні виграші і страшні поразки. Людина може міняти хід історії і на щастя, і на горе іншим людям.

Це індивідуалістичне переконання, успадковане від лібералів, але й сучасний европейський соціалізм має не революційне і класове, а ліберальне і етичне спрямування. Напружені шукання великих людей европейської цивілізації були спрямовані на обґрунтування ідеалів, які можуть стати вищими цінностями в політиці, моралі і праві. Такою вихідною цінністю може бути гідність людини. Суспільство має бути побудоване в такий спосіб, щоб ані злидні, ані насильство, ані національна та інша спільність не принижували людської гідности жодного його члена.

Суперечки про теоретичні положення будь-якої доктрини мають належати до науки і вестися науковими способами. А щодо політики, люди різних переконань і вірувань можуть знайти спільну мову тоді, коли вони поділяють загальні погляди на людські цінності. Якщо повага до людської гідности, до принципів свободи, справедливости і солідарности у когось випливає з марксистських переконань, а у когось – із християнських, юдаїстських чи ісламських, всі вони можуть бути в одному політичному таборі з гуманістами, орієнтованими на науковий спосіб мислення. Якщо ж людське життя з легкістю приноситься в жертву доктринам, ми опиняємося в різних просторах. В цьому, я гадаю, полягає найбільше досягнення духовної Европи.

Виступ 24 травня на конференції Фонду Гайнріха Бьолля і журналу “Ї” “Україна, Польща та розширення ЕС на Схід”

---

1 Див.: Українська радянська енциклопедія. Т.11.– С. 164, 165.
2 Див.: Хмелько В. Макросоціальні результати реформування суспільства (рукопис). З дозволу автора.
3 Верховодова Л.Т. Инвестиционная привлекательность крупных предприятий // Мониторинг экономики Украины (далі МЭУ).– №4 (23).– 1997.
4 Лях Л. Прямые иностранные инвестиции в Украине // МЭУ.– №3 (32).– 1998.
5 Див.: Хмелько В. Цит. праця.