Антон Борковський

Галичина у пошуках моря (Vol. 1)

© А.Борковський, 2001

“А у Франції пранці,
а в нас лиш тумани уранці”.
В.Цибулько

Хто визначив, де починається Україна? Хто розпочинає та встановлює її межі? Хто кидає останню грудку землі? Хто віддає землі постшлюбний посаг? Хто запліднює нас – Rosija, Polska? Звідки виросло те, що пізніше набуває сенсу “проміж”. І я, Антон Борковський, Божою Милістю року 2001 став очевидцем визначення кресів Ойкумени. Я бачив, як було встановлено межі між горами та небокраєм, між пришелепуватістю цілости та гомеричністю розкраяности. Я того року був ся долучив до розгортання мрії в її конкретизованій визначеності – в подорожі. Те, що я був плекав – ся окреслило. Мої сподівання розгойдали світ і, нарешті. запліднили розмаїту розлогість новопосталої реальности.

Дійові особи:

Возняк Т. – фундатор та голова експедиції, інкогніто, мислитель
Стефанишин Ю. – уособлення стальної волі та всеперемагаючої витримки, мислитель
Павлишин А. – почесна опозиційна меншина, мислитель
Борковський А. – інтелектуальна жертва ліберальної демагогії, мислитель
Щербатюк А. – соліпсичний філософ-пасічник, трансцендентне натхнення подорожі, мислитель
Люди – плоди уяви Щербатюка
Тернопіль – галицький морський порт
Риба, Меджибіж, Шлях, Гайсин – онтологічні константи
Солдати – Герої, що гідно загинули
Жиди – українська історична назва представників семіто-гамітської мовної групи, які упродовж століть жили та творили свою культуру поруч з українцями
Збруч – розрив світобудови, історичний фронт світів, інколи має назву Лета, Стикс
Осінь – Сцилла
Греблі – Харибди
Мед – відчужена пам’ять українських бджіл

Спекулятивна алюзія

У столиці України, місті королівському Львові, було зібрано носіїв та дослідників мрії. Рев дромадерів, брязкіт зброї, могутнє військо лише чекає найтихішого наказу “Дранґ нах ост”. Найсолодші гурії клялися у вірності. Пахлава, шурпа, вареники, плов та голубці парували, стомлені від довгого чекання. Щасливі діти довгі два тижні товкли брук своїми маршами, і паради ці можна було порівняти лише з народною радістю від горілчаних дощів. Достойний голова вояжу, не дивлячись на крижо-вроки, скоординував могутні людські потоки в одному пориві, і натовпи, шаленіючи, гули – “Веди нас, пахлаван Тарас бен Степан, ми хочемо увібрати мудрости Самітника, ми принесемо нашу родючу землю на ратицях коней і насиплемо з неї кургани в славу нашого міста, а та, що лишиться, піде на загати на Борисфені, аби він ся розлив та очистив довкілля від скверни. Ми повернемо наші святі місця”. Мудрий візир Павлишин, родом з гяурської лемківської землі, був ся налаштував також святково і весь час ходив у святкових великодніх халатах, гострив палаш свого розуму та мужньо посміхався жахливим випробуванням подорожі, яку можуть уявити лише курці чорного зілля.

І подзвін сповістив про час виступу. Про час встановлення меж початку і кінця великої і славної землі Галицької. Про часи виокреслення та проростання її в незрозумілу величину, в якій наші рецепції адекватно не витлумачують навколишнього, і зрозуміти це нове буття можна лише у співставленні зі своїми солодкими ґеометричними мареннями, і далі плисти рікою покори перед незбагненністю необмежености, що виражена в неохопних просторах пшениці, пророслої до Абсолютового престолу. Визначити, де пагорби переходять у велетенську вербу світобудови. Розрізнити греблі, вулики та Аскольдову могилу Лисої Гори Щербатюкового черепу. Знайти і прицвяшити прутнем своєї галицької прозорої зарозумілости втрату сенсів окремих автономій. Знайти тую місцину, де ГуляйДикеПоле виригає себе та повзе навкарачки аж до дивовижних ведмедиголових східняцьких юрт.

Отже, на чолі Ц.-К. Експедиції став достойний Возняк. А мав він Божою Ласкою трьох Помічників. І прагли вони поєднати свою трансцендентну мрію з жовтим листям і горнім небом.

“Є люде на землі, вони народжують Господа духовно, як народила Його тілесно Мати Його. Це ті, що вільні від речей та споглядають образ правди, та прийшли до нього в незнанні; вони на землі, але обитель їхня на небі, і вони занурені у спокій. Вони проходять тут, як маленькі діти”.
Мейстер Екгарт

“Чи зможемо подолати ту межу, що переможе наш суб’єктивний соліпсизм та безкраю велич Їхньої Скоцюрбленої Даности?” З цього запитання все почалось. І ми помчали тою стрілою, що живиться протиставленням Нас і Ніщо. Ніщо набувало різних кольорів: Осені, вул. лєніна, Гаайсінскіх дєвчьонок, Торішнього Нєміроффа та Цьогорічного Меду. Але кольором подорожі став, без сумніву. золотий. Ніщо нас плекало в межах свого чіткого самонеусвідомлення. Коли ми закривали очі, то лише тоді розпізнавали його серед дріб’язкових деталей: метушні осіннього листя, дарів землі, 8-го жовтня Anno Domini 2001, залишеної за спиною столиці, вчорашнього перепою. І метафізичною причиною подорожі до П’ятого Кута столу (до Великого князя Вінницького, Володаря Трьох Курганів та Сенсу навколишніх Сезамів, і прочая і прочая, Анатоліуса Щербатюка) було Ніщо, перетнуте стрічкою ґеографічного інстинкту всіх колумбів – бажанням кинути шапкою за небокрай та запліднити терру інкоґніту визначеністю своєї структури в її екстатичній безапеляційності. Ми їхали, аби з’єднати Ритуальне Коло, і перетравити напівзнищену НадСоборність задля народження справжнього розуміння та універсальної єдности, ім’я якій - Непідвладна Розділові Цілісність. Ми їхали до нього, до того метафізичного цвяха, що його було вбито в постійно вислизаючу шкіру східної землі. Він її тримав. І мав цей атлант бути підтриманим у своєму есхатологічному відчаї саме нами. Окрім цього, нас притягало усвідомлення непереборної єдности нашої сакральної спільноти, проявленої та закарбованої в історичних святинях.

Тернопіль

Є неприйнятним, підозрілим та нелюдським, аби подорожні уникали святих місць. І бачили ми велике озеро і Храм Божий. І згадали, що називається місто Тернопіль, і є воно містом, що містить велику (океанічну за галицькими стандартами) воду. Воно менше за нашу столицю, але гідно несе свою незламність між відблисками пожежі зі Сходу, і не перестає лагідно посміхатись своїй майбутності. І віддали ми шану красі тернопільських вод, і згадували про село, що бачили під час подорожі до Тернополя. Місце втілення тієї мрії, що зветься зв’язком живих, що мріють і мертвих, що мріяли. “Хто збудував? – Його вмерла донька все життя мріяла про здійснення богоугодного прагнення і хтіла, жеби спорудили при дорозі місце перепочинку подорожніх в освяченому місці біля джерела”. Питання про деталі топиться в глибині галицької фаталістичности: Чи можна піднятись вище за ідеальність своєї утопічности, приборкати її та втілити в доступній одухотвореності навколишнього.

Солдати

Чомусь, з незнаних мною причин вважають, що траур то є “чорний колір”. А позолота демонструє славу та вдячність нащадків, і чим більше її, тим славнішою є увічнювана персона. Ця примітивність ґолдоцентричности триває від початку цивілізаційного стрижневого обертання навколо мідяків, срібняків та золотих ринських. А простота, точніше скромність, чомусь обов’язково має свідчити в бароковій свідомости зциганщеного нашого народу про неодмінну жадобу невдячних нащадків. Якщо бані, то тішитися, що золоті, якщо хрести героя, то все одно підсвідомо радіти металу. Німецький Залізний хрест за мужність зроблений, відповідно, з ферруму, не стає дешевшим (за метафізичною системою об’єктивного визначення моменту слави, концентрованої в подвигу) нагороди, зробленої з так званих “шляхетних” металів.

І побачили ми траурний сірій цемент та траурну зелень осінньої, трохи пожухлої трави. І душі наші піднялися над нашими грішними кендюхами, і вийшли ми з авта, і побачили поховання солдатів. Колишні імперські історики не мають чи то совісти, чи то сміливости назвати їх захисниками шляхетної, порівняно з будь-якою імперською, ідеї. На превеликий жаль сучасні історики київської республіки ще не виплекані поривом розгортання історичної об’єктивізації, і прах мертвих українських солдатів лишається для них прахом невідомих буржуазних... прислужників ґестапівських... вбивць вагітних шкільних вчительок... зрадників... і курва мать, і курва мать, що гатить нескінченність забріханими вустами.

Але невеличкі хрести стоять і кидають великі тіні від Варшави до Лєнінграду. І смерті маленьких великих героїв непомітної нашої війни серед загальноісторичного контексту трагедій історичних націй пробуджують неситість великих дріб’язкових ненажер. Але стоять Хрести та позначають ту межу, що відділяє буття від небуття. Під Бродами була більша валька, а тут, біля Золочева, лежить лише маленька частка. Не нам на цвинтарях історії ділити мертвих братів на своїх та чужих.

Ми, люди вільні та доброї слави, подорожні, дозволяємо собі примружити очі та плисти до неозорости нашої історико-генетичної ідентичности. Хто зможе бути гідним провідником перед обличчям жовто-золотих верхівок дубів, синього прапорового неба та хрусту міріад потовчених кісток навколишніх ланів. О, бідна моя розіп’ята земле. О, бідне моє небо, душа моєї сплюндрованої землі. Звідки приходили Вони, де дім їхній, де вони навчились тої скаженої люті, де вони понабирались тої людожерчої спраги, де вони втратили божого вогника та віддалися пекельному полум’ю? За небокраєм. – Тоді хутчіше туди. Вполюймо метафізичного звіра правдою нашої ненависти, най захлинеться в нашій до нього любові, най втопиться в сльозах дерев’яного хреста, на якому він розпинав братську нашу довіру, най всититься нашою плоттю, нашою кров’ю, душею нашої землі. Ми мчали, минаючи сотні раптово-випадковостей, наші голови не встигали породжувати нові образи та трансформувати наше “Я-Зараз” у “Вони-вчора” та “ми-Завтра”. Ці картини подрібнювались, а водночас множились, затверджуючи неподоланну навколишню онтологічну константу “Україну”.

Дорога

Хто визначить значущість сенсу дороги порівняно з важливістю кінцевого пункту. Скільки сліз, хліба та молитов між Лємберґом та Вінницею. А навколо концентрація тої краси, що зустрічається лише в різдвяних мріях про ранню лагідну календарну осінь. Хоча різдвяні спогади сильніші в нашій свідомости за реальність, так само як образ сильніший за сірий буденний матеріальний еквівалент. “Андрію, скажи звідки в неба тая краса? Як ти мислиш, коли б схопити та трусонути тую небесну ризу, чи злапали б ми в нагороду повні писки зірок? – Хто й зна... Та зоряна краса нам є споконвічною згадкою про минулі та майбутні сліди нашого вельми цікавого народу. А зорями, я вважаю, краще, аніж золотом, самоцвітами чи нафтою. Бо сам знаєш наших посполитих: можуть передуситись навзаєм. А красою воно адекватно. Водночас і пам’ять, й нагорода. – А чому під Карпатом зірки менші, ніж тут? - А тому, що в пам’ять було нам передчасно даровано величезну зірку, яку небо наше не втримало, а крила якої, закам’яніли та дають нам захист від спини до небес. Яка й називається Карпатом”.

Збруч

Збруч - то є втілення справжнього українського споконвічного ритуалу. Ритуалу, який містить істинну розгубленість прихильника соборности та прибічника автономії. Збруч є. Хоча це ні Дніпро, ні море, ні Карпат. Ґеографічно він примітивний через те, що такий вузенький, але історично для нас цікавіший та важливіший за спалену Москву. Збруч розділяє. Збруч творить єдність. Ми вийшли з авта та пом’янули Україну, що лишалася за нашими спинами. Потім ми випили за Україну, що поставала новонароджена перед нашими просвітленими обличчями. Ми були мандрівним проектом, що силою своєї свідомости мав утримати множину україн, які, подібно до щурів, розбігалися під нашими колесами. Ми їх вишикували, зібрали докупи, зліпили за конструктами генетичної пам’яти. І з’явилась Вона, веселкова тигриця, що зачарувала нас до гіпнотичного трансу грацією своїх спокусливих рухів. І ми випили втретє, за Любов. Ми кохали її, а вона обіцяла віддаватися нам кожної миті, лише ми запрагнемо. Вона манила нас гарбузами своїх розкошів, греблями, мостами, тепликами, полтавами, києвами, чорнобровими вишиванками кучерявих гаїв, вологими тремтливими губами своїх ярів та балок. Вона спокушували нас своїми істамбульськими перверзіями. Вона обіцяла нам вічність, козачат, Шевченка, Київ. Ми хотіли запліднити її більше, аніж просто щомиті оволодівати.

І обернулися ми – за нашими спинами стояла також Вона, але сутнісно инша. І сльози потекли з наших очей. І побачили ми її. Нашу Україну. Вона стояла, наша законна, затверджена перед Богом. І благала: “Ви вже ситі мною, нерозкішною. Прагнете нової чуттєвости. Її підстави – її принади. Не задовольняють вже вас моя сувора тілесність, моя ощадлива душа, наші мовчазні діти. Прагнете спрямуватись до нових тіл, нових образів, нової сладкости та нової гіркоти. Я набридла вам”. Сумно стало нам, перед тим таким втішеним. І випили ми за пам’ять, щоб берегла та тримала наші хрести, наших дітей, наші мури, цвинтарі та церкви, гарячі та червоні наші гори. І щоб дарувала нам можливість пестити нову коханку, що хтиво розлягалась перед нами, Сестру нашої вічної від народження нареченої. І щоб вивела нас, тих що пізнали, жертв вічного покути за теє пізнання, до нашої законної володарки.

Меджибіж

Дійові особи: траса, ми, авто, діти, мовчазні тіні жидів.

МИ: – А що то за Меджибіж?

ТРАСА: – Маєте ЗАЇХАТИ, заїхати, заїхати, заїхати.

Авто: – Там святі місця, маю вас відвезти.

МИ: – А може ми поїдемо якнайскоріше до найяснішого курганопереможця?

ТРАСА і АВТО одночасно: – Ні.

Діти: – На Меджибіж туди.

Жидівські тіні: колись з вами ми були неподільні, як Інь-Ян. Згадайте себе цілісних.

Замок в Меджибожі нас не просто приголомшив. Він нас зламав. Колективне “Я” було розпласталось перед ним, і напевно би не зібралось докупи ніколи, якби не наше хорове матюкливе ревіння, що допомогло хвилин за шість зібрати свою столичну холоднокровність й оговтатись. Ненадовго. Інстинктивно ми знов врятувались від сліпучої краси завдяки концентрованій лексиці. Описувати велетенську цегляну споруду не буду, дуже багато ремісників пера недолуго обводили контури фортечно-замкового чи церковно-культового мистецтва. Від Скотта до Гончара. Але марними були їхні жалюгідні сентименти та витребенькові страждання. Ані романтичні східці, ані балюстради й колонади, ані інші свідчення героїчного минулого насправді не зачіпають. Будівля і будівля, казарма як казарма, бентежить не більше, ніж букові ліси, чи симпатичне дівчисько. Збуджує інше. Так само, як і в Кельнському костелі, збуджує праця. Фантастична праця, що виводить людину на орбіту максимальної наближености до новозавітних вимог. Тесати каміння. Мурувати цеглою. Користуватись рівнем та Святим Письмом. Виводити стіни й водночас проростати з різнороба до майстра. Кожна маленька цеглинка є часткою велетенського задуму. І деталь, що вразила Тараса – маленькі декоративні зубці у внутрішньому дворі, неагресивні за своєю м’якою бароковою формою і вікторіанські в своїй феодальній урочистості.

І насиченість запахом очікуваної небезпеки, що напоювала атмосферу. “Мури – підвищувати, може врятують. Річок – більше, вода спинить кінноту, площу внутрішнього дворику – збільшити, бо ховатись прийдуть всі – від чубатих вусанів до перестрашених мацоїдів. А тих, хто не дбає – шмагати, рвати ніздрі, та знов шмагати”. А як все навколо згорить, то мури виведуть до регенеративного порятунку нашої нації. І за тиждень люде почнуть валяти глину для вбогих хат. І так всю історію: мазанка за мазанкою, набіг за набігом.

Ми поїхали. І постійно згадували про українську, феєрично-трагічну жидівську культуру, яку ми не навчились сприймати та берегти, але десь в глибинах наших підсвідомостей чекаємо, коли історія заплідниться ще одним людським сином. І знову доля нам подарує зустрічі на цивілізаційних розламах. І чи зможе боговибраний нарід перемогти свою духовну несвободу. І чи зможемо ми подолати свою природу і щедро зустріти іншу культуру на наших теренах. Яка тут насправді виникла різновидом нашої культури, і, як циганська, вона вбирала ласку та ніжилась під променями спільного сонця, що буяло тут. І тому найгнітючіше враження чомусь справляє сільській брук, який вже не відчує смаку ваги своїх творців. І сільські діти, що не знають жодних мов, окрім якихось уривчастих слів, народжених великим монгольським степом, не вплетених в сталу культуру автохтонного мислення, але автентичних в своїй набутій онтологічній маргінальності. І беззахисних перед диким східним вітром, що видуває пісок з-під їхнього коріння, видуває розчин, що тримає цеглу їхнього замку. Засипає їхні маленькі баранячі очиці, і плачуть вони, але ніц не можуть намацати, крім того дикого неситого вітру. І йдуть вони за ним, бо бачать лише в ньому опору, розраду та надію. Сліпі причинні каліки мертвого краю. Землі примар, понищених цивілізацій та початків клятої рівнини, що як море несе дикі фалі, в яких потопають та захлинаються і верби, і жовтогарячі бані, і кургани, і козацькі чайки, і чайкоголосі козачки. Рівнини, що в пароксизмі оргіастичного розвитку втрачає і форму, і сенс, і розливається у великому штилі, ніжно цілуючи підошви усміхненого в своїй непохитності сивого Карпату.

Риба

Ми їхали, і дорога була насичена рибою. Сушеною, копченою, великою, середньою. Вона була розвішана на великих целофанових стендах і нагадувала крила впольованих велетенських кажанів, розвішаних людом перед дублікацією ікарової спроби грандіозного польоту. Сонце просвічувало крізь рибу-крила, крізь наші вушка, крізь стовбури дерев. А навколо панував спокій одвічно-довічного дзену, який колисав полонених безробіття, генетичних пияків, бранців родючої землі, що не дає повиздихати з голоду. Риба була гербом тої, невідомої досі в нашому королівстві, землі. Вона була символом, гідним до порівняння з ранньохристиянськими уявами. Складалось враження, що риба була ще живою, але просто перейшла на інший щабель буття. Пейзажі накручувались навколо неї, вона не вимагала для істинности свого буття ані пива, ані води. Риба була домінантою того світу, світу тіней, світу нефіксованого відгомону від її хвостів та плавників. Ставковоцентричність ландшафту. Напевно спершу люди селилися біля водойм, а потім почали сублімувати свої уявлення про океанічну свободу риттям ставів. Так само птахи перетворюються в щурів, коли міняють свіжість польоту на затишок піскових нір. В них крила переходять у лапи, пір’я у хвости, дзьоби в огидні рила, а пісня в рикливе рохкання. І населення, колишні флагмани Лети, корсари Небесних рік визвольного Джигаду, не перетворились на плем’я норвезьких рибалок, і навіть на гречкосіїв, а всього навсього у продавців мертвого риб’ячого м’яса та тлущу.

Наш Адмірал сказав: “Не ставати”. Тому ми зупинились. І наш керманич-штурман вийшов поглянути на рибні сади. І ця, без сумніву надзвичайно мужня людина, що завжди зустрічала загрозу писок до писка, втекла перед загрозливою постаттю хтивої місцевої канібалки, що грайливо запропонувала: “Будєм торгуваться”.

Риби ми не купили. Але й не торгувалися.

Гайсин, що перемагає Лянцельотів

І почалася безкрая Вінницька пустеля. Наш караван стомився від однотипної невизначености ландшафту. Рівненькі простори, не обтяжені пагорбами, лісами та героями. Маленькі залиплі хати. Невизначеність, через острах прийняти чітку форму. І якась загальна бідність контрастних тональностей. Відчуття якогось вурчання, що не є ані співом, ані ревом, ані плачем. Сите вурчання плодючої землі. І нескінченні алеї золотих дерев. І ми їдемо в осінь, ми їдемо з осені, ми вже блюємо осінню. А Гайсина, одного з вінницьких втілених уявлень про жидівський рай, нема. Ми їдемо, простори висмоктують нашу самість, розгризають плоть, вивергаючи безформні кавалки душ та думок. А Гайсина нема. Ми постійно заглядаємо до мапи, вираховуючи можливості похибок картографів, які перед нашими хворими уявами постають не менш брехливими, ніж метеорологи. Ми дуримо одне одного жартами, а Гайсина нема. Є осінь. В Меджибожі літо, трохи далі від нього царює риба, а тут – Непереможна Осінь. Кольори незмінні, ми непохитні, і долаємо простір незалежно від втоми. Ми дивимось одне на одного і спостерігаємо, як наші тіла жовтіють, одяг набуває медових кольорів, волосся наше може посперечатись з лисячими хвостами, думки забарвлені в кольори пожежі. Ми прагнемо традиційного порятунку нашого королівства – ялин. Але тут осінь безжально жовта, червоно-чорна, спекотно-нав’язлива, пекуча в своїй безкомпромісній пожадливості. Таке враження, що ми у паранойяльному сні ірландця-дальтоніка, який розрізняє лише помаранчевий та пекучожовтий. І він марить, і б’ється у кольоровій безвиході. Рятунку нема, ми відступаємо в своєму жалюгідному спротиві, і приймаємо як належне новий колір нашої свідомости. В абсолютній тиші ми чуємо тихеньке шарудіння, це наші префікси “Бен” перетворюються в “Мак”. І нам залишається прийняти нових богів, знайти нових наречених і прикрасити пантеон кунсткамери гайсинського божевілля.

Але “ось-буття” не змогло до кінця витримати боротьби з нашими світлими архетипами. Марево розвіялось. Все скінчилось. Слава Богу, Гайсинщину проїхали, хоча й дещо потеплішали суворі підсвідомі кольори нашого північно-західного королівства. І ми в’їхали в Гайсин.

Марш Лянцельотів

В Гайсині ми насамперед звернули увагу на рештки синагоги. Але горілка нам була потрібніша. Аби змити дорожній порох з наших думок. І наше шапіто почало тероризувати свідомості тубільців. “Компанєйка била нєвєлька, алє бардзо пшиємна”, щоправда незвична для гайсинців. Адмірал нагадував Меттерніха, який вийшов за межі свого віденського садового пльоту, а поплічники, себто ми, були чимось середнім між двором балканського князя в екзилі десь в Уруґваї та фольклорним ансамблем часів президентури Л.Кравчука. Аборигени обертались із роззявленими писками. Ми гордими лавами оточили “маґазін”, прив’язали верблюда, розкинули килими, увійшли і почали закупівлю. Відвідувачі були би менше здивовані, якби китайці заколядували на Йом Кіпур. Наші обличчя були суворо-невблаганні, чисто поголені, сорочки ошатні, і гаманець Голови був повний місцевих грошових одиниць. Прямі постави наші випромінювали офіцерський незламний гонор, а обличчя - нахабство колонізаторів. Це все нагадувало відвідини німецькими офіцерами розливу 1940 року французького містечка з назвою Париж під час урочистої дефіляди. Але Гайсин є одвічно україно-жидівським містечком, і ми б не повинні епатувати місцевий люмпенаріат НАШОЮ мовою. Бо навіть якщо ми й сприймались як колонізатори, то такими насправді не були, оскільки приїхали зі своєї землі на свою ж таки. Але тих, хто би про то пам’ятав, там майже не лишилось. Жорна історії перемоли їхні душі, а вітер розвіяв пам’ять їхніх нащадків у безкраїх просторах степового моря однієї шостої суходолу. І ми співчували їм, знедоленим, коли вони посміхались з нас, втаємничених.

Греблі

Смеркло. Нічна траса привела нас до занедбаного райцентру, порівняно з яким Гайсин був Тюїльрі. Ми їхали, минаючи воду. Було дедалі більше і більше води. Вода і греблі. Возняк зауважив, що ми, звиклі до ландшафтної обмежености у воді, пацюки, з подивом сприймали співвідношення води й землі фіфті-фіфті. І греблі фантасмагоричні в своїй постійній присутності. Культура ставкова, та культура гребельна абсолютно неподібні, якщо їх розглядати в найхарактерніших проявах. Навколо гребель містились недоджунглі, панували тиша та безлюддя. Ставки, в свою чергу, радше свідчать про підсвідому онтологічну прикутість метисів-марґіналів до оаз, в яких колодязь був нерозривно пов’язаний із життям.

Вони не могли полишити ріку. А тут була справжня вода. Вода, що не залежала від бажання мешканців, вона опанувала їх душі, їхній побут. Вона плюскала, як би сказав гуру млинів та вуликів, подібно до сотень хтивих мушель, що окрім цього хлюпання не мала іншого незалежного метафізичного сенсу. Ми їхали і відчували, що Україна, ворожа, недобра, чужинська в своїх ворожій зорієнтованості на тотальний схід, прагла розпорошити нашу рецептивну цілісність чи то кольорами, чи то гребельним (а може й пекельним) мушлеуподібненням споруд господарського призначення. Ми билися в агонії руйнації декартівських сутностей та конструкцій нашого галицького, королівського, аполонічного, раціоналістичного мислення. І відчували, як навколишність пробуджувала найнезрозуміліші підстави чи то чуттєвости, чи то нового інтроспективного пожадливого ірраціоналізму. Якби ми побачили повний місяць, то напевно наші трипільські предки, лише приспані культурно-цивілізаційними шарами, не витримали би, і відбувся би той процес, що завжди поєднував звірів. Ми би почали або вити, або розгублено скавуліти, й тиснутись ближче одне до одного в пошуках порятунку. А греблі колихали наші тіла, душі, вишивки на наших комірцях творили свою ритуальну структуру світотлумачення, на вухах виростали китиці, пазурі потроху ся збільшували на сантиметр, а лани відбивали музику гребель й творили мелодію, що здатна зупинити час та піднести гори. Оця чарівна музика поєднання плюскоту, простору та шаманського порипування загат, що креслили нотний стан аж до небокраю, і витягнули з Божої кишені це чудо, що зветься Тепликом. Ми відчували, що володіння Карабаса-Барабаса наближаються дедалі ближче і ближче. Повітря на смак нагадувало мед, а мед у повелителя бджіл нагадував повітряну есенцію, що насправді лікує все, відновлює землю та є матеріальним втіленням давньогрецького “нуса”, якщо буде коректною така глибока метафора. Ми відчули, що проникли в іншу стратегічну точку українського простору. Вона не містила ні заходу, ні сходу, ні Києва, ані Багдаду. Вона була окремою онтологічною величиною, від якої, як від наших королівських мурів, тягнуло істинною субстанційністю. Вона розгортала буття згідно зі своєю системою вимірювань. А центром координат був Він, Пасічник, Останній Мао степу, останній співець долу та загати, Великий Дуче в екзилі на Ельбі, ім’я якої - Украйна. Ми наближались до пульсації його обійстя, і радість наша була пропорційною до наших зусиль.

Ніч

Коли ми зустрілись з ним, радості не було межі. Над нашими галицькими головами творилась нічна чудасія. Ми сиділи за столом оспіваного в літописі чуттєвости обійстя, і радість нам заважала пити і говорити. Ми мовчали, зачаровано згадуючи дорогу та нову реальність, що була страшнішою від “Чорної Книги комунізму”, і водночас прекраснішою від найсоковитіших гоголівських переживань щодо південно-східної української ночі. Темрява не була чорною, радше веселковою. Крізь її призму ми бачили набагато глибше, аніж може описати найприскіпливіший ґеограф-позитивіст. І погойдування нашої суб’єктивности врівноважувалось цим світом тіней, що гукали до нас із глибин своїх п’ятитисячолітніх курганів. За одну ніч ми мали відчути світ абсолютно інакших смаків, запахів, доторків та нашіптувань. І ми тихо гомоніли, і вся тутешня природа бажала нашого пізнання. Ви знаєте, як найкраще споглядати степ? Це можуть знати лише ті, хто був удостоєний вийти поза межі цього дому. Вийти в степ, і в повному розслабленні відчути, як живе степ, як співають дуби, як здалека лине пісня господніх млинів, і як на труху вони мелють людську марноту та людську велич. І розумієш досі незбагненну онтологію суму, що приходить валами, забирає в середнього віку суїцидальну данину, а решті дарує великий перехід підбивання підсумків. Ти бачиш всю неозору можливість, не обмежену конкретними претензіями картезіанської логіки, ґеометрії та кодексів. Вона випинає перед тобою, новим Лобачевським, провокативні шанси осягнути неосяжне, і водночас входить у змову із твоєю слабкою природою, що боїться нового знання, і стидається того страху. І бачиш ти зорі, а намагаєшся вчепитись в їх сталу фізичну описовість, дивишся на скіфські лани, а чомусь постають вмираючі від голоду люди, що повзуть, сухими вустами тавруючи братнього Каїна. І не можеш відірватись ти від землі. І хочеш відчути кантову гносеологічну радість, від неба і імперативу, але чомусь зорі розсипаються в твоїй свідомості прикрасами імператорів-генералісимусів, а мораль породжує асоціацію зі словами “ви замаралі – і подлєжитє расстрєлу”.

Але вона прекрасна, ця ніч щербатюкової України. Вона чарівна в своїй лагідності, і не дивуєшся поетичним коханцям її. Наша суворіша, а ця розкошує навіть восени. Вона дозволяє намацувати в собі такі чудеса, за які можна віддати красу наших полонин. Вона, вінницька вічна ніч, досі зберігає фільваркові глиняні доми давно зогнилої шляхти, млини усиновлених хробаками мельників, хати, розвіяних голодоморо-зіслання-розстрілами, трьохсотлітніх кріпаків. Вона консервує та щедро віддає свою красу, свої багатства та своє тепло. Ця ніч зберігала в балках свого тіла і народ український, і його муку, і його радість. Вона не прагне всесвітньої жалоби, вона сама вбралась у чорне і тільки чекає герменевтів свого горя. Вона жива без увічнення та рейваху, негаласлива. Плаче зорями своїх очей, водночас даруючи тобі радість прозріння та якусь добру врівноважену невідступну мудрість. І несе не спалах кавказької берсеркерської вендети, але ватру свого горя, що буде змітати розливом братнього кохання межі оонівської пристойности, і здригнуться сусідні народи від солодких обіймів цієї чорної, масної землі. І проллється світло на пророцтва Нострадамуса, і зрозумілою стане правдива трансформація чорнобиля-зірки. І Червоні імперські зірки почервоніють ще більше та смакуватимуть полином нашого горя. А потім знов сходитиме ніч над безкраїм, безлюдним від Дніпра до Уралу, степом. І плодючий підмосковний гумус знов чекатиме на гідного давньокиївського орача.

День

День був яскравіший від нашого прапора. Велика просторова неосяжність, тіні до небокраю та закляття словесних ритуалів, що змальовували всю цілісність цієї землі. Історію, яку насправді можна при бажанні прочитати в медових скрижалях стільників. І ми бачили його Маму, яка несла сімдесятилітню правду своєї присутности в тому часі, в тих подіях. І ми бачили кургани, що містять в собі незнані багатства і чекають лише переможного трактора, що нарешті подарує їм повне забуття.

Але це історія іншої розповіді, і ми, мандрівники, що проникли в серце невідомого, знали це, і знали, що й за кілька днів не зможемо увібрати всіх багатств, які містила щедрість цього Сорочинського ярмарку.

І тому ще зранку засумували, а одразу по обіді поїхали додому. І відчували, як прагне ця українська земля України, і як Україна тужить за нею.