Фрідріх Дюрренматт

Старий

Могутність, з якою гурми танків виїхали з-за пагорбів, позбавляла сенсу будь-який опір. Однак чоловіки боролися, можливо, сподіваючись, що станеться чудо. Розділившись на окремі групі, вони закопувалися в землю. Дехто здався, більшість загинули, і тільки декому вдалося втекти в ліси. А тоді бій припинився так раптово, як зазвичай припиняється гроза. Ті, хто ще залишилися живі, відкинули зброю й побігли з піднятими руками назустріч ворогу. Розпач спаралізував людей. Чужі солдати захоплювали країну, як сарана. Вони входили в старовинні міста. Вони йшли важкими кроками вулицями і, коли надходив вечір, заганяли людей у будинки. Селами котилися важкі броньовані машини, часом просто через халупи, які трощилися під ними, бо на селі опір ще не згас. Це був опір, що жеврів потаємно, в кутиках очей хлопчаків, в обережних рухах старих чоловіків, у кроках жінок. Це був опір, що, мов чума, забруднював повітря, яке доводилося вдихати чужинцям. З лісів з’являлися чоловіки, то поодинці, то групами, і знову зникали в непролазних хащах, куди не наважувався переслідувати їх жоден ворог. Сутичок ще не було, але людей, які співпрацювали з ворогом, знаходили мертвими. А тоді почалося повстання. Юнаки й діди кидалися зі своїми старими гвинтівками на ворога, який, немов отямившись від сну, вдарив у відповідь. Жінки озброїлися вилами й косами. Боротьба тривала одну ніч і один день, а тоді повстання було придушене. Села оточили, мешканців зігнали й розстріляли з кулеметів. Протягом тижнів лісові пожежі освітлювали ночі.

А тоді все стихло, як у могилі, коли земля накриває труну. Люди вдавали, ніби нічого не сталося. Поховали мертвих. Селянин повернувся до плуга, ремісник – у свою майстерню. Але десь глибоко в них виростало щось, чого вони раніше не знали: це була ненависть. Вона захопила їх повністю, наповнила їх палаючою силою і стала сенсом їхнього життя. Це була не дика, нетерпляча ненависть, яка примушує діяти передчасно, аби вижити, це була ненависть, яка могла чекати роками, яка ховалася в них, не на поверхні, а дуже глибоко, і їй не потрібний був вихід назовні, вона радше вбуровувалась в душу як меч, але не для того, щоби знищити, а тільки щоби загартувати її своїм жаром. Але як знаходить до нас дорогу світло тих зірок, що рухаються в далині, так і ця ненависть знайшла собі шлях до постати, яка ховалася позаду, в мороку, невидима, як постать з потойбіччя, про яку не було відомо нічого певного, крім того, що саме від неї виходять всі пекельні жахи, які доводиться терпіти цим людям. І ненависть пригноблених зосередилась на цій постаті, яку вони назвали Старим. Чужі солдати стали їм байдужими і часто видавалися смішними. Керуючись інстинктом ненависти, вони відчували, що ці люди, всі однакові у своїх уніформах, сталевих касках і коротких чобітках, мордують не з жорстокости, а тому, що повністю підвладні Старому. Ці солдати чинили як безвільні знаряддя, без свободи, без надії, без сенсу і без пристрасти, загублені в чужій країні, серед людей, які зневажали прибульців, що окупували їхню країну, як зневажають знаряддя тортур або як вважають позбавленими чести катів. Все трималося на величезному поневоленні, що скувало пригноблених і гнобителів одним ланцюгом, як рабів на галерах, а законом, який ними правив, була влада Старого. Чим більше народ ненавидів, тим жорстокішими ставали чужі солдати. Вони мордували жінок і дітей, щоби притлумити муки, яких зазнавали самі. Все було логічно, як у математичних книжках. Ворожа армія була страшною, складною машиною, яка тиснула на країну і розчавлювала її, але десь же мусив бути мозок, який нею керував і переслідував свою мету, людина з плоті і крові, яку можна було ненавидіти всіма своїми фібрами, і це був Старий, про якого вони наважувалися говорити тільки пошепки, і то лише тоді, коли були серед своїх. Ніхто ніколи його не бачив, вони не чули його голосу, вони навіть не знали його імені. Жорстокі постанови, які вони змушені були терпіти, підписували байдужі генерали, які корилися Старому, ніколи про нього не чувши, і, можливо, будучи переконаними, що чинять із власної волі.

Те, що пригноблені знали про Старого і ненавиділи його, було їхньою таємною силою, яка давала їм перевагу над ворогом. Чужі солдати не відчували до Старого ненависти, вони нічого не знали про нього, як деталі машини нічого не знають про людину, якій мусять служити, вони не відчували ненависти й до народу, який гнобили, але розуміли, що той стає чимраз сильнішим у своїй ненависті, спрямованій проти чогось, чого вони не знають, але з чим таємно пов’язані. Вони бачили, що народ ставиться до них дедалі зневажливіше, і ставали щораз жорстокішими й безпораднішими. Вони не знали, що роблять і чому перебувають серед чужих людей, які їх смертельно й уперто ненавидять. Над ними було щось, що розпоряджалося ними, як розпоряджаються тваринами, примушуючи до тієї чи іншої роботи. Тож жили вони, мов привиди, що блукають довгими зимовими ночами.

А над усім оцим – чужими солдатами, селянами й людьми – в усіх містах день і ніч кружляли велетенські срібні птахи, які, як вважав народ, підпорядковувалися безпосередньо Старому. Вони літали дуже високо, так що лише інколи можна було почути гудіння їхніх двигунів. Час до часу вони кидалися зі своїх вершин, як яструби, аби пожбурити свої смертельні вантажі на села, що спалахували під ними, або й на власні колони, які недостатньо швидко слухалися наказів.

А тоді ненависть пригноблених досягла найвищого ступеня, і навіть слабкі люди стали спроможними на великі вчинки, і от одній молодій жінці вдалося знайти того, кого вона ненавиділа найбільше за все на світі. Ми не знаємо, як вона до нього дісталася. Ми можемо лише припустити, що надзвичайно сильна ненависть наділяє людей даром провидців і робить їх невразливими. Вона прийшла до нього, і ніхто не зміг їй перешкодити. Вона застала його самого в маленькому старовинному залі, вікна якого були широко розчахнуті, і в них вливалося сонячне світло й проникало пташине цвірінькання, на полицях стояли старі книжки й погруддя мислителів. Тут не було нічого незвичайного, і ніщо не вказувало на його присутність у цьому залі, однак вона його впізнала. Старий схилився над великою картою, могутній, непорушний. Він спокійно поглянув на жінку, погладжуючи великого пса, який сидів біля його ніг. В його погляді не було погрози, але не було в ньому і запитання, звідки вона взялася. Жінка зупинилася й зрозуміла, що програла. Але вона витягла зі складок свого вбрання револьвер і навела його на Старого. Він навіть не посміхнувся. Він байдуже дивився на жінку, і врешті, коли збагнув, що відбувається, простягнув руку, як до дитини, коли хочуть їй щось подарувати. Вона підійшла до нього і вклала револьвер у його простягнуту руку, яка його повільно прийняла і повільно поклала на стіл. Всі ці рухи мали в собі щось беззвучне, їм було притаманне щось дитяче, але водночас це все було страшенно безсенсовне й другорядне. Тоді він опустив очі і втупився в карту, так ніби вже про все забув. Вона хотіла втекти, але тут Старий заговорив.

“Ви прийшли, щоби вбити мене, – сказав він. – Те, що ви хочете зробити, не має жодного сенсу. Нема нічого менш важливого за смерть”. Він говорив повільно, голос його був приємним, але, як здавалося, він не надає своїм словам ніякого значення. “Звідки ви?” – запитав він згодом, не відвертаючи очей від карти, і коли вона назвала місто, після довгої паузи, пильно шукаючи його на карті, зауважив, що це місто слід зруйнувати. А тоді замовк і почав креслити на карті червоні лінії, вздовж і впоперек. Лінії, які він виводив, були важкі, фантастичні, з чудернацькими вигинами своєрідної симетрії, вони примушували око стежити за ними й спантеличували розум. Вона зупинилася на відстані кількох метрів від нього і дивилась, як він моторошною темною масою нависає над картою. А вона стояла у променях вечірнього сонця, які кидали м’яке золоте світло на Старого. Він не зважав ні на сонце, ні на жінку, яка хотіла його вбити і не змогла. Він перебував у порожнечі, там, де немає більше ані прив’язаности, ані відповідальности. Він не ненавидів людей, він не зневажав їх – він їх не помічав, і жінка здогадалася, що саме це і є таємним джерелом його влади. Вона стояла перед ним, наче засуджена до страти, не в змозі його ненавидіти, і чекала на смерть, яку мала отримати від його руки. А тоді збагнула, що він уже забув і її саму, і її вчинок, і що вона може йти, куди хоче, і що саме це й була його помста, яка знищувала страшніше, ніж смерть. Вона повільно пішла до дверей.

Тут пес, який сидів біля ніг Старого, різко підвівся. Вона повернулася, і Старий поглянув на неї. Його рука взяла револьвер, яким вона хотіла його вбити. Тоді вона побачила зброю в його простягнутій руці. Своїм нелюдським жестом, який безмежно принижував, він долав прірву між ними й викривав найглибшу сутність своєї влади, яка колись мусила зруйнуватися, як і всі речі, сутність яких полягає в абсурдності. Вона подивилася в його очі, звернені на неї без ненависти й без насмішки, але й без доброти. Він і не підозрював, що в цю мить повернув їй усе, що щойно забрав – її ненависть і силу вбити його. Вона спокійно взяла з його рук зброю і, вистріливши, відчула ту ненависть, яку люди інколи мають до Бога. Він ще акуратно поклав на стіл олівець, яким водив по карті, тоді повільно впав, як зрубаний божественний дуб, а пес почав спокійно вилизувати обличчя й руки Старого, ані трохи не звертаючи уваги на жінку.

1945

Переклала Оля Сидор