Анатолій Лаґутін

Етнічні аспекти інституціоналізації політичного процесу в Україні

Завершується перше десятиліття незалежности України. Процес утвердження національної державности набуває незворотного характеру. Разом з тим політична ситуація в республіці залишається невиразною, багато в чому двозначною. Відсутні суттєві якісні зрушення як у соціально-економічному становищі громадян, так і в формуванні реальних демократичних інститутів. Закономірно виникають сумніви щодо твердости та остаточности зробленого Україною в 1991 р. історичного та політичного вибору. У тому, що відбувається, важко розібратися не лише рядовим громадянам чи політикам, безпосередньо втягненим у хід подій, а й спостерігачам зі сторони, вченим-політологам.

Я впевнений, що політична неоднозначність і позірна невизначеність позицій вищого політичного керівництва республіки обумовлені зовсім не специфікою національного менталітету чи нестачею здорового ґлузду (основи раціональної політичної поведінки). Це цілком усвідомлена тактика і навіть стратегія владних еліт, котра визначається їхнім розумінням своїх політичних інтересів.

Державна адміністрація України маневрує між явно виявленою олігархією та зубожілим населенням, між різними політичними партіями й угрупованнями, а також між Росією і Заходом [1]. Таке маневрування не веде до укріплення демократії (до чого національна еліта не надто й прагне), однак надає стійкости як самій владі, так і суспільству в цілому. Незважаючи на різноманітність суб’єктивних і об’єктивних протиріч у країні, всі роки незалежности там зберігалася відносна соціально-політична рівновага. Її дійсною основою є нерозвиненість громадянського суспільства [Полохало 1998: 12-13], здатного стати реальним опонентом, опозицією політичної влади, її цілковитого верховенства. Саме тому в Україні всі важливі політичні колізії сконцентровані переважно в навколовладному просторі, а вражаюча багатопартійність (більше 100 офіційно зареєстрованих партій) відображає політичну деморалізацію суспільства, заохочувану керівною елітою.

Якщо вірити заявам провідних політиків країни, Україна – чи не найбільш безпроблемна з точки зору міжнаціональних відносин держава в постсовєцькому просторі. Національна й соціальна згода оголошується вражаючим досягненням політичного керівництва, його продуманою, зваженою політикою впродовж усіх років незалежности. Однак міжнаціональна гармонія в Україні виявляється суто зовнішньою. Та й звідки їй узятися в країні, де проживають представники більше сотні етнічних груп [Заставний 1993: 127] і відбуваються, хоча й повільно, ґлобальні соціально-політичні трансформації. Як показують результати парламентських і президентських виборів, наявна певна залежність між політичними симпатіями українських громадян, їх етнічною культурою та реґіональною приналежністю [Томенко 1998; Вильсон 1999; Мищенко, Яременко 2000]. Етнічна неоднорідність і політична диференціація населення виявляється не лише під час передвиборчих змагань; їх можна помітити і в програмах політичних партій, вони стають контекстом багатьох політичних подій. Намагання влади видати бажане за дійсне насправді демонструють мимовільне чи свідоме ігнорування очевидних політичних реалій.

Як відомо, усвідомлення власної унікальности, що лежить в основі етнічної ідентичности, – важливий фактор реального соціокультурного й громадсько-політичного існування національних груп. Саме тому в сучасних процесах етнокультурне та обумовлене ним ідейно-політичне розмежування відіграє таку важливу роль.

Особливого політичного значення подібне розмежування набуло в постсовєцьких країнах. Справа в тому, що внаслідок масштабної марґіналізації більша частина населення колишніх республік СССР не має чітко виражених політичних інтересів. В цих умовах етнокультурні відмінності виявляються основою первинного духовно-ідеологічного та соціально-політичного розмежування й дистанцією між групами. Саме тут одна з головних причин загострення на території колишнього СССР найрізноманітніших форм націоналізму.

Сказане повною мірою стосується й України. Однак політична динаміка української держави все ж виглядає своєрідно. Ця своєрідність багато в чому пов’язана з тим, що офіційні структури принципово відмовляються помічати об’єктивно існуючі етнічні відмінності й протиріччя. Закріплення демократичних принципів національної політики в законах і Конституції республіки виявляється суто декларативним. В результаті реальна етнічна диференціація суспільства не знаходить свого інституціонального втілення в системі влади, повноцінно не відображена основними учасниками політичного процесу.

Винятковою й поки що єдиною інституціоналізованою формою представництва етнічних процесів є діяльність націоналістичних партій радикального й демократичного типу, в чиїх програмних документах зафіксовані відповідним чином акцентовані політичні вимоги. Однак популярність такого типу партій в українського електорату стосовно невелика [2].

В результаті політична риторика й офіційна ідеологія в країні набувають абстрактно-космополітичного відтінку, що на практиці неминуче обертається державницьким націоналізмом титульного етносу. У принципі, націоналізм цілком природний для суспільства, котре стає на шлях радикального державного самовираження, хоча не зовсім комфортний і прийнятний для представників етнічних меншин. Таким чином, ще однією характерною рисою життя української держави є своєрідне поєднання космополітизму й націоналізму, в рівній мірі обумовлених історичними й сучасними обставинами. Обидві, на перший погляд, взаємовиключні ідеології органічно вписуються в духовний і політичний простір України, відображаючи специфіку її соціальної та політичної історії, ґеополітичного й цивілізаційного розташування на межі Росії та Заходу, православ’я, ісламу та католицизму, Азії й Европи [3].

Вперше за багатовікову історію українського народу в сучасній Україні відбувається становлення національної держави. Тут важливо підкреслити, що поняття “національне” не тотожне поняттю “етнічне”. Субстратом української державности виступають не лише етнічні українці, а й представники інших етнічних груп, що проживають у республіці. У зв’язку з цим виникає проблема формування української політичної нації, суть якої найадекватніше відображає поняття “український народ” [4].

Іншими словами, суверенізація України пов’язана з вирішенням двох головних завдань. Перше – міститься у конструюванні сучасної демократичної держави, що виражає інтереси всіх груп населення. Початковий, формально-організаційний етап побудови такої держави зводився до створення базових інститутів державної влади. Він завершився прийняттям Конституції й ряду основоположних законів.

Друге завдання – формування багатонаціональної спільноти суспільного життя, тобто народу України як носія державного суверенітету, – виявляється куди складнішим і довготривалішим. Для його вирішення потрібні поступові, такі, що торкаються життя декількох поколінь, зміни традиційного укладу українського соціуму. Тільки таким чином можна закласти міцний фундамент української державности, виробити пряму зацікавленість ключових груп суспільства у становленні ефективної системи політичного управління.

Однак всі політичні колізії першого десятиліття незалежности країни не виходили за межі вузько-корпоративних інтересів груп, котрі змагались за контроль над ключовими державними інститутами і ресурсами. Що стосується національної політики, то вона фактично копіювала практику, що складалася ще в совєцький період, примусового затвердження нової соціальної спільноти – на цей раз “українського народу”. Саме такий висновок можна зробити з демонстративного замовчування політичним керівництвом України міжетнічних протиріч у республіці.

У зв’язку з цим доцільно зупинитися на трьох блоках взаємопов’язаних між собою проблем, що відображають ситуацію в етнополітичній сфері України. Перший з них обумовлений завершенням процесу формування найбільшого за чисельністю українського етносу як носія державности. На несформованість української нації звертали увагу багато громадських діячів і вчених на різних етапах української історії. Українці Закарпаття, Прикарпаття, Полісся, Слобожанщини, Придніпров’я і Таврії відрізняються один від одного не лише діалектами та історико-культурними особливостями, а й традиційними зовнішніми орієнтаціями та зв’язками. Культурний реґіоналізм у республіці – загальновизнаний факт [Быстрицкий 1994: 18]. Саме ця обставина й завадила утвердженню самостійної української держави в 1917-1920 рр.

Реґіональна специфіка чітко прослідковується в електоральних перевагах українського етносу. Зокрема, спостерігається зміна політичних симпатій від правого до лівого спектра за осями захід-схід і північ-південь. Ще виразніше розходження зовнішньополітичних орієнтацій населення східних і західних областей по лінії Росія-Европа. Місцеві відмінності наочно виявилися у всіх трьох президентських виборчих кампаніях [Толпиго 1999: 132-133].

Політична диференціація – лише зовнішнє виявлення соціокультурної несформованости нації. На глибиннішому рівні її відображає той факт, що серед етнічних українців досить велике число російськомовних, переважна більшість яких проживає у східних, південних і центральних областях республіки [5].

Складна етнічна ситуація доповнюється відсутністю чіткої межі, котра дозволить однозначно відрізнити українців та росіян, чітких маркерів “українства”. Контури титульної національної спільноти умовні, що створює труднощі для її самовизначення і утвердження принципів взаємодії з іншими етнічними групами, в першу чергу з росіянами.

Відсутність національної ідеології, без якої неможлива консолідація суспільства, є прямим наслідком несформованости української нації. Водночас умовність межі між українцями і росіянами має й позитивні моменти, оскільки сприяє зближенню цих споріднених етносів і формуванню загальної надетнічної ідеології. Після розвалу Совєцького Союзу в 1991 р. виникла реальна небезпека розколу за етнічними відмінностями, але вже в межах нових незалежних держав. Однак в Україні перехід суспільства в нову політичну якість відбувався плавно, без серйозних міжетнічних конфліктів. Разом з тим, немає ні найменших підстав вважати, що у випадку проведення нинішнім українським керівництвом невмілої національної політики національна єдність, що склалася, буде зберігатися й далі. А загроза порушення міжетнічної згоди досить реальна. Регулярні демонстративні заяви стосовно Росії й намагання відокремитись від неї, особлива позиція України в СНД викликають незадоволення багатьох росіян, котрі проживають у республіці.

Другий блок проблем, що має принципове значення з точки зору досягнення соціально-політичної стабільности в українському суспільстві, визначається взаємостосунками між українцями й росіянами. За даними останнього всесоюзного перепису 1989 р. росіяни складали 22,1% населення України. Гострота “російського питання” обумовлена цілою низкою обставин, на тлі яких проблеми Криму й Чорноморського флоту виглядають лише вершиною великого айсберга. Жорстка фіксація державних кордонів поставила перед російським населенням республіки проблему вибору між можливістю реалізувати свої соціальні інтереси в Україні й небезпеку втратити зв’язки зі своїми одноплемінниками за межами республіки. Керівна еліта ще повинна довести російським українцям, що переваги їх вибору на користь цієї держави перекриють їхні витрати – як ті, що вони їх зазнали, так і потенційні. В іншому випадку російська, а ширше – російськомовна частина населення буде знаходитися у постійній опозиції до влади. А мати таку впливову опозицію, за якою стоїть могутня сусідня держава, означає стати на шлях політичної авантюри, що може мати непередбачені наслідки.

Зважена політика у ставленні українських росіян реальна лише за умови партнерства з Росією. Зовнішньополітичний вимір російського питання набуває, таким чином, першочергового значення [Мейс 1995: 93]. Неважко окреслити конкретні параметри такої політики, оскільки індикатором її ефективности виступає рівень підтримки російським населенням політичного курсу республіки. Водночас слід брати до уваги й можливість інструментального використання проблем російських українців різними політичними силами Росії та інших країн, що прагнуть розіграти в Україні “російську карту”. Протидіяти зовнішньому тиску можливо лише за умови самостійного вирішення всього спектру міжетнічних проблем.

“Російська проблема” української політики проявляється в декількох характерних формах. Одна з них – ліва й лівоцентристська орієнтованість російськомовної частини українського електорату. Прокомуністична спрямованість російської спільноти і її представників у Верховній Раді визначається передовсім побоюваннями втратити традиційні тісні зв’язки з Росією, ототожнені у свідомості значної частини населення із соціалістичним минулим. Невипадково прихильників компартії найбільше серед людей похилого віку та пенсіонерів.

Несподіване проголошення Україною державного суверенітету фактично позбавило більшість громадян реального вибору державної ідентичности. Становище ускладнилося тим, що в СССР адміністративні кордони національних республік встановлювалися нерідко довільно і не співпадали з межами природного розселення етнічних спільнот. Відтак багато народів виявилося достоту в “розрізаному” стані. Ілюзія демократичного вибору одразу після розвалу СССР ввела в оману багатьох громадян, які не мали досвіду осмисленої політичної участи, а тим більше в умовах ґлобальних державних трансформацій. Маніпулюванню свідомістю і поведінкою громадян у перші – і не лише у перші [6] – роки незалежности практично не було меж [Вовк 1998: 45].

Наслідком невизначености і непослідовности політики офіційного Києва щодо “російського питання” є підвищена реактивність російськомовних громадян, яким притаманні розраховані на тимчасовий виграш, переважно захисні дії за принципом найменшого зла. Саме така поведінка диктується інстинктом самозбереження в період соціальних потрясінь.

Відсутність розвинених інститутів громадянського суспільства, соціальна деморалізація в середовищі російського населення парадоксальним чином полегшують його адаптацію до нових соціальних і політичних реалій. Однак зберігається ряд невирішених питань, які в умовах тривалої системної напруги посилюють політичну нестабільність у країні. Серед цих питань суттєве місце займає правовий статус російської мови. Ця проблема виявилась каменем спотикання в ході всіх виборчих кампаній, які проходили в суверенній Україні. Той чи інший спосіб її вирішення пропонують і політичні партії, і кандидати в Президенти, і ряд відомих політиків. Російська мова – вагомий арґумент у нескінченних політичних баталіях, фокус багатьох змістовних дискусій, привід для недобросовісних політичних спекуляцій. Очевидно, що цю проблему не можна ігнорувати, інакше питання про мову стане міною сповільненої дії під фундаментом української державности і суспільної солідарности.

Офіційна політики Києва в галузі мови юридично оформлена у двох важливих нормативних актах: Законі УССР “Про українську мову” 1988 р., що став безпосередньою реакцією на десятиліття русифікації української культури, та Конституції 1996 р. Відповідні статті останньої (10 і 11) проголошують демократичні принципи мовної політики, визначаючи права різноманітних мов у республіці. Державний статус закріплений за українською мовою, а російській відведена другорядна роль, поряд із мовами інших численних народів, що проживають на території України. В Конституції декларований державний захист усіх мов, однак російська мова не може використовуватися у діловодстві ні в місцях компактного проживання російськомовних громадян, ні там, де вони чисельно переважають. Іншими словами, російська мова на Україні не отримала офіційного визнання, відповідного його реальному поширенню [Вильсон 1999: 117].

Прихильники закріплення державного статусу виключно за українською мовою наводять для підтримки своєї позиції наступні арґументи. По-перше, це рідна мова чисельно переважаючого титульного етносу. По-друге, є обґрунтовані побоювання її подальшої деградації, особливо у випадку надання рівних прав поширенішій і визнаній у світі російській мові. По-третє, мономовність значно спрощує, а головне, здешевлює та раціоналізує роботу управлінського апарату на всій території країни. По-четверте, чисельні українські патріоти вимагають відновлення історичної справедливости у ставленні до рідної мови, що виявилась другорядною, навіть чужою, на своїй землі.

Насправді ці аргументи не витримують жодної критики. Перший з них зрозумілий, але малопереконливий. Відомо багато прикладів, коли мові, навіть незначної за чисельністю етнічної групи, надавалися офіційний і державний статус (наприклад, фінській – у Швеції [Автор помиляється, у Швеції єдина державна мова і дуже жорсткі правила здачі екзаменів із шведської мови для тих, хто хоче набути громадянство; фінська і шведська мови є державними у Фінляндії. – Прим. ред.]). Друга теза теж сумнівна: українська мова довела свою життєздатність і в далеко складніших історичних умовах, за відсутности повноцінної державности. Нею написані численні художні твори, її неповторна краса й чарівність визнані у всьому світі. Немає причин сумніватися в її майбутньому. Третій аргумент виправдовує інтереси бюрократії, котра в будь-якому суспільстві виступає символом великодержавности, а в Україні ще й є носієм старих тоталітарно-комуністичних традицій. Що ж до відновлення історичної справедливости, то політика, заснована на помсті, не має виправдань, бо замінює одну несправедливість іншою. В цілому мовна проблема виходить за рамки питання про надання російській мові відповідного соціального статусу (що само по собі було б відкритим і чесним визнанням її практичної ролі в розвитку сучасного українського суспільства), а виявляється стратегічною лінією національної політики в умовах незалежности [7].

У даний час практично відсутнє етнонаціональне представництво в системі державної влади як в центрі, так і в реґіонах. Це свідчить про невизнання на офіційному рівні наявности етнополітичних проблем в Україні і означає, що політична еліта не бачить очевидних соціокультурних, етнічних відмінностей або не вважає необхідним їх інституціоналізацію. В будь-якому випадку ця обставина говорить про те, що в Україні проводиться політика стирання міжетнічних відмінностей, аналогічна тій, що реалізовувалася в СССР. Таким чином, саме в національному питанні нова демократична Україна не зробила жодного кроку вперед, залишаючись на позиції класичної “соціалістичної демократії” совєцького типу.

Єдиний виняток – Автономна Республіка Крим (АРК). Разом з тим, ситуація навколо Криму лише підтверджує попередній висновок. Створення автономії на півострові було ініційоване в кінці 1980-х років ще Верховною Радою СССР нібито на вимогу населення (та насправді – тодішньої обласної партійної верхівки). У Криму в той час розгортався процес реевакуації татарів. Можливо, влада, випереджаючи події, поспішала оформити особливий статус півострова, щоб уникнути необхідности вирішувати це завдання в інших умовах, ускладнених участю кримських татарів, що повернулися. Безумовно, місцева номенклатурна еліта діяла, перш за все, в своїх корпоративних інтересах.

Дана політико-адміністративна акція може також розцінюватись як попереджувальний крок з боку союзного керівництва щодо України, яка починала рух до самостійности. В цьому контексті Крим повинен був стати джерелом потенційної напруги в майбутній незалежній Україні, тим гачком, на котрому її можна було б втримати. Наступні події на півострові підтверджують таке припущення. Саме цей реґіон в 1990-і роки виявився зоною соціально-політичної нестабільности. Прийнята в 1998 р. Конституція АР Крим не змогла вирішити ключові міжнаціональні проблеми реґіону. Татарська частина населення півострова залишається надзвичайно незадоволеною своїм правовим статусом, невідповідним її домаганням. Більше того, є підстави вважати, що невдоволеність кримських татар використовується українським керівництвом в якості противаги для обмеження політичних домагань російської частини населення півострова [Копиленко 1999: 13]. Таким чином, наявне усвідомлене розпалювання міжнаціональних протиріч як засобу досягнення вузькокорпоративних інтересів керівної еліти.

Зайве говорити, що така політика загрожує багатьма непередбачуваними і досить небезпечними наслідками.

З часу утворення АРК її населення, особливо російськомовне, і найвпливовіші політичні актори знаходяться в опозиції до офіційного Києва. На парламентських виборах 1998 р. прокомуністичні сили отримали 60% місць в Верховній раді Криму, що приблизно відповідає частці російського населення в автономії.

Зрозуміло, що опозиційність жителів півострова пояснюється не лише їх ставленням до національної політики, що проводиться в Україні. Але те, що цей фактор має здебільшого визначальне значення, не викликає сумнівів. Про це, зокрема, свідчить зміна електоральних переваг на президентських виборах. Так, в 1994 р. кримчани підтримали Л. Кучму, в програмі котрого була обіцянка надати російській мові статус офіційної. Ця обіцянка не була виконана, і на виборах 1999 р. більшість виборців автономії відмовили Президенту в довірі.

Третій блок національних проблем утворюють горизонтальні взаємодії між численними спільнотами і групами, що проживають на Україні. Територія республіки здавна була і залишається простором перехресних міґрацій, місцем збігу різноманітних релігійно-культурних течій і впливів. В республіці більше 70 релігійних общин. Їхня діяльність свідчить не лише про духовну різноманітність, а й про роз’єднаність різних конфесійних груп, що створює додатковий ґрунт для політичних спекуляцій. Будь-які проблеми, що виникають в цій сфері, – від отримання громадянства до культурно-освітніх протиріч – здатні виявитися джерелом політичного розмежування. Соціальне, етнокультурне, релігійне розмаїття в українському суспільстві виступає реальною основою посиленої партійної фраґментації.

Всі вказані проблеми повинні стати предметом пильної уваги політиків і владних структур, знаходитися під громадським і державним контролем. Необхідні відповідні механізми і технології діагностики і вирішення етнічно-національних проблем на державному й реґіональному рівнях. Демократичне суспільство можливе лише як результат постійного публічного діалогу між представниками різних політичних таборів. Важливою умовою попередження етнічних конфліктів є зважена, грамотна і цілеспрямована державна політика, котра враховує інтереси всіх груп населення.

Підводячи підсумки, слід ще раз підкреслити, що в перше десятиліття незалежности України її керівництво виявилось не готовим до проведення цивілізованої демократичної національної політики. Діяльність держави у цій сфері, по суті, продовжила політику, яку проводив СССР, і це багато в чому пояснюється специфікою української політико-державної еліти, переважно складеної з вихідців із совєцької, партійної чи комсомольської номенклатури. Саме в сфері національних відносин найвідчутніша політична стаґнація, відсутність будь-яких якісних змін. В політичному процесі республіки різка політична поляризація населення химерним чином поєднується зі слабкою структуризацією суспільства [Вильсон 1999: 121].

Правляча еліта, без сумніву, зацікавлена в збереженні такого стану якомога довше, оскільки він блокує появу сильної й організованої опозиції. Політика в сфері національних відносин складає частину загальної стратегії керівництва України, спрямованої на уповільнення процесів формування повноцінних інститутів громадянського суспільства. Але реалізація такої політичної лінії, по суті, загрожує підривом міжетнічної стабільности в республіці.

З точки зору формування демократичної політичної системи і розвитку етнічно-політичного процесу минулі 10 років становлення незалежної української державности слід розглядати як підготовчі. Сьогодні на порядку денному стоїть питання про внесення серйозних змін на конституційному рівні. Одним з можливих напрямків державно-політичного реформування міг би бути перехід до федеративного устрою [8].

Другим, менш радикальним, але суттєвим кроком в бік леґітимації етнічно-політичного процесу в республіці може стати введення чисто пропорційної виборчої системи, яка посилить політичне розмежування в суспільстві і сприятиме появі сильної опозиції. Не випадково в “партії влади” так багато противників такої системи. Вони чудово розуміють її небезпеку, лякаючи суспільство загрозою розколу і анархією. Однак історія показує, що без повноцінного розмежування нема й зрілого стійкого компромісу.

В цьому дослідженні я не ставив перед собою завдання досконало розглянути конкретні моделі інституціоналізації етнічно-політичного процесу на Україні. Я звернув увагу на принципові сторони проблеми, намагався показати протиріччя реально існуючої ситуації, ймовірні напрямки її еволюції за умови продуманої державної стратегії [Боришполець 1999: 6]. Політична еліта повинна діяти із випередженням, вгадуючи можливі конфлікти, а не намагаючись гасити їх постфактум. Публічне обговорення цих важливих аспектів політичного життя буде означати завершення підготовчого етапу становлення української державности з її орієнтацією на створення формальних механізмів і перехід до наступного етапу, метою якого стане забезпечення стратегічної стабільности політичної системи і формування громадянського суспільства в межах суверенної багатонаціональної держави.

Переклав Григорій Чопик

1. Як зауважив Е.Вільсон, Президент України Л.Кучма “різним авдиторіям – Росії, Заходові, самій Україні – говорить різні речі. Це відчутно майже у всьому” [Вильсон 1999: 120].

2. На даний час, жодна з існуючих у Верховній раді партійних фракцій не має конкретної програми, спрямованої на інституціоналізацію національно-політичних відносин в країні.

3. Ці протилежні тенденції та ідейно-політичні прагнення завжди мали своїх адептів серед ідеологів української державности. Класичним представником духовно-політичного космополітизму в Україні був відомий історик і політичний мислитель ХІХ ст. М. Драгоманов, протилежна орієнтація пов’язана з іменами духовних батьків українського націоналізму М. Міхновського та Д. Донцова – автора філософсько-політичного трактату “Націоналізм” (1926 р.).

4. Про моделі політичної нації в країні див.: Вильсон, 1999.

5. До недавнього часу приблизно 12% етнічних українців вважали рідною мовою російську. Зафіксовано, що в кінці 1980-х років російська мова переважала навіть в тих реґіонах, де росіяни складали меншість [Заставний 1993: 127, 131].

6. Прикладом може послужити брутальний вплив правлячої еліти на виборців під час референдуму 2000 р. [Макеев 2000: 15].

7. Нагадаю, що національна політика в Українській народній республіці (УНР) і Західноукраїнській народній республіці (ЗУНР) враховувала етнічне різноманіття країни. В 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським ввела в уряд і в парламент представників неукраїнських меншин. Із 822 місць в Центральній Раді близько чверті належало неукраїнським партіям. А одним з перших законодавчих актів Національної ради ЗУНР був закон про гарантії виборчих прав національних меншин, котрий забезпечував 30% місць в парламенті республіки [Субтельний 1991: 303, 323].

8. Варто нагадати, що на початковому етапі суверенізації України ідею створення федерації підтримувало багато партій. Не відкидав подібну перспективу і В.Чорновіл. Але тоді, на поч. 1990-х років таке перетворення розцінювалося як несвоєчасне, що загрожувало втратою контролю над ситуацією в країні.

Використана література

Боришполец К.П. 1999. Этничность и политика (некоторые тенденции и результаты развития современных прикладных исследований). – Вестник МГУ, сер. 18, № 4.
Быстрицкий Е. 1994. Протодемократия и культурполитические трансформации в Украине. – Політична думка, № 4.
Вильсон Э. 1999. Национальная идентичность в Украине. – Політична думка, № 3.
Вовк В. 1998. Социокультурные факторы формирования массовых умонастроений в Украине. – Політична думка, № 1.
Заставний Ф.Д. 1993. Населения Украины. Львів.
Копиленко О. 1999. Від Конституції України до Конституції Автономної республіки Крим. – Право України, № 3.
Макеев С. 2000. Современная Украина: гражданское сознание и политическое участие населения. – Політична думка, № 2.
Мейс Дж. 1995. Геополитические импликации этнополитики. – Політична думка, № 1.
Мищенко М., Яременко А. 2000. Политические предпочтения украинцев как фактор влияния на политические процессы. – Політична думка, №1.
Полохало В. 1998. Политология посткоммунизма в России и Украине (К методологии политического анализа) – Полис, № 3.
Субтельний О. 1991. Украина: история. Киев.
Толпыго А. К. 1999. Интерпретация украинских президентских выборов 1999 года. – Полис, № 6.
Томенко М. 1998. Итоги парламентских выборов в Украине. – Полис, № 3.