Максим Лан

Відповідь Любкові Петренку

Не міг не втішитися, споглядаючи те, що останні мої поступівські публікації мали певний відгомін, а навіть матеріалізувалися статтею Любка Петренка від 22-23 вересня “Україно наша духовная”. Так якось непомітно для себе я став опонентом, стороною в дискусії, можливо, навіть ворогом – як колись казали – народу. Адже так логічно випливає із аналізу, запропонованого п. Петренком. За його твердженням, буття України в її сучасних територіальних межах дорівнює відмові від української мови, забороні Греко-Католицької Церкви, цілковитій підкорі Росії. І, зверніть особливу увагу, в майбутньому на повне прийняття галичанами такої ситуації. А я, сміючи висловити кілька зауваг стосовно міту про сепаратну Галичину, стаю палким всього того поборником, котрий радісно потирає руки після кожного здубльованого російською фільму чи пісні групи “Тату” у львівському ефірі. Принаймні це п. Петренко, вочевидь, хотів побачити і таки побачив.

Підкреслю тільки загальний керунок його міркувань – якщо ми хочемо єдности, маємо віддавати, підпорядковуватись, з нас мають щось ліпити, ми не здатні впливати на стан речей, когось, наприклад, українізувати, одеська продавщиця відчуває себе вищою за нас, а про те, щоб вона слухала українську музику, немає й мови. Цього разу, як на мене, комплекс меншовартости постає вже без маскування під вибраність. Якщо ці люди, котрі так поводять себе в умовах єдности, є саме такими, то що вони набудують за Великою Галицькою Стіною? Якщо повна відсутність хребта – це не хвороблива фантазія п. Петренка, то яке ж блискуче майбутнє чекає на нас там?

Завжди дивувало, чому в посібниках з історії позитивними персонажами вважають тих постатей, котрі збирали якнайбільші території, об’єднуючи чи завойовуючи їх. Дивувало, бо суб’єктивно незрозумілою є мотивація загарбництва. Об’єктивно ж – це вияв сили. Тобто якщо ми віримо у власну потугу, потенціал, врешті у вибраність – ми ж у відокремленій Галичині розраховуємо на побудову Раю – то її має вистачити і на інвазію. Скільки можна трактувати себе виключно як хлопчиків для биття? Так і справді можна у це повірити. Голова страуса закопується у пісок незалежности, щоб не бачити і не кричати своїм солов’їним криком, коли сибірський ведмідь продовжуватиме ґвалтувати вже непотрібне з точки зору цієї голови тіло. Така от вимальовується пасивна картина – цілком протилежна протиставленню, скажімо, шляхом нав’язування якости чи інтелекту. А протиставити-таки є що – по обидва боки такого милого декому мітичного кордону поміж Українами. Бо якщо немає, то ампутація не рятує від подальшого гниття.

Як часом не дивно, але природна любов людини до місця, де вона народилася та “існує” впродовж довшого часу, притаманна не тільки галичанам. Можливо, вона буває іншою, ніж у нас, але все ж патріотизм існує. (Якось спостерігав у побутовій ситуації бурхливу реакцію одного киянина на певний випад з боку москвичів на українське. До речі, цей киянин за походженням – росіянин з Пітера, що прожив останні 30 років в Україні і підхопив інфекційний патріотизм). Ряд бізнесменів, політиків, просто людей – реальні патріоти в силу природного відчуття зв’язку із своєю землею, навіть підсвідомо. Це не помічають чи не хочуть помічати ті, котрі також ще й забувають, що Шевченко, Стус, Чорновіл і навіть група “ВВ” – родом зовсім не із Західного реґіону, як і літературний варіант української мови, та й часто самі вони.

В тому, що державність і соборність України вигідна чиновницькому апаратові, – один із незаперечних аргументів п. Петренка, в якому можна помітити й певні позитиви – чим більшій частині населення це вигідно, тим нормальнішим буде існування цієї державности і соборности. Ефект дешевої вареної ковбаси спрацьовує безвідбійно, добробут і процвітання – гарантія лояльности суспільства. Хоча, з іншого боку, глибоко не вірю в те, що натовп чимось керує і має не нав’язані бажання. Через те й витримував минулу публікацію в суб’єктивно-індивідуалістичній гамі, яку змушений змінити у цій, аби деякі непроникливі читачі могли мати більш чорно-білу картинку, яку, можливо, їм не вдасться так спотворити у своєму сприйнятті, як п. Петренкові, який, поміж іншим, цілком не помітив висловлену іронію стосовно мітичности реальної соборности. А, зрештою, сепарація в рамках, наприклад, федерації могла б бути чудовим тестом на зрілість. Можливо, стосунки тоді між Сходом і Заходом були б більш паритетними, а середній донеччанин позбувся б параноїдального страху приїзду на Галичину через недосконале знання мови. А от кому вигідне розмахування Прапором Від’єднання, це – інше питання. Пахне таким собі шоу-бізнесом. Можливо, позиція редактора міжнародних новин газети “Поступ” Любка Петренка – цілком особистісна, а може, і наявність певної складнішої маніпуляції і порушення цієї теми – лише гарна можливість привернути увагу.