Любко Петренко

Україно, наша духовная

Не можу не погодитися з тим, що, мовляв, творити міт – справа приємна. Додам ще й корисна, особливо для самого мітотворця. Заперечення ж викликає у мене твердження, що нібито в міт має вірити сам творець. І це не лише моя думка, теорія творення мітів розроблена вже давно і досить ґрунтовно, згідно з нею автором новочасного міту є людина здебільшого політично (культурно, релігійно тощо) заангажована, ерудована, талановита, а головно – цинічна. Особливо це стосується авторів мітів для можновладців.

Нині ці мітотворці змушені переконувати всіх в істинності леґенди про щасливу в своїй єдності українську державу. Незважаючи на те, що кількість тих громадян України, що хотіли б позбавити державу суверенітету, щоразу зростає і за деякими соціологічними дослідженнями вже перевалила за 50-відсоткову позначку. Тож, чи є хто щасливий у цій державі? А таки є, наприклад, чиновник, митник, податківець, зрештою Президент. Ще б пак Україна, українська ідея слугує їм ідеальним засобом для досягнення життєвої мети – забезпеченого існування. Для того ж вони й творили чи замовляли творення цього міту.

Так, на диво є багато й тих, хто купується на міт соборности. Причому найлегковірнішими виявилися ті, кому соборність (а в українському варіанті – це унітарність і надцентралізація влади, максимальна концентрація в центрі фінансових ресурсів, інституцій тощо) завдає найбільшої шкоди в аспекті культурному, матеріальному й політичному. А це значить, що автори попрацювали на славу й зуміли купити своїм твором саме тих, кого хотіли. “Ми будемо голі-босі, аби лише Україна була!” – волають у першу чергу наші земляки-галичани, а потім дивуються, чому їхні страждання не винагороджують, чому державу будують зовсім не за тим зразком, який вони собі уявили.

Під час святкувань 10-річчя здобуття незалежности досить часто з уст як українських патріотів, так і гостей з діаспори можна було почути приблизно таку тезу: “Так, не все ще досконало в державі, але в світі не існує абсолютно перфектних речей, ще кілька років і Україна увійде в еру благоденства!”. Святі слова, святі в своїй вірі й наївності. Щоб їх проректи, треба було не помічати головного – тенденцій, напрямку змін в Україні. А тенденції аж ніяк не втішні, для більшости громадян цієї держави: посилення автократичних впливів, зростання ролі олігархічних кланів, криміналізація економіки, щоразу більша залежність від Росії, русифікація, і як наслідок цього всього – апатія. Чітко вимальовується доля України – перетворитися на другу Білорусь, від якої наша держава відстає лише на один крок, який називається Галичиною. Саме ця невеличка територія на українському політичному просторі, поза масою проблем, які вона поки що не в стані для себе вирішити, ще стримує наших можновладців від спокуси перетворитися на “бацьку”, перейняти на себе безроздільну владу й освідчитися Москві в коханні. У контексті цього Кучма в Україні, як і Лукашенко в Білорусі як ніхто інший відповідають ролям лідерів своїх націй, тому й не дивно, що їх переобирають на другі каденції. Кращого не заслужили ні білоруси, ні українці.

Білоруси не розмовляють білоруською, а тих, хто розмовляє українською в Києві міліція може скрутити й кинути обличчям на асфальт. У Білорусі практично заборонена опозиційна преса, в Україні вона de facto теж відсутня (за незначними винятками, які не роблять жодної погоди). У Білорусі опозиція не має жодного шансу на перемогу, в Україні їй теж ніхто не дозволить перемогти… В Україні є лише Галичина, яка так денервує “нормального українця”. І проблема не в тому, що, як вважає дехто з галицьких оптимістів, київська чи одеська продавщиця поки що не може зрозуміти галичанина, а в тому, що вона не бажає цього робити, вважає це нижчим своєї гідности.

Адепти соборности, які не втратили оптимізму, переконані, що можна змінити ситуацію на краще, наприклад, об’єднавши й активізувавши всіх людей доброї волі в Україні. Безумовно можна, й інші держави, хоча б наші сусіди в Центральній Европі, вже подавали такий позитивний приклад. До речі, розмовляв я нещодавно зі своїм другом-чехом, який в бізнесових справах мусить час від часу мандрувати містами України. Ділячись своїми спостереженнями, він не міг стримати здивування: “Як ви уживаєтеся в одній державі, ви ж зовсім різні за ментальністю, способом життя, прагненнями, зрештою за мовою? У нас і словаків було набагато більше спільного, та й то ми не змогли вжитися”.

Але ми – громадяни України – зможемо. Для цього нам треба лише знайти об’єднавчі стрижні, хтось повинен чимось поступитися, аби дійти до консенсусу. Оскільки на суверенній соборній державі більше залежить західним українцям, то, очевидно, вони й повинні бути поступливішими й не впиратися, а поступово відмовитися від української мови (ірландці ж фактично перейшли на англійську), Греко-католицької церкви (зробили ж це 1946 року), уславлення ОУН-УПА (вони ж програли війну, на відміну від Червоної Армії), надмірної проевропейськости (Росія нам ментально ближча). Тобто, якщо консеквентно дослухатися до порад оптимістів-соборників, то логічно випливає висновок: краще вже бути гіршим, аніж іншим.

Тоді всі мешканці неньки-України зможуть грати в одній команді, вбравши жовто-блакитні футболки, ну може не всі потрафлять заспівати перед матчем “Ще не вмерла”, але ж головне – єдности буде досягнуто. Але чи надовго? Бо ж знову виникає запитання: чи нас, таких мімікрованих галичан, захочуть сприймати та ще й цінувати по той бік Збруча, чи не спіткає нас доля тих малоросів, що вирішили за будь-яку ціну стати росіянами, але так і не знайшли пошановування поміж останніх.

За що, зрештою, нас шанувати, адже ми вже давно не маємо впливу на життя поза Галичиною. Експорт студентської революції зі Львова (зразка 1990 року) вже не зможе повторитися, про що свідчить хоча б сходження на пси того самого “касетного скандалу”. Водночас Схід має достатньо важелів впливу на нас. Звернімо хоча б увагу на медійний тиск: “Їхні радіо”, жовта київська преса, російськомовні “національні” телеканали, книжки з Росії, фільми, дубльовані загальнозрозумілою в Україні мовою. Російськомовний ширвжиток хапає нас за горлянку, не залишаючи простору для маневру. Тож ще кілька років і питання про відмінність українських реґіонів (на втіху адептам соборности) злетить з порядку денного, бо ми просто втомимося протидіяти навалі зі сходу. “То поставте собі по Збручу Велику Галицьку Стіну”, – єхидно заявляють переконані унітаристи. Ідея може й непогана, але тут вона не допоможе, адже інвазія зі сходу має значно хитріші, аніж фізичний тиск, форми, хоча не менш брутальні.

І тоді дискусія галицьких автономістів зі соборниками втратить будь-які підстави, адже всі ми “на Сході, на Заході, ще десь” станемо “нормальними українцями”, як їхній лідер Леонід Кучма чи Олександр Ткаченко. Зрештою ґрунту для дискусії, можливо, немає вже й нині, може наші опоненти зрозуміли раніше від нас, що битву за “українську Україну” вже програно, і намагаються нам натякнути, мовляв не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.

Але, якщо унітаристи ще свято вірять у побудову соборного раю на українській землі, то можу дати їм лише одну добру пораду: хай розпитають в Олеся Бердника, як потрапити в оспівану ним “Українську духовну республіку”. Саме там протікає життя так, як вони собі уявляють (виходячи з їхніх тверджень), там вони знайдуть собі щастя і святий спокій. А галичани, аби їх, не дай Боже, не звинуватили в сепаратизмі, підуть укотре святкувати прихід “совєтів” до Львова, іменуючи це Днем міста.