Аркадій Маґіканов

Мітологія жертви

На обиженных воду возят.
Російська приказка

Якої потужної насолоди зазнають іноді люди, відчувши себе жертвою чого-небудь – переслідувань, змов, наклепів!.. Беззахисність перед обличчям могутнього ворога вносить у життя солодку розраду. Усякий може виявитися в ролі “приниженого й ображеного”, але насолоджуватися цим?.. На перший погляд, це може видатися парадоксом, але комплекс відчуттів жертви є світоглядом багатьох наших сучасників. Ця стаття не претендує на наукове відкриття – феномен “жертви” доволі добре вивчений сучасною соціальною психологією (social psychology) і часто вживається в контексті вивчення так званої “культури бідности” (culture of poverty), тобто, – теж традиційної теми сучасної американський соціопсихології.

Центральним елементом у психології жертви, відповідно до концепцій цієї науки, є мітичне пояснення світу. Такі міти широко відомі і дуже популярні: наприклад, міт про капіталістів і визискувачів у марксистській ідеології. Подібний йому сучасний афро-американський міт про білих людей, що з’явилися в Африці як результат чорної магії певного чарівника – теж чорношкірого, але злого. Щось подібне можна знайти й у сучасних мітах про жидо-масонську змову, і в міті про змову інопланетян, що давно захопили владу на Землі. Міти ці разючі, різноманітні, дуже живучі і мають між собою чимало спільного. Чудовий російський філософ Алєксєй Лосєв гадав, що призначення міту полягає не в поясненні зовнішнього світу, але в поясненні внутрішнього світу людини. Реалії зовнішнього світу, описані в міті, стають свого роду метафорами колективної підсвідомости.

Саме з цього погляду варто підходити до сучасних Мітів про Жертву. Частина цих мітів оповідають про прийдешній порятунок, про прихід месії, – варто тільки скоритися і чекати. Інші (марксистська варіація, варіація Малкома Х та Ела Шарптона в Америці) закликають до руйнування світу “до основ”, але кінцівки – не головне в Мітах про Жертву. Головне тут – у виправданні власного жалюгідного стану. Людина, яка вважає себе жертвою, сприймає труднощі на шляху саморозвитку як нездоланні, а спроби саморозвитку і, відповідно, поліпшення власного стану – непотрібними. Міт про Жертву вносить у світосприймання й інші елементи, які, здавалося б, не мають прямого відношення до справи, а саме: жагуче бажання до об’єднання, до емоційної близькости з іншими жертвами. Характерною рисою “культури бідности” серед американських негрів стало загальноприйняте звертання один до одного – “brother”, чи коротко “broh”. “Broh” – це не брат по крові, і навіть не брат по реальних стражданнях і приниженнях, яких вони зазнали у часи рабства, зараз цього давно вже немає! До певної міри звертання “Broh” – це визнання соціальної і психологічної спільности у неспроможності, блаженство в “убогості духу”, – насамперед духу індивідуалізму. Пряма протилежність звертанню “Broh” – це звертання “Mаster”, чи то пак, майстер, власник, людина, здатна жити сама по собі, не вдаючись до братерської солідарности. Але це вже з культури “хазяїв”...

Солідарність, братерство жертв, хоча і є побічним продуктом міту, але саме ця його характерна риса така приваблива для багатьох. Холодний, гордий індивідуалізм, про який пізніше, забороняє розпускати нюні і вимагає повної зосереджености для досягнення успіху і подолання труднощів. Колективізм в емоційному світі Жертви настільки сильний, що нерідко з легкістю підриває наймогутніші людські інстинкти, – наприклад, інстинкт самозбереження (у термінології Ніцше, “Волю до життя”). Яскравими прикладами самопожертви стали численні самоспалення й інші способи самогубства сектантів, що ховаються від захопленого дияволом світу. У цих ситуаціях Мітологія Жертви закликає, радше до довготерпіння чи до містичного порятунку від світу, де немає місця успіхові й перемозі. В інших варіантах колективізм жертв пропонує просто знищити усіх, хто не вважає себе жертвою і не вірить у “єдино правильне вчення”. Так, у лєнінсько-сталінському варіанті знищувалися всі, крім пролетаріату і найбіднішого селянства. У їхньому міті тільки ці дві жрецькі групи здатні були у всій повноті сприйняти Мітологію Жертви.

Щось близьке виходило і від Малкома Х в Америці: “By any means necessary, “Картагена повинна бути зруйнована””.

Ідея руйнування світу і виправдання будь-яких беззаконь заради звільнення Жертви від ланцюгів, що закінчується повним знищенням ворога (євреїв, чи буржуїв, чи біленьких чоловічків – плодів перекрученої уяви злого африканського чарівника), – це інший побічний продукт Мітології Жертви. Будь-які аґресивні, кримінальні дії Жертви виправдані, і не суть важливо, проти кого вони спрямовані, – проти поневолювачів чи когось ще, включно з іншими Жертвами. Гнів Жертви завжди красивий і шляхетний, і походження його цілком зрозуміле: власна неспроможність викликає сильну емоційну реакцію, але визнання цього факту – занадто болісне (painful) і руйнівне. Воно заперечується захисним механізмом, названим у постфройдистській психології “витісненням (displacement)”: я злий на начальника, але сперечатися з ним боюся, і тому, прийшовши додому, б’ю дружину без особливих на те причин.

Гнівний стан душі надзвичайно приємний і прийнятний для багатьох, позаяк це – один з найчистіших проявів людської психіки. Фройд думав, що людську підсвідомість – це нескінченне джерело психічної енергії – складають дві сили: Танатос – воля до смерти, руйнування і саморуйнування, і Лібідо – воля до життя, творення і самотворення. Я не збираюся коментувати цю концепцію: у контексті даної статті важливо лише те, що гнів, як найчистіше вираження Танатоса, можна розглядати як первісну емоцію (primary emotion), чи елементарну частку нашої психічної діяльности. Чистий гнів і справді завжди примітивний – саме тому він такий популярний серед Жертв.

До певної міри, жагуче бажання опинитися в колі однодумців і стати частиною колективу є вираженням Лібідо в найпримітивнішій формі.

Зріла сексуальність вимагає не тільки привабливости, але і певної відповідальности. Відмова у справах любови сприймається занадто болісно. Теплота колективного стану гарантує, що такої відмови не буде, і єдиною умовою тут є повне визнання місцевої варіації міту. Колектив звільняє від почуття страху за майбутнє, рятує від ризику бути відкинутим у боротьбі за індивідуальне місце під сонцем, за незалежність. Рабство, як не дивно, – приваблива річ. Воля лякає.

Американська соціальна психологія не ставить перед собою широких завдань щодо осмислення Мітології Жертви, а радше аналізує феномен “культури бідности”, виконуючи соціальне замовлення, шукаючи методології вирішення серйозних соціальних проблем у так званих “inner cities”, – тобто в кварталах бідноти, заселених переважно латиноамериканцями і неграми. Саме там “культура бідности” породила новітні варіації гнівних “мітів жертви”. Утім, політкоректність американських учених веде їх, скоріше, в царину вивчення конкретних соціальних умов, що консервують “культуру бідности” на десятиліття. Широкі узагальнення потрібні лише мережевим письменникам, хоча фактичний матеріал і без того накопичений величезний. Останню статтю, яку я прочитав з цього приводу, написав американський дослідник Нісканен (William A. Niskanen). Він нараховує шість явних ознак “культури бідности”, називаючи їх соціальними патологіями (social pathologies). Я не вважаю, що саме ця класифікація дає повне уявлення про даний феномен; проте в статті Нісканена окреслені найпопулярніші ідеї, що стосуються “культури бідности” у США, з якими я цілком згодний.

1) Залежність від програм соціальної допомоги. Іншими словами, залежність від ворогів. Ця соціальна патологія наче припускає, що “культура бідности” може виникнути тільки в суспільстві, розділеному на соціальні класи. З цим я, мабуть, можу погодитися, але ця теза може бути оскаржена.

2) Бідність – причому бідність розуміється відносно (дохід бідняка у співвідношенні з доходом “середнього” американця). Отут треба відзначити, що в Мітології Жертви багатство займає особливе місце. Багатство завжди вважається нажитим неправедно. Причому оцінка його – чисто моральна: законність у розрахунок не береться, а якщо і береться, то закони сприймаються всі так само – “несправедливими” чи “неправедними”. Моралізм Жертви завжди заснований не на букві закону, а або на почутті, або на закостенілій релігійній догмі, або на чомусь іншому. “Експропріація експропріаторів” вважається вже не просто гнівною реакцією, а чимось винятково праведним – саме тому, що вона йде прямо “із серця” (вирваного Данко з праведних грудей). Сама бідність, неспроможність – вже і є абсолютним показником праведности. Не дивно, що Лєнін закликав до посилення революційної пропаганди в моменти “революційної ситуації”, коли “зубожіння мас” обіцяє швидке поширення новітніх варіацій Міту Жертви. Міт наче обіцяє вирішити всі проблеми, хай но лише багатства ворогів перейдуть у “праведні руки”. Пограбування стає містичним актом самоочищення. Цікаво, що древнє слово жрець пов’язане із процесом пожирання (реального!) жертовного приношення богу. Вірування цілком примітивне, але відгомони його чутні і сьогодні… Справедливий гнів також викликає і культура “багатих” – розвинута й емоційно стримана. Усе, що не містить Протесту (у сучасній американській поп-культурі протест найповніше виражає реп), визнається вульгарним і віджилим.

3) Третім елементом “культури бідности” Нісканен вважає т.зв. незаконнонароджених дітей (out-of-wedlock births), хоча мова в нього йде просто про матерів, що не бажають надати владі інформацію про батька дитини, аби отримувати допомогу, а не про дітей, позбавлених будь-яких прав. Якщо батько є, то він повинен узяти на себе відповідальність – головним чином, матеріальну – за виховання дитини. У ситуації out-of-wedlock births таку відповідальність бере на себе держава. А це надійніше, аніж якийсь там бідняк. Зрозуміло, що тут найдієвіше спрацьовує усього лиш американська специфіка розподілу допомоги, але я вважаю, що й у “культурі бідности”, і в Мітології Жертви бездоглядність у всіх її проявах має першорядне значення. Марґарет Малер (Margaret Mahler), ключова фігура в сучасній психології (Object Relation Theory – т.зв. “теорія відносин до об’єкта”), переконливо доводить, що психічне здоров’я людини прямо пов’язане із так званим процесом індивідуалізації (individualization through separation), що протікає упродовж перших п’яти років життя і формується відносинами з матір’ю; тоді як впевненість у собі і здатність створити власну родину формуються, скоріше, відносинами з батьком (наступні п’ять-сім років). Відносини “син/батько” є ключовими в змісті виховання переможця і передбачуваності успіхів конкретної соціальної чи етнічної групи; тоді як син, що не бачить батька, чи батько, не здатний прищепити сину психологічні навички адаптації, – це готовий рецепт для виховання людини-жертви, чи “гнівної людини”. Основа цієї драми одержала назву Едипового комплексу: новонароджена дитина цілком залежить від матері і відчуває до неї прихильність. Для подолання цієї прихильности дитина повинна психологічно “переключитися” на батька, щоб бути схожою на нього: тоді вона виросте чоловіком, упевненим у своїх силах; йому немає потреби когось чи щось звинувачувати – він здатний справитися з усім сам… У випадку, якщо батька поруч немає, цей процес змужніння не відбувається так, як потрібно, і фізично дорослий чоловік почуває в собі деяку непевність (т.зв. латентну інфантильність). Виявляється вона в двох варіантах: а) постійна агресія – вона наче доводить, що ти справжній чоловік (справжнім чоловікам не потрібно нічого доводити: їхня мужність очевидна і для них самих, і для оточуючих); чи б) почуття провини і спроби обвинуватити інших – як через побоювання обвинуватити батьків, так і зі страху дати зрозуміти навколишнім, що ти обвинувачуєш власних батьків. Обидва варіанти ведуть до консервації інфантильности і до Мітології Жертви. Сучасна бездоглядність (у розвинутих країнах розлученнями закінчуються близько половини шлюбів) стає, можливо, однієї з найстрашніших епідемій, наслідки якої ще не цілком усвідомлені.

4) Четвертим проявом “культури бідности” Нісканен називає хронічне безробіття – тобто небажання і нездатність знайти собі місце в суспільстві. Американська варіація blaming games (чи, інакше, Мітології Жертви) виявляється найяскравіше саме в той момент, коли людина відчуває, що влаштуватися на пристойну роботу їй заважає дискримінація – то наплив імміґрантів, то мафія, то єврейське засилля, то сам диявол. А раз так, то і намагатися не варто.

5) П’ятим пунктом у Нісканена йде злочинність, пов’язана із насильством. Дивно, але більшість злочинців не відчувають себе винними, думаючи іноді, що саме бідність і розпачливе становище дає їм певне “право” на злочин, або зовсім заперечуючи факти власної біографії. Це ще одна інфантильна риса “культури бідности”, до певної міри нездатність узяти на себе відповідальність за свої вчинки. Відповідальність узагалі – це наче справа “колективу” (усі пішли – і я пішов); індивідуальна відповідальність за те, що відбувається з людиною, чи навіть із суспільством, де вона живе, неприсутнє у психологічних реаліях Жертви. Її індивідуальність виявляється в здатності до “вірнопідданських” почуттів, у лояльності до колективу. Винуватий завжди хтось іншої, не-я, тому, що я – Жертва. Але сам вибір злочинів – а саме, насильницькі злочини – знову повертають нас до “гнівного стану душі”. Найадекватніше вираження гніву – це, звичайно, акт насильства. Цікаво, що Лєнін майже відразу ж після свого перевороту наказав відпустити з в’язниць кримінальників. Для нього вони були кимось на кшталт анархістів, цілком придатних для втілення його мітів у життя. Злочинці наче протистоять суспільству – для Лєніна це було саме так.

6) Нісканен також думає, що аборти, які трапляються частіше серед бідних, теж є частиною “культури бідности”, – але це окреме питання.

* * *

Підбиваючи підсумки, хотілося б сказати, що “культура бідности” і пов’язана з нею специфічна мітологія не укладаються в рамки етносу чи раси якогось специфічного реґіону. Радше, це чисто психологічний феномен, пов’язаний насамперед із консервацією інфантильности. Саме від дітей ми чуємо історії про те, хто ж усе-таки з’їв варення. Найчастіше це хтось інший: чи “сірий вовк”, чи “я не знаю, хто”, чи “напевно, бабуся, кішка, собака” (мої діти казали: “Дядя Вася!”). Бажання бути цілком прийнятим у колективі, – по суті, теж дитяче бажання: дорослі, навпаки, обожнюють “незалежність”. Бажання “улаштувати комусь темну” – теж дуже дитяче і всім добре знайоме. Ворогів діти легко знаходять у “іншому класі”, у “не нашому дворі” тощо. Пояснення наприкінці бійки в дітей часто звучить так: “Він перший почав!”, чи: “А чого він б’ється!” Дивно, але такі пояснення не викликають довіри батьків і вчителів, хоча дуже схожі заяви політиків, ідеологів і вождів приймаються на віру дуже легко...

Переклав А.П.

Опубліковано: Лебедь, № 237, 16 вересня 2001 р.