Володимир Єшкілєв

Місія купола

Львівським куполам присвячується

Деконструкція місця відбувається переважно через топографію, себто через суміш Геометрії – радше у піфагорейському та франкмасонському її аспектах, аніж евклідівському – з телуричним (ґрунтівським, ландшафтним). Місто ж, як особливе місце, виводить ґрунт за межі власної метафізичної проблематики (а фізично-зримо: під асфальт, плитку, бруківку, фундамент будівлі, підмурівок тощо) й деконструкторові залишається відмита від профанної землемірности рафінована Геометрія.

На відміну від плацпарадної розлінованости французьких парків, вона майже невловима для звичайного ока і постійно вислизає із створених розумом схем та кордонів. Натомість, набуваючи речевости та фактурности, Геометрія Міста перетворюється на архітектуру. Тобто, накидує на себе инший – вертикальніший за ґрунт, але від того не згірш вражений особливою тупістю, особливим зніяковінням матерії – маніфестальний “одяг”. Автора цього тексту архітектура завше цікавила саме у якости присутніх слідів Геометрії.

Первісною геометричною основою Міста був, є, та й, напевне, залишиться купол – встановлена на зріз півсфера. Коли людина з’явилася на цій планеті, така геометрична форма Міста вже мала традицію, углиблену щонайменше на сімсот мільйонів років. Колонії прадавніх термітів і мурах відшліфували півсферичність, як найбільш функційний принцип міської забудови. Певно, ці шестиноги відчули час як стихію оскаженілих дистанцій і обмежили усі радіуси та хорди житла колами спокою, замкненими якщо не на Вічність, то вже певно на самодостатність теплого і метушливого комашиного Ирію. Так виник перший з Міських Синтезів: поєднання комунікаційної функції із захисною. Первісній людині залишилося лише перенести мільйонолітній досвід попередників на власні конструкції. Можливо, усі мури та вертикалі периметрів, що оточували й оточують людські поселення, є зародками недобудованих куполів.

Недобудованість півсфери завжди мобілізовувала творчі ресурси міських поселенців. Певне тому вони у всі епохи вперто створювали ерзац-куполи: зіккурати на центральних площах аккадських і шумерських міст, Золотий Храм Нерона, Пантеон, куполи Костянтинопольської та Київської Софій, бані Санта Марія дель Фьоре, Святого Петра у Римі, Великого Кремлівського палацу, Св. Лоренцо в Ескоріалі і лондонського Св. Павла, пагоду Храму Неба у Пекіні, кругле шатро Золотого Храму синґхів, золота баня мечеті Омара тощо. У центрі кожного европейського міста височить собор, або ж великий будинок із куполом, як обов’язкова ознака метрополітарности. Головні вулиці таких міст будуються як зорові перспективи, стягнені до купольного осередку. Місто з куполом – це завжди маленька архітектурна імперія.

Можливо майбутня архітектура доведе принцип купольности до логічного завершення. Адже існують проекти міст з керованим кліматом, накритих прозорими куполами. А на инших планетах захисний купол стане нарешті орґанічною формою поселенської геометрії. Айзек Азімов ще у середині минулого століття нафантазував Гіпермісто з втіленою Геометрією Повної Сфери: планету Трантор, вкриту суцільною забудовою, немов оболонкою. Планетарне Місто і є, врешті-решт, остаточною формою урбанічного топосу, його умовною межею досконалости й функційної завершености. Планетарне Місто всмоктує в себе всі можливі варіанти топографії. Під його гіперкуполом мають рости ліси, здійматися гори і відпочивати від штормів океани. Воно має перенести всі зовнішні небезпеки всередину себе і тим змінити спосіб топосної турботи своїх мешканців. Навіть цунамі, вулканічні виверження і сходження снігових лавин стають у ньому внутрішніми справами полісу й запобігаються циркулярами маґістратів. Всі береги стають набережними і всі шляхи – вулицями. Птахи вилітають назовні через шлюзи аеропортів. Землеробство відбувається виключно на присадибних ділянках, скількома тисячами гектарів вони не вимірювалися б.

Купол, окрім иншого, символізує перемогу життя над смертю. Це особливий чин суто міської Геометрії. Село, як відомо, топографічно не опирається смерти. Село – це завжди буттєвий пролог кладовища, в якому цінність (й, зрозуміло, “топос відповідальности”) перебуває не в забудові, а за її межами: на тій ріллі, де виростає майбутній врожай. Місто не володіє цим парадоксальним форматом ужиткової самодостатности. Воно прагне “нового” і вже тільки цим відмовляється від кожного включення танатичности у метафізику свого звичного існування. Місто є топічним і реґулярним способом витиснення смерти з буття.

У Геометрії куполів сховані містерії запліднення і таємного виростання “нового”. Купол нагадує формою живіт вагітної жінки – колиску життя. Він також виступає презентантом Космічного Яйця і не треба їхати до Коломиї, щоби зрозуміти всі ті можливі маніфестальні стежки, які можуть вести свій початок від цієї презентації. Можливо саме завдяки цій захованій в його формі метафорі купол врешті-решт переміг шпилястість ґотичної архітектури, упроявивши в собі два символічні полюси християнської відповідальности: напруження до соборности та Mysterium tremendum. Не виключено, що будуючи перший з великих куполів Середньовіччя, Брунелескі наближався до таємниць еклезіарного формату суспільної явлености, до розуміння та оприявлення тої “ностальгійної містики присутности”, про яку так часто згадує Дерріда.

Купол нагадує нам ще й про механістичну функцію Міста (другий Міський Синтез). Процес витиснення смерти урбанічним середовищем накладає на нього імманентні ознаки складної машини, метафізичного “сифона”. Місто-машина витісняє шляхову (просторово-деактуалізуючу) ознаку смерті. Цю невситиму, позаправну і блукаючу ознаку добре відчув поет: “Le chemin est sans borne... Et tombent les tenebres” [1]. Закінчення шляхів і мандрів є поверненням з володінь смерти до топосу життя, повноцінного існування (архетип “повернення блудного сина”). Ось чому кочівників давні левантійці називали “живими мертвими”, себто обділеними осідлістю, як ознакою істинного життя.

Тут варто нагадати, що, взагалі, є тільки два типи межової перервности шляхів: Місто і море. Море відтинає шляховість грубо і остаточно. Дорога добігає моря, впирається в берег і жодне очікування кораблів не спроможне продовжити її сирітське буття. Місто ж перетворює шлях на вулицю й тим трансформує смертельну безпритульність доріг на шляхову узгодженість з форматами житла (можливо, через гуссерліанське Lebenswelt – живе присуття).

Вулиці є найпершими свідками механістичности Міста. Вулиця є специфічним способом формування світу, адже має подвійний механізм сенсотворення: через тяглість шляхового переміщення смислів і через комунікативну фіксацію просторово-часових структур: все потрібне для життя розташоване на вулиці. До всього можна дійти вулицею. Навіть “двір” є псевдовулицею, абож “вулицею+”. Вулиця запобігає метафізичному сирітству речей, розташовуючи їх собою і через себе. Світ, розташований вулицею і є, зрештою, Містом. Нагадаємо, що всі вулиці прямують до центрального купола, котрий стає, завдяки Геометрії, містичною віссю світоутворюючого механізму.

Так купол отримує свою імперську місію: означувати собою ойкумену і пародіювати її.

1 Шлях без краю лежить... а над шляхом – імла.