Андрій Шкраб'юк

Індивідуальність на плані міста

Численні випадки руйнацій у львівському середмісті вкотре спонукають до розмислу над проблемою індивідуальности Львова. Точніше – над проблемою нашого усвідомлення того, що місто, в якому живемо, має свою самоцінну індивідуальність, яку годі звести – без відчутного ущербку для його духу – до якої-небудь ідеології.

Біда Львова криється не тільки в матеріально-фінансових неспроможностях мереж влади, не тільки в неуцтві-невмільстві планувальників, будівничих чи ремонтників. У новітній період історії Львова матерія міста (себто власне кам’яниці, дороги, комунікації) страждає також просто від факту його перебування на пограниччі. На зударі національних (українська/польська) та тоталітарних (комунізм/фашизм) ідеологій. І в цьому своєму пограничному стані Львів раз-у-раз був змушуваний грати роль символу тієї чи іншої ідеології: “віковічно вірного Польщі”, “колиски західноукраїнського революційного руху”, “осердя українського П’ємонту”. На власну індивідуальність часу і сили залишалося мало.

Тут зверну увагу тільки на один аспект намагання кожної ідеології присвоїти собі Львів, зробити місто своїм символом: постійно змінювані назви вулиць. Проблема їх перейменування (звісно, вже в наш час) уже не раз була обговорювана, також і в публіцистиці. Однак, як ці перейменування впливають на дух та індивідуальність міста, які закономірності чи стереотипи можна виявити в надаванні нових назв – про це якось мало писалося.

Якщо поглянути на ланцюжки польських – совєцьких – українських назв вулиць та площ (опускаю тут, за браком місця, період 1941–1944 років), то ідеологічний полон, повсякчас накидуваний Львову, відкривається мов якесь невпинне й невмолиме “колесо сансари”: Кохановського (за Австрії і Польщі) – Маяковського (за совєтів) – Левицького (“за України”); Чарнецького – Радянська – Винниченка, Яґеллонська – Горького – Гнатюка…

Тут одразу мушу сказати, що аж ніяк не ставлю під сумнів потребу увічнити в назвах вулиць та площ імена деяких наших видатних національних діячів. Безперечно добре, що є у Львові вулиця Князя Романа (Баторія – Ватутіна), Січових Стрільців (3 Травня – 17 Вересня) чи Генерала Чупринки (Потоцького – Пушкіна; первісна назва цієї вулиці – Крижова). Йдеться про те, що в цьому увічнюванні перебрано у нас у Львові всяку міру, зокрема в самому середмісті. Крім того, залишаються та повторюються на плані міста попередні совєцькі ідеологічні кліше, хоча вже в новій, “українській національній” обгортці.

Візьмімо для порівняння варшавське середмістя; практично не знайдемо тут імен визначних поляків, самі тільки давні історичні назви: Святоянська, Широкий Дунай, Вузький Дунай, Запічок, Березова, Медова, Довга, Тісна, Козяча, Камінні Сходки, Краківське Передмістя тощо. Імена бачимо вже в трохи дальших, новішої забудови кварталах – Анєлевича, Андерса, Солідарності… У краківському Старому Місті (оточеному зеленими “плянтами”) з новіших назв можна знайти тільки площу Весни Народів (між вулицями Францісканською та Домініканською).

В іншому добре знаному мені місті, Оксфорді, нема серед міських назв жодного імені якоїсь видатної особи, хіба що декілька імен давніх монархів. Вулиці мають назви або від університетських коледжів, або від християнських святих, або від давніх міських реалій: Cornmarket – Зерновий Торг, Longwall – Довгий Мур, Holywell – Святокринична, Old Greyfriars – Старофранцісканська (дослівно – “Стара Сіробратська”). Очевидно, якби оксфордці захотіли називати вулиці іменами видатних випускників свого університету, то не вистачило б не тільки міських вулиць і провулків, а й усіх доріг графства Оксфордшір…

А ось кілька прикладів сумнівних перейменувань із нашого середмістя. Не знаю, чи може згодитися львів’янин, який цінує самобутність свого міста, сприйняти назву “Соборна” як ім’я старої Бернардинської площі. Я її не сприймаю – бодай з огляду на відому батярську пісеньку (“Bernardynski mijam plac…”). Маленьку площу Векслярську (це там, де “паранормальна контора”) чомусь залишено при совєцькій назві “Коліївщини”; між іншим, ця остання назва вельми парадоксальна, якщо взяти до уваги єврейське минуле цього закутка середмістя. Іванові Федорову, може, було б достатньо пам’ятника на Підваллі (так! – а не на спотвореній за совєтів “Підвальній”), вулиці з його іменем варто було б повернути давню назву – Бляхарська. “Ставропігійській” вулиці і площі більше пасувала б назва Божого Тіла; тут у совєцькому перейменуванні видно як ідеологічну “прив’язку” Львова з його Ставропігією до Москви, так і атеїстичний острах: яке ще там “Боже Тіло”!? Вулиця Лесі Українки таки мала б зватися по-старому – Скарбківською; мабуть, уже не конче боятися “класового ворога” – графа Станіслава Скарбека, будівничого театру, а ім’ям поетеси можна було б назвати вулицю яснішу й зеленішу.

Шкода за такими гарними львівськими назвами, як св. Миколая (Щербакова – Грушевського), Кармелітська (Дарвіна – Просвіти), Куркова (Лисенка), Сикстуська (Жовтнева – Дорошенка), св. Войтеха (Довбуша); вулиця Левицького (Кохановського – Маяковського) могла б мати свою первісну, “органічну” назву – На Рурах. Шкода за самою індивідуальністю Львова, яка випадає з уваги, втрачає свою вартість, коли місто трактується як національний символ, а його мапа стає іконостасом чиєїсь ідеології.

Адже місто – це теж особа; великий живий мікрокосм (даруйте цю суперечність), що не може нормально існувати без пошанування його самоцінності, невмістимості в якусь одну парадигму. Місто, яке має свою яскраву індивідуальність, допоможе своїм мешканцям стати особистостями, перерости власну вузькість – якщо чуйно вслухаємося в його дух і ритм.