Лєонід Кітаєв-Смик

Синдром заручника

Рядові учасники усякої війни незабаром починають відчувати себе заручниками певних “вищих” інтересів. Злочинно-фінансових: “На нас роблять гроші”; або амбіційно-політичних: “Єльцин з Дудаєвим не можуть домовитися”; а инколи, і шляхетно-патріотичних: “Усі на захист свободи Чечні!”; або навпаки: “Збережемо єдність Росії!”

Поки війна не скінчилася, синдром заручника лежить, мабуть, в основі инших психологічних феноменів. Чи “мирне населення”, чи солдат, чи генерал, але, потрапивши туди, де йде війна, вже не виберешся, не викрутишся, хіба що пораненим чи у труні. Але і тоді залишишся заручником війни у своєму каліцтві чи у пам’яті рідних.

На певному етапі чеченської війни чеченські військові, натхненні успіхом диверсійно-терористичного захоплення заручників у Будьонівську, зробили його методом своєї боротьби. Нещасних невинних хапали на вулиці, у будинках, групами на роботі, і або, прикриваючись ними, приймали бій, чи таємно переправляли у гори. Участи заручників не уникли і православні священики-миротворці, і будівельники, що приїхали відновлювати розорену війною Чечню, і енергетики зі станції, що дає Чечні електричний струм, і чеченські адміністратори, і російські міліціонери.

Узяття заручників воюючими сторонами для наступного взаємообміну стало злочинною нормою чеченської війни. Спочатку ними наповнилися російські “фільтраційні пункти”, де намагалися визначити, хто з безлічі захоплених чеченців воював, а хто - ні. Утримуваних там не оголошували заручниками, хоча вони ними були. Їх обмінювали на страх, що хотіли посіяти серед усього населення Чечні, а через нього й у воюючій його частині. Але більшість тих, кого після “перевірки”, тобто після залякуючих психологічних і фізичних впливів, випускали, не були психічно зломлені. Навпаки, вони виявлялися зараженими пристрастю помсти і заражали нею инших чеченців.Точніше кажучи, у них пробуджувалися етноархаїчні рефлекси “жорстокої помсти” і “беззавітної відваги”.

Чеченська сторона, спершу далека від поняття “брати заручників”, навіть відпускала полонених російських солдатів. Але російські фільтраційні пункти навчили чеченців. Починаючи з диверсійно-терористичної ситуації у Будьонівску вони взяли узяття заручників до арсеналу своїх військово-політичних операцій.

Про психологічний стан заручників відомо немало. На жаль, це так. Напевно, з ним треба ознайомитися - всяке може трапитися.

Ставши заручниками, люди змінюються. Спершу майже у всіх виникає шок і двояке уявлення про те, що ж трапилося. Бути цього не може! Захоплення, убивств, приниження і безпорадности. Страшно, безпросвітно. Усе це не зі мною! Як у кіно. Але це я і близькі люди виявилися у жахітті. Важливий момент: тут головне - не згубитися. Розгублености, звичайно, не уникнути, але не можна втратити розуму. У цю хвилину у деяких заручників ніби зривається з запобіжника пружина протесту проти вчиненого насильства, вибухає тяга до порятунку. Така людина намагається бігти, навіть коли це безглуздо, кидається на терориста, бореться, вихоплює у нього зброю. Нерозважливого бунтівного заручника терористи убивають. Адже і вони, швидше за все, новачки у такій ситуації. Їхні нерви давно перенапружені підготовкою до захоплення, страхом, сумнівами. Убивають безрозсудного, навіть якщо не хотіли убивств і розраховували тільки налякати, пошантажувати захопленням заручників. Після першого убивства усе міняється. Злочинність терористів зросла - вони почувають себе приреченими й озлоблюються. Заручники, побачивши реальну смерть як свою долю, отримують найсильнішу психічну травму. Жах починає “валити” їхню психіку.

Тому, якщо ви раптом стали заручником, зупиніться, озирніться, перш ніж діяти. І, головне, подумайте: чи немає поруч когось, хто більше за вас потребує допомоги. Допоможіть. Якщо зможете, – це перший крок до вашого порятунку.

Ще один невірний крок може зробити заручник через відомі психіатрам ілюзії помилування. Як спалах у вашій свідомості може виникнути уявлення, що усе не може бути настільки жахливим, що все погане от-от минеться. Треба тільки помиритися з терористами, умовити їх, благати, сльозами волати до їхньої доброти.

Ні. Терористи, навіть якщо вони майже такі ж люди, як і ви, з того ж суспільства, уже живуть не у вашому світі, у них тепер инше життя.Можливо, ще не у всіх, але серед них є ватажки, що кинулися у безодню злочину. Вони прирекли і себе, і вас на падіння в безодню того, що сталося. Їх зупинить тільки насильство. Благання до них можуть стати вашим першим кроком до пособництва злочинцям, до зрадництва інтересів инших заручників, до злочинного розпаду вашої особистости.

Тривале заручництво у нелюдських умовах викликає думку про самогубство. Психологи вважають, що вона у свідомості заручників служить “пом’якшенням” страху смерті дивною розрадою тим, що є запасний вихід із трагічної дійсности. Самогубства серед заручників малоймовірні, вважають психологи.

Дуже правильним є висловлювання Достоєвского, у якому він визначив людину як істоту, що до всього звикає. У заручників з перших днів починається адаптація - пристосування, і психічне, і тілесне, до усіх раптових незручностей. У адаптації є “ціна”: зрушення душевні і тілесні. Щось порушується відразу, багато що може порушитися потім, після звільнення, якщо воно відбудеться.

Першими притупляються відчуття і переживання. Те, що обурювало чи доводило до відчаю, буде відскакувати від отупіло стану, як від броні, що наростає і захищає заручника. І ще - примітивними стають його інтереси і поведінка: сховатися, попісяти, покакати, поїсти, поспати. Головне при цьому - не втратити остаточно людського вигляду. Як втриматися? Допомагати хоч кому-небудь, хоч у чому-небудь, а не тільки собі. Ті, у кого, на їхню біду, у заручниках з ними діти, близькі люди, ті врятовані від розпаду душі, від утрати людського обличчя. Але ціною цього “порятунку” можуть стати хвороби стресу, що розтягуються на роки після звільнення заручників, якщо воно відбудеться.

Чого не вдасться уникнути заручникам - це апатичности й агресивности, що виникають у них незабаром. Якщо умови утримання суворі, то вже через кілька годин хтось із заручників починає злобливо спалахувати, лаятися із сусідами, можливо, навіть зі своїми близькими: чоловік з дружиною, батьки з дітьми. Така агресія допомагає “скидати” емоційну перенапругу, але разом з тим виснажує людину. Не “захоплюйтеся” своєю раптовою агресивно-командирською чи суворо-наставницькою гарячністю, вона - відволікання себе від страху.

Багато хто, навпаки, впадають в апатію. Це теж “відхід” від емоцій страху і розпачу. В одних рідше, у инших частіше апатія переривається спалахами безпомічної агресивности. Цілковито цього не уникнути.

Уникнути слід пробудження свого садизму, прагнення, здавалося б, у праведному гніві покарати кого-небудь слабкого, дурного, недужого зі своєї вини, що робить щось не те, що треба. Садизм - звір, що пробудився у душі, що з’їдає особистість, що залишає після себе розтлінність і мерзенність. Ще стережіться бути захопленим садизмом новоявлених лідерів з числа заручників, якщо раптом такі з’являться, не станьте їхнім прихвоснем. “Не відмиєтеся” опісля. Садизм заразний, особливо якщо вся атмосфера пронизана садизмом терору.

У заручників під дулом пістолетів сторожів-терористів, поруч із зарядом смертоносної вибухівки чи з каністрами набридливо тхнучого бензину, при постійній загрозі життю і своїй безпорадності - при всьому цьому у заручників можуть розвинутися шизофренічні явища. Їм може ввижатися, що раптом прийшли на допомогу давно померлі батьки, або вчуватися звуки штурму визволителів, і голоси загрозливих терористів-загарбників, і страшні тварини в темряві.

Не бійтеся - ви не збожеволіли. Це пройде не пізніше, ніж за два тижні після звільнення. Дочекайтеся його. Не втрачайте надії, обдаровуйте нею инших.

При тривалому перебуванні у заручниках, тобто в полоні, у середовищі полонених виникає одна з двох форм соціяльної організації, що завжди з’являються в ізольованих співтовариствах, будь то казарма, експедиція, полон, в’язниця. Для стислости їхнього опису згадаймо тюремний жаргон. Одну з форм називають “закон”, иншу - “бєспрєдєл”. При першій строго регламентуються норми взаємин, ієрархії, розподілу їжі і, що важливо, гігієни особистої і суспільної. Ці норми можуть здаватися витончено ненормальними, але по своїй суті вони спрямовані на виживання групи, ізольованої у згубних, тобто ненормальних умовах. Чи на збереження хоча б “елітарної” частини цієї групи. При другій формі соціяльної організації “правлять” переважно груба сила і низькі інстинкти, що пробуджуються при екстремальній, примусовій ізоляції людей.

Що переможе (нерідко у жорстокій боротьбі) і реалізується - “закон” чи “бєспрєдєл”? Залежить це від душевної сили, інтелекту, життєвого досвіду полонених-заручників. І ще від впливів на них з боку тюремників-загарбників.

Ті, що опинилися у заручниках, поводяться однаково.

1. Нетерпляче відчайдушних від 0 до 0,5% Таких нерозумних може стати набагато більше (до 60%), якщо “нетерплячі” розпалять своєю безрозсудною відчайдушністю “істероїдних”. Прихованих істериків багато серед населення, психічно ослабленого десятиліттями принижень і злиднів.

2. Якщо істероїдним жінкам у критичних ситуаціях властиві плач, голосіння, метання з криками і риданням, то чоловіки-істероїди стають агресивні. Вони відповідають злістю, розлюченістю на всякий тиск, утиск. Чим більше на них тиснуть екстремальні обставини, тим більше в істероїдах опору. Він може стати стійким чи накопичуватися і вибухати. Їхній опір ворогам чи небезпечним обставинам може стати героїчним. Це добре. Для них “героїзм” небезпечний згодом, коли після звільнення починають оспівувати героїв-заручників.

3. У розпал трагедії заручникам найбільш корисні ті з їхнього числа, хто непохитний перед негодами, розумно сміливий і обережний. Стресовий тиск зміцнює їхню стійкість. Вони морально підтримують инших. Їх може бути 5-12% серед заручників. Стійкі допомагають пережити ув’язнення иншим нещасним. Йдіть за ними. Допомагаючи стійким - допоможете собі. Разом з ними знайдете у собі непомічені раніше гордість й інтелектуальну натхненність (навіть якщо вони і ви - “люди не інтелектуальної” праці).

Дослідники заручництва часом помиляються, зараховуючи до “стійких” і “нетерпляче-відчайдушних”, і “агресивних істероїдів”. Як відрізнити “стійких”? Вони малопомітні, їхні добрі справи легко забуваються (щоб тим, кому вони допомогли, не обтяжувати душі комплексами боргу, каяття і заздрости), якщо “стійкі” самі не занедужали комплексом месіянства, не стали згодом “вождями” чи “гравцями”.

4. Серед заручників багато бентежних у своїй прилюдній самітності. Таких 30-50%. Морально подавлені, психічно приголомшені. Їхнє страждання заглушає всі инші почуття, заважає спілкуванню. У таких заручників монотонія тяжкого переживання страху і безпорадности може супроводжуватися шизоїдними явищами. Чим триваліший, сильніший, трагічніший тиск екстремальних обставин, чим глибше психічне виснаження заручників, тим більше з поміж них стають такими, що не знаходять ні в чому і ні в кому підтримки, що шукають порятунки у собі, що знаходять тільки душевні муки. Що їм робити? Їм треба допомагати.

Инші, чим триваліше заручництво, тим більше зближаються з терористами, що їх захопили. Таких два типи.

10-25% роблять це з майже свідомим розрахунком поліпшити хоч якоссь своє існування, зменшити загрозу терору особисто для себе і своїх близьких. Це “поплічники” терористів. Вони не однорідні.

Є вирахувано-розумні. І тільки слабкість, надлам душі чи великий страх за близьких людей штовхає їх до колабораціонізму. У них самовиправдання: “Жертвуючи собою, ми для користи инших пішли служити ворогам. Ми не “зрадники”, а таємні “свої””.

Але є вирахувано-злісні. Служачи ворогам, шукають можливість вивищитися при новому розміщенні сил. І задовольнити свої комплекси. Звичайно, за рахунок слабких заручників, пригноблюючи їх чи, навпаки, милостиво допомагаючи. Останнє їм оргастично приємно, і після звільнення послужить виправданням їхнього пособництва терористам.

5. Нарешті, 20-30%. Чим триваліше їхнє заручництво, тим сильніше вони відчувають ніби родинну близькість з терористами, що їх захопили, поділяючи з ними їхні переживання і ворожість до рятівників.

Ці заручники і після звільнення співчувають загарбникам, захищають їх, навіть арештованих. Небезпека, спільна для терористів і утримуваних ними заручників, спаює, “ріднить” одних з иншими. Легковірним політикам і судовим слідчим колишні заручники починають здаватися “пособниками” загарбників-терористів.

При штурмі обложених терористів виникає не тільки (а) “братерство по крові”, що може бути пролита і ними, і заручниками. У такій ситуації (б) починають діяти рефлекси пошуку захисника (сильного, владного) і (в) виникає психологічна спайка “підвладних” і “володарів”, якщо “володарі”:

- у чомусь рівні з “підвладними”: спільною небезпекою, спільними негодами, спільними здобутками, спільною радістю порятунку від смерті;

- людяно, співчутливо ставляться до “підвладних”.

Чеченці наділені етноархаїчними рефлексами у ставленні до бранців як до поважаної цінности. Вони ставилися до заручників з очевидною доброзичливістю.

За розповідями свідків, у місті Будьонівську чеченці, побачивши початок штурму лікарні, де вони засіли, вкривали і заспокоювали заручників. У селищі Первомайському керівник чеченців Салман Радуєв обходив заручників, заспокоюючи їх, розповідав про останні події.

(г) На відміну від багатьох инших терористів обложені чеченці зберігали дитячу грайливу хвацькість. Голосна трансляція танцювальної музики, що зазвичай породжує в обложених зневіру, у чеченців у Первомайському викликала непідроблену радість і танець. Це підбадьорювало і заручників, “ріднило” їх з чеченцями, будило дитячі рефлекси.

(д) Навіть коли розстрілювали когось із заручників, спрацьовував психологічний механізм за принципом “розділяй і пануй”. Люди, що опинилися у привілейованому становищі, при стресі, як правило, відвертаються від тих, що стали паріями, приреченими, “опущеними” (кримінальний жаргон).

Відчуття “споріднення” із загарбниками-терористами, що виникає у заручників, нагадує (е), інфантильні (дитячі) реакції, що з’являються в деяких людей при стресі: пошуки батька, сильного вершителя долі дитини, батька, “ що карає і милує”, і при цьому залишається “рідним”, більше того, почуття “споріднености” може зміцнюватися при “насильстві на благо покараному”.

(ж) При “синдромі заручника” страх перед терористами і прагнення утекти через “ультрапарадоксальну інверсію” психічних процесів інвертується (змінюється на хворобливу любов і прихильність до терористів.

(з) У цьому є і щось жіноче, що виявляється, коли сила і брутальність самця можуть паралізувати тіло і волю, можуть будити солодке очікування перед злиттям.

Сплав грайливої дитячости і мужности чеченських бойовиків-терористів приваблює, заворожує багатьох, змушує ними пишатися, а когось - і наслідувати їм.

Дарма лають мітичних психологів, що не працюють з колишніми заручниками, аби позбавити їх від синдрому “споріднення” з терористами. По-перше, психологів для цього немає. По-друге, цей синдром дуже стійкий. Він зберігається десятиліттями у російському народі, що був “заручником” у кривавого сталінсько-комуністичного режиму, але зберігає до нього парадоксальну прихильність. Це не втрата історичної пам’яти, не спроба виразити протест супротивникам комуністів, не масова легковажність. Це психобіологічний рефлекс збереження традицій спів-підпорядкованости через жорстокість.

(і) Є думка, що в Будьонівську й инших містах і селищах, де російські війська атакували чеченців, що взяли заручників, в останніх не було й близько “синдрому заручника” з його біолого-психологічними механізмами, описаними вище. Журналіст Андрєй Бабіцкій був із заручниками в Будьонівську, потім під час їхнього переміщення по Чечні аж до звільнення. Він звернув увагу на схожість соціяльно-політичних оріентацій у російських заручників і у загарбників-чеченців. І ті, й инші в недалекому минулому - “совєтські люди”. Для них влада була ворожа. Вона придушувала свободу, права, нерідко і життя своїх підданих. У несправедливості чеченської війни увиразнилося обличчя неправедної влади, що, здавалося, вже пішла. Знову терор проти мирного населення: російського, чеченського, що гине під бомбами. Коли війна під боком, її несправедливість очевидна. У росіян і чеченських людей ті самі емоції, мотивації. У загарбників-чеченців вони актуалізовані загибеллю рідних під залпами російських гаубиць і танків. У заручників-росіян ті ж мотиви актуалізуються, коли в них (і в загарбників) стріляють БеТееРи, гранатомети, що уособлюють російську державу. Опираючи на трагічний пафос свого життя, що гнітилися державою (“життя загинуло у провінційній злиденності, вічному дефіциті усього при совєтській владі, рідкісних святах, затьмарених похміллям... і зараз зарплату не платять”) заручники легко перебудовуються - “за терористів-загарбників”, разом нехтуючи і ненавидячи Владу. Такими можуть стати до 80% заручників.

Більше того, А. Бабіцкій помітив, що російські заручники здатні “підзаряджати” чеченських загарбників ненавистю до військ. Ось чому випадки переходу заручників на сторону загарбників не випадкові. Не випадкова участь бойових груп українських, прибалтійських націоналістів у чеченській війні на боці чеченців. Не бачити таких “етноархаїчних рефлексів” у росіян, українців, чеченців, прибалтів та ін. злочинно, тому що ця сліпота спонукує владу підливати масло у вогонь війни.

При вказаних розбіжностях усі заручники нещасні під гнітом жаху смерти, принижености, безпорадности і повної невизначености долі. Багато хто з них після звільнення потребують психологічної допомоги, а нерідко лікування душевних і тілесних розладів.

Переклала Марта Філь