Тарас Прохасько

Безвідповідальність периферії

Дописи такого ґатунку переважно передбачають вживання фрази “я нiкого не хотiв образити, але...”

Мушу зауважити, що цього разу я зовсiм не намагався нiкого не хотiти образити. Швидше навпаки.

Вже досить давно я отримав вiд редакцiї серйозного та поважного видання запитання про “мiру вiдповiдальности росiйських iнтелектуалiв за теперiшнiй стан суспiльства, який проявився у результатах останнiх виборiв”.

Запитання стало для мене несподiванкою настiльки, що першим вiдрухом була вiдмова навiть вiд таких роздумiв.

Несподiванкою була вiсть про якiсь вибори у Росiї. Несподiванкою було формулювання про “мiру вiдповiдальности” тих, чиєю основною рисою є цiлковита безвiдповiдальнiсть.

Несподiванкою було навiть звернення з таким запитанням до людини, яка не читає росiйських газет та нової росiйської лiтератури, не дивиться росiйського телебачення, яка прочитала бiльшість тих творiв росiйської лiтератури, що передбачала шкiльна програма і яка мала можливість говорити росiйською... Ще й до того, має певне упередження щодо росiйських iнтелектуалiв, бо є настiльки примiтивною, що потребує особистих стосункiв з тим, кому може довiряти.

Не дивно, що весь цей набiр пiдходiв i властивостей врештi обернув первинну реакцiю на зворотну: без мого варiянту спектр вiдповiдей може позбутися якоїсь гранi.

Отож. Передовсiм, росiйськi iнтелектуали, як i все росiйське суспiльство, є явищем периферiйним. Вперше я вiдчув себе щасливим тодi, коли в уже незалежнiй Росiї обстрiлювали райхстаґ. За iнерцiєю наше телебачення ще подавало хронiку цих подiй як щось дуже рiдне. Я ж вiдчував, наскiльки всi цi пристрастi не стосуються нi мене, нi мого найближчого оточення, нi моєї країни. Думаю, що багато громадян України усвiдомили цю периферiйнiсть Росiї тодi, коли нашi солдати не вирушали в Чечню, а бомби вибухали не в наших мiстах. Одне слово, полегшення. Нарештi позбулися цих кровних зв’язкiв.

Щодо росiйських iнтелектуалiв, то перша їхня периферiйнiсть виникає з невiддiльности вiд росiйської влади. Жодне питання, навiть онтолоґiчне, росiйські iнтелектуали не розглядають ширше, нiж у межах державности, геополiтики та свiтового призначення їхньої країни. Це означає, що нiщо напрацьоване росiйськими iнтелектуалами не може мати унiверсального, загальнолюдського значення, якщо не ставити Росiї i росiйського питання у центрi розмірковувань, викликiв, вiдповiдей, вирiшень і вiдчувань.

Єдинороднiсть росiйської влади та росiйських iнтелектуалiв є очевидною не лише тепер, коли “суспiльство опинилося у станi, який задемонстрований останнiми виборами” (я вже встиг дiзнатися і про вибори, i про стан, який насправдi зовсiм не змiнився, бо змiни суспiльного стану в Росiї з нашої перспективи просто неможливi), але й впродовж всiєї iсторiї росiйського iнтелектуалiзму. Навiть найбільш революцiйного. (Мушу визнати, що росiйськi iнтелектуали ставали iнтелектуалами в повному розумiннi цього слова хiба тодi, коли осмислювали античність. Однак, не керуючись при цьому доктринами, канонiзованими актуальною владою.)

Через таку зрощенiсть iз владою виявляється ще одна периферiйнiсть росiйських iнтелектуалiв – тотальна марґiнальнiсть стосовно того, що самi iнтелектуали називають “народом”. Москва менше вiдрiзняється вiд Росiї, нiж росiйськi iнтелектуали вiд росiйського “народу”. Їхнiй конструктивний вплив на цей народ є настiльки мiзерним, що мiру вiдповiдальности за щось, здiйснене народом, можна обрахувати, лише вимiрюючи незроблене самими iнтелектуалами.

Третя, сподіваюся, що не остання периферiйнiсть (не остання хоча би тому, що вже згадують четверту, яка виявляється у вiчному невротичному богошукацтвi) теж є не менше визначальною. Периферiйнiсть стосовно один одного.

Нiколи росiйськi iнтелектуали не були здатнi створити єдностi, яка полягає не в однодумностi, а в можливостi дiалогу. Дiалогiчнiсть як спосiб спiвiснування ще не виробили в Росiї. I iнтелектуали, чиїм основним суспiльним завданням є спонукання до дiалогу, ведення дiалогу, знаходження порозумiння, стали тим чинником, що унеможливлює суспiльний дiалог, бо вони самi не спроможнi до дискусiї, яка передбачала би домовленiсть та усунення проблем, викликаних рiзним баченням.

Росiйськi iнтелектуали вдаються до заяв, прокламацiй i доносiв, проклять, вимог, харизматичних проповiдей, сомнабулiчних одкровень. Инодi всi цi речi не можуть не бути талановитими, але вони водночас не можуть дарувати хоч якогось полегшення нi авторам, нi адептам, нi тим, до кого доходять вiдголоски та перекази, бо вони заперечують будь-який дiалог i спiлкування.

Така-от мiра безвiдповiдальности, яку все ж варто було би вважати чимось зовсiм далеким i незначним хоча би до того моменту, коли їхня неготовнiсть до дiалогу вкотре обернеться чимось вагомiшим, бо дуже екзистенцiйним.