Ігумен Вєніамін (Новік)

РПЦ і проблема модернізації суспільства

Є таке неприємне для російського слуху слово: “модернізація”. У Росії переважає емоційно-смакове сприйняття: є слова “смачні” і “несмачні”. “Модернізація” – без сумніву належить до другої групи слів. Точний (не обивательський!) зміст цього слова – зміна чогось на раціональній, тобто розумній основі. Розум дано людині від Бога, і людина зобов’язана розвивати в собі і застосовувати цей дарунок. Раціональний підхід, як методологічний принцип, став переважаючим у Новий час, в епоху Просвітництва. Коли така методологія починає претендувати на самодостатність, коли мета підмінюється засобами, то виникає раціоналізм. А це вже ідеологія, тобто урізаний світогляд. Але навіщо ж до крайностей доходити? Модернізація в техніці призвела до бурхливої науково-технічної революції, у соціяльно-політичній сфері – до побудови правової держави, виникнення громадянського суспільства (ідея самоврядування) і режиму ліберальної демократії. Ліберальна демократія – це і принцип участи усіх у суспільному житті, і повага до свободи особи при обмеженні волі законом. Цією межею є права людини, як вони викладені в Загальній Декларації Прав Людини й у Конституції РФ. Закон повинен захищати найменшу меншість – людину – від инших людей, суспільства і держави. Безгрішний тільки Бог, всі инші повинні бути підзаконні.

Чи можлива модернізація релігії? На догматичному рівні навряд чи. Однак, релігія – це не тільки догматика, це і соціокультурна оболонка церкви. І ця оболонка цілком піддається модернізації. Наприклад, коли усі важливі питання (у тому числі і фінансові) життя приходу вирішуються не келійно, а на відкритих зборах, коли богослужебні тексти починають звучати тією мовою, якою люди звикли думати, коли середньовічна культурна оболонка стає більш сучасною. Усе це можна назвати модернізацією церковного життя. Якщо така модернізація (відновлення) не відбувається, то релігійне життя стилізується, набуває характеру театральности.

Як свідчить практика, найлегше проходить технічна модернізація, сутужніше – культурна, ще важче – релігійна. У релігійній сфері відносне (соціокультурні форми) часто сакралізується, приймається за абсолютне.

Росія зараз переживає кризу самоідентифікації. Її не було в епоху православного самодержавства, якщо не брати до уваги відомої, дотепер не закінченої суперечки західників і слов’янофілів. Петро I нікого не запитував, а просто поставив усіх перед фактом західної модернізації. Такої кризи не було й в епоху комуністичного самодержавства (якщо не зважати на опозицію дуже нечисленних дисидентів і анекдоти пошепки на кухнях). Не до дискусій було, та й якої-небудь чітко вираженої суспільної думки просто не існувало. Народ, як йому і призначено при автократії і патерналізмі, мовчав, посміхався, пив, а найрозумніші захищали дисертації і вивчали мови (про всяк випадок).

Найбільша православна чеснота “слухняности” була дуже доречною. Хто без слухняности, той з гординею, та й взагалі – “немає влади не від Бога” (Рим. 13:1). Диктаторам ця фраза завжди дуже подобалася. Про те, що означає “коритися більше Богу, ніж людям” (Деян. 5:29), згадували значно рідше. Совєтський варіант слухняности акумулювався у відомих приказках: “ініціатива карається”, “не висувайся” і т.п. А совєтський варіант аскетизму – у всезагальній матеріальній убогості життя. Тут масовидні (не колективістські! Але з огляду на сформовану термінологію будемо вживати старий термін “колективізм”) цінності (наприклад, спільний інтерес “зміцнювати державу”) переважали над особистісними. Звідси – повна байдужість суспільства як до індивідуальних трагічних доль, так і до доль цілих груп людей: скажімо, Чечня, біженці. Людина вважалася гвинтиком, а незамінних гвинтиків, як відомо, не буває. Сьогодні загальна апатія розрослася до майже повної байдужости і до своєї долі.

Православна соборність (хомяковський термін) – це теж колективізм, але у Христі. У Росії була соціяльно-релігійно-політична доктрина, виражена в цільовому ідеалі “симфонії” (гармонії) Церкви і держави (запозичена у Візантії разом із православ’ям) і у відомій уваровській тріаді “православ’я, самодержавство, народність”. Цар, імператор розглядався як “батько вітчизни”, навіть як представник (помазаник) Бога на землі. Держава – як певне відображення Царства небесного, а народ –  як діти нерозумні. Заворожлива картина, багатьом людям вона здається природною. Це вам не якась нудна демократична “усрєдніловка” з поділом влади. Сучасною мовою це називається “патерналістським сакральним інтеґризмом”. Закінчується все це погано, а іноді – дуже погано, але не відразу. Зневага важко вловимою “ефемерною” свободою виявляється, в остаточному підсумку, смертельною.

Домігшись у 1548 р. автокефалії (незалежности від Константинополя), Російська Церква остаточно впала у залежність від місцевої влади. Приклад митрополита Філіпа, вбитого за наказом Івана Грозного, вбивства архієреїв при Петрі I – усе це навчило російське духівництво покірности і слухняности перед державною владою.

У 1917-му не виявилося жодного серйозного імунітету проти комунізму. Це був єдиний випадок у Росії, коли реформа йшла не зверху. Але замість благодатної соборности одержали явно не-благодатну колгоспну, табірну зону. Міту благодатного колективізму піддалися і деякі східні країни (не без совєтської, звичайно, допомоги) – Китай, Північна Корея, В’єтнам, Камбоджа, деякі країни третього світу – Албанія, Куба, дехто в Африці. Це не географічний Схід, а соціяльний, якщо визначати Схід за соціяльною характеристикою схильности до колективізму. Згадаємо, що масовидний колективізм – це найстарша форма людського спільножитку, де комунальні цінності придушують особистісні, а термін “комунізм” відображає цей аспект буквально. Не випадково сьогодні комуністи раптом возлюбили “соборність” і потягнулися до православ’я, до державности, а демократи дивляться на цей симбіоз з підозрою. Бог, як це часто буває, тут ні до чого.

Єдиним серйозним імунітетом проти усіх видів колективізму виявися відрефлектований (рефлексія наявна при самоусвідомленні) західний персоналізм – повага до людської особистости та її відносної автономности. Тому комунізм не прижився на Заході. Як сказав Пушкін, “самостоянье человека – залог величия его”. До колективів і великих держав ця велич людини не має істотного стосунку. У нас же, з легкої руки слов’янофілів, західний персоналізм прийняли за еґоїзм, а західний раціоналізм (методологію послідовного продумування питань) – за дріб’язкову ощадливість і формалізм (у праві та економіці). Слов’янофіли мислили не в категоріях “нудного закону”, а в категорії надихаючої благодати і любови. Влаштували, як то кажуть, безпрограшний конкурс гасел. Хто ж проти любови? А любов у соціяльній сфері – це “соборність”.

Періодично Европейська частина Росії потрапляла під вплив західної модернізації, в основному технічної, почасти культурної, але не соціяльної і не політичної. Ренесанс і Просвітництво були в Росії лише у небагатьох ізольованих головах. І Петро I, і Сталін, по суті, творили тоталітарного політичного монстра за взірцем східних деспотій. Тяга до лампочок (Ілліча) перемінилася лише на тягу до комп’ютерів. Балети і шахи були декоративною прикрасою системи. Але соціяльно-політична структура країни мінялася мало.

Особливо це вплинуло на соціяльну структуру і психологію, на масове переселення людей із сіл у міста, що так і не переставали бути по-сільському засміченими. Російське суспільство за своєю психологією залишається традиційним, степовим. Величезні території відіграли далеко не ліпшу роль. Ще Чаадаєв писав, що ми живемо в містах, як кочівники (“Первое философическое письмо”). Петро I перетворив православ’я в релігію для села. Саме сільських жителів почали називати “християнами”, тобто селянами. Бороди в духівництва і хустки в жінок надовго стали майже обов’язковими в православ’ї.

Сталін утилітарно підійшов до Православної Церкви, у своїх інтересах легалізувавши і водночас перейменувавши її з “Православної Російської” у “Російську Православну Церкву” (РПЦ). Це відбулося на стадії переродження інтернаціоналістичного більшовизму в націонал-більшовизм. Сталін втягнув Православну Церкву в “холодну війну” із Заходом. На ювілейній Православній конференції у Москві (у 1948 р. виповнилося 500 років автокефалії Російської Церкви) православні ієрархи дружно таврували західний екуменізм і Папу Римського як “посібника імперіалізму”. Що робив з Церквою комуністичний режим, добре відомо. Церква була для нього насамперед вивіскою для омани Заходу, якій він охоче піддавався. У 1961 р. при Хрущові, усупереч рішенням 1948 р., комуністична влада змусила РПЦ вступити в головну міжнародну екуменічну організацію – Всесвітню Раду Церков, розглядаючи це як “дах” для своєї діяльности на Заході.

Коли тоталітарний комуністичний монстр, в основі якого була колективістська соціяльна парадигма, рухнув під власною вагою, виникла проблема національної самосвідомости. Люди одержали певні свободи, за які вони не боролися (а тому готові у будь-який момент від них відмовитися). Але все-таки – що робити? Починати будувати нову вавілонську вежу (багатоповерхову комуналку) чи подумати про инші схеми розвитку?

Зазначимо, що в нас є конституція – західна за своєю базисною філософією. Це філософія гуманістичного персоналізму, згідно з якою держава існує для людини, а не людина для держави (див. ст. 2). Стосовно держави існує, на відміну від особистости, презумпція вини, її влада повинна бути розділена на три основні гілки: законодавчу, судову, виконавчу. В умовах гласности (свободи ЗМІ) стає неможливою узурпація влади і значно зменшуються зловживання. Громадянське суспільство через неурядові організації контролює державу як структуру й утримує її. Держава може навіть не мати засобів масової інформації (як, наприклад, у США).

Очевидно, що конституція в Росії не є результатом розвитку російської соціяльної думки, не укорінена в соціяльно-етичних цінностях, вона не вистраждана. Перша російська конституція була прийнята більшовиками, що і не збиралися її дотримуватися, і сприймали її лише як засіб легітимації. Конституція в Росії ніколи не була основним законом прямої дії. Її не знали і не читали, як не читають і зараз. Більшість її статей – декларації, а ніякі не закони.

Сьогодні знову наростають антизахідні настрої, але це ніби про всяк випадок. Серйозних підстав сердитися на Захід немає, тим паче, що він нас годує, постачає комп’ютерами й оргтехнікою. Народ же хоче не комунізму, не лібералізму і взагалі жодного “ізму”, а елементарного порядку. Однак, цей порядок не асоціюється з ліберальними цінностями. Швидше, з чимось сталінсько-брєжнєвським, звичним. Якби сьогодні прийшов диктатор, він не зустрів би серйозної опозиції. Достоєвський у своїй знаменитій пушкінській промові (на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві) назвав російську людину універсальною надлюдиною, що легко засвоює західні ідеї. Але є одна ідея, що вперто відкидається російською свідомістю. Це правовий лібералізм, що лежить в основі багатьох конституцій, зокрема і російської. У цьому неприйнятті – вплив Азії, де ніколи не розуміли, як особистість (частина) може позиватися з колективом (цілим).

Може, у Росії дійсно якийсь свій шлях, про що невпинно нагадують наші нові “патріоти” і “евразійці”? Ну не розуміє вона концепції прав людини! Ну не хвилюють її жахливі умови у в’язницях і дитячих будинках, побиття молодих людей в армії, як не хвилюють і долі тисяч біженців, що вмить стали пасинками у своєї батьківщини-матері. Нас тут взагалі мало що хвилює, ми не неврастеніки які-небудь! Жодних “пташок” нам теж не шкода! Одним словом: Москва сльозам не вірить, і баста!

Але... подібні проблеми є скрізь, де немає правової держави, де немає поваги до окремої людської особистости, де існує право сили, а не сила права. Це, звичайно, країни третього світу. Пригляньмося до них – і побачимо щось дуже знайоме за психологією. Ті ж спроби видати нестаток за чесноту (мовляв, за духовність страждаємо!). Так що ж ми – Схід? Треба вирішити-визначитися з ким дружити.

Однак, як не бадьоряться всякого роду заєдінщікі, инших механізмів захисту людської особистости, крім ліберально-правових, людство поки не придумало. Варто повторити, що лібералізм – це не соціяльний кисіль, що породжує анархію, а твердий порядок, але тільки там, де він повинен бути (не можна красти у жодній формі, убивати, шкодити иншим). Сфера ж духовно-релігійного, політичного і законного економічного самовираження особистостей нічим не повинна бути обмежена, крім прав инших особистостей, що також обумовлено в законі. Чи російський лібералізм – особливий? Чи він у нас анархізмом називається?

Фактична відмова від конституціоналізму і парламентаризму неминуче відкине нас в епоху тужливого соціялізму з картково-пайковою системою і з населенням, що тихо спивається. Навіть епохи ударних будов уже не буде. Неоевразійским геополітичним романтикам “свого шляху” слід це твердо запам’ятати. Вони вже добалакалися до нашої богообраности: мовляв, Росія – “вісь світової історії”, не більше і не менше. А що ми злиденні і без валюти – так це ознака духовности. Даруйте, але хотілося б знати заздалегідь, скільки очікується політв’язнів у міру просування цим “своїм шляхом”? Чи добродії хочуть стати наглядачами в системі? Чи очолити комітети “духовних відроджень” і “духовної безпеки”? Те, що нам східне язичество ближче західного християнства, зрозуміло вже з праць евразійців 20-х років (не треба нових евразійців читати) чи з нещодавнього закону “Про свободу совісті і релігійних об’єднань” (1997). З усієї російської релігійної філософії лише комуно-язичеське евразійство, створене не без допомоги ОГПУ, виявилося необхідним.

Є ще одна дуже цікава категорія начебто православних, що ратують за теоцентризм і вертикалізм, а відтак дорікають Заходу в антропоцентризмі і, відповідно, у горизонталізмі і бездуховності. Начебто це звучить дуже непогано. Дійсно, для віруючої людини у центрі світогляду перебуває Бог. Але християнський Бог особливий. Він закликає йти до Нього не прямо, а через любов до людей, сприймаючи їх як створених за образом і подобою Його. Любов до Бога виявляється неможливою без любови до людей, бо инакше може утворитися нова фундаменталістська “партія Бога” на православний лад. Пороху на це, звичайно, уже не вистачить, але крові людям попсувати можна багато.

У РПЦ теж з’явилася –чи не вперше за всю її історію – можливість адекватного соціокультурного самоусвідомлення в умовах свободи. Можна згадати, що християнство, утверджуючи свободу особи, спонукує нас не до древнього колективізму і патріотичної єдности, а до особистісного самоусвідомлення, до відповідальности і до поваги инших людей, теж створених за образом і подобою Божою, теж обдарованих свободою. Саме християнство дає серйозну основу примату особистости над будь-якими спільнотами і колективами, праву на несхожість, тобто правам людини. Ця думка манівцями просочилася навіть у нашу конституцію (ст. 2).

Відомо, що Церква повинна служити не народу і тим більше не державі, а Христу, Який і є її Главою. Але якщо у суспільній свідомості відсутній особистісний вимір, то і Церква, що складається з тих же членів суспільства, опиняється перед тією ж проблемою особистісного самовідчуття, тобто з дефіцитом дорослих людей, відповідальних перед Богом, суспільством і один перед одним. Виникає питання: на яку систему соціокультурних і політичних цінностей може орієнтуватися сучасна Церква? На архаїчну патерналістсько-колективістську чи на більш персоналістичну, що відповідає новому етапу розвитку нашого суспільства? Приречено впадати у фактопоклонство, у нове “православ’я, самодержавство, народність”, мовляв, “ми взагалі такі”, і “батогом обуха не переб’єш”? Називати саме це “реалізмом”? Чи спробувати все-таки народу виразно пояснити, що таке правова держава, де існує верховенство закону, перед яким усі рівні (за аналогією з верховенством Бога)? Такий закон – це ніби “світський Бог” для всіх громадян, незалежно від їхнього віросповідання.

У нас зрозуміли, що таке клани, олігархи, але поки ще не зрозуміли, що таке правові закони, а не просто закони. На Захід нам рано кивати: там, мовляв, є і монархії, і державні релігії. Це, даруйте, політична маніловщина. Там за права людини сторіччями боролися. У нас же нова примара бродить, ми, схоже, без них не можемо. Ця примара – “візантійська симфонія”. Історія, як відомо, нічому не вчить, але нас історія особливо нічому не навчає. На Заході розуміють, що таке право людини, і добре, на відміну від нас, розуміють. Чому б цьому не повчитися? Ні, подавай нам тепер православних президентів, якщо царів уже не можна. Судячи з останніх соціологічних опитувань, ми ще самі твердо не вирішили, куди нам рухатися: повертатися в рідний “комуністичний Єгипет”, згадуючи про мітичну соборність, чи на свій страх і ризик продовжувати продиратися в землю обітовану, до волі? Здається все-таки, що християнство спонукує нас до останнього. Як сказав той же поет: “Спочатку ця ідея (ідея Христа. – В.Н.) була монархічною, потім вона стала республіканською”. Нас чекає християнське осмислення демократії і персоналізму. Чи вступить нарешті Росія у Новий час? Це питання залишається відкритим.

Переклала Марта Філь