Стівен Вайт
Ян Мак Алістер
Путін і його прихильники
У посткомуністичний період Росія занепадала за майже усіма параметрами.
Внутрішнє виробництво постійно скорочувалося аж до кінця 90-их, міжнародні
зв’язки розпалися, а кожен третій громадянин Російської Федерації опинився
за межею бідности. За даними Світового Банку, наприкінці 90-их Росія
все ще залишалась 12-ою економічною потугою світу, проте вона опинилась
позаду Нідерландів та Північної Кореї, а дохід на душу населення впав
до рівня таких країн, як Малайзія, Ботсвана та Південно-Африканська
Республіка. Міцні вислови оглядачів західних газет, на кшталт “Верхня
Вольта з ракетами”, котрі видавались принизливими та перебільшеними,
почали відображати істинний стан речей. Справді, кількість населення
постійно зменшувалась, а сама держава розпадалась мірою того як окремі
республіки та реґіони “брали стільки суверенітету, скільки могли заковтнути”,
водночас центральна влада все важче і важче впроваджувала прийняті нею
рішення, ба навіть податки збирала з великими труднощами. У своєму першому
президентському посланні Владімір Путін, екстраполюючи ці тенденції,
попереджував, що Росія може деградувати до рівня навіть не другосортної
– третьорядної світової потуги.
Не виглядало, щоб правлячий клас Росії міг чи прагнув зупинити цей,
як видавалося, неухильний занепад. Між березнем 1998 (коли “впав” Віктор
Черномирдін) і серпнем 1999 (коли Владімір Путін, мало знаний на той
час шеф служби безпеки, замінив Сєргєя Стєпашіна) змінилось п’ять прем’єрів.
Становище Єльцина, який мав проблеми зі здоров’ям, похитнулось: рейтинг
різко впав (1.8 за десятибальною шкалою наприкінці літа 1999); більше,
ніж дві третини опитаних були готові особисто брати участь у акціях
з вимогою його відставки. Вкрай стурбований Кремль уважав, що урятувати
свої позиції та зберегти особисту свободу можна лише спровокувавши масові
заворушення (спроба винести Леніна з мавзолею могла б відволікти увагу
мас), чи, принаймні, віднайшовши можливість відкласти вибори, що мали
відбутись улітку 2000-го. Із початком нової Чеченської війни різко зросла
популярність Путіна, проголошеного офіційним спадкоємцем Єльцина; багато
хто вважає, що пов’язана з чеченцями загроза була штучно роздмухана
цинічним Кремлем, що мав на меті підвищити рейтинг протегованого кандидата.
Популярність Путіна зросла блискавично: у серпні 1999 його бачили президентом
усього 2% виборців, а наприкінці року він збирав уже 50% голосів; ще
більше людей йому довіряло та симпатизувало.
Путін переконливо переміг у першому раунді виборів, що відбулись у
березні 2000 після несподіваної відставки Єльцина. Майже всі підтримали
його новий уряд, покликаний зупинити, і навіть розвернути назад тривалий
і, як видавалось, неуникний розпад та занепад Росії. Населення продовжувало
з тривогою слідкувати за новим президентом. Проте економіка швидко зростала,
а нова адміністрація стала більш наполегливо відстоювати національні
інтереси у відносинах із світовою спільнотою. А головне – відновилась
центральна влада всередині самої Росії. “Антитерористичну операцію”
у Чечні розширили; законодавство всіх республік та реґіонів узгодили
з федеральною конституцією; сім новостворених федеральних округів очолили
призначені президентом представники. Проте, надто багато у цих реформах
залежить від величини владних повноважень президента, а їм уже зростати
нікуди. Отже тепер, наприкінці його 4-річного терміну, запитуємо: хто
він, Владімір Путін? Чому його підтримує народ? Чи справді він винайшов
формулу влади, застосувавши яку утримає ту “консолідацію”, що її вважав
основним досягненням першого року своєї каденції?
Феномен Путіна
Путін, без сумніву, є “вибором народу”, адже його електоральна база
досконало відображала суспільство в цілому, була його статистичним зрізом.
Повиборні дослідження свідчили, що серед прихильників Путіна жінок
було трохи більше, ніж чоловіків, та демонстрували рівномірний розподіл
за віком із невеличкою диспропорцією на користь старших вікових груп
яка, проте, була меншою ніж серед прихильників Зюганова. Водночас, розподіл
адептів Путіна за рівнем освіти був досконало рівномірним; серед його
виборців було багато колишніх членів КПСС, як також і людей, які до
партії ніколи не належали. За нього голосували виборці з різним рівнем
прибутку, переважно люди середнього достатку; за критеріями власної
оцінки виборцем рівня добробуту його родини, за місцем проживання (у
місті чи в селі) та по країні в цілому теж спостерігали рівномірний
розподіл.
Множина прихильників Путіна не просто творила досконалий зріз суспільства
в сенсі об’єктивних соціологічних характеристик – вона об’єднувала
людей із схожими політичними поглядами та подібною громадянською позицією.
У повсякденній рутині державного життя його симпатикам незрівнянно більше
подобався порядок, ніж демократія – так само, як і решті громадян Росії.
Вони віддавали перевагу консолідації суспільства навколо таких цінностей
як стабільність, закон і порядок – як і инші виборці, принаймні, у дуже
схожих пропорціях. Прихильники Путіна черпали натхнення головно у родинному
житті (як і електорат в цілому); вони були більше незадоволені ситуацією
у Чечні, ніж станом економіки держави (знову ж таки, як і більшість
росіян). Більше того, вони були задоволені або незадоволені власним
життям точнісінько так само, як і инші громадяни з правом голосу. Направду,
було дуже багато спільного між прихильниками Путіна та його супротивника-комуніста
– обидві групи підтримували війну в Чечні та державну власність – та
й взагалі у передвиборних програмах Путіна та Зюганова було багато однакових
положень і, фактично, кожне додавало голосів їм обом.
Роком пізніше відбулось голосування, набагато більш “пам’ятне” для
Путіна ніж президентське. Проте, за даними проведеного нами у квітні
2001-го загальнонародного дослідження, Путіна продовжували підтримувати
всі групи виборців. Справді, значення соціоекономічних змінних, які
ми використали, щоб порахувати, яким буде рейтинг Путіна у березні 2000,
показують, що його електоральна ріка живилась з широкого розмаїття випадкових,
майже нічим не об’єднаних, джерел. Значення десяти параметрів (від демографічних
факторів, таких як вік та стать, до гуманітарних характеристик, як
от освіта та рівень доходів) прогнозують лише 2% від повної зміни рівня
електоральної підтримки Путіна, тоді як решта 98% виникає невідомо звідки.
Виборець не мав бути атеїстом – це було статистично важливим лише для
передбачення того, проголосує він за Путіна чи ні – але й це в кінцевому
рахунку вплинуло слабо. Відсутність соціоекономічного зразка, що мав
би лежати в основі визначення електоральної бази Путіна (за винятком
незначного за наслідками фактору релігійности) наводить на думку, що
не існує типового “Путінського виборця”, на якого новий президент міг
би орієнтуватися у прийнятті рішень та при виборі політичного курсу.
Отриманий нами зріз множини прихильників Путіна – широкий, такий,
що майже співпадав із структурою суспільства – мав свого відповідника
у нечіткому, неясному, всеохопному образі нового президента. Путін не
приймав зобов’язань перед жодною політичною партією, і більше половини
опитаних не знали, куди його віднести – до лівих, правих, чи центристів.
Як стверджував соціолог Юрій Левада, Путін був своєрідним “дзеркалом,
у якому кожен – комуніст чи демократ – бачив те, що хотів і чого очікував”.
Члени досліджуваних нами репрезентативних вибірок описували його як
розумного, компетентного, фізично та психічно здорового чоловіка,
який добре зберігся, чесного та шанованого за кордоном. Прихильники
Путіна звертали увагу на його твердість, характеризуючи його як “настоящего
мужика”, вольову та рішучу людину; жінки зауважили “чоловічу посмішку”
(як сказав один з учасників опитування, “ми звикли до амебо-подібного
чоловіка, але він є чимось зовсім иншим ”). У той же час і прихильники
Путіна, і його опоненти погоджувалися, що про нового президента важко
сказати щось певне, бо він прийшов до влади внаслідок серії закулісних
домовленостей і не був замішаний у публічних скандалах. Дехто описував
його як “темну конячку”, “неопізнаний об’єкт” чи, навіть, як “чорний
квадрат” Малєвіча. Говорили про його жорстокість, підступність та непередбачуваність.
Впродовж першого року правління Путіна його репутація зазнала кількох
ударів, зокрема, внаслідок трагедії “Курська” у серпні 2000-го, на яку
він прореагував із запізненням і (як дехто вважав) неадекватно. Обговорюючи
з російськими журналістами наслідки першого року своєї каденції, Путін
наполягав, що “від мене нічого не залежало”, проте визнав, що був заскочений
інцидентом з “Курськом”. “Курськ”, проте, мало вплинув на становище
президента, так само як і захоплення контролю над комерційним телевізійним
каналом НТВ навесні 2001 – ця акція загрожувала свободі слова, але “у
ній, на думку більшости населення, Путін не брав активної участи”.
На думку деяких аналітиків, Путін став “тефлоновим президентом” – популярним,
що б він не робив. Опитування громадської думки свідчили про стабільну
70% підтримку – вищу за ту, що забезпечила йому обрання на пост президента
Росії ; у 2001 він втретє поспіль став “людиною року”, а його безоглядно
рішуча поведінка під час кризи з заручниками у жовтні 2002 була винагороджена
майже всенародною підтримкою. За кілька місяців до завершення свого
першого терміну на посту президента Єльцин не мав шансів бути переобраним.
Не видно жодного політика, який би міг кинути виклик Путіну, чи то наприкінці
його першої каденції у 2004 році, чи пізніше, якщо термін його перебування
на посту продовжать за межу, визначену конституцією.
Творення президентського іміджу
Майстерні іміджмейкери теж внесли свою частку у той надзвичайно високий
рівень суспільної підтримки, яким втішався Путін. Одним із відносно
нових підходів, що підняли його популярність, були “прес-конференції
у віртуальному просторі”. На першій, через рік після свого обрання на
пост президента, Путін у он-лайновому режимі відповідав на запитання,
що надходили від трьох різних інтернетових служб. Наступна, що відбулась
наприкінці 2001 на трьох основних державних телеканалах, викликала ще
більший суспільний резонанс: надійшло більше двох мільйонів запитань
та коментарів. Цей “діялог з країною” не мав аналогів у світі. Більшість
дзвінків стосувались соціяльних проблем – пенсійної реформи, цін на
комунальні послуги та різноманітних пільг – проте були й инші, більш
гострі: про криміналізацію органів правопорядку та загрозливо широке
розповсюдження наркотиків. За даними опитування, більш ніж половина
населення країни бачила щонайменше половину передачі, і більша половина
глядачів (54%) була задоволена з того, як президент відповідав на запитання.
Інформація про приватне життя Путіна та опис його дитинства теж робили
його образ більш привабливим. Півгодини щоденно президент присвячував
плануванню роботи (що, звичайно, контрастувало із звичками його попередника);
опублікував, у співавторстві, працю з історії та теорії дзюдо, не дивлячись
на те, що вона розкрила певні тактичні прийоми з його арсеналу політичної
боротьби (маються на увазі одкровення на кшталт “людина падає, коли
втрачає рівновагу і не може її відновити”). У инших повідомленнях розповідалося
про раннє дитинство майбутнього президента, причому наголошувалось на
якостях, характерних для забіякуватого, некерованого, “вуличного” хлопця.
Наприклад, тітка з Рязані розповіла “Комсомольской Правде” про те,
як одного разу маленький Вова видряпався на зовнішнє підвіконня їхньої
квартири на п’ятому поверсі, иншого разу впав у воду під час риболовлі
– щастя, що вже вмів плавати, бо це було справжнє “водохреща”. Однокласники
Путіна тяжіли до спогадів про його унікальну здатність ув’язуватись
у бійки, хоча згадали також як майбутній президент владнав усі сумні
формальності після несподіваної смерті свого шкільного товариша, та
про те, як із своєї першої зарплати купив матері торт – найбільшого
з усіх, що продавались у крамниці.
Образ Путіна продовжували прикрашати у серії біографічних досліджень,
що почали з’являтись чи то в перший, чи в другий рік його президентства.
Вчителька німецької, у “спогадах про майбутнього президента”, згадувала
про Путіна як про учня із скромними досягненнями, котрого одним з останніх
прийняли в піонери, та котрий, як виявилось згодом, мав “гострий та
бистрий розум, чудову пам’ять та був винятково допитливим”. Детальніші
дослідження з’явились з-під пера російського журналіста Олега Блоцкого.
Він використав фотографії, особисті архіви, інтерв’ю самого президента
і його дружини, на які ті погодились, судячи з усього, не дуже охоче.
Перший з трьох планованих томів поглиблював імідж тендітного, проте
рішучого юнака, котрий не вагається захищати свої інтереси, якщо визнає
це конечним. Путін признався Блоцкому, що його виховувала вулиця, де
він “жив, як у джунглях”. Там він засвоїв важливий урок: задля перемоги
“у кожній бійці чи сутичці слід іти до кінця так, ніби це остання, вирішальна
битва”. Другий том, опублікований у 2002-му, підкреслював твердий, з
присмаком чоловічого шовінізму, характер президента. “На жінці лежить
вся хатня робота”, сказав він якось своїй дружині, та “Не слід хвалити
жінку, коли не хочеш її зіпсувати”. Не дивно, що Людміла Путіна призналась
Блоцкому, що чоловік “випробовує її постійно впродовж усього їхнього
спільного життя”.
З’явились навіть ознаки виникнення культу особи. Через рік після
обрання робітники однієї з ливарень на Уралі виливали погруддя нового
президента. На одній із ткацьких фабрик цього ж реґіону виготовляли
килими з його портретом у золотому овалі. У музеї Магнітогорска експонується
спецодяг, у якому Путін оглядав одне з підприємств. Тимчасом фабрика
у Челябінську почала продукувати годинники з парсуною Путіна на циферблаті,
місцевий кондитер продавав торти аналогічного дизайну, у місті відкрили
“Бар Путіна”, де подають шашлики “владна вертикаль” та молочний коктейль
“коли Вова був маленьким”. У повісті “Президент” описано нашвидкуруч
скомпоновану фантастичну історію про “настоящего мужика”, що єдиний
живим повернувся з небезпечної виправи до Чечні; опера “Моніка в Кремлі”
написана на не менш неправдоподібний сюжет про шпигунку ЦРУ, заслану,
аби спокусити російського президента. Проте її перевербовує ФСБ, а у
фінальній сцені вона виходить заміж за приставленого до неї охоронця.
Тимчасом одна жіноча рок-група випустила диск “Штурм повітряних трас”
із синглом “Хтось, схожий на Путіна” (цей “хтось” не п’є і “не буде
мене кривдити”). П’ятдесятиріччя Путіна стало приводом для подальшого
звеличення його персони: одні читачі “Арґументів і фактів” уявляли
свого президента з самурайським мечем та у відповідному одязі – “воїном,
що трощить кого хоче і коли хоче”; инші вбачали у ньому “мою любов”
і навіть “мою дитину”.
Усіх перевершило сільце Ізборск недалеко від Санкт-Петербурга, у якому
президентський кортеж здійснив якось незаплановану зупинку. Відвідувачам
пропонують відвідати місця “де Путін купив огірок”, “де Путін скинув
маринарку і спробував води з джерела”, та “де Путін торкнувся дерева
і загадав бажання”. В Іркутску у квітні 2002 продали з аукціону крісло,
на якому він сидів під час відвідин цього міста; дерево, яке він посадив
у Санкт-Петербурзі як офіційна особа з міської адміністрації, тепер
прикрашає декоративну тарілку; лижні спуски та церкви масово перейменовують
на його честь. Не зостались без роботи і придворні живописці. Один зобразив
Путіна, що загадково сидить під “Чорним квадратом” Малєвіча; инший,
Нікас Сафронов, компілюючи “соцреалізм, Візантійську велич та давньоруські
билини”, зобразив президента на тлі країни, розстеленої у нього під
ногами. Ще один портрет, Алєксандра Окунєва, виконано у стилі ранніх
зображень Лєніна – “з привітною посмішкою, розумним виразом обличчя
та авторучкою у руці”. Сафронов, художній директор еротичного журналу,
розпочав малювати портрет у 1999, будучи переконаним, що малює майбутнього
президента. Після березня 2000 “грандіозна кількість посадовців” замовила
копії картини для своїх кабінетів. (Як сказав якийсь скульптор “Аргументам
и фактам”, життя немилосердне до митців і вони мусять “використовувати
кожну можливість”.)
Виявилось, що президент втішався високим рівнем підтримки жінок,
хоча у ранніх публікаціях йому закидали “брак сексуальности”. “Правда”
повідомила про прикрий випадок у Ярославлі, де виявили “нову категорію
пацієнтів – жінок, до божевілля закоханих у президента Путіна”. Людміла
розпочала колекціонувати газетні публікації про президента, коли їй
було далеко за тридцять, і назбирала грубу паку, яку зберігала під ліжком
у замкненій скрині. Вона просила чоловіка вимкнути телевізор, коли
Путін виступав по радіо, а через два тижні “як засліплена” сиділа перед
телевізором, по якому показували його інтерв’ю, і навіть не встала
нагодувати чоловіка, котрий голодний прийшов з роботи (вони так посварилися,
що не розмовляли три дні). Врешті-решт вона перейшла жити до дитячої
кімнати, у якій повісила портрет президента; розлючений чоловік зірвав
його і кинув на підлогу. Людміла розридалась і впала в такий розпач,
що довелось звернутись до приватного психіатра. Той пояснив, що цей
випадок зовсім не є унікальним: жінки вбачають у Путіні “суперчоловіка,
ідеального партнера”, котрий “ніколи не зрадить і не помре від горілки”
(лікар сподівався, що Людміла “незабаром віднайде втрачену рівновагу”).
Визначення рейтингів президента
Рейтинги Путіна були, безумовно, високими – настільки високими, що
їх деколи навіть називали “туркменськими”. Але вони були також і оманливими.
Почнемо з того, що з усіх типів оцінювання діяльности президента рейтинги
давали найвищі результати; вони залишались такими навіть після падіння
із свого 80% пікового значення у січні 2000. При проведенні опитувань
Всеросійський центр дослідження громадської думки просить пересічних
росіян назвати “5-6 політичних діячів, котрим вони довіряють найбільше”.
На середині третього року своєї каденції Путін із 41% був на першому
місці. Бачимо, що відбулось падіння з 49% на момент обрання, а майже
половина опитаних не довіряла жодному з політиків чи відмовилась відповідати
на запитання. Дещо більш стійким параметром є відсоток тих, хто готовий
голосувати за Путіна якщо вибори відбудуться “цієї неділі”, але це менше
за кількість тих, хто був готовий вчинити так у березні 2000, коли його
підтримувала не більше, як третина виборців. Але це були оцінки Путіна
як особи, як державного діяча; вони не стосувались того, як він керує
країною. У цьому сенсі ставлення суспільства було набагато стриманішим.
У ході опитувань Всеросійський центр дослідження громадської думки
регулярно просить дати загальну оцінку діяльности уряду, а саме: як
респонденти за десятибальною шкалою оцінюють президента, прем’єр-міністра
та парламент? На третій рік урядування Путін мав загрозливі 5.9 – більше,
ніж у парламенту, але не набагато більше, ніж у прем’єр-міністра (4.4).
У наступному пункті опитування ВЦІОМ запитував пересічних росіян, чи
збулись надії, що вони пов’язували з новим президентом. Виборці розділились
на дві майже однакові групи: 48% були в цілому задоволені, а 46% – розчаровані.
Чи росіяни погоджувались з президентом, чи підтримували його в цілому?
Згідно з результатами опитувань, лише 17% “повністю поділяють його погляди
і підходи”. Більший відсоток (27%) офірує більш умовну підтримку, залежно
від того, чи він “продовжуватиме підтримувати демократичні та ринкові
реформи”. Инші 17% підтримають, “коли не буде прийнятної альтернативи”.
Близько 10% не люблять Путіна але “сподіваються, що він є добром для
Росії”, а 12% за жодних обставин не поставлять його на перше місце.
Деякі причини такого ставлення прояснились, коли пересічних росіян
попросили оцінити діяльність Путіна у низці галузей політичного життя.
Вони вважали, що президент досяг найбільших успіхів у справі відновлення
авторитету Росії на міжнародній арені. Певний консенсус спостерігався
також щодо того, що він успішно відновлював порядок всередині країни
– йшлося про посилення контролю федерального центру над реґіонами,
заходи проти олігархів, та спроби знизити рівень організованої злочинности.
Але було певне занепокоєння долею політичних свобод, спричинене переслідуванням
незалежних засобів масової інформації та просуванням на ключові пости
у його адміністрації осіб, пов’язаних з Путіним довгою спільною службою
у КГБ. Мало вірили у те, що Путін зможе пришвидшити темп економічного
зростання та відновить доперебудовний рівень життя рядових росіян; ще
менше було тих, хто уважав, що він успішно поборював чеченських повстанців
чи знайшов якесь політичне розв’язання проблеми Чечні. Безперечно,
екстраординарний ріст його популярности значною мірою пояснювався обіцянкою
швидкого розв’язання проблеми Чеченського тероризму (“мочить в сортире”);
криза з заручниками у жовтні 2002 показала, що таке розв’язання, таке
ж швидке, як і коштовне (в сенсі людських життів), триватиме й надалі.
Результати опитувань репрезентативних груп також свідчать про поступову
ерозію тієї безоглядної підтримки, якою Путін втішався на момент обрання.
Спочатку були певні надії на те, що новий президент виконуватиме передвиборні
обіцянки та зреалізує свій потенціал лідера. Але після “чорного серпня”,
коли затонув “Курськ”, а телевежа в Останкіно була пошкоджена вогнем,
почали виникати запитання, радше на рівні підсвідомости, ніж усвідомлювані.
Не виглядало, щоб війна у Чечні була близькою до успішного завершення,
боротьба з олігархами була якоюсь спазматичною, а реформування державних
структур не дало очікуваних результатів. У річницю його обрання члени
репрезентативних вибірок не бажали і далі “дивитися і чекати”; зростають
нарікання на те, що Путін “вже цілий рік при владі”. Ті, хто голосував
за нього минулого року, почали ставитися до свого обранця більш критично:
президент не виправдав їхніх надій і вони не вірили, що він зробить
це у недалекому майбутньому. (“Ми очікували від нього більшого”.) Якщо
президент приймав непопулярні рішення, зростала кількість виборців,
схильних реагувати негативно.
Наприкінці першого року правління Путіна тижневик “Аргументы и факты”
оприлюднив підсумковий баланс; він також може служити своєрідним вироком
першій половині його президентського терміну. Більшість території Чечні
опинилась під контролем федеральних військ – проте близько 3000 військових
загинуло, а місцеве населення перетворилось на непримиренних ворогів.
Владу Кремля відновлено, проте ще зарано говорити, що поділ на федеральні
округи є по-справжньому ефективним. Деяких олігархів відтіснили на
узбіччя, проте брутальне поводження з ними знеохотило потенційних інвесторів.
Маємо невеликий прогрес у реформуванні економіки, проте успіхи пов’язані
головно з високим рівнем світових цін на нафту, а не з діяльністю уряду.
Податкова реформа тупцювала на місці, а військова йшла більше на папері
або (що гірше) призводила до розпаду боєздатних військових з’єднань.
Суддям підвищили заробітну платню, проте ґлобальна судова реформа ще
й не розпочиналась. Зовнішня політика Росії стала більш прогнозованою,
проте численні закордонні візити Путіна принесли мало вагомих результатів.
Цей вердикт викликає, у кращому разі, змішані почуття.
Партія Путіна?
По той бік припливів і відпливів громадських симпатій лежить набагато
більша проблема: якою мірою Путін був спроможним чи неспроможним побудувати
коаліцію політичних прихильників, на котрих би міг опертися під час
свого першого, а потім і другого терміну на посту президента. Як показують
результати дослідження, близько чверті електорату є стійкими прихильниками
Путіна, а инша чверть – його тверді супротивники; залишається близько
половини від загального числа людей з правом голосу, які не визначились
і не мають стійких уподобань. Один колишній радник Єльцина охарактеризував
цю широку, рівномірно розподілену за статистичними “зрізами” суспільства,
множину прихильників Путіна як “нестійке об’єднання людей без ідеології,
яких неможливо пов’язати між собою”. Перспективи на середній чи довший
проміжки часу, правдоподібно, залежатимуть від того, якою мірою цю текучу
масу вдасться згуртувати у “партію Путіна”, спроможну підтримати програму
уряду, яка могла б включати непопулярні рішення, через що президент
перестав би бути “всім для всіх”. Що ж могло перетворити цю тимчасову
спільноту у стійку одиницю на момент, коли у Путіна розпочалась друга
половина каденції?
Як показує наше опитування, проведене у квітні 2001, а також инші
дослідження, підтримка президентури Путіна і далі майже рівномірно
розподілена по всіх зрізах електорату. Як і раніше, прихильників Путіна
трохи більше серед віруючих (хоча частота відвідування церкви робить
цю різницю неочевидною), і їх трохи менше серед тих, хто не працює
фізично. Проте це дуже мало свідчить на користь гіпотези, що Путіна
підтримують переважно знедолені та неімущі; статистичні факти переконують
у відсутності такого типу ефектів. Якщо б і справді Путіна підтримували
якісь окремі групи виборців, скажімо, старі та вбогі, чи краще організовані
жителі міст, ми мали б очікувати, що вік, стать, освіта та рівень доходів
призведуть до сильніших статистичних ефектів ніж ті, що спостерігаємо.
Ми також дослідили вплив економічних пріоритетів прихильників Путіна,
сфокусувавши увагу на принципових переконаннях щодо програми структурних
реформ, яку, принаймні формально, доручено проводити його адміністрації.
Тільки для одного з шести параметрів виявили статистично важливий розрив:
тих, хто вважав, що Путін добре робить свою роботу, було менше від тих,
хто вірив, що окремий громадянин має право володіти великим бізнесом.
Але ефект був малим порівняно з сумарним впливом инших обставин, і,
у будь-якому випадку, це вказувало на те, що президента більше підтримують
ті, хто опонував його внутрішній політиці, ніж ті, хто з нею погоджувався.
Не було статистично важливих ефектів жодного иншого типу: прихильники
Путіна не висловлювались, наприклад, на користь приватної власности
на землю (відповідний законопроект Кремль якраз намагався провести
через Думу), серед них не було більше громадян переконаних, що вони
самі, через індивідуальне страхування, не покладаючись на державне
забезпечення, мають убезпечуватись від імовірних ризиків. Президент
міг спробувати виставити себе адвокатом ринкової економіки, проте наше
дослідження свідчить, що це б не допомогло вирізнити в електораті якусь
окрему групу з людей із такими самими пріоритетами та опертись на їхню
підтримку.
Президент не досяг успіху у впорядкуванні рядів своїх стійких прихильників
та згуртування з них сильного, більш централізованого політичного об’єднання.
Ми могли б, наприклад, сподіватись відрізнити прихильників Путіна від
инших виборців за їх поглядами на роль президента у його протистоянні
з парламентом, та за їх розумінням політичного лідерства як такого.
Як би там не було, громадська підтримка Путіна основана на сильному
та рішучому лідерстві, на його обітниці відмовитись від туманної, двозначної
політики минулого на користь “диктатури закону”. Проте, коли ми аналізуємо
блок запитань, пов’язаних із поглядами на те, наскільки важливо мати
сильного лідера, виявляється, що переконання тих, хто голосував за Путіна
та тих, хто був задоволений його діяльністю на посту президента, мало
відрізнялись від поглядів инших респондентів Більша різниця була у тому,
як наші респонденти уявляли собі баланс сил між президентом та парламентом
– прихильники Путіна більш схильні схвалювати дальше посилення виконавчої
гілки влади. Але цю точку зору поділяли всі наші респонденти: просто
прихильники Путіна на ній наголошували.
Ми не змогли, як сподівались, отримати докази на користь того, що
прихильників Путіна вирізняє набір якихось окремих, специфічних поглядів
та переконань. Хоча Путін походить з середовища Комуністичної партії
та КГБ, він працював у реформістській адміністрації Собчака у Санкт-Петербурзі,
і мав би продовжувати політичний проект, ініційований Борісом Єльциним.
Під час передвиборчої кампанії у грудні 1999 його привселюдно підтримали
“Единство” і Союз правих сил, хоча, не так прямо. Політичний простір,
зайнятий Путіним, чітко окреслювався підтримкою демократії західного
зразка, багатопартійної системи як такої, та партій, котрі недвозначно
підтримували вільноринкову економіку. До того ж, розпочавши згуртовувати
електорат навколо гіпотетичної “партії Путіна”, ми могли б сподіватись
виявити прихильників Путіна радше на другому запитанні нашого опитування
– коли просили оцінити, наскільки добре Путін робить свою роботу – ніж
на першому, коли респондентів просили пригадати, за кого вони голосували
під час виборів президента у 2000-у. [...] Різниця між тими, хто голосував
за Путіна, і тими, хто віддав перевагу иншому кандидатові на президентських
виборах у березні 2000, була більшою ніж різниця між прихильниками Путіна
та иншими респондентами роком пізніше. Частково це може відображати
різну природу запитань – у одному просять дати рішучий присуд у формі
голосування, инше є ширшою оцінкою президентської діяльности – проте
різниці є невеликими. Наприклад, усереднена різниця у відповідях між
виборцями Путіна та прихильниками инших кандидатів у 2000 була 17%,
а наступного року, коли виборців поділили згідно їх оцінки діяльности
Путіна, різниця становила в середньому 8%. Иншими словами, за період,
що минув з часу його обрання, прихильники Путіна не тільки не стали
відмінною від инших групою (“партією Путіна”), а почали ще менше відрізнятися
від решти виборців.
Узагальнюючи відзначимо, що виборці більшою мірою були поділені за
їхньою політичною орієнтацією та партійним вибором, ніж за поглядами
на те, якою має бути політична система в цілому. Особливо це стосується
їхнього ставлення до виборів президента. Наприклад, у середньому 27
відсоткових пунктів відрізняє прихильників Путіна від прихильників инших
кандидатів у момент проведення виборів, але не більше 7-ми пунктів відділяє
ці групи наступного року, коли вони оцінювали його діяльність на посту
президента. Єдине, що вражає – це дивовижна зміна ставлення до Путіна
прокомуністичних виборців, довіру яких надзвичайно важко завоювати
усім кандидатам (і кандидату-комуністу зокрема): у набагато меншій пропорції,
ніж на момент виборів, вони були представлені серед тих, хто був розчарований
діяльністю президента через рік. Проте у відповідях на ключові для всіх
запитання було набагато більше єдности. Ті, хто голосував за Путіна
на виборах, і ті, хто позитивно оцінював наслідки його річної праці,
були єдині з иншими респондентами, ставлячи совєтську систему на перше
місце – поперед “Західної демократії” та актуальної політичної системи.
Так само, як і инші виборці, вони віддавали перевагу політичній системі
із меншою кількістю партій, чи, навіть, однопартійній – порівняно із
багатопартійною, що існує зараз. Тут, як і у инших опитуваннях, прихильники
Путіна були близькими до статистичного “зрізу” суспільства на загал.
Ризики президентської популярности
Розпочавши другу половину свого президентського терміну, Владімір
Путін зумів утримати рівень народної підтримки, якому позаздрили б більшість
світових лідерів. Згідно з джерелами з його найближчого оточення, Путіну
дуже залежало на його популярності, і він утримував “придворну” соціологічну
службу, яка регулярно повідомляла його про поточний рейтинг; він приклав
так мало зусиль, щоб захистити незалежні засоби масової інформації,
почасти тому, що вони могли б допомогти потенційному конкуренту утвердитись
і кинути виклик на виборах у 2004 році, коли його перший президентський
термін добіжить кінця. Однак “правити означає вибирати”, і популярність
може обернутись “даром данайським”. Справді, існували певні ознаки того,
що Путін – за висловом Юрія Левади – став “заручником свого рейтингу”
і, щоб утримати високий рівень своєї популярности, уникав приймати
будь-які рішення, які б могли відштовхнути навіть невеличку частину
тих, хто його в той чи инший спосіб підтримував. Чим більше було б відданих,
ідейних прихильників, тим ширшим був би політичний простір, у рамках
якого Путін міг би приймати як популярні, так і непопулярні рішення.
Проте, за нашими даними, не існувало виразного ядра прихильників Путіна
у момент його обрання, не було його й роком пізніше, коли “партія Путіна”
стала ще більш розмитою. Адепти Путіна – і ті, хто голосував за нього
на виборах, і ті, хто позитивно оцінював наслідки його річної діяльности
– утворювали досконалий “зріз” всього електорату як сукупної цілости.
Для них були властиві ті ж соціяльні ознаки, вони поділяли найбільш
поширені “економічні” погляди, і мали того самого роду політичні переконання,
що й инші виборці (хіба що підтримали таки Путіна, а не иншого кандидата).
Зі свого боку, президент старанно уникав зобов’язань перед будь-якою
партією, навіть якщо вона задекларувала його підтримку. Якщо щось і
вказує на прихильників Путіна, то це їхнє задоволення тим, що він є
президентом Росії; але на такого роду фундамент важко оперти реалізацію
програми реформ чи узгодження суперечливих інтересів різних центрів
влади.
На практиці неможливо уникнути необхідности приймати важкі рішення.
Відродження економіки від самого початку сильно залежало від світових
цін на нафту. Оскільки рівень цих цін уряд Росії не контролював, це
спричинило обвал рубля у серпні 1998, наслідком чого стало подорожчання
імпорту. Але вплив девальвації почав швидко слабнути внаслідок подальших
коливань цін на нафту що, у свою чергу, піддало певному ризикові усі
пункти державного бюджету. Російська економіка продовжувала бути “нафтозалежною”,
продовжувала залежати від цін на сировину на світовому ринку. Вона обплутана
боргами, причому пік на графіку повернення позик припадає на початкові
роки нового десятиріччя. У той же час старіння інфраструктури тривало
своїм звичаєм, про що свідчили пожежа на телевежі в Останкіно влітку
2000 та прорив дамби в Якутії навесні 2001 – найстрашніший за останні
сто років.
На порядку денному постали нові завдання. Ніщо не вказувало на те,
що “антитерористична операція” у Чечні буде розгортатись таким чином,
що у Кремля буде достатньо підстав оголосити її успішною. Тимчасом
продовжували гинути люди, тривало руйнування інфраструктури, причому
кількість смертей та масштаби руйнувань досягли загрозливого рівня.
Спроба приватизації землі – а положення про її приватизацію вже включили
у російську Конституцію – спровокувала демонстрації, очолені Комуністичною
партією, що контролювала більше, ніж половину реґіональних урядів Російської
Федерації; і це при тому, що вона стосувалась лише невеликої кількости
землі в урбанізованих районах. Будь-яка серйозна спроба реформувати
житловий сектор, зокрема впровадити реалістичні ціни на комунальні послуги,
вплинула б на добробут кожної родини. Мало хто, чи то в найближчому
майбутньому, чи трохи згодом, міг би собі дозволити приватне медичне
обслуговування. І мало хто міг собі дозволити приватне пенсійне забезпечення,
адже до 30 відсотків населення жило за межею бідности.
Путін прийшов до влади, не виголошуючи “маніфестів” і, фактично,
не провадячи передвиборної кампанії. Сім’я Єльцина обрала його спадкоємцем,
і його першою публічною акцією було надання їй імунітету від судового
переслідування. Його прихід до влади уможливила Чеченська війна, у якій
він не зумів перемогти у терміни, які сам вважав прийнятними. Високий
рейтинг дозволив перемогти супротивників, зокрема й губернаторів, але
його позиції залежать від світових цін на нафту. Така залежність діє
на президента паралізуюче. “Партія Путіна” є малопомітною, не видно
навіть якоїсь “лідерської команди”, так що він дуже залежить від мінливих
настроїв електорату. Тимчасом не було ухвалено указів, метою яких було
б істотне поліпшення у тих сферах життя, що найбільше цікавлять звичайних
росіян: восени 2002-го половина з них оцінювала стан економіки країни
як “поганий” чи “дуже поганий”, і лише чверть сподівалась змін на ліпше
у недалекому майбутньому. Владімір Путін мав щастя пережити безпрецедентний
“медовий місяць” із російським електоратом. Проте збільшується кількість
ознак того, що він уже “відміряв половину шляху”, і що друга його половина
може бути “важчою за першу”; власне кажучи, “режиму віри в особу” може
забракнути для досягнення того типу якісних змін, які б засвідчили
рішучий розрив із спадщиною Єльцина.
Переклав Юрій Яремко
