|
|
|
Владімір ПрібиловскійПутінослав’яХроніка прославлянь Путіна Володимира Володимировича На Русі всі Володимири були мудрими – від Володимира Красне Сонечко
і Володимира Мономаха до Владіміра Ільїча. А Ви є мудрими на генетичному
рівні, тому що Ви – Владімір Владіміровіч. Весну ми завжди пов’язуємо з пробудженням природи. Нинішня весна
– особлива. Вона пов’язана з Вашим ім’ям, Владімір Владіміровіч. Владімір Владіміровіч, я пригадую Ваш політ на “МіГє”. Мені здалося
тоді, що це – метафора, отже, реформи підуть швидше. Іронічно перефразуючи політтехнолога позаминулого століття графа Сергея Сємьоновіча Уварова, ідейну формулу путінського правління можна уявити як тріаду “Путінослав’я, ЧК-держав’я, гірськолижність”. Любов народна У Москві група ентузіастів-путінолюбів на чолі з викладачем Татьяной Воробйовой з 2000 року видає газету “Президент третьего тысячелетья”. У номері за лютий 2001 року опубліковано вірш самодіяльного поета Владіміра Нестерова “Гениальный политик”: Владимир Путин – он Россию возродил, Объединил умело все народы. У серпні 2000 року в м. Ізборську Псковської області було засновано туристичний маршрут “Прогулянка місцям перебування в Ізборську президента Владіміра Владіміровіча Путіна”. Автор винаходу – директор музея-заповідника в Ізборську Леонід Панов. Екскурсія коштує 45 рублєй, займає півтори години (рівно стільки часу провів президент в музеї-заповіднику). Екскурсовод проходить з туристами по “маршруту Путіна” і розповідає, що робив президент: як оглядав стародавню фортецю, спілкувався з місцевими жителями, пригощався малосольними огірками, пробував млинці, загадував бажання біля спеціального дерева й пив воду з джерела [1] . Ювелір з міста Чебаркуль Челябинської області Віктор Фурман розпочав виробництво значків та медальйонів з профілем Путіна: мідні по 30 рублєй (відпускна оптова ціна), срібні – по 300, золоті вагою 8 грам – 100 доларів. Значки та медальйони, особливо мідні, публіка охоче купляє. На 50-річчя президента у жовтні 2002 року журнал “Профиль” опублікував “Короткий екскурс по завулкам народної любові”: портрети Путіна на тканині для ділових костюмів, килимах, гобеленах, годинниках, листівках й, навіть, фальшивих купюрах; бронзові скульптури; ескімо “Президент” і сорт помідорів “Владімір Путін”[2] . Помічник президента Сєргєй Ястржембскій стверджує, що “В. Путін не схвалює спробу популярізації його особистости, зокрема, за допомогою масового виготовлення портретів і скульптурних бюстів. Президенту це не подобається… Бюсти – це питання внутрішньої культури і вибір кожного виробника художніх цінностей[3] . Казус Вєрбіцкой Прославленню Путіна як культурного героя передував сеанс пристрасного захисту його (тоді ще не президента, а прем’єра-престолонаступника) від критичних нападок, організований ректором і групою професорів Санкт-Петербурзького університету. Професори-юристи висунули вимогу запровадити у сучасній Росії щось на кшталт давньоримського закону про образу величі чи середньо-азійських законів “про честь і гідність президента” (див. про це розділ “війна Путіна з свободою слова”). В. Путін, через прес-секретаря подякувавши професурі своєї alma mater за співчуття, наголосив, що він нічого такого від авторів звернення не просив. Але ректор Людміла Вєрбіцкая та її колеги, котрі нагадали про себе таким чином, були включені до числа довірених осіб кандидата на пост президента В. Путіна. Що В. Путін на підлабузництво таки “клює” (хоча, не зізнається у цьому), напевне, добре знають люди, що давно з ним знайомі. І не забувають при нагоді цим скористатися. Давній поборник Путіна у Санкт-Петербурзі Сєргєй Миронов, щойно обраний у грудні 2001 року за рекомендацією президента головою Ради Федерації, відразу ж відзначив: “…на все життя запам’ятався стиль роботи Путіна із законодавчим органом влади. Стиль – просто чудовий, треба його рекомендувати усім і на всі часи”[4] . А через кілька тижнів заявив, що вважає за необхідне збільшити термін повноважень президента з чотирьох років до семи. Любов чиновного класу У вересні 2000 року в Санкт-Петербурзі зусиллями місцевого відділення партії “Единство” і директора дитячого реабілітаційного центру “Воспитательный дом» Владіміра Борісова було видано книгу для учнів початкових класів, котра була нібито присвячена Конвенції ООН з прав дітей. Текст Конвенції супроводжувався оригінальними додатками, складеними заступником голови Санкт-Петербурзького відділення партії “Единство” Віктором Юраковим: “…всі хлопці і дівчата знали, що Володя Путін – справжній друг і на нього можна покластися. А тренер по самбо і дзюдо знав, що Володя – справжній боєць з сильним характером, що він боротиметься до кінця й ніколи не зрадить… А потім друзів стало так багато – ціла-ціла країна Росія, і вони обрали його президентом. І тепер всі говорять: “Росія, Путін, Єдність”. …Літає на винищувачі, сходить з гір на лижах та їздить туди, де воюють, щоб війна припинилась”[5] . Крім трьох портретів Путіна (немовля на руках у матері, підлітка і дорослого), у книзі було три зображення тотема „единороссов” – ведмедя, а також два портрети тодішнього верховного вождя пітерських “ведмедів” Боріса Ґризлова. “Нагорі” книга була, очевидно, сприйнята прихильно. За півроку Боріс Ґризлов став міністром внутрішніх справ, а через два роки – ще й головою Вищої Ради партії “Единая Россия” (розширена та скорегована версія “Единства”). У лютому 2001 року губернатор Ростовської області Владімір Чуб вирішив побудувати в селищі Красний Сад “храм на честь членів сім’ї Романових і на згадку про обрання В. Путіна президентом”[6] . У серпні 2002 року в Хабаровську готувалися до візиту Путіна. Навколо бізнес-центру “Парус”, де мав зупинитися президент, поспіхом поміняли асфальтове покриття і підстригли газони. 20 серпня 2002 року у Владивостоку перед приїздом Путіна мер міста Юрій Копилов розвісив на вулицях банери з написами: “С Путином победим!”, “Путин – сила России” (у січні 2003 року банери все ще висіли – певно, Путіну сподобалися). 5 жовтня 2002 року інгушський президент-чекіст Мурат Зязіков назвав ім’ям Путіна вулицю в інгушському селі Ольгетті – на знак вдячності за те, що зруйноване під час весняних паводків село майже повністю відбудували. Любов молодіжна Про створений співробітниками Адміністрації Президента молодіжний рух “Идущие вместе», який журналісти назвали «путінюгєндом», згадувалося у попередній статті. 7 травня 2001 року «Идущие вместе» відзначили річницю інаугурації В. Путіна мітингом на його підтримку на Красной площі. Тисячі учасників мітингу були доставлені до Москви з провінції за державний рахунок. До мітингу були роздруковані листівки з текстом: “7 травня 2001 р. молодь країни, олімпійські чемпіони, вчені, артисти, усі кращі люди Росії, які ідуть разом з президентом, зустрічаються на Васильєвському спуску. Приходь і ти привітаєш свого Президента. Вступай до Молодіжної збірної Росії!”. Учасникам видали футболки із зображенням Путіна на грудях та слоганом “Все путем!”. Зміст виступів на мітингу також зводився до ідей: “Ми підтримуємо Путіна за нашу щасливу юність” і “Все путём!”. Вожді не кожної російської партії добивалися спеціальної аудієнції у Путіна. Однак після цієї демонстрації її організатори були прийняті у Кремлі (у той же день Путін прийняв ще й Михайла Горбачова – але не як лідера соціал-демократів, а як колишнього керівника країни). Казус Аніщенко 30 грудня 2000 року челябінський студент-юрист Міхаїл Аніщенко склав “Песню про Президента”: Ты скажи мне, Россия, ты ответь на вопрос: Не дивлячись на безпомічні слова, до них було написано музику (композитором Олегом Ярушиним – сином відомого музиканта Валєрія Ярушина, засновника ансамблю “Аріель”), знайшовся й співак (соліст Челябінської опери Павєл Калачев), у виконанні якого шедевр записали на лазерний диск. Через міністра податків, челябінця Алєксандра Почінка касету передали в Адміністрацію президента. За версією студента, пісня сподобалась самому герою і навіть потрапила до комісії з підготовки гімну, де текст пісні назвали “найпрофесійнішим”[7] . „Поющие вместе” Ще завидніша доля виявилася в пісеньки, авторство котрої приписують Ільє Кормільцеву[8] . Її виконує група панянок, яка назвала себе “Поющие вместе”. У назві ніби прочитується глузування з путінюґенду “Идущие вместе”, а сам текст – незрозуміло що: чи то щире захоплення, чи то пародія на нього. Ймовірно віршики є постмодерно амбівалентними: хто хоче, може виразити цими словами свою любов до Путіна, а хто хоче – “постьобатися”: Мой парень снова влип – дурные дела, Такого, как Путин – полного сил! Я видела его вчера в новостях, (Приспів 4 рази) У пісеньки – бадьора мелодія, і під неї із задоволенням танцюють тінейджери. Такою ж амбівалентною є, мабуть, і пісня “Гулливер” Романа Неумоєва і Артура Струкова. Слева – бар «Ливерпуль», Путин! Наш добрый Путин! Он не ходит в кабак Музика пісні «Гулливер» нагадує мелодію «Ах, господа, любви нет ни на грош…» Справа про бар «Путин» Чиновний «культ особистості Путіна» – коментарі Ніколая Сванідзе на телеканалі “Россия”, портрети, барельєфи і статуетки президента в кабінетах начальників –вже став нормою. Але використання сакрального імені у пародійному чи принизливому контексті тими ж чиновниками не заохочується. Якщо “Поющих вместе” загалом вважають щирими – і тому вони звучать на всіх телеканалах, то, наприклад, “Гулливер” державним телебаченням ігнорується. З невідомих причин саме Челябінська область почала однією з перших демонструвати путінослав’я понад міру: у Магнітогорську вперше відлили чавунного Путіна для державних кабінетів; з Челябінська походить гімн М. Аніщенко; торт “Наполеон” з портретом Путіна на коробці[9] першим почав випускати Челябінський хлібозавод №7, а челябінський селекціонер-любитель пенсіонер Ніколай Єгоров спробував зареєструвати виведений ним сорт помідорів (вагою 1,5 кг) під назвою “Владімір Путін”… У всіх тих ініціативах не було й тіні іронії. Такий високий рівень пошанування президента, можливо, вплинув на проект, в котрому ані сарказму, ані критики не було, але незлобива іронія мала місце. Безпосереднім взірцем для челябінського кафе-бару “Путін” послугував однойменний єрусалимський ресторанчик – улюблене місце молодих “російських” ізраїльтян. Саме на цей заклад студентки Альона Тєрєх і Євгенія Борішпольская наштовхнулися під час турпоїздки до Ізраїлю. Повернувшись до рідного Челябінська, студентки на початку червня 2002 року відкрили кафе-бар “Путін”. Всередині кафе дівчата розвісили портрети президента, вирізані з журналів. Належним чином назвали страви у меню: шашлик “Вертикаль власти” (7 шматків м’яса за кількістю федеральних округів), квас “Кремлевский” (настояний на хроні), коктейль “Когда Вовочка был маленьким” (молочний), сухарики ВВП. Ресторан мав успіх. Але у дівчат відразу ж почалися неприємності з владою, хоча у більш “просунутому” Пітері ніхто не переслідує ресторан “SYKA ЛюбоFF”, у меню якого є коктейль “Путін – мій” (ром, чорносмородиновий лікер, лимонний сік; 195 крб. за порцію). Спочатку примусили прибрати портрети Путіна, потім Челябінська влада наполегливо рекомендувала змінити назву ресторану. Окрім цього, дівчат викликали до головного федерального інспектора у Челябінській області Валєрія Третьякова, який закликав до моралі і збереження законів про авторське право і товарні знаки. Злякалася мати однієї з студенток і вночі 5 липня 2002 року зняла крамольну вивіску. Проіснувавши під славним ім’ям один місяць, кафе-бар почав офіційно називатися “Пепсі”. Сухарики “ВВП” були перейменовані на “Бюджетные”. Проте народ, як і раніше, називав заклад “Путін”, тим більше що шашлик “Вертикаль власти” і “Вовочкін” коктейль залишалися в меню. У найближчих планах стояла на черзі відбивна “Боріс Березовскій”. Але під кінець літа студентки стомилися боротися з недоброзичливістю санітарних і пожежних інспекцій і у вересні виставили свій бар на продаж. Одна з дівчат, Є. Борішпольская вчиться на факультеті журналістики. Тема її дипломної роботи: “Мораль і право на товарний знак”[10] . 50-річчя Путіна На 50-річчя В. В. Путіна московські ювеліри подарували президенту точну копію шапки Мономаха. 7 жовтня 2002 року Президент якутської напівдержавної акціонерної компанії “АЛРОСА” Владімір Калітін підписав наказ надати назву “Президентський” ювелірному алмазу вагою 79,90 каратів, який добули на руднику “Інтернаціональний”. Але всіх переплюнув 19-річний Андрєй Алєксандровіч Волохов з Томська. Зомбований, очевидно, телепропагандою двох перших телеканалів, він змінив своє прізвище на “Путін” і навіть по батькові на “Владіміровіч”. Як заявив для преси новоявлений Путін Андрєй Владіміровіч, він “…бачить в особі президента ідеального батька і спробує виховати з себе ідеального сина”[11] . Путініада У червні 2002 року у Донецьку (Україна) вийшов друком політичний бойовик Алєксандра Ольбіка “Президент”, де головний герой – Владімір Путін. Президент фігурує у романі під власним ім’ям, за сюжетом він особисто очолює антитерористичну операцію в Чечні і “мочить” там чеченських бандитів з кулемета. Саме через зайнятість у Чечні, виявляється, запізнився він на операцію з порятнуку підводного човна “Курск”. А. Ольбік – російський журналіст і письменник – детективник, який живе у Латвії, але не є сторонньою людиною в Кремлі. У 1992 році він був співавтором президентського помічника Льва Суханова в написанні мемуарів “Три года с Єльциним”. За три роки про Путіна написано чимало книг[12] , у тому числі такими доволі відомими авторами, як Рой Мєдвєдєв, Алєксандр Рар, Вадім Пєчєнєв. Практично всі вони написані зі знаком „плюс” щодо Путіна – у діапазоні від “видатний політичний діяч сучасності” (Р. Мєдвєдєв, А. Рар) до “Ви – геній, Ваша Величність” (придворний журналіст Олег Блоцкій, автор двох перших книг з заявленої ним трилогії “Владімір Путін”). Епопеї Блоцкого, написаній у вельми туркменському стилі, мабуть, більше підходить назва “Владимир Россиябаши”. Чи не єдині людські слова про Президента у книзі Блоцкого належать Людмілє Алєксандровнє Путіной, дружині Президента (про те, як в період їх роману він завжди запізнювався на побачення з нею). Один з авторів-путінологів, дехто Юрій Козєнков (“Чи врятує Путін Росію???” – sic, три знаки запитання), будучи істинним націонал-патріотом і сіоноборцем, бачить у Путіні наступника Сталіна і сподівається, що, на відміну від Іосіфа Віссаріоновича, Владімір Владіміровіч „здолає жидо-масонську змову”. Інший автор, професійний “радник вождів” Вадім Пєчєнєв (“Володимир Путін – останній шанс Росії?” – один знак питання) ставить перед своїм героєм іншу мету: Авторитаризм (бажано освічений) плюс керована демократія”[13] . До більшості видань “путініади”, навіть досить компліментарних, влада, схоже, не має жодного відношення. Але в епопеї А. Блоцкого (“Блоцького-Поцелуєва”, як його називає Дмитро Биков[14] ) використані фотографії з сімейного архіву Путіних, а також усні спогади його дружини і друзів – не лише по школі й університету, але й по КГБ. (під псевдонімами). Така книга не могла бути написаною й виданою без підтримки Адміністрації Президента. …А є ще й такий спосіб догодити В. Путіну за допомогою книги: вказати президента на обкладинці в якості співавтора. Поки що цей спосіб використано лише один раз (Путін В., Шестаков В., Левицкий А. Дзюдо: история, теория, практика”. СПб., 2000). Переклав Володимир Єшкілєв [1] Коммерсантъ-Власть. 2001. 27 марта.
[2] Профиль. 2002. 7 октября.
[3] Известия. 2002. 8 июля.
[4] Известия. 2001. 6 декабря.
[5] Волошина В. Владимир Путин заменил в учебниках Владимира Ленина
/ Московские новости. 2000. 26 сентября.
[6] НТВ. 2001. 13 февраля.
[7] Гутионтов П. Поздравим президента: его защитник проиграл суд //
Новая газета. 2002. № 84.
[8] Кононенко М. Было у отца три сына. Один дурак, другой убогий,
а третий – Путин. Газета. 2002. 2 сентября.
[9] Про цей торт є анекдот. Покупець питає, що таке торт “Путін”.
Йому відповідають: “Путін – це той же Наполеон, тільки без яєць”.
[10] Гонина Г. Студентки продают бар «Путин» / Известия. 2002. 28
сентября.
[11] Петровская И. Шапка Владимира Владимировича Мономаха. Телеверсия
// Известия. 2002. 12 октября.
[12] Блоцкий О. Владимир Путин. История жизни. Книга первая // М.,
2001; Его же. Владимир Путин. Дорога к власти. Книга вторая // М., 2002;
Борцов Ю). Владимир Путин // Москва – Ростов-на-Дону, 2001; Гершунский
Б.C. Спасет ли Россию президент Путин? //Рига, Б. г.; Гуревич Вера
Воспоминания о будущем президенте //М., 2001; Дроздов Ю., Фартышев В.
Юрий Андропов и Владимир Путин. На пути к возрождению //М., 2001; Козенков
Ю. Спасет ли Путин Россию? //М, 2001; Медведев Р. Загадка Путина//М.,
2000; Медведев Р. Время Путина? //М., 2002; Медведев Р. Владимир Путин
– действующий президент // М., 2002; Печенев В. Владимир Путин – последний
шанс России? //М., 2001; Рар А. Владимир Путин. «Немец» в Кремле //М.,
2002; Таланов В. Психологический портрет Владимира Путина // СПб.,
2000.
Найповніший і найдетальніший огляд «першої хвилі путініани» див.:
Григорьева Н. Новые книги о Главном. Президент как вдохновитель литературного
процесса // Известия. 2002. 3 августа.
[13] Известия. 2002. 3 августа.
[14] Быков Д. Блоцкий-Поцелуев //Собеседник. 2002. № 35. |
 ч
|
 |
|