Монро Прайс, Пітер Круг

Структура ЗМІ і сприятливе середовище

Традиційно вважається, що вільні і незалежні ЗМІ життєво необхідні для функціонування системи демократичного управління суспільства. Формування таких ЗМІ на уламках тоталітарного минулого може бути не простим завданням. Основною метою даного дослідження є виявити умови і процеси, від яких залежить розвиток та укріплення вільних і незалежних ЗМІ, у ньому пропонуються практичні рекомендації для сприяння демократичним перетворенням, а також визначаються нагальні питання для подальшого дослідження проблематики.

Які організаційні та структурні форми окремих секторів ЗМІ (телебачення, радіомовлення, друковані ЗМІ) найбільш ефективно сприяють розвитку демократії чи найбільш сумісні зі стабільними демократичними інститутами? Історія друку і мовлення знає, принаймні, три основні регулюючі форми.

Перша форма – це державна монополія на власність і управління ЗМІ. Державні органи прямо контролюють цілу систему ЗМІ. Без дозволу і згоди держави не можна сказати жодного слова для загалу.

Друга форма – громадська монополія. У цьому випадку ЗМІ (найчастіше електронні засоби мовлення) є у громадській власності, а не у приватній; однак керівники мають значну автономію і прямо не підпорядковуються ні виконавчій, ні законодавчій владі.

Третя – приватні ЗМІ, що переважно тою чи иншою мірою супроводжуються державним регулюванням; рівень регулювання різний у різних державах і на різних стадіях розвитку.

Ці форми все більше частково співпадають і проявляються у різних комбінаціях. Хоч деколи існувала (й продовжує існувати) суто державна монополія, громадські монополії у чистому виді зустрічаються все рідше, відбувається зростання кількости змішаних систем, у яких приватні мовці сусідять з громадськими.

Баланс між приватними і громадськими ЗМІ

Яке оптимальне поєднання приватних і громадських ЗМІ? Часто вважають, що найліпше – це конкурентноспроможні приватні ЗМІ, які безперешкодно можуть виходити на ринок. Однак всі, окрім найпалкіших прихильників приватного сектору, визнають важливу суспільну функцію за громадським мовленням.

Різні суспільства починали з різних стартових умов. У Сполучених Штатах засоби масової інформації завжди розвивалися у ринкових умовах, а громадське мовлення служить для компенсації «недоліків ринку». У Европі, навпаки, основою було саме громадське мовлення, а метою створення приватного сектору було сприяння виникненню реальної конкуренції і нових різноманітних точок зору (не в останню чергу комерційних).

Сьогодні Інтернет вважається ідеалом. Це інфраструктура, що надає швидкий і дешевий доступ для будь-яких політичних партій чи будь-яких точок зору. Ця система зв’язку і відносин доповнює і збагачує прийняті демократичні форми.

Разом з тим, різні моделі мовлення і поява нових технологій продемонстрували, що зв’язок між ЗМІ і демократією значно складніший, ніж здавалося раніше. Справді, у деяких суспільствах компанії мовлення з громадською монополією сприяли демократичним процесам. Але автономні, тобто непідзвітні урядові, компанії громадського мовлення створювалися дуже рідко. Одна з них – Британська компанія Бі-бі-сі. Вона не тільки користується повною редакторською самостійністю, але і прагне до представлення різних думок у своїх програмах. Як би там не було, ми все ясніше усвідомлюємо, що для розвитку інформаційної структури, орієнтованої на демократичні цінності, найбільш необхідний розвиток приватних ЗМІ.

У післявоєнній Німеччині суспільні цілі обслуговувалися складною структурою, комітети якої представляли множину інтересів, а система громадського мовлення була заснована радше на федеральних, ніж на унітарних принципах. При окупаційному правлінні склалася традиція поєднання европейського та американського підходів. Закладений в неї плюралізм став гарантією від державної монополії. З унікальною ідеєю виступив Федеральний конституційний суд Німеччини: у статті 5 Основного закону є вимога, щоб німецька національна система мовлення, в цілому, виконувала завдання громадського мовлення. Це могли б зробити громадські або приватні компанії. Але, оскільки приватні компанії залежать від ринкових доходів, то припускалося, що вони навряд чи здатні виконувати громадські завдання, а якщо накласти на них суворі громадські обов’язки, то це створить загрозу їх існуванню. Тому приватним компаніям у Німеччині дозволено працювати тільки за умов основного мовлення з боку громадських компаній мовлення.

Створити ідеальну громадську монополію важко. У всіх країнах світу для трансформації з державних монополій у автономні, незалежні, плюралістичні, демократичні інститути необхідні значні зусиллями. Як правило, суспільствам, що стали на шлях від авторитаризму до демократії, доводиться вирішувати саме цю проблему. При цьому можливі три варіанти: (а) збереження державного мовлення з одночасним дозволом конкуренції з боку приватних компаній; (б) повна або часткова приватизація державного мовлення з одночасним дозволом конкуренції; (в) поступове перетворення державних компаній в автономні громадські моделі.

Ліквідувати успадковані від минулого централізовані організації мовлення зважилося не багато посткомуністичних чи перехідних країн. Нерідко їм надається занадто великого значення, вважаючи, що саме на них покладені основні завдання з формування національної самосвідомости чи що вони можуть стати корисними для нових управлінців. Інколи відбувається часткова приватизація державного мовлення, при цьому державна власність розбавляється акціями, наданими приватним інвесторам.

Найчастіше ж надавали частоти новим, невеликим радіо- та телестанціям. Вийти на ринок цим новим конкурентам у різних країнах, від Середньої Азії до Індонезії, допомогли недержавні організації («Інтерньюс», Інститут «Відкрите суспільство» та інші).

Ці новаторські приватні підприємства, що нерідко виникали у процесі розподілу влади між новими різноманітними політичними силами, стають провісниками вільного ринку. Розростаючись, вони нерідко входять до складу спільних підприємств поруч з иноземними інвесторами і більш крупними інформаційними компаніями.

Право людини на одержання інформації не залежить виключно від існування тої чи иншої конкретної інформаційної структури, хоч саме на ґрунті цього права з’явились деякі принципи конкуренції. Наприклад, державне обмеження конкуренції (навіть якщо для цього є засоби, як, наприклад, закон, що забороняє приватним радіостанціям вступати у конкуренцію з монопольним громадським мовленням) може бути порушенням законодавства про права людини.

Конкуренція між засобами масової інформації

Має значення і сама структура ЗМІ, якщо справедлива думка про те, що конкуренція між засобами масової інформації призводить до загострення конкуренції між носіями суперечливих і різних ідей. Згідно з цією думкою, більш активна конкуренція між інформаційними джерелами призводить до великої різноманітности точок зору в суспільній дискусії і більш чіткого усвідомлення суспільством того, що різноманітні інтереси представлені якнайліпше.

Там, де бояться великої концентрації ЗМІ, там вихваляють позитивний бік конкуренції. Якщо є багато власників, то це вважається запорукою того, що буде представлено багато точок зору. У структурному плані, цей арґумент проти існування домінуючої приватної компанії аналогічний заяві, що контролююча державна інформаційна структура послаблює чи зупиняє розвиток демократичних інститутів.

Захистити збільшення концентрації власне економічними доказами дуже просто: враховуючи затрати на технологію та інфраструктуру в сучасному світі ґлобальних комунікацій, компаніям, що хочуть функціонувати в інформаційному суспільстві, для входження в нього доводиться йти на надзвичайно великі затрати. Витрати ж розповсюдження інформації, навпаки, невеликі. Саме ці фактори призводять до швидкого підвищення концентрації у сфері телекомунікацій, засобів масової інформації та інформаційної індустрії.

У інформаційному суспільстві є три форми концентрації, що мають стосунок до питань регулювання: (а) горизонтальна концентрація, наприклад, домінування у газетній справі чи серед телевізійних каналів; (б) перехресне володіння, що прослідкується між різними інформаційними галузями, зокрема у друкованих та електронних ЗМІ; (в) вертикальна концентрація, пов’язана з інтегруванням різних етапів вироблення та розповсюдження. Прикладом вертикальної концентрації є власність на канали мовлення, послуги і контроль над засобами їх розповсюдження. У процесі конвергенції засобів масової інформації стираються відмінності між ними, завдяки чому перехресне володіння може вважатися життєстійкою моделлю.

У перехідних суспільствах структурні питання (наприклад, питання високої концентрації ЗМІ) не є першочерговим. Глобальні процеси концентрації і посилення контролю транснаціональних корпорацій над ЗМІ, як видається, не стосуються і не будуть стосуватися деяких держав, принаймні, у найближчій перспективі. З иншого боку, практично у всіх державах є місцеві монополії і місцеві варіанти вертикальної інтеграції. Звичайно, у міру того, як суспільство буде розвиватися, а ґлобальні корпорації шукатимуть нові ринки, міжнародні об’єднання почнуть впливати на національну політику.

У проблеми концентрації є кілька особливостей, недооцінка яких небезпечна для плюралізму і забезпечення доступу до інформації. Компанії, у чиїх руках перебувають мережі розповсюдження, можуть використовувати своє положення «контролера» для розповсюдження інформації та програм лише своєї інформаційної групи. Таким чином, обмежується свобода розповсюдження. Це питання набирає особливої гостроти у випадку, коли мережі розповсюдження є у власності держави. Існує думка, що операторам мережевих інфраструктур, від яких залежать инші постачальники програм, не можна дозволяти випуск власних програм чи володіти пріоритетним доступом до їх розповсюдження. Вертикальна інтеграція сьогодні характерна для більшости ґлобальних комунікаційних імперії. Отже, необхідно приділяти більше уваги механізмам забезпечення рівних умов доступу. У зв’язку з концентрацією ЗМІ виникає стурбованість у зв’язку з питанням, чи надає подана громадянам інформація простір для розвитку національної самобутности, а також наскільки вона дозволяє накопичувати національний досвід під час надання громадянам інформаційних послуг. З розвитком вільного ринку необхідно також гарантувати принаймні проголошення універсального доступу, особливо щодо телекомунікаційних та основних аудіовізуальних послуг.

Структурні проблеми можуть ускладнюватися у випадку контролю державними підприємствами ключових ланок інформаційного ряду (наприклад, розповсюдження газет або ретранслятори для мовлення).

Що ж стосується фактичного застосування закону, то питання нерідко ставиться так: чи достатньо для вирішення проблем конкуренції у сфері ЗМІ існуючого загального антимонопольного законодавства чи необхідно прийняти спеціальні закони про власність у сфері ЗМІ? Наприклад, у Сполучених Штатах загальне антитрестове законодавство, накладає заборону (за винятком деяких випадків) на монополії та дії, спрямовані проти конкуренції. Діючі антитрестові закони, наприклад, щодо сталеливарної та автомобільної промисловости, можуть застосовуватися до преси, телевізійних мереж чи інформаційних компаній. Поширення законів загальної юрисдикції на ЗМІ має позитивний бік: тим самим визнається, що власникам ЗМІ властиво займатися такою ж скерованою проти конкуренції діяльністю, як і виробникам електроламп та комп’ютерів.

Окрім цього, у США прийняті спеціальні закони про власність у сфері ЗМІ. Приймаючи їх, законодавці виходили з того, що ЗМІ – це сфера, що різниться від усіх инших, і що існують інтереси свободи слова, які диктують инший, більш специфічний підхід до організації та регулювання ЗМІ. Концентрація влади у сфері свободи слова для суспільства більш небезпечна, ніж концентрація влади у будь-якій иншій області, пов’язаній із меншими наслідками для демократії. Наприклад, федеральне регулювання протягом тривалого часу розповсюджувалося на наступні проблеми: чи може власник газети володіти ще й компанією мовлення у тому ж місті; скількома радіостанціями може володіти одна фізична чи юридична особа (зокрема – яка максимальна кількість радіостанцій може бути в нього у одному місті); або максимальна аудиторія, на яку може транслювати одна корпорація. Конгрес та Федеральна Комісія зв’язку своїм рішенням обмежила кількість місцевих станцій, що можуть бути у власності однієї великої мережі, а також обмежила право власности таких мереж на її програми. Нехай у всі ці американські закони до цього часу вносять зміни та доповнення, але вони зрозуміло говорять про те, що ЗМІ інколи вимагають особливого підходу до питань власности.

Сектор громадського мовлення, згідно рекомендацій Ради Европи, повинен існувати і захищатися законом. У рекомендаціях про правові рамки громадського мовлення зазначається про необхідність:

«чітко обумовити редакційну незалежність і організаційну автономію, особливо стосовно:

• встановлення сітки програм;

• задумів і виробництва програм;

• редагування і подання новин і програм про поточні події;

• організації заходів самої служби;

• набору і організації роботи штатних співробітників;

• купівлі, оренди, продажу і використання товарів і послуг;

• управління фінансовими ресурсами;

• підготовки і виконання бюджету;

• обговорення, підготовки і підписання юридичних документів, що стосуються роботи служби»².

У багатьох перехідних суспільствах гостро стоять питання правового поля, необхідного для підвищення кількости засобів масової інформації у приватній власності. До таких належить питання про об’єм частот, виділених для приватних компаній мовлення, яким чином ці частоти будуть розподілені між ними і у кого будуть найпотужніші передавачі. Вирішення кожного із них буде впливати на остаточну структуру електронних ЗМІ. Уряд може розподіляти і виділяти частоти таким чином, що це збільшить їх дефіцит і призведе до високого рівня концентрації. У результаті розподілу частот система може бути обмежена кількома національними станціями. Альтернативний підхід може навпаки призвести до появи безлічі місцевих станцій чи навіть конкуренції на місцевому рівні. Правові норми щодо можливости і шляхів надання ліцензії визначають, зокрема, здатність до виживання децентралізованої і конкурентноспроможної галузі. Чи сприяє плюралізму і більш сильним демократичним інституціям той чи инший підхід, залежить від багатьох обставин. Зокрема, демографічна ситуація, вимоги до ЗМІ, взаємовідносини між регіональними і національними центрами при формуванні внутрішньої політики.

У рекомендаціях Ради Европи підкреслюється важливість «наявности безлічі автономних, незалежних інформаційних органів на національному, регіональному та місцевому рівнях», оскільки це «збільшує плюралізм і демократію». Рада також вважає, що «для плюралізму ЗМІ ключове значення має політична і культурна різноманітність видів ЗМІ і їх змісту». Саме тому Комітет Міністрів Ради Европи рекомендував державам-учасникам «регулярно оцінювати існуючі в них механізми, що мають розвивати плюралізм, є скерованими проти концентрації, і вивчати можливості їх перегляду через призму економічних і технологічних тенденцій у сфері ЗМІ»³.

Рада Европи також закликає до так званої «прозорости» ЗМІ. Оскільки «плюралізм і різноманітність думок важливі для функціонування демократичного суспільства», Рада Европи рекомендує, щоб «окремі громадяни, на підставі справедливости і неупереджености, одержали доступ до основної інформації про ЗМІ; тоді вони зможуть сформувати власну думку про значення, якого слід надавати інформації, ідеям і думкам, що розповсюджуються у ЗМІ»⁴.

Иноземна власність

Серед форм обмеження власности у сфері ЗМІ важливе місце посідають різні обмеження на иноземну власність. Істотно, що такі обмеження, принаймні на власність щодо наземного радіо- та телевізійного мовлення, часто є не тільки в перехідних суспільствах, але і на Заході, зокрема у США. Недовіра до иноземного власника походить ще від воєнного часу, коли боялися, що радіо і телебачення буде використовуватися для ворожої пропаґанди. До того ж, існує уявлення, що під час національної кризи легше контролювати об’єкти, які перебувають у руках власних громадян, аніж корпорації у руках иноземців. Сфера володіння ЗМІ залишається одним із найбільших осередків ксенофобії – зокрема, через забобони, що иноземні власники будуть передавати не такі програми, як передають вітчизняні.

Однак, у деяких перехідних суспільствах иноземні джерела інформації мають надзвичайне значення: без їх стимулюючого впливу в сфері ЗМІ зберігалася б державна монополія чи вузьке коло національних точок зору. Завдяки новій технології, зокрема супутниковим та Інтернету, з’являється все більше можливостей урізноманітнення програм для аудиторії за рахунок иноземної продукції. Однак, для досягнення різноманітности можуть бути корисними і иноземні інвестори з їх можливостями володіти радіо- і телевізійних станціями і друкованими органами. У багатьох країнах, в яких иноземцям заборонено володіти станціями наземного мовлення, дозволено інвестування у засоби кабельного телебачення. Що ж стосується друкованих органів, то иноземну власність дозволено у більшості країнах. […].

Володіння ЗМІ релігійними і політичними організаціями

У деяких державах релігійним організаціям, політичними партіями та органами влади заборонено мати у власності радіо- і телевізійні станції чи газети. У инших країнах, що часто перебувають на ранніх стадіях перехідного процесу, саме ці структури, прямо чи опосередковано, контролюють канали зв’язку. Зі збільшенням кількости каналів (завдяки супутнику, кабельним мережам і переходу на цифрове мовлення) обмеження на власність може втрачати своє значення.

В основі цих обмежень є ще не втрачений (і, можливо, оправданий) острах, що завдяки контролю над засобами масової інформації можна добитися домінування на ринку ідей та думок. Там, де стався рішучий розрив з авторитарним минулим чи існує реакція відторгнення на попередню форму управління та впливу, правові норми щодо власности можуть висвітлювати історичні проблеми. Згідно цим правовим нормам можна, зокрема, відмовити у праві управляти ЗМІ чи володіти ними інститутам, що попередньо займали у суспільстві домінуюче положення.

У деяких випадках, коли релігійний вплив був надто сильним, можуть заборонятися обмеження власности на телерадіостанції сектантським організаціям. І взагалі, там, де суспільство остаточно і безповоротно розірвало зі своїм етатиським, авторитарним минулим, воно може повністю запровадити всі інститути приватної власности. У иншому випадку, коли на місця своїх попередників постають нові органи управління, що зберігають стару лінію, хоча і з більш демократичними намірами – у новому суспільстві формуються «змішані» соціяльно-економічні форми, частина з яких успадкована від старого режиму.

Панування точки зору однієї компанії мовлення або власника

Є ще одна форма структурного регулювання, що має стосунок до сприятливого середовища. Йдеться про рівень, на якому мовник чи власник ліцензій здатен охопити великі прошарки населення. Якщо при цьому мета – конкуренція і плюралізм думок, то тут важливе бачення кінцевого результату. Як бути, якщо результат приватизації зводиться до того, що залишилося тільки два мовники, і що найсильніший з них охоплює 70% аудиторії? Це не обов’язково є несумісним з демократичними нормами, але таке домінуюче положення вже може викликати тривогу. Уряд, що ставить за мету створення конкурентноспроможних і незалежних ЗМІ, повинен мати інструменти для визначення і реалізації тої ролі, що покликані виконувати мовлення і преса. При аналізі сприятливого середовища, питання ставиться не тільки про концентрацію, але і про те, чи займає державне мовлення контролююче положення і які існують схеми доступу до ЗМІ для меншости та опозиції. […]

Практично неможливо одержати структуру ЗМІ, у якій кожна точка зору, кожен масовий світогляд оволодіє тим чи иншим значимим підприємством мовлення. Оскільки такий стан нереальний (окрім як в ідеалізованому світі Інтернету), було б оманливо обіцяти який-небудь набір особливих законів для реформування ЗМІ з такого питання. У суспільстві завжди будуть сильні підприємства мовлення, і тому, через самі затрати на успішне мовлення, часто неможливо стримати тиск у бік консолідації власности.

Доступ і право на передачу інформації

З цих, та й з инших причин, сприятливе середовище, що існує в деяких державах, включає в себе структурні підходи, спрямовані на забезпечення доступу чи инших сприятливих можливостей для використання права на інформацію, Наприклад, у приватних станціях може бути встановлений законом обов’язок перед урядом надавати під час виборів етерний час для усіх кандидатів чи виділяти етерний час існуючим суспільним меншинам, з тим щоб вони мали можливість висвітлювати свої погляди чи пропагувати культурні чи инші програми. Таким чином, держава, з метою захисту плюралізму, може вимагати від того чи иншого оператора кабельного телебачення транслювати програми станцій громадського мовлення чи конкретних груп, зокрема програм меншости.

На думку деяких фахівців, саме ці види структурного регулювання більше відповідають демократичним цілям і меншою мірою мають риси втручання, аніж регулювання змісту, що змінює суть повідомлення. Ідея полягає в тому, що якщо конкурентного середовища та незалежности можна буде досягти завдяки цим основним правилам, то тим самим пришвидшиться рух у напрямку плюралізму і визнання права на існування різних політичних точок зору.

Структурне регулювання тих чи инших програм зовсім не потребує від влади втручання і спроб визначення, чи є вони неупередженими, чи ні, достатньо лише представлення тої і иншої точки зору. Ці питання розглядаються абстрактно, базуючись на принципі необхідної підтримки різноманіття власників (чи різноманіття думок, висловлювань завдяки правилам, що гарантують доступ до засобів масової інформації) як один з найважливіших способів укріплення демократичних інститутів.

Державні субсидії

При аналізі сприятливого середовища необхідно також враховувати політичні і практичні рішення щодо субсидій. Инколи може скластися враження, що уряд, з формальної точки зору, ставиться нейтрально до конкретних інформаційних органів. Насправді ж, здійснюючи фінансову підтримку (инколи приховану), вона дає можливість одній групі чи одному органу здійснювати більший вплив, аніж инші. Одним з методів, що застосовуються з цією метою, можна назвати дискримінаційний доступ до монополізованої системи розповсюдження інформації. Другий метод – надання акредитації як привілеї «слухняним» журналістам.

Загалом, існують тисячі вивертів і прийомів. На розвиток незалежних ЗМІ здійснюють суттєвий вплив підвищення мита на газетний папір чи комп’ютери. Дискримінаційна політика держави стосується можливостей доступу студентів до засобів здобуття освіти. Держава може утрудняти занадто незалежним електронним ЗМІ доступ до передавального обладнання, піддавати їх неочікуваним аудиторським перевіркам чи иншими формами тиску. […]

Уряд як учасник ринку

Часто спостерігаються більш універсальні і систематичні форми використання державної влади для структурування ЗМІ. Використовуючи свою купівельну спроможність, держава може розміщувати рекламу тільки в тих органах, які її підтримують, а бюджетні асигнування на рекламу можуть затьмарити засоби будь-якого конкурента. Або ж, державне мовлення, використовуючи своє становище одержувача урядових субсидій, збиває ціни на рекламному ринку і витісняє приватних конкурентів, що утруднює розвиток вільних і незалежних ЗМІ […].

Урядове фінансування

Під час оцінки сприятливости правового середовища для реформування ЗМІ в перехідному суспільстві нерідко зосереджується увага на питаннях про роль державного телебачення чи суспільного мовлення. Наприклад, велике значення має форма такого фінансування. На думку спеціалістів, інформаційне аґентство, що фінансується за рахунок абонентської оплати кожним користувачем теле- чи радіоприймача, може бути більш автономним та незалежністю, як компанії, що повністю фінансуються урядом. Однак, така абонентська плата все більше стає об’єктом для критики, оскільки державні і громадські компанії одержують, поміж иншого, дохід від реклами чи провадять иншу комерційну діяльність. Приватні конкуренти жаліються, що це створює «нерівноправне поле для гри», оскільки їм доводиться боротися з підприємцями, що не тільки мають державну підтримку, доступ до урядової інформації і державної субсидії, але також одержують доходи від своєї комерційної діяльности. У відповідь на такі скарги деякі держави переглянули свою політику щодо підтримки телебачення.

Там, де державна політика спрямована на формування та розвиток ЗМІ, здійснюється системно-структурне втручання тим чи иншим чином. Втручання може бути повсюдним і тільки в окремих випадках мати неґативні наслідки. Наприклад, держава, вклавши мільярди у кабельне телебачення, може прийняти рішення створити сприятливу ринкову кон’юнктуру для багатоканального розподілу відео матеріалів, виходячи з того, що контролювати кабельне телебачення легше, ніж пряму трансляцію. У випадку, коли цими можливостями користуються менш контрольовані конкуренти, держава, таким чином, може перехопити ринок у конкуруючих багатоканальних дистриб’юторів.

І ще один важливий момент. Структура ЗМІ, що складається в суспільстві, не має випадкового характеру (чи це структура, що підтримує вільних, незалежних мовників чи друковані органи, чи структура, що приділяє підвищену увагу державним мовним компаніям, як Бі-бі-сі). Вона може складатися в процесі еволюції, чи бути результатом цілеспрямованого задуму. Характерною рисою більшости перехідних суспільств є те, що кожна дія є рухом від одного набору інформаційних структур до иншого. Це відкриває двері для нових можливостей і дає час усвідомити, яких ЗМІ потребує суспільство. Це дає змогу розробити закони, які продемонструють, що перехідний процес іде від наявних форм інформаційної структури до структур, більш відповідних демократичному суспільству.

Переклав Ян Чайковський

1. Faraone, «Media Reform in Uruguay: A Case Study in Mature Transition», in Media Reform: Democratizing the State, (eds. M. Price, B. Rozumilowicz, S. Verhulst eds., Routledge, 2001).

2. Committee of Ministers, Council of Europe Appendix to Recommendation № R (96) 10, Guidelines on the guarantee of the independence of public service broadcasting Council of Europe, Committee of Ministers (Adopted by the Committee of Ministers on 11 September 1996).

3. Recommendation № R (99) 1, Committee of Ministers, Council of Europe, «Measures to Promote Media Pluralism» (Adopted by the Committee of Ministers on 19 January 1999).

4. Recommendation № R (94) (13) Measures to Promote Media Transparency, Council of Europe (Adopted by the Committee of Ministers on 22 November 1994).