Петер Л. Берґер, Бріджит Берґер

Влада

Робити те, що я насправді не хочу робити: переживання влади

Щоденне життя сповнене досвідом переживання влади й відмінностями у володінні владою різними людьми. Надзвичайно сильно це виявляється у мікросвіті індивіда. У рамках сім’ї, школи чи на роботі індивід безнастанно усвідомлює, що він не може робити все, що йому хотілося б, і здебільшого перепони у цьому йому чинять инші люди. І навпаки, індивід завжди знає, кого з числа инших людей він може змусити робити те, що вони не бажають, вдаючись для цього чи до фізичного примусу, чи до підлещування. Ці мікроскопічні вираження влади, звичайно, можуть бути дуже значними для індивіда особливо в дитинстві. Однак дорослий має власне більш значне переживання влади у численних стосунках з інститутами макросвіту. Домінантну позицію серед цих інститутів займає держава чи керівництво, щупальці якого сягають практично кожного аспекту щоденного життя.

Хто ці люди?

У нижчих стратах суспільства цей досвід влади особливо добре виражений категорією «вони». Саме «вони» принципові, приймають реальні рішення, які впливають на життя індивіда. «Вони» реально проштовхують справи. «Вони» смикають за ниточки. «Вони» знають, що реально відбувається. Соціяльна територія, яку охоплює ця категорія, не ідентична з областю політичних інститутів, однак «вони» займають на ній панівне становище. Від міських рад до Вашинґтону існують різноманітні втілення «їх», що протистоять індивіду проявами влади, які дуже часто видаються йому довільними й навіть містичними. Мірою просування в стратифікаційній системі цей досвід дотичности до влади, у порівнянні з безвладдям, певним чином зменшиться. У кожному разі індивіди середнього класу мають більше організаційних уявлень про те, хто такі «вони» (хоча, завважимо, це зовсім не означає, що ці уявлення цілком правильні) й навіть деякі ідеї щодо того, як можна було б «їх» замінити. Втім, навіть тут є певна доля неясности про владні стосунки в більш масштабних за розміром спільнотах. Особлива невизначеність існує з приводу того, як співвідносяться формально засновані інститути політичного порядку з иншими інститутами, зокрема економічними. Які з тред-юніонів мають найбільший вплив у міській раді? Які економічні інтереси представляють ті чи ті законодавці? Які з аспектів американської зовнішньої політики продиктовані інтересами корпорацій? Саме з таких питань стає зрозуміло, що категорія «теми» не обмежується тільки нижчими стратами. Дуже небагато соціологів мають можливість проникнути в ті вищі рівні суспільства, на яких влада реально стає ділом радше «нас», аніж «їх». І все ж у нас може залишатися потаємна підозра, що навіть на цих розріджених висотах можуть час від часу виникати сумніви щодо того, хто ж належить до «нас» і чи не можуть існувати якісь зловісні сили, що приховуються в засаді як «вони».

Веберівський аналіз

Ймовірно, досить буде сказати, що базовими категоріями соціологічного аналізу влади все ще є ті, що їх створив Вебер¹. Основними категоріями, що конституюють цей аналітичний каркас, є авторитет і леґітимність.

Перше: влада навіть усупереч спротиву

Вебер визначає владу як ймовірність того, що індивід чи група буде здатна виконувати свою волю навіть всупереч спротиву. Це не залежить від засобів, якими долається спротив. Предмет спротиву тут дуже важливий. Він слугує тому, щоби відрізняти феномен влади від того, що зазвичай називається «лідерство». Ця відмінність стає особливо очевидною з пункту бачення щоденного життя. Майже всі людські спільноти мають лідерів того чи того типу. Припустімо, що група студентів у гуртожитку радиться, як провести вечір. Можуть бути висловлені різні ідеї. Ймовірно, у такій групі можуть бути один чи два індивіди, чиї ідеї підтримає більшість. Ймовірно навіть, що ідеї, які висловлюватимуть инші, фактично декларуватимуться як пропозиції (колишній президент Ніксон назвав би їх «опціонами»), звернені до лідерів. Здебільшого врешті рішення лідерів буде тим, що реально надасть групі руху. Слушно назвати такого роду процес вираженням влади. Зовсім инша ситуація виникає тоді, коли, скажімо, один із членів групи вперто дотримується власної ідеї, всупереч рішенню, що його прийняли лідери. В такому разі пропозиції непокірного члена групи буде делікатно (чи в багатьох випадках не дуже делікатно) протиставлено обіцянку «якщо ж ні, то...». Після чого він буде змушений скоритися рішенню лідерства, «якщо ж ні, то», йому доведеться зіткнутися з різними реальними чи уявними наслідками своєї незгоди, які можуть сягати від погрози бути побитим чи прогнаним зі спільноти до вербальної атаки. В цьому пункті варто поговорити про владу. Фраза «реальними чи уявними» у зв’язку з наслідками активного спротиву вказує на розмаїття засобів, які можуть лежати в основі сприйняття влади. Деякі з них справді можуть бути доволі реальними, включаючи як засіб застосування фізичної сили. Однак цілком імовірно, що влада базується на засобах примусу, які існують лише в уяві. Маленький хлопчик може робити на ігровому майданчику все, що йому заманеться, позаяк сподівається на підтримку свого дорослого брата. Він дозволяє собі таку поведінку, бо може покликати на допомогу брата. Проте, можливо, дитина кличе на допомогу брата, якого взагалі не існує. Те саме відбувається на макрорівні. Тут також можуть бути реальні старші брати, чи брати, що існують лише в уяві. Насмішкуватий коментар, що його приписують Сталіну, який висловився, коли згадали про владу католицького Папи: «А скільки в Папи дивізій?» – виявляє брак соціологічної обізнаности в російського диктатора. Зайве казати, що в Папи взагалі немає дивізій, але влада в нього дуже велика – над тими, хто в це вірить. Незабаром ми повернемося до цього пункту.

Запобігання відхилень і виконання рішень: соціяльний контроль і влада

Категорія влади, звичайно, тісно пов’язана з категорією соціяльного контролю, яку ми обговорювали щойно. В обидвох випадках маємо справу з явищами, що передбачають примус стосовно до непокірних груп чи індивідів. Хоча існує й важлива відмінність. Соціяльний контроль є ніби негативною категорією. Він належить до соцієтальних механізмів, які створюють для того, щоб відвернути девіянтну чи руйнівну поведінку. Влада має більш позитивний сенс: вона не є справою відвернення когось від того, що не є бажане для суспільства, радше вона виступає виконанням волі індивіда чи групи. Мало того, категорія соціяльного контролю передбачає якийсь тип – уніфікованої соціяльної системи, яка намагається утримувати індивідів групи у своїх власних рамках. З иншого боку, категорія влади передбачає наявність конфлікту. Воля до влади одного індивіда може зіткнутися з волею иншого, те саме можливе для цілих груп. Тому, коли поліція садить за ґрати злочинця, слушно говорити про соціяльний контроль. Але коли два злочинних синдикати воюють за територію, немає сенсу провадити мову про владне зіткнення, проте дуже мало сенсу в тому, щоб підвести це явище під категорію соціяльного контролю. З тієї самої причини категорію соціяльного контролю полюбляли саме ті соціологи, які, роблячи акцент на конфлікті у суспільстві, намагалися використовувати поняття «влади».

Якщо навіть це так, то так само, як неможливо осягнути функціонування суспільства без соціяльного контролю, неможливо уявити собі якогось типу суспільства без наявности влади, – це означає владу з веберівським «якщо ж ні, то...». Були, звичайно, і такі уявлення про суспільство, де вже не існувало між людьми різниці у владі і де структури влади вже мали зникнути, поступившись місцем вільно досягнутому консенсусу. Таке уявлення можна реалізувати в малих групах. Хтось може вірити в можливість його реалізації на більші соцієтальній шкалі в майбутньому. Досі таких емпіричних прикладів не було. Всі відомі нам у людській історії суспільства характеризувалися структурами влади і боротьбою за неї. Більшість соціологів, можливо, скептично ставилася до ідеї, що це в найближчому майбутньому може змінитися.

«Ймовірність», що влада домінуватиме

Варто наголосити на ще одному веберівському визначенні влади. Це поняття «ймовірности». Проте жодне сприйняття влади не є чимось таким, у чому ми абсолютно впевнені. Завжди існує можливість, що якось буде запропоновано тест типу «якщо ж ні, то...» – й у цьому пункті завжди існує можливість того, що перевірку не буде пройдено. Однак зрозуміло, що така абсолютна впевненість, оскільки вона недосяжна, не є необхідною. Для більшости практичних завдань тим, хто бажав би отримати владу, досить усвідомлювати, що вони діють у межах імовірности. Так чи так, це розуміння передбачає щось надзвичайно важливе у стосунку до влади, а саме – властиву їй внутрішньо надійність. Це слушно як для мікросвіту, так і для макросвіту. Будь-який забіяка на майданчику одного чудового дня може програти свій матч. Те саме може трапитися і з будь-яким диктатором. Ніхто не може бути абсолютно впевненим у тому, наскільки цей день відтермінований. Ця думка може пригнічувати забіяк і диктаторів; і це може бути втіхою для всіх решта.

Друге: звичка підкорятися й авторитет

Вебер визначає авторитет, знову-таки, з позиції такого типу ймовірности, а саме – це ймовірність того, що такий-ось конкретний порядок зустріне послух з боку конкретних індивідів і груп. Сутнісна різниця між владою й авторитетом полягає у тривалості останнього. Влада навіть у найвищих своїх виявах може бути нетривалою: задано порядок, якому слід підлягати, всупереч спротиву, і так само він може бути припинений. Таке сприйняття влади, очевидно, не може довго впливати на суспільство. Щоб впливати, потрібно, аби влада випробовувалася довго і систематично. Це означає, що люди звикають до цього сприйняття влади чи, инакше кажучи, поведінка людини перебуває під контролем тривалої дисципліни. У цьому випадку влада стає не лише загальною загрозою, що це панування буде нав’язане, а впорядкованим сприйняттям, через яке конкретні люди звикають до підпорядкування конкретним командам.

Звичайно, це, знову-таки, не зовсім надійно. Як показує історія, авторитет може впасти одного чудового дня (тобто бути поваленим, або наштовхнутися на успішний спротив), навіть після доволі тривалого існування. Як і сама влада, авторитет ненадійний. І все ж, якщо авторитет успішно нав’язували якійсь спільноті протягом тривалого часу, ймовірність його підтримки зростає. Причиною цього є звичка. Вона виступає важливим фактором саме тоді, коли старий авторитет повалено, а на його місці прагне утвердитися новий. Так, революційні уряди бувають украй слабкими у своїй здатності до утримання влади в період, що приходить безпосередньо після її захоплення. Звичайно, важливо, що саме вони роблять у цей період. Але навіть коли вони не роблять нічого, окрім як намагаються утримати владу (тобто, з точки зору Вебера, якщо вони далі розвивають свою авторитарність), їхній шанс на виживання з часом зросте; люди звикнуть до них. Будь-хто, хто бажатиме використати свою владу, хай на чому вона би базувалася, для того, щоб виявити тривалу дію на суспільство, стикається з основною проблемою трансформування цього авторитету у владу.

Третє: леґітимність

Звикання – це не єдиний фактор, за допомогою якого авторитет стає владою. Другим вирішальним фактором стає леґітимність. Під леґітимністю Вебер розуміє впевненість людей, що авторитет, який стоїть над ними, не просто звичайний факт, а факт, наповнений моральним змістом. Инакше кажучи, коли ми говоримо, що конкретний авторитет «леґітимний», це означає, що наше сприйняття влади якраз таке, що ті, котрі посідають владу, наділені нею слушно. Процес, за допомогою якого набувається леґітимности, називається леґітимацією. Якщо авторитет не зумів успішно себе леґітимізувати, його виживання не є очевидним. Авторитет, позбавлений леґітимности, мусить постійно знову й знову підтверджувати свою владу шляхом використання фізичної сили. Це дуже неекономно. Нормальний хід справ у суспільстві не може бути дуже хорошим, якщо кожного треба бити по голові. З таких практичних причин ті, що утримують владу, ймовірно, старатимуться завоювати сприйняття принаймні більшости людей, над якими вони владарюють. Однак тривале використання фізичної сили не лише неекономне, але і спрямоване проти самого себе. Воно породжує спротив. Висловлюючись точніше, якщо воно не може здобути леґітимности, хоча би в очах більшости населення, то породжує спротив. Тільки за такої умови воно може протистояти будь-якій меншості, яка чинить опір.

Леґітимність дуже чітко відбивається у свідомості. Повертаючись до вже згаданого прикладу з питанням Сталіна про кількість дивізій у Папи Римського, леґітимність існує лише тоді, коли існують ті, хто в неї вірить. Тому вона так фундаментально ненадійна за своєю фундаментальною природою. Ганс Келсен, австрійський філософ права, ввів у вжиток фразу «нормативна влада фактичности». Під фактичністю тут він мав на увазі прості факти політичної ситуації. Поняття «нормативна» є синонімом до веберівського «леґітимна». Инакше кажучи, Келсен стверджує, що факти генерують леґітимність. Основоположним механізмом цього є, знову-таки, справа звички. Тому, хоча леґітимність ясно відбивається у свідомості, її можна визнати не лише за допомогою переконливої пропаганди, але й змусивши людей погодитися з певними фактами. Наприклад, в американському суспільстві ті, що протистоять расовій інтеграції, можуть піддатися дії якоїсь ліберальної пропаганди, що буде їм навіювати, ніби ліпше з цим погодитися. Цілком можливо, що на декого це вплине. Проте було виявлено у низці галузей (наприклад, у військовій і в житловому проєктуванні), що найбільш ефективним способом зміни свідомости людей щодо расової інтеграції є просто зміна фактів. Так, упереджений білий, що має необхідність співпрацювати з чорним, перебуває під тиском щодо перегляду своєї позиції. Досвід показує, що перебуваючи під таким тиском, він набагато швидше вчинить так, аніж під дією самої лишень пропаганди. Отож зв’язок між владою і леґітимністю складний. З иншого боку, таке сприйняття влади продукує леґітимність. Наприклад, оцінюючи громадянські війни (в Індокитаї чи ще деинде), деякі коментатори стверджували, що найсуттєвіше – це «завоювати серця і уми людей», тобто переконати людей, що одна зі сторін леґітимна, а инша ні. Ще одні коментатори казали, що тут важливе щось инше, а саме: одна зі сторін володіє силою, яка врешті-решт здатна перемогти. Важливо зрозуміти, що ці два погляди жодним чином не суперечать один одному. Політичні інститути підтримують владу через тонку взаємодію між твердими фактами влади і способами зміщення, за допомогою яких цю владу сприймають і оцінюють у свідомості люди.

¹ Max Weber, The Theory of Social and Economic Organization, New York: Oxford University Press, 1947, pp. 152ff., pp. 324ff.

Переклала Мирослава Лемик