Юлія Крістєва

Сили жаху. Есей про відразу

Чого боятися

Об’єкт – окраса тривоги

Коли психоаналіз говорить про об’єкт, він говорить про об’єкт бажання, яким він вибудовується в едіповому трикутнику. У цій фігурі батько – основа влади, а мати – прототип об’єкта. Це на матір спрямовані не тільки всі потреби виживання, але насамперед перші міметичні вдихи. Вона – инший суб’єкт, об’єкт, що гарантує моє існування як суб’єкта. Мати – мій перший значущий і бажаючий об’єкт.

Ця теза, тільки-но сформульована, відразу розривається від власних протиріч і крихкости.

Чи немає до того (хронологічно і логічно) якихось якщо не об’єктів, то принаймні перед-об’єктів, полюсів притягання для позначення потреби в повітрі, у харчуванні, у русі? Чи немає також у процесі конституювання матері як иншого серії напів об’єктів, що дають напрямок переходові від стану невизначености до стану визначености (суб’єкт/об’єкт): щоб бути точним, так звані «перехідні» об’єкти, за Віннікотом¹? Чи немає, нарешті, цілої градації модальностей відділення: реальне відлучення від грудей, гадана фрустрація у стосунку до такого дару, як зв’язок з матір’ю, і, нарешті, символічна кастрація, що стосується до едіпальної стадії? Градація, що встановлює, як це блискуче сформулював Лакан, об’єктне відношення тією мірою, якою воно завжди є «інструментом маскування, прикрашання фундаментальної основи страху» («Семінари», 1956-1957)?

Питання про об’єкт змушує вагатися, або сумніватися, всю фройдівську конструкцію. Нарцисизм: починаючи з чого або коли він дозволяє сексуальному потягові, що є потягом до иншого, переповнити себе? Витіснення: який тип витіснення породжує символізацію, а, отже, значущий об’єкт, і який инший тип, навпаки, спиняє шлях символізації і підштовхує потяг до безоб’єкта асимволічного або в автооб’єкт соматичного? Відношення між несвідомим  і мовою: яку участь бере мова або мовленнєва діяльність у конституюванні і змінах об’єктного відношення?

Фройд із найбільшою ясністю розглядає це вузлове для конституювання суб’єкта питання про об’єктне відношення у зв’язку з фобією маленького Ганса². Страх і об’єкт, схоже, відразу об’єднались. Хіба це випадково? Напевно не нескінченні і невизначені ідентифікації істеричок з’ясували для Фройда це питання. А от нав’язливе пережовування – яке не перестає створювати знаки для ліпшого захисту в сімейному склепі сакрального об’єкта, якого бракує – воно, без сумніву, добре послужило для з’ясування цього питання. Але чому саме фобія дозволяє ліпше зрозуміти питання про об’єктне відношення? Чому страх і об’єкт?

Коли ми, дорослі, стикаємося зі станами розпачу, які у нас викликає дитина, – вона може змусити почути себе, але не може змусити себе зрозуміти – ми вживаємо слово «страх». Травматизм народження, за Ранком, або порушення рівноваги тієї інтеграції потягів, що її вироблено материнським вмістилищем (Біон) під час утробного життя, завдяки «нормальній вагітності», є теоретичними артефактами: вони раціоналізують «нульовий стан» суб’єкта, як, імовірно, нульовий стан теорії в порівнянні з невисловленим дитини. У такий спосіб страх  у першому своєму значенні міг бути розривом рівноваги біологічних потягів. Структура уявлення про об’єкт була б тоді відтворенням страху, що чергується з оптимальними, але хисткими станами рівноваги. Так і йдуть вони, страх  і об’єкт, пліч-о-пліч, поки один не витіснить иншого. Але кому з нас удається це повною мірою?

Ганс боїться неназваного

Однак страх, про який можна говорити, отже, той, що має значущий об’єкт, є продуктом більш пізнім і більш логічним, який вбирає в себе всі попередні хвилювання примітивного, неуявленого страху. Страх висловлений, який є результатом мови, і, за необхідністю, включений на едіпальній стадії, виглядає як страх неправдоподібного об’єкта, який виявляється заміною иншого. Иншого «об’єкта»? Так думає Фройд, вислуховуючи історію маленького Ганса, який боявся коней. Він виявляє тут страх кастрації: статевого органу, «відсутнього» у матері, втрати свого власного, злочинне бажання довести батька до тієї ж екзекуції або навіть до смерти, і так далі.

Це напрочуд правдоподібно, але не більше. Те, що вражає у випадку Ганса, при тому, що він такий маленький, – це його неймовірна вербальна спритність, і Фройд не перестає  з цього дивуватися: він засвоює і творить мову з приголомшливою жадібністю і талантом. Бажаючи усьому дати ім’я, він стикається...  з неназваним: шумом вулиць, з безнастанним рухом візків з кіньми перед будинком, наполегливістю, з якою його батько, недавно навернений у психоаналіз, цікавиться його тілом, його любов’ю до маленьких дівчаток, його розповідями і сновидіннями, яким він (батько) легко надає сексуального характеру; і ледве вловима, ледве помітна присутність його матері... Усе те, що вже сповнене змісту для Ганса, не знаходячи свого означення, безсумнівно розподіляється, як говорив Фройд, між нарцисичним потягом і потягом сексуальним. Усе це неодмінно кристалізується в епістемофілічний досвід Ганса, що бажає знати про самого себе  і про все; знати, зокрема, про те, чого, здається, немає у його матері і може зникнути в нього.

Узагалі фобія коня стала єрогліфом, що конденсує всі страхи, від неназваних до називаних. Від архаїчних страхів до тих, що супроводжують засвоєння мови, а також разом з ним тіла, вулиці, тварин, людей... Вираз «боятися коней» – це єрогліф з логікою метафори і галюцинації. Він за допомогою означника об’єкта фобії, «коня», вказує на економію потягу в стані браку об’єкта: це конгломерат страху, поневіряння і фрустрації без назви, що, власне і говорить про неназване. Об’єкт фобії приходить на місце безоб’єктних станів потягу³ і вбирає в себе усі форми потягу як незадоволеного або відверненого від свого об’єкта бажання.

Метафора, покликана представити брак як такий, конституюється під впливом символізаційної інстанції. Ця символічна влада не обов’язково належить до влади над-Я, але може так само проникати в моє Я і Я-ідеал.

Фобія – метафора відсутнього браку

Метафора браку як такого, фобія несе в собі риси слабкости системи означника суб’єкта. Треба зрозуміти, що ця метафора пише себе не у словесній реториці, а в гетерогенності психічної системи, створеної з уявлень потягів і з уявлень предметів, пов’язаних з вербальними уявленнями. Молодість маленького Ганса зовсім не пояснює цю слабість системи означника, що зобов’язує метафору обертатися потягом, і навпаки. Треба думати також, як стверджують дорослі, які страждають на фобію, що щось у символічній владі, пов’язаній з функцією батька, залишається незрозумілим на едіпальній стадії, яка формує суб’єкта. Чи не відіграє батько Ганса занадто велику роль, яка затьмарює матір? Чи не занадто він заклопотаний своїми знаннями? Якщо фобія – це метафора, яка помилилася місцем, залишила мову заради потягу і видіння, то це означає, що батько не дає собі ради, нехай це батько суб’єкта чи його матері.

Фройд чудово це розумів. Після перших розповідей батька Ганса він підказує цьому Гермесу відновити себе в пам’яті його сина і спробувати, нехай це буде лише на підставі його вусів і бінокля, зайняти місце коней.

Лікування було явно вдалим, у всякому разі, до того моменту, поки Ганс не ввійшов у гру і не кинувся створювати... инші метафори свого страху перед неназваним, у реториці, що вихлюпується в моменти потягу або, сказати б, робить їх істеричними. Справді, страх відступає, поступаючись місцем відразі до малинового сиропу, один тільки колір якого гострий як ніж...

Але чи дійсно зникла фобія? Здається, ні. Принаймні, з двох причин.

Насамперед, фройдівське лікування, відсилаючи до полюсів сімейного трикутника, що для нас виглядає як страх перед неназваним – страх перед браком і кастрацією? – насправді повертає фобію. Це лікування надає тому, хто страждає на фобію, підставу. Фройд дає Гансу підставу: ти не можеш не боятися кастрації, на твоєму страху я засновую істину теорії. Тим самим він раціоналізує цей страх і, хоча ця раціоналізація буде насправді, завдяки трансферові, певною обробкою, страх залишається почасти контрнавантаженням фобії. Певна підтримка психоаналітичного курсу може виявитися протифобійним лікуванням, якщо тільки цей курс утримається на рівні фантазму і не опуститься на рівень більш тонких механізмів метафоричної обробки, який він уже пройшов: назване й «об’єкт» фобії, у тому сенсі, що це уявлення потягу, а не наявного об’єкта. Справді, як першим про це заявляє Фройд, механізм психоаналізу виявляється не на рівні цього фобійного згущення, оскільки він не в змозі його розгорнути: «Коли фобія конституюється за допомогою несвідомих думок, відбувається згущення, й ось чому курс психоаналізу ніколи не може йти за розвитком неврозу»⁴.

Ця констатація, мабуть, лише встановлює розходження між психоаналітичним процесом і процесом невротичного згущення. Але це можна також зрозуміти і як неуважність лінійної і трансферної тактики психоаналізу (тим більше що вона часто ведеться на рівні уявного і навіть над-я) до механізмів згущення, що передує діяльності фобії. Щоби взятися за ці механізми, вони вимагають поновлення роботи інтроєкції, а також особливої уваги до переміщень і згущень означального ланцюга.

Натомість узяти до уваги цю метафоричність означало б розглядати того, хто страждає на фобію, як суб’єкта в стані браку метафоричности. Нездатний створити метафори за допомогою одних тільки знаків, він творить їх у самій тканині потягу, і тоді виявляється, що єдина реторика, на яку він здатний, – це афект, часто спроєктований в образи. Тоді для психоаналізу мова йтиме про те, щоб повернути пам’ять,  а отже і мову, неназваним і названим станам страху, особливу увагу приділяючи першим, оскільки вони становлять собою найменш доступну частину несвідомого. Йтиметься також про те, щоб у той самий час і в тій самій логіці показати аналізованому порожнечу, на якій побудована гра з означанням і первинні процеси. Ця порожнеча і довільність цієї гри є найбільш справжнім еквівалентом страху. Але чи не зводить це процес психоаналізу до літератури, навіть до стилістики? Чи не вимагає це від психоаналітика займатися стилем, чи не вимагає «письма» замість «інтерпретації»? Чи не пропонує це поставити перед розбещенням страхом фетишистський заслін слова?

У розгортанні фобії є характерний фетишистський епізод. Коли суб’єкт виступає проти штучности об’єктного відношення, що стає на місце браку, який лежить в основі цього відношення, фетиш, очевидно, неминуче стає тим необхідним рятувальним колом, примарним і слизьким. Чи не мова якраз є нашим останнім і невід’ємним фетишем? Оскільки вона ґрунтується безпосередньо на фетишистській відмові («я не знаю точно, але однак», «знак не є річчю, але однак», «мати це неназване, а проте я говорю» і под.), то й визначає нас за нашою сутністю істоти, яка говорить. Фетишизм «мови», будучи основою аналізу, можливо, виявляється єдиним неаналізованим.

Письмо, мистецтво взагалі, стане тоді єдиним – ні, не лікуванням, але «ноу-хау» обходження з фобією. Маленький Ганс стає режисером-постановником в опері.

Нарешті, і це друга причина того, що фобія не зникає, а ховається за мову, – об’єкт фобії є протописьменним, і навпаки, будь-який мовленнєвий вияв, однаково пов’язаний з письмом, – мова страху. Я маю на увазі мову браку як такого, браку, що розставляє на місця знак, суб’єкт і об’єкт. Який не жадає обміну повідомленнями чи об’єктами, що передаються відповідно до соціяльного договору про комунікацію і бажання по той бік браку. Це мова браку і страху, що підступає до нього й обмежує його. Той, хто пробує говорити про це «ще не місці», починає, природно, зі зворотнього, тобто  з підпорядкування лінгвістичного і реторичного коду. Але як до останньої інстанції він звертається до страху: жахливе і потворне посилання. Ми стикаємося з цим дискурсом у наших снах або у нашому дотику до смерти, коли вона змушує нас втратити той стан упевнености, у якому нас тримає автоматичне використання мови, впевнености в тому, що ми це ми, тобто безгрішні, незмінні, безсмертні. Але письменник стикається з цією мовою постійно. Письменник, який страждає на фобію, якому вдається метафоризувати, щоб не вмерти від страху, а воскреснути в знаках.

«Я боюся бути вкушеним» чи «я боюся вкусити»?

Однак хіба страх не ховає агресію, насильство, що повертається до свого джерела з протилежним знаком? Що було спершу: брак, відсутність, первинний страх або жорстокість відкидання, агресивність, смертельний потяг до смерти? Фройд розірвав це зачароване коло причини і наслідку, курки і яйця, відкриваючи складну істоту, зовсім далеку від ангелоподібної дитини Руссо. Одночасно з відкриттям едіпальної стадії він відкрив дитячу сексуальність, поліморфну перверзію, що завжди несе бажання і смерть. Але він доповнив, і це майстерний хід, цю «даність» символічною причинністю, що так само, як фундаментальний детермінізм, фактично забезпечує не тільки рівновагу, але  і руйнування. Мова йде про модельну, в останній інстанції визначальну, роль мовного, символічного відношення. Від відсутности, яку переживає дитина через відсутність матері, до батьківських заборон, заснованих на символіці, це відношення супроводжує, формує й обробляє агресивність потягу, що ніколи не виявляється у «чистому» вигляді. Инакше кажучи, брак і агресивність хронологічно розділені, але сумісні логічно. Агресивність виявляється нам як заперечення першовідсутности, якої зазнають під час так званого «первинного нарцисизму»; вона тільки мстить за початкові фрустрації. Але що можна знати про їхнє відношення – це що брак й агресивність співмірні між собою. Говорити тільки про брак значить нав’язливо відмовлятися від агресивности; говорити про одну агресивність, забуваючи про брак, значить перетворювати трансфер у параною.

«Я боюся коней, я боюся бути вкушеним». Страх і агресивність, які повинні мене захищати від одного чи иншого, ще не локалізованого, проєктуються і повертаються до мене ззовні: «я під загрозою». Фантазм поглинання, за допомогою якого я намагаюся вийти зі стану страху (я поглинаю частину тіла моєї матері, її груди, і в такий спосіб я утримую її), виявляється не меншою загрозою, тому що символічна і батьківська заборона вже живе в мені, оскільки в той самий час я вчуся говорити. Під тиском цієї другої, символічної загрози я пробую иншу операцію: я не той, котрий пожирає, мене пожирає той, третій.

Пасивування

Це синтаксичне пасивування, що виявляє здатність суб’єкта зайняти місце об’єкта, – радикальний етап у конституюванні суб’єктивности. Скільки історій навколо «дитину б’ють», скільки зусиль для того, щоб навчитися вибудовувати фрази пасивними формами в тих наших мовах, де вони є. Зазначимо тут, що логіка конституювання об’єкта фобії також вимагає цієї операції пасивування. Аналогічно до конституювання означальної функції, фобія, яка теж опиняється під тиском цензури і витіснення, інвертуючи, зміщує знак перед метафоризацією (активне стає пасивним).

Тільки після цієї інверсії «кінь» або «собака» може стати метафорою мого порожнього рота-поглинача – що буде дивитися на мене, загрожуючи, ззовні. Наддетерміновані, як усі метафори, цей «кінь» і ця «собака» містять також швидкість, хід, утечу, рух, вулицю, вуличний рух, машини, прогулянки, – весь цей світ инших, до якого вони спрямовані, щоб сховатися, і де намагаюся сховатися я сам, щоб урятуватися. Але обвинувачене, заборонене, «я» повертається, «я» відступає, «я» знову впадає у страх: «я» боїться.

Чого?

Тільки у цей момент з’являється quid – щось, вагоме у всіх розуміннях об’єктних і передоб’єктних відношень, із усім притяганням для корелятивного «Я», а не як порожній знак. Тобто конституюється об’єкт, що становить собою галюцинацію. Об’єкт фобії – це складна обробка, яка вже містить логічні і лінгвістичні операції, що є спробами інтроєкції потягу, означаючи невдачу від інтроєкції поглинань. Якщо поглинання накреслює шляхи конституювання об’єкта, то фобія є поразкою супутньої інтроєкції потягу.

Пожирання мови

Фобія маленької дівчинки, прокоментована на семінарі Анни Фройд⁵, дає нам привід оцінити значення орального в цій справі. Той факт, що мова йде про дівчинку, яка боїться бути з’їденою собакою, може бути зовсім не зайвим в акцентуванні орального і пасивованого. Крім того, фобія є результатом розлуки з матір’ю, потім возз’єднання, коли мати належить вже иншому. Цікаво, що чим більше Санді одержима фобією, тим більше вона говорить: спостерігачка констатує, що вона розмовляє із сільським акцентом, що балакуча, що для трьох з половиною років «вона багато говорить, має великий словниковий запас, легкість вираження і забавляється повторенням дивних і важких слів».

...Я обробляю цей брак і супровідну агресивність ротом, який я наповнюю словами, а не матір’ю, якої мені не бракує як ніколи, – розмовляючи. Виходить, що в даному випадку оральна активність, яка продукує лінгвістичний означник, збігається з темою пожирання, пріоритет якої передається в метафорі «собаки». Але ми можемо припустити, що будь-яка вербальна діяльність, називає вона об’єкт фобії чи ні, маючи стосунок до орального, становить собою спробу інтроєкції поглинань. У цьому сенсі вербалізація завжди стикається з «потворним» (об’єктом) – об’єктом фобії. Засвоєння мови відбувається як спроба привласнити схований оральний «об’єкт», перекручена галюцинація якого загрожує нам ззовні. Зростаючи разом із тим, як посилюється її фобія, інтерес Санді до мови, вербальні ігри, яким вона віддається, наближаються за інтенсивністю до вербальної діяльности маленького Ганса, про якого ми говорили.

Можна протиставити цьому відношенню до фобії і до мови в дитини загальне дослідження дорослого фобійного дискурсу. Мова дорослих, що страждають на фобію, також характеризується крайньою спритністю. Але ця запаморочлива спритність, що котиться, не торкаючись нічого і сама недоторкана, із усією швидкістю над безоднею, ніби без змісту, – лише афект моментами з’являється подати йому навіть не знак, а хоча б сигнал. Мова стає тоді контрфобійним об’єктом, що не відіграє більше ролі елемента невдалої інтроєкції, яка може, у фобії дитини, викликати появу страху первинного браку. Аналіз цих структур повинен пройти через плетиво не-сказаного, щоб доторкнутися до змісту настільки заплутаного дискурсу.

Дитини в епізоді фобії немає. Її симптом, оскільки вона про це говорить, є вже обробкою фобії. Завдяки тій логічній і лінгвістичній роботі, якою вона зайнята у той самий час, її симптом дістає складну і двозначну обробку. Галюцинаторна фобія опиняється тоді на півдорозі між визнанням бажання і контрфобійною конструкцією: ще немає надкоординованого дискурсу захисту, який знає занадто багато і чудово маніпулює своїми об’єктами; але немає і визнання об’єкта браку як об’єкта бажання. Об’єкт фобії, якщо говорити точно, – це відхилення від вибору, він намагається якомога довше утримувати суб’єкта від ухвалення рішення, і все це не за допомогою блокування символізації інстанцією над-Я, і не за допомогою асимболії, а навпаки, згущенням інтенсивної символічної діяльности, що приводить до того гетерогенного агломерату, яким є фобійна галюцинація.

Галюцинація нічого

Про цю метафору ми вже говорили. Мало того, до рухів зсуву і згущення, що передують її утворенню, додається вимір потягу (про який сигналізує страх), який має анафоричне значення індексації, що відсилає до иншої речі, до не-речі, до непізнаваного. Об’єкт фобії є, у цьому сенсі, галюцинацією нічого: метафора – як анафора нічого.

«Що значить «нічого»»? – запитує сам себе психоаналітик. Щоб після «відсутности», «фрустрації», «браку» і под. відповісти: «материнський фалос». Це, з його погляду, не помилка. Але ця позиція припускає, що для того аби збудити страх, зіткнення з неможливим об’єктом (цей материнський фалос, якого немає) трансформується у фантазм бажання. Ідучи за своїм страхом, я знаходжу, таким чином, своє бажання, і чіпляюся за нього. Залишаючи на рейді ланцюг дискурсу, за допомогою якого я вибудував свою галюцинацію, свою слабкість і свою силу, своє багатство і свій крах.

Саме тут письмо стає на чати біля дитини, що страждає фобією, якою виявляємося всі ми, принаймні тоді, коли мова йде тільки про страх. Письмо трансформує зіткнення з потворним (об’єктом) зовсім не у фантазм бажання. Воно, навпаки, розгортає звідси стратегії логіки і психології потягу, що становлять метафору-галюцинацію, невдало названу «об’єктом фобії». Якщо ми усі страждаємо на фобію в тому розумінні, що страх змушує нас говорити за умови, що хтось забороняє, то зовсім не всі будуть боятися великих коней або ротів, що кусають. Ганс просто написав раніше за инших, або навіть поставив п’єсу у творі, що охопив увесь його життєвий світ, з усіма його статистами, змусивши втілитися як живих (коня) ті логіки, що конституюють нас як істот, гідних відрази і/або як істот символічних. Він був «письменником» скороспілим і... невдалим. Дорослий письменник, успішний чи ні (але який, можливо, ніколи не губить з поля зору ці дві можливості), постійно повертається до механізмів символізації в самій мові, щоб знайти в цій операції нескінченного повернення, і не  в об’єкті, який вона називає або творить, виділення страху перед... нічим.

Фобія нарцисизму

Фобія буквально розігрує нестабільність об’єктного відношення. Ця нестійкість «об’єкта» у «компромісі» фобії – яка спостерігається також у деяких психотичних структурах – може привести нас до розгляду того формування, про яке йде мова, з погляду не об’єктного відношення, а його протилежного корелята, нарцисизму. Тут теж ми стикнемося з труднощами теорії психоаналізу, пов’язаними цього разу з постулатом первинного нарцисизму, що є результатом автоеротизму, а також із усевладдям думки, що відсилає суб’єкта до цього архаїчного пралінгвістичного нарцисизму, а врешті-решт до симбіозу мати-дитина. Фройд висловився за ці труднощі: постулюючи існування двох типів потягів – сексуальні потяги, спрямовані до иншого, і потяги Я, спрямовані на самозбереження, – він, здається, допускає перевагу цих останніх у симптомі фобії.

«Хай якою яскравою була б перемога сил, протилежних до сексуальности у фобії, сама природа цієї хвороби – бути компромісом – припускає, що те, що було витіснено, там не залишиться»⁶.

Отже, навіть якщо сексуальні потяги візьмуть гору у Ганса, з нав’язливою і нав’язаною допомогою батька і психоаналітика, ми присутні при перемозі «сил, протилежних до сексуальности». Цей нарцисизм ставить, принаймні, дві проблеми. Як можна пояснити його силу, що відхиляє потяг до об’єкта? Як відбувається, що при усьому відхиленні, яке йому властиво, він не переходить в автизм?

Якась біологічна структура, загадкова, але її можна уявити, могла б дати частину відповіді на перше питання. Це поразка відношення у трикутнику – єдиного відношення, що встановлює існування об’єкта, – і тут виявляється під сумнівом. В останній інстанції так званий нарцисичний потяг домінує, тільки якщо нестабільність метафори батька заважає суб’єктові визначитися в структурі тріяди, що надає об’єкт для його потягів. Це значить, що об’єктність потягів є більш пізнім феноменом, тобто несутнісним. Не випадково Фройд підпорядковує питання про об’єкт потягу – заспокоєнню, якщо це не є згасанням, потягу.

«Об’єкт потягу – це те, у чому або для чого потяг може досягти своєї мети. Він – найбільш мінливий з елементів потягу, він не властивий йому спочатку (підкреслюємо); але він долучений винятково завдяки своїй особливій здатності уможливлювати задоволення»⁷.

Це досить легко зрозуміти, якщо взяти об’єкт, у повному розумінні слова, як корелят суб’єкта в символічному ланцюзі. Тільки інстанція батька може генерувати такі, у повному розумінні, об’єктні відношення, оскільки вона вводить символічний вимір між «суб’єктом» (дитина) й «об’єктом» (мати). Без цього те, що називається «нарцисизмом», не будучи завжди й обов’язково консервативним, – це неприборканість потягу як такого, без об’єкта, що загрожує будь-якій ідентичності, у тім числі й ідентичності самого суб’єкта. Тоді ми опиняємося перед психозом.

«Об’єкт» фобійного бажання: знаки

Але інтерес до галюцинаторної метафори у того, хто страждає на фобію, ґрунтується саме на тому, що, представляючи перемогу «сил, протилежних до сексуальности», вона знаходить собі певний «об’єкт». Який? Це не об’єкт сексуального потягу, мати, ані її органи, ані її частини, але і не якийсь невтральний референт, це... сама символічна діяльність. Попри те, що вона часто виявляється еротизована, фобія в цьому випадку не торкається одержимого і не змінює оригінальности структури. Вона ґрунтується ось на чому: це символічність як така збагачується потягом, який не є ні об’єктним, у класичному його розумінні (тобто мова не йде ні про об’єкт потреби, ні про об’єкт бажання), ні нарцисичним (він не повертається, щоб звалитися на суб’єкт або щоб звалити його). Оскільки ця символічність не сексуальна, вона заперечує питання сексуального розрізнення, і суб’єкт, який обживається в ній, може дати симптоми гомосексуалізму, залишаючись у стосунку до них фактично байдужим: він не доходить до цього. Якщо правильно, що це навантаження символічного як єдине пристановище потягу і бажання є способом захисту, то очевидно, що захищається в такий спосіб зовсім не дзеркальне Я – відображення материнського фалоса: навпаки, Я тут, радше, страждає. Але дивним чином виникає суб’єкт, незважаючи на те, що він є корелятом метафори батька, – на руїнах своєї опори: суб’єкт, отже, як корелят Иншого.

Представник функції батька зайняв місце відсутнього правильного материнського об’єкта. Мова замість гарних грудей. Дискурс замінює материнську турботу. Батьківство більш ідеальне, ніж над-Я. Можна видозмінювати конфігурації, у яких це відчуження Иншого, що замінює об’єкт і набуває визначення нарцисизму, творить галюцинаторну метафору. Страх і зачарування. Тіло (мого Я) й об’єкт (сексуальний) містяться тут цілком.

Відраза – перехрестя фобії, нав’язливости і перверзії – поділяє ту саму економію. Неприйняття, яке дозволяє зрозуміти себе, не набуває істеричного характеру: останнє – це симптом такого Я, яке змучене «поганим об’єктом», відвертається, давиться ним, вивергає його.  У відразі протест цілком всередині істоти. Мовної істоти. На противагу до істерії, що провокує, бойкотує або спокушає символічне, але не творить його, суб’єкт відрази – це чудовий творець культури. Його симптом – заперечення і реконструкція мов.

Скероване на апокаліпсис: видіння

Говорити про галюцинації з приводу цього нестабільного «об’єкта» значить негайно вимагати оптичного навантаження у міражі фобії  і спекулятивного навантаження у потворному. Цей не-об’єкт, який ховається, вислизає і збиває з пантелику, може бути схоплений лише як знак. Він підтримується через уявлення, тобто – видіння. Візуальна галюцинація, яка в останній інстанції об’єднує инші (слухові, дотикові...) і яка, вторгаючись у символіку, звичайно спокійну і невтральну, представляє бажання суб’єкта. Відсутньому суб’єкту, знаку. Бажанню цього браку, візуальної галюцинації. Мало того, навантаження погляду, паралельне до панування символічного, яке звеличує нарцисизм, часто призводить до вуаєристських «додатків» до фобії. Вуаєризм – структурна необхідність конституювання об’єктного стосунку, він виявляється кожного разу, коли об’єкт переноситься у потворне, і стає справжньою перверзією лише через неможливість символізувати нестабільність суб’єкта/об’єкта. Вуаєризм супроводжує письмо про відразу. Зупинка цього письма перетворює вуаєризм у перверзію⁸.

Укріплений замок

Об’єкт фобії як спроєктована чи галюцинаторна метафора привів нас, з одного боку, до межі психозу, з иншого – до могутньої структурувальної сили символіки. І з того, і з того боку ми опиняємося перед межею: вона перетворює речисту істоту в окрему істоту, яка говорить, лише відокремлюючи, завжди відокремлюючи, від фонематичного ланцюга і до логічних та ідеологічних конструкцій.

Як встановлюється ця межа без того, щоб перетворитися на тюрму? Якщо радикальний ефект основоположного поділу полягає у розділенні на суб’єкт/об’єкт, то як добитися того, щоб ці промахи не призвели або до потаємної замкнутости архаїчного нарцисизму, або до індиферентного розпилення об’єктів, які відчуваються як хибні? Погляд, який ми кинули на симптом фобії, зробив нас свідками болісної і розкішної у її символічній складності появи знака (вербального) у його зіткненні з потягом (страх, агресивність) і видінням (проєкція Я на иншого). Однак психоаналітична реальність, чутлива до того, що звуть таким, «що не піддається аналізу», здається, викликає появу иншого симптому, який виникає навколо того самого вельми проблематичного поділу суб’єкт/об’єкт, але на цей раз немовби напротивагу фобійній галюцинації.

Бар’єр, який конституює суб’єкт/об’єкт, стає тут широкою і непрохідною стіною. Я, смертельно поранене, забарикадоване і недоторкане, зачаїлось десь, ніде, поза місцем, яке можна було б виявити. Що ж до об’єкта, воно викликає фантоми, привиди, приводи: наплив хибних Я і, через це, хибних об’єктів, двійників Я, які накидаються на небажані об’єкти. Поділ існує, мова також – часом навіть у знаменитий спосіб, з чудовими інтелектуальними результатами. Однак взаєморозуміння немає: це розшарування чисте і просте, провалля без можливости перекинути міст поміж двома берегами. Без суб’єкта немає об’єкта: закостеніння з одного боку, фальш з иншого.

Встановити взаєморозуміння у такому «укріпленому замку» означає викликати бажання. Але у процесі трансферу швидко помічаєш, що бажання, якщо воно раз виникає, є лише подобою пристосування до соціяльної норми (хіба бажання є чимось иншим як прагненням певної ідеалізованої норми, норми Иншого?). Мимохідь пацієнта спіткає виникнення відрази з того, що для инших буде бажанням. Вона (відраза) виявиться першим автентичним відчуттям суб’єкта, що зайнятий конституюванням самого себе, вибираючись зі своєї тюрми назустріч тому, що стане, тільки пізніше, об’єктами. Відраза до самого себе: перше наближення до себе без цього замуровування. Відраза до инших («я хочу вирвати матір’ю»), до психоаналітика, – єдиного, хто міцно зв’язує зі світом. Порушення анальної стадії, що охоплюють потяг до иншого, настільки солодкий, скільки й заборонений: потворне.

Вибух відрази, без сумніву, лише момент лікування межових ліній. Ми говоримо тут про це тому, що він займає ключове місце у динаміці конституювання суб’єкта, який є не що инше, як повільний і важкий результат відношення до об’єкта. Коли укріплення межової лінії (borderline) раптом бачать, як розсипаються його стіни і як незліченні псевдо-об’єкти починають втрачати свою маску нав’язливости, поява суб’єкта – швидкоплинна, делікатна, однак автентична – відчувається у появі цього проміжного стану – відрази.

Психоаналіз не збирається – та, мабуть, і не здатен, пропустити цю появу. Наполягати на цьому було б підштовхувати хворого до параної або, у ліпшому разі, до моралі; отже, психоаналітик не думає, що він тут для цього. Він іде, або повертає, в напрямку до «правильного» об’єкта – об’єкта жадання, яке є, попри все, згідно з нормативними критеріями Едіпа, фантазмом: жадання, скероване на иншу стать.

Відрази межової лінії (borderline) там немає. Вона просто підняла загороду нарцисизму і переробила стіну, що його захищала, у межу проникну, а тому небезпечну, жахливу. Отож, немає ще иншого, об’єкта: лише потворне (аб’єкт). Що ж робити із цим потворним? Скерувати його на лібідо, щоб конституювати з нього об’єкт бажання? Чи на символічне, щоб зробити з нього знак любови, ненависти, ентузіязму чи осуду? Питання може залишитися нерозв’язним.

На це нерозв’язне питання, що логічно постає перед вибором сексуального об’єкта, з’являється релігійна відповідь про потворне: сором, табу, гріх. Мова йде не про те, щоб, розглядаючи ці поняття, їх реабілітувати. Мова йде про те, щоб прояснити всі варіянти стосунку суб’єкт/об’єкт, які пропонували релігії, обходячи у розмові про це як відсутність поділу, так строгість розщеплення. Иншими словами, мова йтиме про те, щоб вивчити ті рішення для фобії і психозу, які були дані у релігійних кодах.

Безсилля ззовні, неможливість усередині

Прикордонна лінія (borderline), побудована, з одного боку, інцестуозним бажанням своєї матері і, з иншого боку, занадто грубим розривом з нею, так, щоб бути укріпленим замком, проте – порожній замок. Відсутність або слабість батьківської функції для того, щоб зробити єдиний штрих між суб’єктом і об’єктом, робить тут цю дивну фігуру задушливої всеохопности (вмістище, що затискає моє Я) і в той же час спустошення (брак иншого як об’єкта, нульовий продукт на місці суб’єкта). Я включається в гонки за втішливими ідентифікаціями нарцисизму, ідентифікаціями, що суб’єкт буде сприймати як значущий-значущі-не-значущі, «порожні», «незначні», «нежиттєві», «маріонеткові». Порожній замок із зовсім не смішними привидами... «неспроможний» зовні, «неможливий» усередині.

Цікаво звернути увагу на переноси цього витіснення Імени Батька в мову. Яка пов’язана з межовою лінією (borderline), часто абстрактна, створює стереотипи, які не позбавлені змісту: він має на увазі ясність, повернення до себе, розуміння у дрібницях, яке легко викликає нав’язливі роздуми. Мало того, ця надстійка шкаралупа означника не перестає дробитися, доки не дійде до десемантизації, до стану, коли схоплюється лише «чистий означник», як ноти, музика, щоб знову скроїти і ресемантизувати знову. Дроблення, яке зводить нанівець метод вільної асоціяції і яке розпилює фантазм раніше, ніж той сформується. У результаті зведення дискурсу до «чистого означника», яке підтверджує роз’єднання між вербальними знаками,  з одного боку, й уявленнями потягу – з иншого. І саме на цій межі мовного розщеплення значиться афект. У проміжках, які розділяють окремі теми (як, наприклад, частини розчленованого тіла), або через вагання означника, який, заляканий, утікає від свого означуваного, психоаналітик може почути ознаку цього афекту, який бере участь у мовному русі і зникає у повсякденному мовленні, але на межовій лінії (borderline) розсипається і падає. Афект виражається спершу як кінестезичний образ болісної фіксації: межова лінія (borderline) говорить про заціпеніле тіло, про неслухняні руки, про паралізовані ноги. Але також як метафора руху, пов’язана зі значенням: запаморочення голови і вічний пошук... Тоді мова йде, починаючи із трансферу, про те, щоб підібрати рештки значущої векторизації (те, що фіксує і стабілізує метафора батька у «нормальному дискурсі» нормативного Едіпа, який тут відсутній), надаючи їм значення бажання і/або смерти. Загалом їх орієнтують на иншого, на инший об’єкт, можливо, на иншу стать, і – чому ні – на инший дискурс: текст, життя, перероблене наново.

Чому мова постає як «инорідна»

Врешті, втрата батьківської функції заторкує те, що у знаку приходить на зміну згущенню (або метафорі): здатність звукового сліду відновити (у сенсі Aufhebung) тільки в дискурсі иншого суб’єкта як означник, який передбачає стосунок до слухача як перцепцію, так і кінестезичне уявлення стосунку до об’єкта. На межовій лінії (borderline) розривається той вузол, який становить собою чинний вербальний означник у той самий час, що й афект. Наслідком цього роз’єднання, що заторкує самі функції мови із психічної економії: вербалізація, як він сам говорить, йому инорідна. Несвідоме значення межової лінії (borderline) розкривається тільки через означник, більшою мірою, ніж у невротика. Метафора лише зрідка включається у його мову, і коли вона там присутня, тоді вона  є чимось більшим, ніж у будь-якого письменника: її належить розуміти як метонімію неназваного бажання. «Я зміщуюсь, отже, асоціюйте  і згущуйте», говорить такий аналізований, вимагаючи в результаті від психоаналітика, щоб той збудував йому уявлюване. Вимагаючи бути спасенним як Мойсей, народитися як Христос. Сподіваючись на відродження – аналізований це знає, говорить нам про це, – яке прийде до нього із наново здобутого, немовби воно йому належало, мовлення. Лакан це бачив – метафора відтворює у несвідомому увесь шлях містерії батька, роблячи це навмисне, як той сонний Вооз, який дає приклад метафоричности у «Рукописах». Але на межовій лінії (borderline) значення не випливає із не-значення, хай яким метафоричним чи спіритуальним воно було б. Навпаки, не-значення прокреслює знаки і значення, і маніпуляція словами, яка  у результаті виходить, є не грою духа, а справді відчайдушною спробою зачепитися за крайні перешкоди чистого означника, спустошеного метафорою батька. Тут це безумна спроба суб’єкта, якому загрожує опуститися у порожнечу. Порожнечу, яка не є ніщо, але у своєму дискурсі означає виклик символізації. Називаємо ми її афектом чи знову відсилаємо до інфантильної семіотизації – для якої передозначальні артикуляції були лиш рівняннями, а не символічними еквівалентами об’єктів, ми повинні вказати на необхідність психоаналізу. Ця необхідність, підкреслена для даного типу структури, полягає у тому, щоб не звести психоаналітичне слухання мови до її слухання у філософському ідеалізмі і в лінгвістиці, що є його продовженням: навпаки, мова йде про те, щоб встановити гетерогенність значення. Само собою зрозуміло, що не можна нічого сказати про цю гетерогенність (афективну чи семіотичну) без гомологізації лінгвістичного означника. Але це безсилля й підкреслюють «пустий» означник, розпад дискурсу і фізичне страждання цих пацієнтів у пробілі Слова.

«Знак» за Фройдом

Сила, отже, повертається у теорію Фройда про мову. І, повертаючись до точки відриву від невропсихології, ми констатуємо гетерогенність фройдівського знаку. Цей знак артикулюється як встановлення відношень між Уявленням слова та Уявленням об’єкта (яке стане Уявленням речі з 1915). Перша – вже гетерогенна замкнута множинність (образ звуковий, образ слабко висвітлений, образ письмовий, образ мовленнєвої моторики), така сама і друга, тільки відкрита (образ акустичний, образ тактильний, образ візуальний). Тут, очевидно, привілей належить звуковому образу, представленому словом, який пов’язаний з візуальним образом, представленим об’єктом, щоб нагадати, докладно, матрицю знаку, притаманну всій філософській традиції, яку наново актуалізувала семіологія Сосюра. Однак инші елементи зібраних у такий спосіб множин було швидко забуто. Саме вони становлять оригінальність фройдівської «семіології» й обґрунтовують його інтерес до гетерогенної економії (тіла і дискурсу) речистої істоти (й особливо до психосоматичних «криз» слова).

Можна подумати, що пізніший інтерес Фройда до дискурсу невротика сконцентрував його рефлексію на єдиному відношенні звукового/візуального образу. Однак дві речі дозволяють сказати, що фройдівські шукання залишили відкрити питання про гіпотетичне стикування «чистого означника», який могла би взяти на себе, наприклад, кантівська філософія: з одного боку, відкриття Едіпа, і, з иншого, відкриття розщеплення мого Я та иншої топіки, дуже важливої для гетерогенного (потягу і думки) символу заперечення. Хоча такий редукціонізм виявляється справдешнім каструванням фройдівського відкриття, не варто забувати про переваги, які дало центрування фройдівського знаку на знакові Сосюра. Вони принципово сходяться на короткому формулюванні питання, яке цікавило Фройда з моменту його відкриття Едіпа.

Знак – згущення

Що забезпечує існування знаку, тобто відношення, яке є згущенням між звуковим образом (з боку уявлення слова) та образом візуальним (з боку уявлення речі)? Насправді мова йде про згущення (і про це свідчить логіка сновидіння), коли елементи різних рівнів сприйняття знову збираються або коли відбувається скорочення. Реторична фігура метафори лише актуалізує цю операцію, яка генетично і діяхронічно утворює знакову єдність не менш ніж двох складників (звукового і візуального) у синхронічному використанні дискурсу. Речистий суб’єкт насолоджується можливостями цього згущення, насамперед будучи вписаним в едіпів трикутник. Цей запис, починаючи не лише  з так званої едіпової стадії, але з його появи на світ, який завжди є вже світом дискурсу, ставить його у підлегле становище щодо батьківської функції. Отож коли Лакан використовує Ім’я Батька як ключ до будь-якого знаку, смислу, дискурсу, він вказує на необхідну умову тієї єдиної операції, яка визначає, що правильно, знакову єдність: це згущення гетерогенної множинности (словесного уявлення) з иншим (предметним уявленням) виявлення одного в иншому, забезпечення «єдности ознак». Таке поставлення проблеми дозволяє несподівано зекономити на метафізиці, розвиваючи, вслід за Д.С. Міллом, про якого згадує Фройд, фройдівські поняття «репрезентації». Акцент переноситься з термінів (образів) на функції, які їх зв’язують (згущення, метафоричність і, якщо говорити точніше, функція батька) аж до вивільнених (єдність ознак) простору, топології.

Проте коли ця функція згущення, яка визначає знак, згасає (і в такому разі ми завжди маємо ослаблення зв’язків в едіповому трикутнику, який становить її основу), відповідність звукового образу/образу візуального, раз порушена, дозволяє через це розщеплення проявитися спробі прямої семантизації кінестезії – акустичної, тактильної, моторної, візуальної  і под. Вона з’являється у мові, скарга якої відрікається від загального коду, потім вибудовується в ідіолекті, і, врешті-решт, розряджається у раптовому вибуху афекту.

Жах усередині

Внутрішнє тілесне, у такому разі, компенсує крах кордонів всередині/ззовні. Ніби шкіра, тонке вмістилище, більше не забезпечувала цілісности «власного», але, здерта чи прозора, невидима чи натягнута, вона не витримує викиду вмісту. Тоді урина, кров, сперма, екскременти виявляються потіхою суб’єкта у стані браку його «власного». Відраза до цих випливів зісередини несподівано стає єдиним «об’єктом» сексуального жадання – справжній «об’єкт», потворне, у якому налякана людина долає свій страх перед материнським лоном, у цьому зануренні, завдяки якому їй вдається уникнути зустрічі з иншим, вона позбувається ризику кастрації. У той самий час це занурення дає йому всевладність володіння, якщо не існування, поганим об’єктом, що живе у материнському тілі. Відраза притягує його до місця иншого, даруючи йому насолоду, часто єдину на межовій лінії (borderline), яка, у зв’язку з цим, перетворює відразу у місце Иншого. Той, хто перебуває на тій межі, – метафізик, який поширює дослідження неможливого до есхатології. Коли жінка відважується на подібні виправи, то, в основному, для того, щоби втамувати, дуже по-материнськи, прагнення потворного, яке визначає життя (тобто сексуальне життя) чоловіка, чий символічний авторитет вона визнає. Сама вона у цій відразі часто відсутня (що цілком логічно): вона про це не думає, зайнята зведенням порахунків (очевидно анальних) зі своєю власною матір’ю. Рідко коли жінка пов’язує своє бажання і своє сексуальне життя  з цією відразою, яка приходить до неї від иншого, внутрішньо закорінює її в Иншому. Коли це відбувається, кажуть, що вона добивається цього за допомогою хитрощів письма і що їй завжди залишається подолати певний шлях в едіповому лабіринті, щоб ідентифікувати себе з власником пеніса.

Образа материнського

Проте вона, як і він, – шанувальники потворного – не перестають шукати в тому, що ховається від «суду сумління» иншого, внутрішнє материнське тіло, жадане і потворне. Бо що опускається у них в ідентифікації з матір’ю як із батьком, щоби втриматися в Иншому? Поглинаючи матір через неможливість піддати її інтроєкції, насолоджуватися тим, що вона виявляє, через неможливість її визначити: урина, кров, сперма, екскременти. Запаморочлива постановка аборту, завжди невдалих самостійних пологів, і, вертаючись до початку, надія відродитися замикається тим самим розщепленням: явище власної ідентичности вимагає влади, яка спотворює, тоді як для насолоди потрібна відраза, у якій немає ідентичности.

Цей еротичний культ потворного змушує замислитися про перверзію, але треба відразу розрізнити те, що просто спритно втікає від кастрації. Позаяк навіть якщо той, хто перебуває на межі, як і будь-яка речиста істота, суб’єкт кастрації, оскільки має справу з символічним, фактично ризикує набагато більше за инших. Йому загрожує втратити не частину себе самого, хай якою життєво важливою вона була, а життя взагалі. Щоб уберегтися від різанини, він готовий до більшого: спливання, витікання, кровотечі. Смертельної. Фройд загадково завважує про того, хто страждає на меланхолію: «рана», «внутрішня кровотеча», «діра у психіці». Еротизація відрази і, можливо, всяка відраза, оскільки вона вже була еротизована, – це спроба зупинити кровотечу: поріг перед смертю, зупинка чи передпокій?

¹ Див.: Processus de maturation chez l’enfant, Paris: Payot, 1970; Je et Realite, Paris: Payot, 1975.

² Див.: Analyse d’une phobie chez un petit garcon de cinq ans (1909), у: Cinq Psychanalyses, PUF (1966). Згодом, згадуючи «енігматичні фобії раннього дитинства», Фройд експліцитно визначив їх як «реакції на небезпеку втрати об’єкта». Фройд припускає, що тут мова повинна йти про найбільш (фантазматично?) архаїчні реакції, і розглядає зв’язок між дитячою фобією, наприклад, малих тварин чи грози, і «слабкими слідами вродженої готовности до реальних небезпек, виразно розвинутої в инших тварин». Однак із цього він робить висновок, що «людина прийняла лише одну частину цього архаїчного спадку – втрату об’єкта» (Inhibition, Symptome, Angoisse, 1925), що, очевидно, схиляє до дослідження фобії у проблематичному полі об’єктного відношення. Залишається з’ясувати його залежність від функції символічного і, зокрема, мови, яка забезпечує як саму можливість такого відношення, так і всі його розмаїті варіянти.

³ «Цілком імовірно, що до чіткого розрізнення Я і Воно, до формування над-Я психічний апарат використовував инші способи захисту, сягнувши певної стадії організації», – пише Фройд в Inhibition, Symptome, Angoisse (op. cit., p. 93-94). Вказуючи попередньо, що термін захисту, на відміну від більш конкретного – витіснення – включає всі процеси захисту Я перед вимогами потягів. Фройд, здається, у цьому висловлюванні рухається до сфер, де працюють инші модальності захисту, що відрізняються від витіснення, без того, щоби Я існувало як таке. Чи мова йшла про захисні можливості первинного витіснення? Чи про єдину здатність символічного бути завжди на місці, але діяти у своїй дознаковій, дозначеннєвій (трансзнаковій, трансзначеннєвій), а для нас «семіотичній», модальності? Чи не виявиться на цьому шляху, який накреслив Фройд, об’єкт фобії як потворне (аб’єкт)?

⁴ Le Petit Hans, in Cinq Psychanalyses, op. cit., p. 151.

⁵ Див.: Schnurmann Annelliese, Observation of a Phobia (expose au seminaire d’Anna Freud, 1946), in Psychoanalitic Study of the Child. Vol. III/IV, p. 253-270.

⁶ Le Petit Hans. Op.cit., p. 192.

⁷ Pulsions et destins des pulsions (1915), in Metapsychologie, Gallimard, coll. «Ides», 1968, p. 19.

⁸ «Вуаєризм – це момент нормального розвитку на догенітальних стадіях, які допускають, якщо він залишається у певних рамках, найбільш прогресивне руйнування едіпового конфлікту. Перетворення у перверзію парадоксально є результатом його поразки у його страхувальній функції проти можливого руйнування об’єкта». (Fain M. Contribution a l’analyse du voyeurisme, in Revue francaise de psychanalyse, XXVIII, avril 1954).

Переклала Наталка Римська

ч
и
с
л
о

37

2005