Мішель Фуко

Великий страх

У XVIII столітті неможливо було точно зрозуміти зміст «Племінника Рамо». Однак вже навіть у той час, коли було написано роман, щось відбулося, щось, що вістувало великі переміни. Цікава річ: відсторонений в ізоляції безум раптом знову з’являється, сповнений нових небезпек і ніби наділений новою владою піддавати сумніву. Проте XVIII століття спочатку бачить у ньому не таємне запитання, а лише соціяльне лахміття: подертий одяг, пихатість у веретищах, зухвальство, з яким доводиться миритись, змушуючи замовкнути його тривожні сили потішною поблажливістю. XVIII століття не змогло б упізнати себе в племіннику Рамо, та воно цілковито було присутнє в тому «я», що слугувало йому співрозмовником і так би мовити «показувачем», потішним і з глухою тривогою: бо ж уперше після Великого Ув’язнення божевільний стає персонажем соціяльним, уперше з ним вступають у розмову і задають запитання. Безум знову з’являється як тип – це не має надто великої ваги; однак він все-таки з’являється і поволі займає своє місце у звичному соціяльному пейзажі. Саме тут за років десять до Революції наткнеться на нього Мерсьє, не виявивши ніякого здивування: «Заходите в инше кафе, і якийсь чоловік спокійним, виваженим тоном каже вам: – Ви не можете собі уявити, пане, якою чорною невдячністю платить мені уряд, і який він сліпий – не бачить власної вигоди. Вже тридцять років як я, занедбавши свої особисті справи, закрився в кабінеті і міркую, мрію, обраховую. Я придумав проект, як сплатити усі державні борги, а згодом іще один, що забезпечить королю дохід в 400 мільйонів, і нарешті третій, як раз і назавше покінчити з Англією, сама згадка про яку викликає в мені обурення … І мене, що, поглинутий з головою тими масштабними планами, які вимагають крайнього напруження думки генія, крізь пальці дивився на злигодні у себе вдома, якісь невсипущі кредитори запроторили на три роки у в’язницю ... От бачите, пане, що значить бути патріотом: умреш усіма забутим мучеником за свою вітчизну». Здалека здається, що такі персонажі звідусіль оточують Племінника Рамо; проте вони не сягають його величини, і тільки з погляду колориту можуть годитися йому в епігони.

А втім, вони – щось більше, аніж просто один із соціяльних профілів, карикатурних силуетів. У них є щось дотичне до безуму XVIII століття. Їх балаканина, тривожність, непевна маячня, і глибинна туга, зустрічалися досить часто, в житті реальних людей, слід яких ще й досі помітно. Про них, як і про розпусників, ґвалтівників кінця XVII століття, важко сказати, чи то безумці, хворі, чи то пройдисвіти. Мерсьє і сам не знає, до кого їх зачислити: «Отож є в Парижі достойні люди, економісти й антиекономісти; гарячі серцем, вони дбають про загальне добро, та, на жаль, хворі на голову, бо не бачать далі свого носа й не розуміють ні в який час живуть, ні з якими людьми мають до діла; вони нестерпніші від дурнів, бо маючи гроші й нібито освіту, відштовхуються від якоїсь неймовірної засади, а далі міркують хибно, хоча цілком послідовно». Усі ті «хворі на голову вигадники проектів» існували реально, створюючи навколо міркувань філософів, проектів реформ, навколо планів і конституцій глухий супровід безуму; для раціоналізму епохи Просвітництва це було як криве дзеркало, як невинна карикатура. Та хіба не в тому головне, що в пориві потішної поблажливости, на світ Божий випускають персонажа безуму, саме тоді, коли гадали, що його ізольовано якнайдалі? Так ніби класичний розум знову допустив сусідство, відношення, майже подібність між собою і ликами безуму. Так ніби саме у мить свого тріумфу він викликає і пускає на край порядку персонажа, маску якого змайстрував як насмішку над собою – щось на кшталт двійника, в якому водночас і впізнає себе, і заперечує.

***

Страх і туга, проте, були не за горами: замість ізоляції шок – вони знову з’являються, та вже з подвоєною силою. Колись боялися, та й досі бояться, ізоляції; в кінці XVIII століття Сада ще буде переслідувати страх перед тими, кого він називає «чорними людьми», вони чатують на нього, аби знищити. Та тепер простір ізоляції набув своїх власних прав; він і сам став осередком зла і відтепер зможе сіяти його, викликаючи жах иншого виду.

У середині XVIII століття, упродовж лише декількох років, раптом виринає страх. Страх цей можна сформулювати у термінах медичних, та в глибині своїй він зумовлений цілим моральним мітом. Люди бояться якоїсь загадкової хвороби, що нібито поширюється з місць ізоляції, і скоро заполонить міста. Усі говорять про в’язничну лихоманку; згадують, як містом їхали вози з закованими у ланцюги в’язнями, залишаючи за собою заразу; цинзі приписують якусь нібито заразність; передрікають, що зіпсуте заразою повітря заповнить нею цілі житлові квартали. Знову повстає образ великого середньовічного жаху, і його метафори породжують ще одну паніку. Ізолятор вже не просто лепрозорій далеко за межами міста, він відтепер – сама проказа, що насувається на місто: «Жахлива виразка на тілі суспільства, велика, глибока, кривава, яку можна уявити лише відвернувши погляд. Усе, навіть смердюче повітря, яке відчуваєш вже за 400 туаз, усе свідчить про наближення до місця насильства, до обителі занепаду і злиднів». Багато тих святилищ ізоляції було споруджено на місці колишніх лепрозоріїв; і крізь віки зараза ніби передалася новим мешканцям. Вони перейняли герб і сенс тих місць: «Надто велика проказа на столицю! слово Бісетр ніхто не вимовить, не відчувши при тому бозна якої відрази, жаху і зневаги… Воно стало вмістилищем усього, що є в суспільстві найогиднішого, наймерзеннішого».

Зло, яке спробували загнати в місця ізоляції, на превеликий жах публіки з’являється знову, у фантастичній подобі. Народжуються і галузяться навсібіч чутки про якусь недугу, фізичну і моральну водночас, яка поєднує у тій своїй невизначеності туманні сили руйнування і страху. Панує недиференційоване уявлення про якесь «гниття», що стосується як зіпсутости моралі, так і розкладу плоті; до нього долучаться і відраза, і жаль, які відчувають до ув’язнених в ізоляторах. Недуга насамперед починає бродити в обмеженому просторі місць ізоляції. Вона має усі ті властивості, які хемія XVIII століття приписувала кислоті: її дрібні і колючі, як голки, частинки, проникають у тіло і серце з такою легкістю, як би ті були частинками лугу, пасивними і пухкими. Суміш зразу ж закипає, виділяючи шкідливу пару та їдку рідину. «Сії палати – жахливе місце, де зібрані докупи злочини бродять, поширюючи так би мовити навколо себе, в процесі бродіння, заразну атмосферу, яку вдихають ті, хто там перебуває і просякають нею…» Ті гарячі випари згодом підіймаються вгору, переносяться повітрям і врешті опадають десь поблизу, проникаючи в тіла і заражаючи душі. У таких образах знаходила втілення ідея зараження тією гниллю. Переносник епідемії – повітря, те повітря, яке називали «зіпсутим», туманно розуміючи, що воно не відповідає чистоті своєї природи і виступає стихією, що переносить порок. Досить згадати медичну і водночас моральну цінність, якої приблизно у той самий час набуло сільське повітря (здоров’я тіла, міць душі), аби зрозуміти увесь набір протилежних якостей, що ними наділяли зіпсуте повітря лікарень, в’язниць, божевілень. Та насичена хвороботворними випарами атмосфера загрожує цілим містам, мешканці яких поволі просякають гниллю і пороком.

І то не лише зупинені на півдорозі моральні й медичні міркування. Слід, звичайно, врахувати втілення тієї теми в літературі, використання підсвідомих страхів в патетиці, а може й політиці. У деяких містах була паніка, така ж реальна і така ж чітко окреслена в часі, як ті великі напади страху, що потрясали, бувало, Середні віки. У 1780 році в Парижі поширилася якась епідемія: твердили, що походила вона з Загального притулку; говорили навіть, що добре було б спалити будівлі Бісетру. Начальник поліції на вимогу ошалілого населення міста посилає слідчу комісію, до якої увійшли кілька лікарів-керівників лікарень, декан медичного факультету і лікар Загального притулку. Комісія визнає, що у Бісетрі лютує «гнилісна лихоманка», зумовлена поганим повітрям. Проте у своєму звіті комісія заперечує, що першопричиною недуги були самі ув’язнені й інфекція, яку вони поширюють; причина просто в поганій погоді, вона зумовила поширення епідемії в місті; симптоми, які можна було спостерігати в Загальному притулку, «відповідають характеру пори року і точно збігаються з тими хворобами, що спостерігалися з того ж часу в Парижі». Отож слід заспокоїти населення і зняти звинувачення з Бісетру: «Чутки, що почали поширюватися, про заразну хворобу в Бісетрі, якою може заразитися уся столиця, безпідставні». Звіт, певно, не поклав край тривожним чуткам, бо невдовзі лікар Загальної лікарні складає ще один, в якому повторює ті ж докази; він змушений визнати, що Бісетр в поганому санітарному стані, однак «якщо по-правді, то справи не сягнули тієї жорстокої крайності, яка перетворила б притулок нещасних у розсадник хвороб неминучих і значно сумніших від тих, що вимагають ліків настільки ж швидких, як і ефективних».

Коло замкнулося: усі ті форми безуму, що в географії хвороби посіли місце прокази і були вигнані на якнайбільшу соціяльну відстань, стали тепер проказою видимою і виставили свої поточені рани перед самісінькі людські очі. Присутність безуму знову стає відчутною, проте тепер на ньому уявний знак хвороби, який надає йому сил страху.

Отже безум стикається з хворобою і зближається з нею не в рамках строгої медичної думки, а в просторі фантастичного. Ще задовго до того, як було сформульовано проблему, якою мірою нерозумне є патологічним, у просторі ізоляції засобами властивої йому алхемії утворилася суміш жаху безуму і старих маній хвороби. Тут вже вкотре, з глибин віків, зіграли свою роль античні плутані уявлення про проказу; саме живучість тих фантазій стала першим чинником синтезу між світом безуму й універсумом медицини. На перших порах вони лучилися через фантазми страху, поєднуючись у пекельній суміші «порчі (corruption)» і «пороків». Важливим, а може й вирішальним, щодо місця божевілля у сучасній культурі є те, що homo medicusa було викликано у світ ізоляції не як арбітра, аби відокремити злочин від божевілля, зло від хвороби, а радше як сторожа, аби захистити инших від неясної небезпеки, що сочилася крізь стіни ізолятора. Легко повірити в те, що непідробний, щирий жаль пробудив цікавість до долі ув’язнених, а медицина, більш чесна й досвідчена, змогла розпізнати хворобу там, де з холодною байдужістю карали за провини. Насправді не все було так доброзичливо й нейтрально. Звернутися до лікаря, попросити в нього допомоги змусив страх. Страх перед незрозумілою хемією, що панувала в стінах ізолятора, страх перед силами, що там зароджувалися і загрожували вирватися назовні. Лікар прийшов лише тоді, коли відбулося перетворення в уяві, і зло перетворилося в туманні чуттєві образи Бродіння, Зіпсуття, шкідливі випари, розкладену плоть. Те, що традиційно називають «прогресом» на шляху надання божевіллю медичного статусу, насправді стало можливим через дивне повернення в минуле. У плутанині фізичних і моральних зараз силою символіки Нечистоти, такій поширеній у XVIII столітті, дуже давні образи сплили на поверхню людської пам’яти. І саме завдяки цій реактивації образів, більшою мірою, аніж через удосконалення знання, безум стикнувся з медичною думкою. Парадоксальним чином, через повернення того фантастичного життя, що змішується з сучасними уявленнями про хворобу, позитивізм незабаром оволодіє безумом, чи радше відкриє нову причину від нього берегтися.

Йдеться поки що не про ліквідацію ізоляторів, а про те, як їх нейтралізувати як можливу причину нової недуги. Треба їх облаштувати, очистивши. Це стане першопричиною великого реформістського руху, що розгорнеться у другій половині XVIII століття: зменшити заразність, усунувши нечистоти і випари, приглушивши усі ті процеси бродіння, не дати хворобам і злу псувати повітря і поширювати заразу в атмосфері міст. Усі місця ув’язнення – лікарню, гамівний будинок (maison de force) – слід ліпше ізолювати, треба, щоб навколо них було чистіше повітря: у ті часи виникла ціла література про провітрювання лікарняних приміщень, яка лише здалеку зачіпає медичну проблему зараження, зате докладніше розглядає тему зараження морального. У 1776 році постановою Державної ради призначено комісію, яка мала розглянути «в якій мірі можна поліпшити умови в різних лікарнях у Франції». Незабаром В’єлю буде доручено реконструювати камери-одиночки у Сальпетрієрі. Починають мріяти про притулок, який, зі збереженням його основних функцій, було б облаштовано так, щоб недуга могла там вегетувати, ніколи не поширюючись; притулок, де безум був би надійно ув’язненим і де його могли б споглядати глядачі, не наражаючись ні на яку небезпеку, де він міг би слугувати повчальним прикладом, не несучи в собі ризик зараження. Одне слово, знову той самий, що й колись притулок-клітка. Саме про такий «стерильний», якщо вжити цей анахронічний термін, ізолятор ще у 1789 році мріятиме абат Десмонсо у своєму невеличкому трактаті, присвяченому «національному благочинству»; він плекатиме задум зробити з безуму інструмент педагогіки – повчальне видовище згубних наслідків аморальности: «Сі примусові притулки … настільки ж корисні як і необхідні… Вигляд сих похмурих місць і злочинців, що в них ув’язнено, дуже сприятиме, аби уберегти від подібних учинків надто вже розпущену молодь; отож батькам і матерям слід би подбати і ще в ранньому віці показати своїм дітям ті страхітливі й ганебні місця, місця, де злочин заковано в ланцюги ганьби і ницости, де людина, що втратила людську подобу, втрачає, і часом назавше, здобуті в суспільстві права».

Ось такі мрії, у них мораль у змові з медициною пробує захистити себе супроти небезпек, яких утримувано в ізоляторах, проте ненадійно заперто. Однак ті ж небезпеки водночас заворожують уяву, породжують бажання. Мораль мріє дати собі з ними раду; та є в людині щось, що змушує мріяти, як би ті небезпеки пережити самому, хоча б до них наблизитися і звільнитися від їх фантазмів. Жах, що оточує тепер фортеці ізоляторів, має ще й нездоланну притягальну силу. Ту нічну тьму люблять заповнювати недосяжними втіхами; розбещені, поточені хворобою обличчя стають ликами любострастя; у тих похмурих пейзажах народжуються видива – біль і розкоші, – те ж, що й у Ієроніма Боша з його маячними садами. Там вже давно шепчуть про таємниці, що вирвалися з «120 днів Содому»: «Найниціші безчинства творяться там над самою особою в’язня; нам розказують про деякі пороки, яким часто віддаються, і навіть у загальній палаті в’язниці у всіх на очах, зокрема пороку, який благопристойність теперішніх часів не дозволяє нам назвати. Кажуть, що велика кількість в’язнів стають similimi feminis mores stuprati et constupratores; що вони повертаються ex hoc obcoeno sacrario cooperti stupri suis alienisque, утративши усякий сором і готові на будь-які злочини». А Ларошфуко-Ліянкур і собі згадає тих «Старих жінок» і «Дівиць» з виправних палат Сальпетрієра, серед яких від старих до молодих передаються одні й ті ж таємниці, одні й ті ж утіхи: «Коли ми навідались у Виправну палату, – приміщення Дому, куди відправляють за велику кару, – там було 47 дівиць, в основному молоденьких, радше необачних, аніж винуватих… І завше суміш різного віку, завше та вражаюча мішанина легковажних молодих дівиць з закостенілими в пороці жінками, що не можуть навчити їх нічому, окрім мистецтва найрозгнузданішої розпусти». Довго ще ті візії вперто блукатимуть пізніми вечорами XVIII століття. На мить їх вирве з темряви безжальне світло творів де Сада і розташує у строгій геометрії Бажання. Вони виринуть у тьмяному світлі «Дворику Причинних», або в сутінках «Дому Глухого». Як до них подібні обличчя зі «Снів»! Знову зринають цілі уявні простори, винесені на поверхню Великим Страхом перед ізоляцією.

Класицизм ув’язнив не лише абстрактний безум, у якому поєдналися божевільний і розпусник, хворий і злочинець, а й величезний пласт фантастичного, заснулий світ потвор, якого, гадали, поглинула ніч Ієроніма Боша, та, що одного разу їх вивергнула. Так ніби фортеці ізоляторів, окрім суспільної ролі відокремлення й очищення, виконували ще й цілком протилежну культурну функцію. На поверхні суспільства вони відокремлювали розум від безуму, а в глибині зберігали образи, у яких один і другий змішувалися й перепліталися. Вони виконали функцію великої пам’яти, що тривалий час мовчала; вони тримали в тіні ту могутність уявного, що здавалася заклятою; споруджені новим класичним порядком, вони, всупереч тому порядку і попри час, зберегли заборонені образи і без змін передали їх з XVI століття в XIX. І в часі, що утратив силу, «Brocken» наздогнав на тих самих просторах уявного «Божевільну Марго», а Нуарсей – велику легенду маршала де Ре. Ізоляція зробила можливим, викликала цей спротив уявного.

Та образи, що виходять на волю в кінці XVIII століття, не цілком ідентичні тим, які намагалося стерти століття XVII. У темряві звершилася робота, що вирвала їх з того позамежного світу (arriиre-monde), звідки слідом за Середніми віками черпало їх Відродження; вони посіли місце у серці, у прагненнях, в уяві людей; вони вже не виставляють перед очі грубу присутність безглуздого, вони залишають глухою дивну суперечливість людських бажань: співучасть жаги й убивства, жорстокости і спраги страждань, зверхности і рабства, зневаги і приниження. Великий космічний конфлікт, перипетії якого в XV-XVI століттях викрило Безглуздя, в самому кінці епохи класицизму змістився до такої міри, що став діалектикою без посередництва серця. Садизм – не назва, яку врешті-решт присвоїли старій, як і сам Ерос, практиці; це масове культурне явище, що виникло саме в кінці XVIII століття і є одним з найбільших перетворень західної уяви: безум став маренням серця, божевіллям жаги, безглуздим діялогом любови і смерти в безмежній пихатості жадоби. Садизм виникає саме в той момент, коли вже більш на століття ув’язнений і приречений мовчати безум, знову з’являється і вже не як лик світу, не як образ, а як дискурс і бажання. І зовсім не випадково садизм, як індивідуальне явище, що носить ім’я конкретної людини, народився з ізоляції і в ізоляції, зовсім не випадково усю творчість де Сада підпорядковано образам Фортеці, Камери, Підземелля, Монастиря, Недоступного Острова, що ніби творять природне середовище безуму. Не випадково й те, що уся фантастична література божевілля і жахів – сучасниця творів де Сада – вибирає місцем дії головним чином святилища ізоляції. Усе те раптове перетворення західної пам’яти в кінці XVIII століття разом з наданою їй можливістю повернути, здеформувавши, і наділивши новим змістом, звичні для пізнього Середньовіччя образи, – чи ж не було воно зумовлено тим, що вогнище фантастичного підтримувалося й не гасло у тих самих місцях, де безум змусили замовкнути?

Переклав Юрій Дубленич