Карл Гайнц Борер

Европейська специфіка

Епітафія для однієї німецької утопії (2000)

Багато галасу з нічого? Тим галасом були б останні виступи, присвячені Европі, особливо не позбавлені патосу берлінські промови німецького міністра закордонних справ і французького президента. Нічого, що в цьому випадку забракло інституціональних візій. У будь-якому випадку постала складна для приховування ситуація, коли ідея Европейської конфедерації, Сполучених Штатів Европи, безповоротно залишилася відкладеною ad acta. До цього доклали сил – з поділом на ролі – французи. Спершу французький міністр внутрішніх справ, національно-ностальгічний республіканець великої революції, відкинув візії Йошки Фішера як традиційні німецько-римські замашки, згодом Жак Ширак, який перед цим демаршем з великою відвагою міг в Райхстазі відігравати роль великого Европейця, і водночас із неоголівським прагматизмом виключав розпуск національних держав, і нарешті, французький міністр закордонних справ, який остудив заяви Ширака щодо Европейської конституції, вказуючи на порядок обговорення.

А попри те Фішер вийшов навіть зовсім назустріч західноевропейським ідеологам національної держави, підтверджуючи – можливо дещо туманно – їхні засади, що означало однозначний відхід від домінуючих в його оточенні ідей постнаціональної держави. Ще до середини дев’яностих років, ще практично до вчора там панувало фактично не потривожене знанням европейських культур уявлення, що Европа складається з регіонів, які перекриваються між собою, з автоматично керованими економічними зв’язками, нова система, для звучання якої треба лише нової столиці і нового супер-уряду. У тому сенсі берлінська промова Фішера і надалі залишається фантасмагорією.

Можна, звісно сумніватися, чи німецькі ентузіасти того фантому – адже не лише про міністра йде мова – дійсно поховали свої тихі сподівання. Уже відомо, що англійські політики і публіцисти навіть заспокійливу промову Ширака охарактеризували, як хворобливо европейську (конкретно британський закид стосувався пропозиції створення твердої серцевини Европи, від чого наразі дистанціюються), що дозволяє прихильникам Европейської федерації пролонгувати свої надії. Можна, проте, передбачити, що розчарування буде ще більшим, якщо й надалі їм забракне відчуття різниці: різниці між Европою та США, а також різниці европейськими державами, які приймають рішення про майбутнє.

Німецька специфіка

Німецька европейська ідея – ця надія політичної еліти впродовж трьох поколінь – живилася з двох різних, хоч і не протилежних, політично сумнівних джерел: по-перше, з недовіри до власного народу, по-друге, з якоїсь романтичної, остаточно не означеної схильности до ідей цілісности. Недовіра у ставленні до власного народу була елементом державної доктрини ще першого канцлера, особливістю прозахідної політики якого, а особливо інституційно зміцнене поєднання з Францією, означало остаточний відхід від прусько-німецької традиції держави, що на практиці виявилося відходом не лише від втрачених східних територій, а й від НДР заради зміцнення на заході. Факт, що таке значне обтинання давньої території держави не зустріло якогось відчутного політичного опору, показав, що під час реалізації цієї радше консервативно-сепаратистської надрайнської політики створилася ситуація, яку ліберально-ліві спадкоємці запровадили ще далі: було проведено значну анігілізацію німецької історії, яка означала заміну поняття німецької нації пост-нацією.

Такий розвиток, жваво заохочуваний широкими колами громадськости, і домінуючий в інтелектуально-університетському середовищі, загальмувався, зокрема і в теорії, лише об’єднанням держави. Стало зрозумілим, що звідти й походить потреба в опціях, які можна однозначно окреслити як державно-національні, не кажучи вже про практичну і символічну роль Берліна, як відновленої столиці, вцілілі пам’ятки архітектури якого разом із Бундестагом/Райхстагом, Унтер ден Лінден, Університетом Гумбольдта чи Островом Музеїв променилися видимим кожному історичним блиском у відновленій політичній функції. Навіть якщо вони не віднайшли чи не створили національних споживачів, то призвели до релятивізації пост-національної ідеї. Остання, проте, однозначно це пережила, не тільки через своє ідеологічне коріння, яке ситуація об’єднання і столичного становища хіба що зміцнила: провина за Голокост стала головною національною ідентифікаційною візією. Тут слід шукати причини «розмилення» німців, які – це вже можна вважати нав’язливою ідеєю – в давно віднайденій европейській вітчизні так чи инакше не мали жодної автоідеї. Це можна з’ясувати на прикладі парламентаризму: характерно, що німецькі депутати, які є відповідальними за стиль і символіку нового інтер’єру Райхстагу, не вважали за обов’язок пригадати фотографіями чи картинами парламентські традиції цього приміщення і своїх попередників, адже видатними парламентаріями славилася і епоха Бісмарка, і Ваймарська Республіка (Віндгорст). Це тільки один приклад анігілювання національної історії, зі зверненням до історії парламенту.

Инше джерело, або ж романтична ідея єдности, має дуже приблизний зв’язок із політичною втечею у бік Европи, є, однак, настільки ж фантастичною. У наведеному закиді Шевнемена (Chevenement), що німці, мовляв, і надалі марять Священною Римською Імперією Німецького Народу, яку нарешті хотіли б реалізувати у супердержаві Европа, закиді, який є на порядку денному в Англії, було б в усякому разі стільки правди, скільки в колах освіченого міщанства існували колись і збереглися й досі доволі своєрідні мрії про культурно-історичний зв’язок головних земель західної Европи, які більшою мірою опиралися на підмальовані культурологічно-історичні публікації, ніж на наукові знання. Проте, що вражає в таких мріях, це не Священна Римська Імперія і не надрайнсько-франконська пам’ять про Карла Великого, а утримування у певному спільному великому культурному просторі під назвою Европа.

В останній час додатково з’являються сповнені сентиментальности і добродушности економічні зацікавлення Східною Европою, яку зазвичай називали Центральною (Серединною?) Европою (Mitteleuropa), причому характерне незнання політичної історії прикривається захопленням культуральними уявленнями простору. Mitteleuropa не в розумінні інтелектуальної концепції Фрідріха Наумана, але як звичайне наближення, при цьому східноевропейські міста представлено як центральноевропейські. Обидва джерела німецьких европейських ідей, недовіра до власного народу та мрії про єдність, об’єднує базова спільність: вони є далекими від дійсности і позбавлені правдивих знань про політичні умовності та питання ментальности в Европі. А це призводить до ситуації, що в остаточному розрахунку вони є ілюзорними і навіть небезпечними. Поверхневі інформації медій, поверхневі враження, здобуті через масовий туризм, врешті, музика, мода і сцена поп, які не мають кордонів, заклали в сприйнятті більшости німців й надалі існуючі глибокі відмінності між народами. А факт, що представники політичних еліт дозволяють очорнити себе, можна пояснити хіба що тим, що звіти посольств, інформації з центрів культурних обмінів і закордонних редакцій великих німецьких щоденних видань часто не дають необхідного аналізу.

Англійська специфіка

Помилкове німецьке бачення европейської ситуації бере свій початок у підсиленому роздратуванням дотриманні англійського дистанціювання від будь-якої форми політичної унії, що призвело до мовчазної згоди щодо будівництва Европи без Англії. Культурна і політична різниця видається настільки значною, що наразі її неможливо подолати, однак відразу відкидається, як історично віджилий націоналізм. Проте Англія, а радше – Велика Британія, є з багатьох оглядів чимось на кшталт найбільш прогресивної версії европейської цивілізації, і не лише у власних очах, але й в розумінні видатних знавців історії Европи. На тлі значного культурного внеску инших европейських націй і народностей це, можливо, звучить як перебільшення. Але лише до моменту, коли виняткова історія епох цивілізації, а також англійської і британської політики від часів Ренесансу стає затьмареною подіями останніх тридцяти-сорока років – втратою імперських позицій, що, в дійсності, не змінило англійського розуміння власної позиції, насамперед завдяки наявності доброї пам’яти в англійської еліти. Найважливіша історична подія ХХ ст. – придушення націонал-соціалістичної спроби заволодіння світом, не була здійсненною без британської участи. Хто цього не розуміє і вважає (як багато німецьких політиків), що Англія повинна чемно попрощатися зі своєю національною історією, той в дійсности не має права судити про Европу. Загалом розважання про побудову Европи без країни, якій ця Европа завдячує не лише субстанцією своєї політичної цивілізації, але й порятунком цієї цивілізації в останньому столітті, вказує на страхітливий брак історичної пам’яти.

Це перша кардинальна різниця між Німеччиною та Англією, але вона також відноситься й до Німеччини та Франції: Німеччина віддавна вважається країною pax excellance, позбавленою національно-державної традиції, а отже й без глибшого усвідомлення національно-державної традиції. Це означає, що Німеччина й надалі не має поняття, що ці дві цінності дійсно означають для Західної Европи, яка політично і духовно відіграє вирішальну роль у справі будівництва Европи. Мати традицію, жити нею, а з иншого боку – і це головна проблема – не довіряти прожектам, що попахують декларативністю, і трактувати їх як прояви небезпечної утопії – це одне. Формується переконання, що конфлікт між опиранням на традиції і декларативністю (децизіоналізмом) має давніші корені, аніж історія чергової німецько-англійської відчужености останнього десятиліття. У нещодавно виданій книзі «Свято весни. Велика війна і народження нового віку» чудовий знавець німецької історії, канадський історик Модріс Екштайнз (Modris Eksteins) доводить, що Німеччина вже в 1914 році були активною нацією, налаштованою на цілковиту зміну західних традицій, у той час як Велика Британія залишалася в центрі Імперії, зацікавленої в conserrvatio світового, тобто панівного англо-саксонського дотримання давніх прав та існуючих відносин власности. Уже тоді, за Екштайнзом, Німеччина вела війну, щоби змінити англосаксонський світ (свідомо порушуючи певні міжнародні звичаї – винайдення бойового газу, вогнемета, підводних човнів), у той час як британці намагалися англосаксонську концепцію цивілізації. Німеччиною рухала ідея, Англією – спадкоємство.

Точний і актуальний донині діагноз Екштайнза без моралізаторських тонів пояснює структурно невиправну різницю між Німеччиною і Заходом: Німеччина з революційною ідеєю іде вперед, водночас нестача в маєтку і ритуалах дозволяє їм у цей спосіб рекомпенсувати слабкі сторони. Черговий раз нове мало б замінити старе. Старим є европейська національна історія, від якої Німеччина відокремилася, у той час, як Англія і Франція власне на ній і будуються. Тільки абсолютний брак знань чи погорда щодо англо-британської спадщини відповідає за підозри у ставленні до Англії. Елементом тієї спадщини є й факт, що англійцям важко уявити собі партнерство з континентом, а особливо умови. Ігнорування цього факту нагадує дещо схоже із молодіжною брутальністю і наївністю, які були характерними для вільгельмівської Німеччини саме перед вибухом І Світової війни. Навіть краще інформовані середовища полюбляють насміхатися з британської традиції. Навіть не помічають дурости, що прихована у такій позиції, ба навпаки – вважають себе за освічених модернізаторів. Спроби пояснення ситуації німецьким політикам, журналістам чи інтелектуалам переважно наштовхуються на нерозуміння: адже ж щойно відкинули старі гріхи, гріхи колишнього націоналізму, який втягнув Европу у дві світові війни! Форсуємо Европейський проєкт власне з думкою, що схожа війна назавжди стане неможливою!

Незрозумілим є той факт, що такі претензії є знову вкрай тотальними і в цьому плані вписується в ланцюг тоталізмів попередньої доби. І аргумент «війни – більше ніколи», який у версії Фішера звучить так само риторично, як у Коля, є прикладом нестачі помірности в німецькій дискусії про Европейські візії – так було до вчора. Здебільше це було за природою своєрідним шантажем апокаліпсисом. І звучало це саме з уст представника нації, яка двічі довела до таких апокаліпсисів. Німецький федералістський проєкт Европи врешті підважував форми цивілізації, які собою представляли Англія чи Франція. Якщо німецькі ентузіасти не змогли того зрозуміти, то лише тому, що переважно не знають, що національні держави становлять форми цивілізації, через які їхні західноевропейські спадкоємці – особливо англійці і французи з вищих верств – сформувалися, зокрема і в часи хуліганів та Спайс Гьорлз. Дивним чином Німеччина навіть не пробує збагнути, що їхній проєкт зродився з необхідности і кризи самоідентифікації, а для англійськоко політика чи інтелектуала не може бути настільки привабливим, навіть якщо він є симпатиком Европи. Адже він є прив’язаним до англо-саксонського способу життя (Way of Life), до його політичної та соціальної системи, його ціннісних відмінностей, зокрема й тоді, коли кляне службу охорони здоров’я, а власних дітей не посилає до Comprehensive Schools.

Хто жив серед англійців, мав нагоду створити собі реальний образ глибоко закоріненої певности свого місця у власній цивілізації. Для більшости закордонних оглядачів, які не мають такого досвіду, а цікавляться тим, що стосується повчальної літератури про квінтесенцію англійської самосвідомости, можуть віднайти книги Джеремі Паксмана «Англієць. Портрет народу» (The English. A portrait of a People) (1998 р.) чи Ендрю Марра «День, коли померла Британія» (The Day Britain Died) (1999 р.), які вказують, наскільки відрізняється вона від чеснот німецьких чи французьких. Обидва автори – один англієць, другий шотландець, холодні і скептичні представники серйозної британської журналістики, на віддалі описують цю тему, повністю ідентифікуючи її з мітом свого краю, чи то Англії, чи то Великої Британії. Це кидає світло на актуальну ситуацію, яка була звульгаризована наскоками лондонської преси супроти німецьких і французьких політиків, підприємців чи спортсменів, або ж потішно-арогантними британськими заявами. Повсюдно і в затишку клубів підкреслюються очевидні відмінності політичної і культурної системи, які збережено й донині. Очолює це англійський парламентаризм – зазвичай освоєний поширеним також і в Англії всевладдям виконавчих і позапарламентських структур – а також певною формою публічних дебатів, відвертість, агресивність та суб’єктивний стиль яких не має аналогів на всьому континенті. Тому власне пропозиція Йошки Фішера «здійснити поділ суверенности між Европою і національною державою» була для цієї безсумнівно політичної окремішности вірусом, принесеним ззовні. Що ж иншого може означати «поділ суверенности» аніж те, що корінь британської тотожности, її парламентаризм і врешті стиль політичних дебатів було б зведено інституційно і функціонально до довільности. Ніколи до того, в історично осяжному періоді, в Англії на порядку денному не стояло питання впровадження таких змін. Без огляду на те, чи приймуть британці спільну валюту, чи ні, назавжди залишиться питання політично окремої англійської специфіки.

Специфіка французька

У розумінні европейських федералістів політичний союз залежить, однак, не від позиції Англії, а від співпраці Франції та Німеччини. Иншими словами, від можливости звитяги над французькою особливістю, яка – в політичному сенсі – є цілковито відмінною від англійської. Вона концентрується не на інституції парламенту, а у специфічній республіканській традиції публічного політичного дискурсу, а також на традиції політичної інтелігенції, яка навіть після зречення від сартризму не закинула власної ролі, попри патос J’accuse наштовхується тут на комунікаційні проблеми, а також вимагає легітимізації, що випливає зі зміненої ситуації інтелектуалів. Який це має зв’язок з Німеччиною, можна було зрозуміти під час дебатів у справі Гайдера. Незалежно від чіткости французької позиції щодо нового консервативного уряду Австрії, вона явно пропала поміж психологічними аспектами політичної ментальности німців і французів, яку приспати могла хіба що напівофіційна позиція соціал-демократичного уряду в Берліні. Одночасно виявилося, однак, що й більшість соціал-демократів критично ставиться до французької реакції. Якби при владі ще був кабінет Коля, дійшло б до скандалу саме з тим канцлером, який задля дружби з Францією віддав би все. Це власне демонструє очевидну різницю, яка до цього моменту впродовж десятиліть була прихована з німецького боку політичним почуттям, яке не здавало собі справи зі справжніх перешкод, які створили настільки різні ментальності. Афера довкола Гайдера була камуфлюванням й донині німецько-французької кризи.

Навіть якщо завдяки швидкій реакції канцлера кризу на мить вдалося зняти, то афера Гайдера стала лакмусовим папірцем у питанні різниці хімії політичної ментальности, чи, у ширшому понятті – різниць психологічних і духовних. Точкою відліку можуть слугувати інституції, починаючи із найбільшого козиря Федеративної Республіки Німеччини, від правової держави. Однозначно, що шлях попри конституційний трибунал в Карлсруе використовується занадто часто. Але це і є перша структурна різниця, яка відрізняє Німеччину від Франції. Як відомо, право в Парижі є функцією політики і ще довго нею залишиться, навіть якщо з’явиться воля до якихось змін. Німецька правова держава стала на якір не тільки в конституції республіки, але – і це є найбільшим досягненням – у політичній сфері і ментальності громадян. Її неможливо експортувати, так само, як і англо-саксонського права. Вона є не лише найбільшим досягненням найновішої німецької історії, але служить окрасою всієї Европи. Конфлікт у Европейському Союзі можна в суті його показати бодай на прикладі, незалежно від того, який буде наслідок роботи комісії Романа Герцога: або Франція прийме категоричний німецький пріоритет права, або ні. Нереальною є думка, що Франція коли-небудь схилиться до прийняття чогось, що не відповідає її традиції, тим більше, що підпорядкованість французького значення права політиці поєднується із домінуючою роллю політичних амбіцій громадянина, що знову ж-таки, є ознакою політизації правової держави. Отож німці няньчитимуть свою систему права, французи – свою, не кажучи вже про англійців.

Старі захисники европейської федерації відхиляють цей аргумент. Право є атрибутом старих національних держав, право належить до їхніх регалій. Якщо так дійсно є, то яке значення мають потуги довкола поняття федерації? Понад це вже нічого не можливо. У цьому моменті все стає зрозумілим: все, що вдається зреалізувати, стосується економіки і т.зв. військового сектора. Ще можна зазіхати на закордонну політику. На це, однак, вистачає постійно діючої конференції всіх урядів. Нічого понад це не є можливим. А власне до осягнення можливого і прагне французька президенція. Розмови про Европейську конституцію тільки спотворює справжній намір, а принагідно виключення раз і назавжди структури федерації.

Загальновідомо про існування значних відмінностей, а европейська риторика послуговується тим поняттям, вбачаючи власне в ньому особливу силу Европи. Належало б, однак, довідатися, чи та сила не виявиться надто потужною. Супроти такого підозріння застосовано випробуваний заспокійливий засіб: хіба немає процвітаючої співпраці у сфері культури між Францією та Німеччиною? Представники найрізноманітніших інституцій, які займаються культурним обміном, від Інституту Ґьоте через структури, покликані займатися опікою над франко-німецькими відносинами, аж до незліченних наукових конференцій, невтомно перераховують їхні успіхи, хоча втаємничені довірливо признаються, що зацікавлення німецькою мовою та літературою в їхніх містах зводиться до нуля. Але якщо навіть оминемо мовну різницю, яка стає щораз більшим бар’єром (впродовж двох поколінь маліє кількість франкомовних німців та німецькомовних французів) і сконцентруємося на сучасності німецьких режисерів та театрального мистецтва у Франції, або ж на нове відкриття німецького романтизму французькими видавництвами (фаворитами є Гьольдерін, Кляйст та Бюхнер), то навіть тоді не можна вдовольнитися лише констатуванням самої наявности, а слід поцікавитися оцінкою явища. Якщо йдеться про виступи німецьких артистів в Парижі і на французькій провінції, то вони вписуються в ці національні та міжнародні інсценізації обмінів, які мало говорять про інтелектуальні стосунки між країнами. Звичайно, що існує горішня богема, яка, однак, не обов’язково є найбільш освіченою групою у цих суспільствах.

Духовні відносини можна вимірювати виключно існуванням взаємовідносин сучасних груп інтелектуалів з університетських середовищ, а також у вільних закладах, у сфері порівняння сучасної інтелектуальної творчости, у взаємних зацікавленнях відносно специфічних проєктів поза шоу-бізнесом культури. Тут, однак, натрапляємо на парадоксальну ситуацію, яка вже триває двадцять-тридцять років. У Франції добре знають про захоплення німецькою гуманітарно-філософською традицією, яка бере початок від відкриття Геґеля Кожевим у двадцятих роках, продовжилася сартрівським відкриттям Гусерля і Гайдеґґера, а нині живе серед широкого кола мислителів, таких як Фуко, Дельоз, Деріда та їхніх учнів, притому базуються вони переважно на новому, оригінальному трактуванні Ніцше. Не варто нагадувати, що французи додали до свого очевидного інтелектуального спорядження ще й Маркса та Фройда.  Дослідження не лише Філіпа Ляку-Лабарта включають до того ж ранній німецький романтизм в центр естетичних та теоретичних дискусій.

Пуантою цього французького відкриття німецької духовної традиції є те, що воно дивовижно контрастує із цілковитою відсутністю зацікавлення сучасним німецьким мисленням. Цей брак зацікавлення є тим більш несподіваним, що у зворотному напрямку можемо з певністю сказати про протилежні тенденції, підсилені навіть полемічними тонами, щоб не сказати – ворожими. Варто було б зробити окремий, особливий аналіз тієї історії і такої взаємної байдужости. У цьому місці йдеться лише про виявлення причин такого стану речей, а вони багато про що кажуть. Оскільки французька інтеліґенція включила до власних дискусій характерну німецьку лінію, яку проводять від Гьольдерліна і Фрідріха Шлєґеля через Ніцше до Гусерля і Гайдеґґера, то фактично зробила її джерелом власного натхнення, виведеного із сюрреалізму під впливом Батая (Bataille), що у повоєнній Німеччині було табуйовано. Те, що з’явилося на вільних теренах у філософії, історіографії, естетиці, у Франції сприймається, як нудне, при тім не вдаваймося в пошук доказів, чи мають французи рацію. Якби було бажання сфокусувати сучасне сприйняття духовного пейзажу ФРН через призму французьких кіл університетської та позауніверситетської інтелігенції, то довелося б констатувати: бачать щось таке, що не має нічого спільного з образом Німеччини, який їх так захоплює. Одна французька публіцистка наступним чином охарактеризувала таке відчуження: Франція цікавиться романтизмом, ексцентричністю, навіть небезпекою німецької філософії і літератури, не знаходить, однак, нічого схожого по инший бік Райну, ані в книгах, ні в житті. Те, що можна знайти – це така Швеція для майстрів-аматорів.

Німецька інтелігенція, насамперед – університетська, яка до цього часу пишалася поширенням своєї ірраціональної спадщини, зі свого боку, не цікавиться французькими фрустраціями, як загалом, за незначними винятками, не відслідковує французького бзіка на пункті прадавніх елементів німецькости, ані французького таки тла цього зацікавлення, як, наприклад, инакше сформованої соціології, яка опирається на Марселя Ґаусса, а не на Макса Вебера. Ті французькі і німецькі філософи, які в середині вісімдесятих спробували це змінити, зазнали нищівної поразки, повністю демаскуючи дефіцити, які намагалися знівелювати. А окрім того: Париж, щоправда, нині пропонує принади мультикультурности, проте водночас період інтелектуального домінування залишає за собою. Ймовірно, існує навіть взаємозв’язок між цими процесами: багато мультікульті, мало інтелектуального. З’ясування цього двостороннього браку зацікавлення власне щойно було наведене, а беручи до уваги історичні перспективи, може ще й розширитися. Разом із занепадом взаємної мітолоґізації, яка йшла у парі з образом ворога, що існував у трьох екзистенційних війнах за геґемонію в Европі поміж 1870/71 та 1940/44 рр., занепала і особлива цікавість, раніше спрямоване на протилежний бік. Сьогодні стає все більш очевидним, що між французами та німцями немає надто багато схожости, якщо йдеться про спосіб життя, психологічні властивості, візерунок, не згадуючи вже про мовний бар’єр. Відродилися знову давні неприязні, щоправда нині різниця є цілком банальною.

Вирішальна різниця

Якщо наші початкові критерії специфіки, чи то пак різниці (difference) – яка не була б занадто великою і не була би злом, як формулюють це голоси морального обурення – дали б змогу функціонувати ідеї політичної федерації, то не варто цьому надавати властиво стільки значення, згідно із критеріями старої психології народів. Чи в представленому стані речей різниця є надто великою? Щоби могти відповісти на так поставлене запитання, насамперед слід праґматично зменшити передбачувану розбіжність в комунікуванні поміж настільки різними елементами, тобто прийняти, що йдеться про порозуміння на основі найпростіших мовних моделей. Ми вже вирішили, що таке спрощення не буде достатнім у випадку Великої Британії. А як виглядає справа на континенті? Йдеться про те, чи різниця все ж не стане на перешкоді започаткуванню певного політичного процесу, який був би необхідним у випадку конфедерації, якою гіпотетично хочемо зайнятися. Не повинні любитися, не мусимо навіть розуміти, лише створювати і втілювати в життя закони. Все це добре і гарно, але... Вимагало б це вміння створювати спільні інституції, таланту виборів у партіях, що співпрацюють поміж собою у різних країнах, що в кінцевому результаті дало б можливість їхнім членам бути в одній партії або в опозиції до неї, вміння вибрати міжнародний уряд партії-переможниці і, врешті-решт, здатности прийняти рішення про вибори єдиного прем’єра або президента, який не може бути водночас німцем, французом чи італійцем, але лише одним із них. Про це ніколи конкретно не розмовлялося. Не зашкодило б позбутися фантазій і задуматися, чи і яким чином міністри такого мішаного уряду мали б доходити до предметних рішень, якщо, звичайно, погодимося, що не маємо справи з комп’ютерами. Німецький міністр закордонних справ, який на цю тему більше говорив, аніж автор цих рядків, казав лише про великі труднощі, які в такому випадку очікувалися б. Це звучало, як заспокійлива сентенція, якщо не зупинятися детально на цих труднощах. Брюссель й досі не взявся до оцінки жодної з існуючих моделей, а німецькі уряди, для святого спокою, віддали цей простір французам, які останні три десятиліття висилають туди своїх найкращих людей, у той час, як німці вибирають представників друго- третьорядних.

Можливо, я занадто заглиблююся в деталі, якщо в цей час практика продемонструє свою цілющу чи розсудливу силу. Проте вже зараз є можливість оцінити обидва аспекти, які стосуються суті різниці. По-перше: чи така суперінституція (незважаючи на кількість і назви палат) мала б шанси на тривале зміцнення кожної із національних держав? Це залежить від рівня прагнення таких різних в цьому аспекті суспільств. Вимоги англійців до своїх парламентаріїв є значно вищими, аніж вимоги инших суспільств, не настільки досвідчених у парламентаризмі. Оскільки англійці також і з цієї причини не входять у гру, вся політично-психологічна забава мала би насамперед сконцентруватися на німецькому і французькому електораті. Одні страйкують швидко і часто, инші – з наміром і зрідка. З иншого боку, німецький парламент виглядає значно агресивнішим від французького. Як у такій европейській суперпалаті мала б голосуватися політична, суспільна чи парламентарна специфіка?

По-друге: Наскільки парламентарії однієї партії з різних країн не зобов’язані розуміти один одного, настільки ж повинні вміти порозумітися. Але як? Небагато французів добре говорить німецькою, ще менше німців добре опанувало французьку. Чи хотітимуть і зможуть порозумітися якоюсь есперанто-англійською? Мовне порозуміння попри це має ще щось спільне із психологічними процесами. Спікери британського парламенту від Піта через Черчіля і донині, де не глянь, виблискували літературними алюзіями, найкращі спікери німецького парламенту мали в арсеналі багату метафорику від Карла Шмідта, Кізінґера, Барцеля, аж до Гельмута Шмідта, Йошки Фішера і Ґреґора Ґизі. Це, звісно, «заводить» розуміючого слухача. Чи був би виходом синхронний переклад? Але ж це тоді знищить будь-яку спонтанність. Тут також не може слугувати парламент у Страсбурзі, оскільки там ніколи не були темою дебатів екзистенційні проблеми окремих держав: податки, війна і мир. До тих проблем не варто додавати наступні. Вже й ці перелічені є достатньо потужними, і всі вони вказують на головну проблему: мова та інкорпоровану в неї законодавчу систему.

Коли вперше говорилося про Сполучені Штати Европи і при цьому думалося про Сполучені Штати Америки, забулося про вирішальну різницю – про мову. Історія успіхів США стала можливою лише тому, що цієї різниці не існувало, оскільки США від самого початку мали спільну мову для всіх громадян окремих штатів. Англійську, яку вживали перші колоністи з Британських Островів, були змушені вивчити всі пізніші еміґранти з инших країн і культур, якщо хотіли брати участь у прийнятті рішень. У цьому крився водночас психологічно-ментальний ґрунт, з якого черпала соки політична дискусія країни. Якщо це було базовою передумовою створення держави і надалі нею залишається, то в Европі вона ніколи не існувала. Мова, як засіб спілкування, є, вочевидь, завжди важливішою, аніж спільна валюта.

Однак, підемо на певні поступки: можливо, мова вже не є основною передумовою. Спад мовної компетенції по суті є чи не найбільш поширеним явищем в усіх европейських країнах. В усьому є нині ознаки занепаду мови як в індивідуальному, так і в інституційному сенсі. У будь-якому випадку це означає зменшення багатовимірности, тож можливо, дійшло б до формування бази для порозуміння в окремих дебатах для всіх делегатів: дослівний переклад поміж віршами, чого мало б у всякому разі вистачити для прийняття рішення в такому мамонтовому парламенті. Европейська федерація, ґрунтом для існування якої дійсно мав би бути парламентаризм, не могла б функціонувати у багатовимірності своїх мов, вона ймовірно могла б функціонувати лише за умови усунення цього ускладнення. Однак перша думка, яка напрошується, каже, що це вже не була б Европа, хіба що карикатура на неї. Всі речники европейської федерації, зрозуміло, відкинули такі перспективи. Було б, однак, ліпше, якби були змушені з’ясувати, як, з одного боку, бажають дотримуватися цієї різниці, а з иншого – як, все ж, позбутися її. Факт, що для розв’язання цієї загадки, не було знайдено жодного аргумента, випливає не з браку винахідливости, а з того, що на це немає жодного аргумента.

Мовний критерій має ще один, цілком инший вимір і вказує на реально існуючу дилему. Якби інституційна структура федеративного Европейського Союзу уклалася в такий спосіб, що її верхівка (парламент та уряд) давали б собі раду при зменшеній мовній компетенції, тоді слід було б сподіватися, що на тому рівні не дійде до адекватної комунікації з почуттями і бажаннями національних громад. Не було б це можливим навіть тоді, коли на найвищому рівні більшість політиків розмовляла б кількома мовами. Сумнівним, а то й просто неправдивим було б тоді запевнення у стремлінні до демократичного майбуття, якщо уявимо собі, як три, чотири, п’ять, не кажучи вже про десять чи п’ятнадцять націй мали б слідкувати за дебатами у такому европейському суперпарламенті. Моделлю міг би стати пісенний конкурс Евробачення: кожна нація має свого представника. Але й це не все. Вже не довелося б мати справи з розпізнавальними особливостями різних політичних барв, натомість, з анонімними тепер речниками політичних актів промов, ідентифікувати яких могли б хіба що коментатори. У такий спосіб суверенний електорат перетворився би – на певний час – у підпорядковану більшість. Тоді б ми запізно зрозуміли, чому так довго нація була основою конституційних прав і суверенности її членів. Маневр старих творців Европи, ґрунтований на уявному переконанні, що націю не мала б підмінити европейська нація, вимагає другої половини відповіді: чого варта нація у дальшій перспективі, якщо в неї забрано національні права і привілеї? Прихильники европейської федерації, звісно, здавали собі з того справу, і власне звідти (все ще) їхня невимовна надія, що Европа все ж може стати нацією. Макс Вебер свого часу визначив націю, як спільноту пам’яті. Це визначення все ще має значну силу впливу. Однак Сполучені Штати Европи не могли б на щось схоже претендувати ані тепер, ні через сто років.

Можливо, той чи инший аргумент супроти европейської федерації завтра вже зникне. Однак факт, що політичні класи двох найважливіших европейських націй – Франції і Англії – не хочуть сьогодні, і зі зрозумілих причин однозначно не хотітимуть завтра, інтеграції своїх держав у якусь супердержаву, все ж не зміниться. Субстанцію цих причин я виділив: попри бажання чи навіть уявної необхідности поєднання (з огляду на формування позиції політичної та економічної сили на противагу Америці та Азії), суб’єктивні та об’єктивні відмінності між найважливішими націями Европи виявилися занадто значними. Єдиною причиною, через яку знову піднялося це питання, є економічна загроза і – з досвіду війни на Балканах – військова слабкість. Щоб чинити опір цим двом небезпекам – так розглядають це питання нині і у Федеративній Республіці – не маємо потреби в европейській супердержаві. Необхідна лише координація Західної Европи, яку вже розпочато (і в яку входить, зокрема, прийняття обмеженої кількости східноевропейських держав до економічної спільноти, а також однозначне виключення Туреччини).

Переклав Андрій Кирчів