|
|
|
Ґеорґ ВобрубаКордони «проєкту Европа»Від динаміки розширення до поступової інтеграції Завершення першого етапу розширення на схід зовсім не вирішує кризи розширення Европейського Союзу взагалі. Навпаки, тепер стало зрозуміло, що домінуюча модель розвитку ЕС провадить до наступної дилеми: з одного боку, специфічний для ЕС модус інтеграції викликає та підштовхує його послідовне розширення. З иншого боку, подальше розширення ЕС приведе до проблем, які чим далі, тим більше ставлять під сумнів його спроможність до продовження курсу інтеграції. Виникає запитання, як довго ще сьогоднішня модель розвитку буде забезпечувати розширення і інтеграцію ЕС? Що чекає нас у майбутньому? Процес розширення ЕС розмиває кордони Европи. Тепер уже неясно, які країни і на якій підставі можуть бути названі частиною Европи. Хоча географічно кордони, як конкретні перешкоди до розширення, відіграють другорядну роль, вони все ж мають певне значення, оскільки демонструють економічні і культурні особливості. Подальше розширення ЕС приведе до того, що відмінності всередині ЕС виростуть по експоненті. Вирішальним наслідком цього є той факт, що динаміка зросту «проєкту Европа» несе за собою все більші затрати на інтеграцію. Тим самим поняття «розширення» й «інтеграція» ЕС все більше суперечать самі собі. Постає питання, чи будуть у ЕС інституційні відповіді на цю проблему? Діалектика інтеграції і розширення Сфера політичного і економічного впливу Европейського Союзу побудована на моделі концентричних кіл [1]. У центрі розташовано політично стабільний регіон матеріального благополуччя. За межами цієї области, мірою віддалення від центру, благополуччя пропорційно зменшується відповідно. Між окремими зонами різного благополуччя існують кордони з різним ступенем захисту. Подібний захист у виді кордонів також збільшується мірою віддалення від центру. Завдяки цьому центральне ядро має подвійний захист. Для того, щоб приєднатись до нього ззовні, існують поступово зменшувальні стимули і поступово наростаючі перепони. Процес експансії ЕС зводиться до захисту головного ядра ЕС шляхом розрахованого втягнення його оточення у рамки прийнятних умов демократії і правової держави. Динаміка інтеграції підсилюється двома наступними механізмами: По-перше, між ЕС і його оточенням існують перепади у рівні добробуту. Ці перепади [2] створюють труднощі і для багатших, оскільки численні проблеми бідніших мають тенденцію відображатися і на них (міграція, проникнення через кордони, забруднення навколишнього середовища, політична нестабільність). Тому головне ядро ЕС зацікавлене в економічному розвитку свого біднішого оточення. Виникаюча в результаті динаміка у своїй тенденції направлена на зменшення розриву у добробуті. Однак підйом благополуччя у біднішій країні означає не лише зменшення розриву з головним ядром, але і збільшення різниці щодо бідніших сусідів. З цього випливає, що мірою інтеграції колись периферійних областей в головне ядро розрив у благоустрої зміщується далі від центру. Тим самим, у цю модель вбудована постійна тенденція до розширення. Бо кожен, хто приєднується до головного ядра, стає повноправним членом Европейського Союзу та зацікавленим у надійних і процвітаючих сусідах, у буферній зоні. Оскільки певні зовнішні кола повинні відділяти процвітаюче ядро Европейського Союзу від зовнішніх небезпек, недопустимо, щоб в них існували дуже серйозні політичні проблеми. Цим і пояснюється факт, що «розширення ЕС [...] це не одноразове, закрите питання, а постійний процес» [3]. Тому кожен новий етап розширення Европейського Союзу є основою для його подальшого поширення. По-друге, поглиблення інтеграції в Евросоюзі видозмінить ставлення ЕС до зовнішнього світу. Зміна полягає у тому, що головне ядро мірою поглиблення інтеграції все більше стає відкритим до того, що діється на його периферії. Тим самим у ядрі виникає безпосередня зацікавленість у стабільності загального зовнішнього кордону, а також у благополучній економічній і політичній ситуації на периферії. Чим глибша інтеграція в країнах Евросоюзу, тобто чим менше у ньому внутрішніх відмінностей, тим виразнішою є спільна зацікавленість у стабільності зовнішнього кордону, а також у політичній і соціальній ситуації по инший бік кордону. Таке зацікавлення породжує дві політичні моделі: закриття кордонів або їх розширення. Політика розширення – це прораховане включення периферії до складу Союзу, натомість закриття кордонів – це захист ЕС від впливів ззовні. Взаємодія обох створює модель концентричних кіл і за межами ЕС. Закриття кордонів і розширення реалізуються у різних комбінаціях. Закриття кордонів Транскордонні процеси будуть сприйматися всередині благополучного ядра як загроза ймовірно тоді, коли будуть нерівномірно розподілені вигоди і витрати таких процесів і коли буде менше можливостей і готовности брати на себе ці витрати. Класична реакція в цьому випадку – заклик закрити кордони. Особливо це можна зауважити при обговорюванні теми міграцій. Політика закриття кордонів підтримується низькокваліфікованою робочою силою і економічно слабкими підприємствами у менш конкурентоспроможних ділянках багатої економіки. Вони підписують між собою превентивні союзи проти відкритих кордонів і вимагають обмеження імпорту та обмеження імміграції. Хоча їх зацікавлення і потреби не зовсім співпадають, вони все ж намагаються використовувати національні державницькі ідеї як бастіон проти загрозливого впливу ззовні. Такий збіг інтересів відобразився у дискусії про підписання Північноамериканського договору про вільну торгівлю (NAFTA) на початку 1990-х років [4], а сьогодні – і на президентській виборчій кампанії в США 2004 року [5]. Яскравим прикладом цього твердження може служити і ставлення Европейського Союзу до нових східних країн, що стали на шлях реформ. Не дивлячись на програмні заяви, усілякі домовленості про об’єднання між Европейським Союзом і державами Центральної і Східної Европи є асиметричні, і не на користь, а за рахунок цих держав [6]. Парадоксальна ситуація, коли Европейський Союз якраз своєю політикою недопущення стосовно бідної периферії створює у цих країнах сильну зацікавленість в інтеграції, що, у свою чергу, сприяє динаміці розширення «проєкту Европа». Вже багато років поспіль видно сильну тенденцію до технічного укріплення спільного зовнішнього кордону ЕС. Паралельно були встановлені, особливо завдяки поняттю «надійна третя країна», так звані «ланцюги загородження». Наочним прикладом може служити німецько-польський кордон. По-перше, були вкладені кошти у нові технології контролю і затримання. По-друге, завдяки домовленостям про повернення прохачів політичного притулку у ту країну, з якої вони приїхали, проблема контролю і відмови у в’їзді була відсунута з німецького східного кордону на польський східний кордон. В результаті відповідної домовлености між Німеччиною і Польщею польський уряд, зі свого боку, «підписав домовленість з Чеською Республікою, з Україною, зі Словацькою Республікою, з Румунією і Болгарією і створив тим самим правові підстави для міжнародної системи відмови у в’їзді і транзитній пересилці незаконних мігрантів» [7]. Тим самим політичні витрати «політики недопущення» були пересунуті з центру на периферію. Так, «перед польським урядом постала дилема, у намаганні, з одного боку, стати членом ЕС, а з иншого – зберегти свої економічні інтереси і добросусідські відносини зі східними сусідами» [8]. Так званий прикордонний обмін та специфічна економіка прикордонного рівня – не завжди вповні легальна – сприяли у недавньому минулому поліпшенню економіки в цих традиційно слабо розвинутих регіонах з обох сторін кордону [9]. Якщо ці зовнішні кордони ЕС будуть охоронятися відповідно до шенгенських критеріїв, то існує небезпека, що цей розвиток буде перервано. Регіони поблизу нових зовнішніх кордонів ЕС і раніше вважалися найбіднішими у своїх державах і в ЕС [10]. Завдяки шенгенському кордону вони опиняються серед тих, хто програв від розширення. Це спонукає до збільшення регіональної нерівности у нових країнах Союзу, хоча це і очікуваний якоюсь мірою наслідок вступу до ЕС [11]. Прорахований доступ Кордони неможливо закрити герметично. Багато процесів, що відбуваються понад кордонами, можна зупинити лише ціною непомірно великих затрат, а у деяких випадках це принципово неможливо. Наш досвід вказує на те, що політика недопущення має обмежену граничну ефективність лише тому, що врешті-решт приводить до політичної стратегії прорахованого доступу. Це виглядає ще більше правдоподібним, коли боротьба з неспинними процесами, які переходять усі кордони, творить політику. Прорахований доступ є логічним з огляду на «егоїстичну допомогу» [12]. Йдеться при цьому про зацікавленість того, хто допомагає, у тому, щоб вирішити проблеми там, де вони виникають, і щоб зменшити небажані впливи різного роду понад кордоном – «від тероризму до забруднення повітря» [13]. Особливо підтримка змін і модернізація у колишніх планових господарствах, а також економічна підтримка середземноморських країн, що у свою чергу провадить до поліпшення умов життя на периферії Европи і послаблення факторів, які сприяють міграції через кордони. Егоїстична допомога базується, таким чином, на багатому на політичні наслідки переконанні благополучного ядра у тому, що «ваші проблеми – також і наші проблеми». Це формула, яку західноевропейські політики охоче вживали особливо у перші роки після 1989-го, щоб виправдати перед своїми виборцями фінансову допомогу країнам, які стали на шлях реформ. Як наслідок, з реформованих держав надходять повідомлення про те, що «наші проблеми – це і ваші проблеми». Розширення на Схід шляхом доступу та завдяки падінню залізної завіси стало можливим і обов’язковим з точки зору інтересів Европейського Союзу. «ЕС зацікавлений у майбутньому розширенні, яке є не лише історично обґрунтованою потребою часу, але й єдиною можливістю уникнути дестабілізації і конфліктів в прикордонних регіонах і пов’язаного з цим тиском міграції» [14]. Без сумніву, досвід обох югославських воєн у 1990-их роках ще більше підсилив цю зацікавленість Европейського Союзу. Не виключено, що неочікувано швидке міжнародно-правове визнання незалежности Словенії, яке, без сумніву, внесло свій вклад у розпад Югославії, наступні військові конфлікти були також вмотивовані зацікавленням у створенні буферної зони між ЕС і майбутніми осередками нестабільности і конфліктів на Західних Балканах. Створення Словенії як буферної зони пришвидшило вихід на поверхню якраз тих конфліктів, від яких вона відгороджувала Европейський Союз. Якщо розуміти об’єднання Німеччини як інтеграцію колишньої НДР у Европейський Союз (і в НАТО) і як передумову розширення на схід, то перед нами буде яскравий приклад того, як зацікавленість у політично та економічно стійких сусідах керує процесом розширення ЕС. Після 1989 року Німеччина миттєво перетворилась в адвоката прагнення своїх східних сусідів інтегруватися в Европейський Союз і в НАТО. Бо «об’єднана Німеччина, очевидно, зрозуміла, що їй, з огляду на її геополітичне положення, необхідно якомога швидше попередити виливи на своїх східних кордонах. Тому з 1990 року німецька політика европейської безпеки мала у певному сенсі характер політики стабілізаційної. Принцип такої політики і до сьогодні залишається таким, що ліпше експортувати стабільність, ніж імпортувати нестабільність. Міністр оборони Рюе, один з перших ідеологів розширення НАТО, вказував на те, що в інтересах Німеччини є сусідні держави зі стабільними демократіями, партнерами і союзниками. «Ми не хочемо бути державою на краю Европи» [15]. Такій логіці прорахованого доступу відповідає і те, що представники країн на периферії ЕС використовують своє геополітичне положення як аргумент на користь прийняття їх до ЕС [16]. У тому випадку, тодішній польський президент Кваснєвскі на запитання: «Що принесе Польща у цю Европу?» – відповів: «Наше стратегічне положення, яке принесло нам багато страждань, але також і вміння спілкуватись з сусідами, особливо із східними сусідами. Польща вносить великий вклад у стабільність у цьому регіоні» [17]. За тією ж логікою вибудовується стратегічна роль Туреччини при обговоренні питання про її членство в ЕС. Допущення чи недопущення Сучасний рівень інтеграції Европейського Союзу був досягнутий завдяки створенню Шенгенського простору без внутрішніх кордонів та спільного монетарного простору через запровадження евро та критеріїв Маастрихтського договору. З часу підписання Шенгенського договору прикордонний контроль всередині Европейського Союзу був назагал відмінений. Прямим наслідком цього стала безпосередня зацікавленість головного ядра у стабільній ситуації у всіх прикордонних до ЕС областях. До підписання Шенгенського договору в’їзд з Північної Африки до Іспанії означав, що людина в’їхала лише в Іспанію. Після підписання Шенгенського договору переїзд того ж кордону означає в принципі, що людина в’їхала до усього простору Шенгенських країн, тобто і до Німеччини, Франції, Скандинавії і далі. Добрим показником таких змін служить розвиток подій в африканських анклавах Іспанії – Суте і Мелільї. Їхні прикордонники розповідають, що до підписання Шенгенського договору в прикордонній області був спокій. Від часу підписання домовлености усе дуже змінилось. Зараз там відразу видно великий наплив імміграції і дороге технічне обладнання кордону. У цілому, від часу підписання Шенгенського договору різко збільшилися імміграція з півдня, професійна допомога у нелегальній імміграції на Середземному морі і використання насилля у «бізнесі переходу кордону». Повідомлення про катастрофи з біженцями в Середземноморському регіоні все більше нагадують ситуацію у Карибському морі і на кордоні між США і Мексикою [18]. З одного боку, ця поглиблена інтеграція веде до спільної зацікавлености найбагатших країн ЕС у високих стандартах контролю на зовнішньому кордоні ЕС і до спроб взяти під контроль, в свою чергу, практику контролю у тих країнах-членах ЕС, які мають зовнішній кордон. З иншого боку, прогресуюча европейська інтеграція веде до розвитку спільної зацікавлености багатих країн ядра в поліпшенні матеріального становища і стабілізації політичної ситуації у прилеглих регіонах – тобто до егоїстичної допомоги сусідам. У 1995 році Европейський Союз ініціював так званий Барселонський процес [19], де йдеться про розвиток більш інтенсивного партнерства між ЕС і середземноморськими країнами. Цей процес охоплює членів ЕС і 12 середземноморських партнерів – усі країни Середземноморського побережжя, за винятком Лівії і Мавританії. Однак, на Барселонський процес затрачені значно менші суми, ніж на підтримку східних держав, які ідуть шляхом реформ. Мета тут така ж: Европейський Союз намагається зменшити різницю у рівні добробуту між собою і своїми сусідами, щоб пом’якшити напір імміграції. На 2010 рік призначено створення зони вільної торгівлі [20]. З погляду Европейського Союзу, така політика допущення в північному напрямку має переваги над спробами герметично закрити зовнішній кордон. По-перше, Північ зберігає таким чином дієве лідерство, замість того, щоб повністю залежати від зовнішньої політики і окремих поглядів на безпеку окремих своїх членів, кордони яких є одночасно кордонами ЕС. Це своєрідна перевага, оскільки невідомо, чи хочуть або чи можуть ці країни взагалі проводити суворий контроль. Наприклад, інтереси Іспанії у питаннях імміграції відрізняються від інтересів Европейського Союзу [21]. Іспанський сільськогосподарський сектор зацікавлений в легальних і нелегальних іммігрантах і зовсім не погоджується з обмеженням імміграційної політики Европейського Союзу. По-друге, завдяки політиці допущення пом’якшується великий розрив у добробуті і політичній стабільності безпосередньо на зовнішньому кордоні ЕС. Тому і надалі розвивається модель концентричних кіл, яка відповідає інтересам стабільности Европейського Союзу. Наступний раунд недопущення можна передбачити вже тепер, і він залежатиме від того, якою мірою східні і південні країни, сусіди Европейського Союзу, стають коридором в ЕС [22] для мігрантів з инших частин світу. Союз знову буде намагатись впливати на ці держави, щоб вони герметично закрили свої кордони. Будуть встановлені так звані «ланцюги загородження» – передовсім через перший і другий ряд східних сусідів Европейського Союзу. Вже до розширення Союзу в травні 2004 року стало зрозумілим, що ця модель недопущення відсувається далі до зовнішніх кордонів і тим самим продовжується політика кільцевого захисту головного ядра ЕС. Тому стратегічний документ «Розширена Европа» закликає ЕС «допомагати сусіднім державам боротися з нелегальною імміграцією і створити ефективні механізми недопущення, особливо у випадку нелегальної транзитної імміграції. Загальна домовленість з усіма сусідами, починаючи від Марокко, Росії, Алжиру, України, Білорусії і Молдови, могла б стати важливою складовою частиною спільних зусиль для забезпечення перед нелегальною імміграцією» [23]. Цей, вже не раз цитований стратегічний документ «Розширена Европа» обіцяє периферії багатостороннє співробітництво на рівні трохи нижче повноправного членства в ЕС з метою створення міцних буферних зон і регіонів стабільности. Не можна оминути проблему у стосунках між ЕС і країнами периферії. Проблема виникає з тієї причини, що обіцянки ЕС можуть бути сприйняті як пропозиція сплати за взяту на себе роль буферної зони, а також як пропозиція підтримки стабільного розвитку. Тим самим вимальовуються дві можливі форми реакції тих країн, які ЕС розглядає як потенційних членів «кола дружніх держав». Перша реакція виражається у спробі примусити заплатити за запропоновану роль буферної зони якомога дорожче. Такі держави не очікують пізнішого повного членства і пов’язаних з тим переваг і тому вимагають від ЕС обов’язкової платні за цю користь, яку вони приносять Союзу як зона стабільности. Друга можлива реакція виявляється у тому, що певна держава сприймає приналежність до «кола дружніх держав» як проміжний етап і вимагає у майбутньому повного членства в ЕС. Якраз у цьому сенсі міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко зауважував, що «було б нелогічно не прийняти Україну» [24]. Запитується: яка логіка переважає в політиці розширення ЕС? Це найліпше проаналізувати на конкретному прикладі. Кордони розширення. Приклад Туреччини Процес зближення між Европейським Союзом (колись – Европейським Економічним Співтовариством) і Туреччиною має довгу і специфічну історію. Туреччина вже у 1963 році стала асоційованим членом ЕЕС, вже тоді з перспективою майбутнього повноправного членства. У 1989 році Европейське Співтовариство не затвердило заявки Туреччини щодо прийняття її у члени Союзу, а у 1996 році був підписаний митний союз с ЕС. У 1999 році Туреччина стала кандидатом на вступ до ЕС. Однак переговори повинні були розпочатися лише при умові відповідности копенгагенським критеріям. Тут варто пригадати про три особливості, які характеризують відношення між ЕС і Туреччиною. Перша особливість – геополітична. Не можна сказати, що Туреччина односторонньо зацікавлена у членстві в ЕС. Туреччина лежить на кордоні між Европою і Азією – кордоні, де культурні і релігійні відмінності створюють все більшу напругу. Значення цих розбіжностей збільшилось після зникнення колишнього головного у світовій політиці розподілу між капіталізмом і комунізмом. Потенціал Туреччини як політичної сили-посередника можна побачити вже у її особливому становищі у НАТО і у надзвичайній зацікавленості США у членстві Туреччини в ЕС. Перше наводиться самою Туреччиною як важливий показник, обґрунтовуючи її право на членство в ЕС. Порозуміння між Сходом і Заходом, як сказав почесний президент Союзу турецьких підприємців і бізнесменів Бюлент Езаджибаши, «можливе лише при умові інтеграції Туреччини у західний світ» [25]. Друга особливість полягає у тому, що між країнами-членами Европейського Союзу і Туреччиною існують великі культурні відмінності. Йдеться як про особливості щоденного життя (відносини у сім’ї, різниця у ролях між статями), так і про особливості ставлення громадян до політичних питань (розуміння демократії, співвідношення політики і релігії) [26]. До того ж у Туреччині існують розбіжності думок у тому, чи бажані у суспільстві зміни, які неминучі після вступу до ЕС. Одні стримано ставляться до вестернізації Туреччини внаслідок її членства в ЕС. Инші вбачають шанс у можливих змінах та мету членства [27]. Третя особливість: турки, які живуть в країнах-членах Европейського Союзу, представляють там значний політичний потенціал. Тому питання про членство Туреччини в ЕС має в країнах европейського ядра, особливо в Німеччині, сильну внутрішньополітичну складову. Питання про розширення ЕС розглядається в країнах-членах ЕС в основному як прерогатива зовнішньої політики, а зовнішня політика в політичній боротьбі партій відіграє радше незначну роль. Однак, питання про прийняття Туреччини до ЕС безпосередньо зачіпає інтереси відповідних груп виборців і тому є (принаймні, у Німеччині) внутрішньополітичною темою з відповідно вираженим кодом партійної приналежности. Ускладнюють питання і непрості стосунки між Туреччиною і Грецією. Приклад Туреччини показує: кордони «проєкту Европа» можна відсувати все далі від центру. І можна очікувати, що ці кордони будуть звужуватись, якщо це буде приносити відповідну політичну вигоду. Водночас, витрати на забезпечення процесу розширення стають все більшими. Можна очікувати, що логіка розширення «проєкту Европа» переможе і у випадку Туреччини. Мені здається, цю тезу можна аргументувати двояким чином. По-перше, з точки зору теорії інтересів. Тут головним питанням є: «Яким чином у відносинах ЕС і Туреччини політично важливі інтереси поєднуються з названими особливостями?» За членство в ЕС промовляють однозначні, сильні геополітичні інтереси. Їм протистоїть куди менше однозначний сумнів, бо акцентування на культурних відмінностях як аргументі проти членства Туреччини в ЕС парирує аргумент, що якраз членство в ЕС буде сприяти зменшенню цих відмінностей. А внутрішньополітична, партійна актуальність цієї теми означає, що водночас з ворожістю є також і видима підтримка членства Туреччини в ЕС. Як позитивний аргумент членства Туреччини в ЕС можна навести свідчення із дискурсу теорії систем. Основні положення цієї теорії полягають, як відомо, в тому, що різні за своїми функціями підсистеми сучасного суспільства оперують своїм внутрішньосистемним бінарним кодом. Для політичної системи важливим є протиставлення «мати владу – не мати влади». Це значить, що політика дуже чутлива до тих сигналів зі свого оточення, яке можна перевести в код «є влада/немає влади». І навпаки: сигнали, неможливі до застосування у цьому коді, не можуть впливати на політику. Різні характеристики питання про інтеграцію Туреччини можна розділити відповідно до такого основного для політичної системи протиставлення і тим самим перевірити їх на політичну релевантність. Вирішальне значення мають все ті ж особливості Туреччини, які пов’язані з її геополітичним положенням, оскільки питання її вступу до ЕС має особливий геополітичний інтерес. Система міжнародної політики надзвичайно вразлива на геополітичні, культурні або релігійні особливості Туреччини – але лише тою мірою, якою їх можна безпосередньо перевести в політичні сигнали, наприклад, коли акценти на культурні відмінності настроюють більшість виборців проти вступу Туреччини до ЕС. Назагал значно переважають сигнали, спрямовані на політику укріплення влади через прийняття у повноправні члени. Перебільшена, але характерна точка зору Бюлента Езаджибаши, що «завдяки інтеграції Туреччина стане справжньою світовою державою» [28]. Обидві лінії аргументації приводять до наступного результату: розширення ЕС слідує власній логіці інтеграції і розширення. Це, правдоподібно, спричинить у свій час вступ Туреччини до ЕС. Звичайно, є вагомі причини проти повноправного членства Туреччини, однак вони не базуються на політичних рекомендаціях. Логіка розширення може легко через них переступити. Це, поза всяким сумнівом, не означає, що культурні відмінності і внутрішньополітичні проблеми не мають значення. Вони активізуються, коли інтеграція Туреччини в ЕС стане доконаним фактом – сам процес інтеграції переводить культурні сигнали в політичні. Це може служити добрим аргументом на користь повільного, обережного процесу вступу: політична система ЕС повинна мати достатньо часу, щоб політично обробити культурні, релігійні й инші розбіжності, аби вони не ставали проблемами. Відмінності між ЕС і його оточенням збільшуються мірою розширення «проєкту Европа». Що стосується питання про кордони та поширення «проєкту Европа», то тут важливим є наступний пункт: в рамках згаданої логіки інтеграції і розширення можна очікувати, що Туреччина після свого вступу сама буде зацікавлена у буферній зоні біля своїх кордонів. Можна також очікувати, що після повної інтеграції, а особливо після відміни прикордонного контролю між Туреччиною і иншими членами ЕС, у такій буферній зоні буде зацікавлений і сам Евросоюз. Тим самим створюються умови для побудови наступного зовнішнього кола. Однак, включення східних сусідів Туреччини в процес розширення Европи пов’язаний з великими видатками, ризиком і політичним опором як у самих цих регіонах, так і, наприклад, у США. З точки зору динаміки розширення «проєкту Европа» тут бачимо ще одну особливість Туреччини: на східному кордоні Туреччини діалектика інтеграції і розширення ЕС остаточно завмирає. Політичний «проєкт Европа» не має кордонів у сенсі чітко визначеної лінії. Тому його не можна в певному розумінні цього слова обмежити. Тим не менше залишається факт, що динаміка розширення «проєкту Европа» стикається зі своїми власними кордонами. Це відчувається тоді, коли проблеми інтеграції, що виникають з подальшого розширення, стають все більшими, а посилання на політичну ідентичність Европи все менше правдоподібним. Кордони «проєкту Европа» перестануть розбудовуватись тоді, коли витрати на інтеграцію перевищать позитивні моменти подальшого розширення, а протиріччя між подальшим розширенням і інтеграцією буде неможливо вирішити політично. Поступова інтеграція З розширенням Евросоюзу на схід у 2004 році відбудеться розрив з домінуючою колись моделлю розвитку. Стратегія «розширеної Европи» – це вже реакція на існуючі події. Які наслідки це має для обох механізмів, про які говорилося вище як про головні причини діалектики подальшого розширення і інтеграції? Динаміка розширення Евросоюзу використовувала колись моделі концентричних кіл і постійно їх відновлювала. Якщо динаміка подальшого розширення ЕС пригальмовує, а за деякий час взагалі може зупинитись, то під загрозою опиняється модель концентричних кіл. А це стосується життєвих інтересів головного ядра ЕС. З цього моменту можна передбачити два шляхи розвитку. Один з них, коли настає тривале різке обмеження та ізоляція від зовнішнього світу, тобто забезпечення та закриття кордонів і їх військова охорона. Ця ідея вважається все ж малоймовірною, зважаючи на принципово обмежену ефективність недопущення відповідно до вище зазначених причин. У тривалій перспективі кордони неможливо закрити герметично. Тому модель концентричних кіл змушена розвиватись, лише у инший спосіб, по-новому. Це може означати, що всередині Европейського Союзу вималюються, в залежності від інтеграції, різні групи: від центру до периферії. Як можна це собі уявити? Головне ядро у центрі, відгороджене зонами, які зменшуються від центру до периферії, відповідно до благоустрою, та все більшими перепонами у допуску до середини, – ця геополітична модель може бути реалізована у два способи. Або до головного ядра з зовнішнього боку приєднаються буферні зони, які з часом все більше інтегруються, через що все далі від центру виникнуть нові буферні зони. Або ж із більш широкого, рівномірно інтегрованого товариства усіх членів Союзу виділиться ядро, яке форсує подальшу інтеграцію і тим самим перетворить своє оточення у буферну зону всередині ЕС. Це означає, що історично домінуюча модель розвитку обертається досередини. Такий загальний показник усіх пропозицій «двосторонньої» інтеграції: «договору в договорі», «европейського ядра» або «гравітаційного центру з декількох держав» [29]. Звичайно, не потрібно звертати увагу на однозначний зв’язок між такими публічно висловлюваними пропозиціями і реальним ходом подій. Бо, по перше, велика ймовірність того, що тема «европейського ядра» використовується як загроза, щоб зменшити спротив більш глибшої інтеграції з боку багатьох членів ЕС, наприклад, у зв’язку з конфліктами навколо проєкту европейської конституції. По друге, можливо, що намагання уникнути цієї теми виникають якраз тоді, коли ядро Европи набирає серйозного політичного значення. Такі суперечливі позиції виражені в широко розповсюдженій в Австрії тезі: «Ми проти европейського ядра, але, якщо воно буде, ми хочемо туди увійти». Таку ж позицію, можливо, займають і инші члени, що спричинює її нейтралізацію. Моїм завданням не є продемонструвати тут «істинну» мету політичних діячів і, вже тим паче, самому накреслити якісь шаблони подальшої інтеграції Европи. Йдеться про те, щоб серйозно взяти до уваги, що існують зовсім инші політичні ідеї та процеси, результатом яких будуть нові форми інтеграції. Якраз у тому випадку я говорю про поступову інтеграцію. По перше, у деяких політичних областях уже існує поглиблене політичне співробітництво між окремими членами [30]. Різна глибина інтеграції у сфері економічної політики виникає, наприклад, через неоднакову участь у єдиній валюті. Поступове членство є актуальним для нових членів з Центральної і Східної Европи, які не можуть відповідати критеріям швидкого входу в зону евро [31]. У будь-якому випадку, прикордонний контроль всередині ЕС буде зберігатись до того часу, поки не буде вільного переміщення робочої сили (з урахуванням ринку праці старих членів) і сільськогосподарської продукції (з урахуванням сільськогосподарського сектору деяких нових членів) [32]. Також з тієї причини в ЕС наразі існує модель різного, відповідно до регіону, ступеня інтеграції. Крім того, в області політики внутрішньої безпеки під тиском міжнародного тероризму може бути знову організований прикордонний контроль між членами ЕС. В цілому проблеми контролю на зовнішньому кордоні ЕС сприяють відновленню його внутрішніх кордонів. Тим самим всередині ЕС у цій сфері може відбуватися поступова інтеграція [33]. Одночасно в сфері оборонної політики існують великі плани інтеграції трьох великих членів ЕС і НАТО – Великої Британії, Франції і Німеччини. У цілому поступова інтеграція до ЕС характеризується двома взаємодіючими процесами: по-перше, різний рівень виникає, коли приймаються нові члени на (умовно) більш низькому рівні інтеграції; по-друге, новий диференційований рівень інтеграції веде до поступової інтеграції в колі старих членів. Розширення «проєкту Европа» досягає своїх кордонів. Подальше розширення можливе лише ціною все більш серйозних проблем інтеграції. Інституціональні рішення намічаються в двох напрямках: всередині – намагання зберегти модель розширення концентричними колами, розвиваючи диференційовані форми співробітництва нижче рівня повноправного членства. Концепція «кола партнерських держав» – це спроба ЕС спроєктувати свою модель розширення концентричними колами за рамки можливого розширення ЕС і таким чином вирішити наростаюче протиріччя між динамікою розширення і спроможністю до інтеграції. Всередині ж намічаються процеси, в результаті яких створюються групи членів, які відрізняються рівнем інтеграції. Тобто модель концентричних кіл реалізується вже не в динаміці розширення, а як поступова інтеграція всередині ЕС. Поступова інтеграція відповідно до моделі концентричних кіл веде в результаті до европейського ядра – навіть якщо ніхто цього і не хоче. [1] Див.: Vobruba G. The Enlargement Crisis of the European Union: Limits of the Dialectics of Integration and Expansion // Journal of European Social Policy. 2003. № 1 ст. 3-49; Idem. Integration + Erweiterung. Europa im Globalisierungsdilemma. Wien, 2001; Bach М. The Europeanization of Cleavages and the Emergence of a European Social Space // Journal for European Social Policy. 2003. № 1 ст. 50-54. [2] Див.: Vobruba G. Autonomiegewinne. Wien, 1997. [3] Croft S. et al. The Enlargement of Europe. Manchester; New York, 1999 ст. 56. [4] Див.: NAFTA as a Model of Development. The Benefits and Costs of Merging High- and Low-Wages Areas // Belous R., Lemco J. (Eds.).Washington, 1993; Scherrer C. Globalisierung wider Willen? Berlin, 1999 ст. 247. [5] Ungesunde Outsourcing-Debatte in den USA // Neue Zürcher Zeitung. 13./14.3.2004. [6] Croft S. et al. Op. cit. P. 65. Ср. также: Stawarska R. EU Enlargement from the Polish Perspective // Journal of European Public Policy. 1999. № 5 ст. 825. [7] Ohne Papiere in Europa. Berlin; Hamburg, 2000 ст. 159. [8] Ibid ст. 167. [9] Див.: Inotai А. The Czech Republic, Hungary, Poland, the Slovak Republic and Slovenia //Tang H. (Ed.). Winners and Losers of EU Integration. Washington, D.C., 2000 ст. 17-51, особливо ст. 34. [10] Heidenreich M. Regional Inequalities in the Enlarged Europe // Journal of European Social Policy. 2003. № 4 ст. 313-333. [11] Див. Brusis M. Internal Problems of the European Union that Might Obstruct an Enlargement Toward the East // Tang H. (Ed.). Op. Cit ст. 265–289, особливо ст. 277. [12] Vobruba G. Gemeinschaft ohne Moral. Theorie und Empirie moralfreier Gemeinschaftskonstruktionen. Wien, 1996 ст. 185. [13] Commission of the European Union. Wider Europe-Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours. Brussels, 2000 ст. 3. [14] Langewiesche R. EU Enlargement and the Free Movement of Labour // Gabaglio E., Hoffmann R. (Eds.). European Trade Union Yearbook 1999. Brussels, 2000 ст. 370. [15] Létourneau P., Hébert P. NATO Enlargement: Germany’s Euro-Atlantic design // David Ch.-P., Lévesque J. (Eds.). The Future of NATO Enlargement, Russia und European Security. Montreal, 1999 ст. 108-118, цитата на ст. 111. [16] Див.: Nissen S. Who Wants Enlargement of the EU? Support for Enlargement among Elites and Citizens // Czech Sociological Review. 2003. № 6 ст. 757-772, особливо ст. 759. [17] Der Westen scheint müde, wir sind frisch // Der Tagesspiegel. 11.3.2000. [18] Див.: U.S.-Mexico Borderlands // Martínez O.J. (Ed.). Wilmington/Del., 1996; Crossings. Mexican Immigration in Interdisciplinary Perspectives // Suárez-Orozco M.M.(Ed.). Cambridge, 1998. [19] Див.: Schlotter P. Der Maghreb und Europa // Aus Politik und Zeitgeschichte. 1999. № 17 ст. 3-10. [20] Конкурентні плани адміністрації Буша, можливо, збільшать шанси північноафриканських держав розраховувати на включення до ЕС. Див. Mideast trade plan a leap of faith for Bush // Financial Times, 10/11.5.2003 ст. 6. [21] Див.: Huntoon L. Immigration to Spain: Implications for a Unified European Union Immigration Policy // International Migration Review. 1998. № 4 ст. 423-450, особливо ст. 431; Ohne Papiere in Europa. [22] Huntoon L. Op. Cit ст. 439. [23] Commission... ст. 11. [24] Kiew dringt auf EU-Beitritt // Süddeutsche Zeitung. 17.2.2004 ст. 7. [25] Türken werben in Berlin für Mitgliedschaft ihres Landes // Financial Times Deutschland. 12.3.2004. [26] Gerhards J.Paßt die Türkei kulturell in die Europäische Union? // FAZ. 15.2.2004 ст. 13. [27] Попередній досвід показує, що на довшу перспективу членство в ЕС дійсно створює ефект конвергенції. Хоча цей досвід обмежується лише зменшенням відмінностей у економічних і соціально-політичних площинах. Див.: Delhey J. Europäische Integration, Modernisierung und Konvergenz. Zum Einfluß der EU auf die Konvergenz der Mitgliedsländer // Berliner Journal für Soziologie. 2003. № 4 ст. 565-584. [28] Türken werben... [29] Див.: Hrbek R. Modelle politischer Ordnung. Föderalismus, Mehrebenensystem, Kerneuropa // Osteuropa. 2004. № 5-6. [30] Див.: Croft S. et al. Enlargement… ст. 81. [31] Див.: R. Monetary Union and Eastward Expansion in the EU // Ingham H., Ingham M. (Eds.). EU Expansion to the East. Prospects and Problems. Cheltenham, 2002 ст. 23-49. [32] Пор.: Brusis M. Internal Problems… ст. 274. [33] Див.: Brown D. Storming the Fortress: The External Border Regime in an Enlarged Europe // Ingham H., Ingham M. (Eds.). EU Expansion... ст. 89-109. Переклав Ігор Шабан |
 ч
|
 |
|