Вольф Лепеніс

Кінець століття Европи?

Европа в епоху неоднозначностей

Шановні друзі – сьогодні буду говорити про Европу, і Вам вирішувати, у який спосіб я повинен розпочати. Чи понуро і трагічно, відповідно до ситуації, яка кидається у вічі на переломі століть, чи ніжно і з надією, як і належить на порозі нового тисячоліття? У «чорнушному» виді така «арія міленіуму розчарування» виглядала б у наступний спосіб:

Перед кінцем другого тисячоліття Европа перебуває у стані нестримного, зумовленого біологічними чинниками, занепаду. Економіка на шляху стагнації, а народ сивіє. Надмірно постаріла, а отже менш схильна до інновацій, популяція відчуває щораз більшу загрозу від натиску конкурентів та коштів міжнародних ринків. У найближчій декаді нового тисячоліття чисельність молодих осіб, яким не виповнилось ще 20 років, зменшиться на 11%, у той же ж час чисельність людей, старших за 60 років, зросте на 50%. Це означає, що популяція старших осіб становитиме 1/3 від загальної кількости людей на землі. Европа перетвориться, як це пророкував Ґьоте, на старий континент у молодому світі.

Спостерігаючи з подивом за швидким зростом промисловости в азійських країнах та несподівано тривалим ростом промисловости у Сполучених Штатах Америки Европа, сама перебуваючи у стагнації, починає відчувати свою безсилість.

Згідно з думкою фахівців – наприклад, з Інституту менеджменту в Луїзіані – якщо взяти до уваги міжнародну конкуренцію, то великі европейські промислові країни все частіше залишаються позаду. Німеччина, Велика Британія і Франція, які колись були найбільшою економічною потугою, незабаром посядуть 10, 19 та 20 місця у міжнародному рейтингу економічного розвитку країн. У порівнянні з так званими країнами NDC (New Developed Countries) Азії та Латинської Америки, вважається, що Европу незабаром слід буде зарахувати до иншої групи NDC – New Declining Countries. Прогноз Міжнародного Валютного Фонду пророкує, що у 2010 році чотири країни, які на даний момент належать до групи G 7, будуть змінені на инші, більш економічно потужні держави. Три втрачені країни це: Італія, Велика Британія та Франція.

Це щодо розчарування. Тепер – для контрасту, тобто в поміркованому тоні – оптимістичний вступ, яким так само добре я міг би розпочати свій виступ.

Хоча, на перший погляд, зріст дещо пригальмовує на рівні 3%, внутрішній европейський ринок, який виробляє річно товарів на 200 мільярдів доларів, залишаться на порозі 21 століття найбільшим ринком світу. За останні 15 років Европа не втратила нічого, що пов’язано з глобальною економікою: 43% світового ринку цінних паперів перебуває на нашому континенті. Европа не лише залишилась найбільшою економічною потугою світу, а й поліпшила свої позиції на міжнародних ринках: з 70 та 51 мільярдів екю дефіциту, який створили 15 держав-членів ЕС у 1991-1992 рр., прибуток збільшився з 20 до 30 мільярдів екю.

Прийняття нових членів з Центральної та Східної Европи, митний союз з Туреччиною, багатообіцяюча перспектива утворення зони вільної торгівлі з державами басейну Середземного моря, про яку говорилось ще в листопаді 1995 р. у Барселоні, спільна европейська валюта – всі ці ініціативи відкривають нові перспективи добробуту та економічного росту. Незважаючи на неспокій деяких з членів ЕС, Европа рішуче змагається з новими викликами світової економіки. Ліпше від инших частин світу вона зуміла відчути рівновагу між позитивним розвитком економіки та соціальною захищеністю, пошаною прав людини та свободою совісті. Европа є для усіх взірцем. Европеїзація світу ще довго буде актуальною.

Тут оптимізм – там песимізм, з одного боку мажор, з иншого мінор. Прошу вибирати! Коли понад 40 років тому підписувались Римські протоколи, головним завданням була відбудова економіки. Холодна війна глибоко поділила знищену Европу. Та все ж вона знайшла у собі сили повстати з руїн, сильніша, ніж перед тим, вільна Европа, яка прямує до об’єднання. Сьогодні, відповідно до песимістичного варіанту, Европі загрожує гальмування зросту та ще сильніший страх перед очевидним, зумовленим структурно, безробіттям. Оптимістичний варіант, натомість, переконує, що завдяки зникненню такої загрози для европейських народів, як Совєтський Союз, з’явився шанс для несподіваної та беззаперечної перемоги свободи. Перспектива Европейського Союзу з 30 членами створює для континенту шанс нечуваного та швидкого розвитку¹.

Змушений вас розчарувати, якщо ви все ж мали надію, що позбавлю вас клопоту вибору між оптимістичним та песимістичним варіантами моїх вступних зауважень, вказуючи на своє власне, однозначне ставлення. Моє ставлення до цих двох вище згаданих варіантів є подібним до переконань одного з паризьких журналістів 17 століття, який сухо інформував своїх читачів: «Одні говорять, що кардинал Мазаріні помер, инші стверджують, що він живий. Я особисто не вірю ані в те, ані в инше».

Не маю бажання виголошувати доґмати віри. Мої роздуми над новими викликами, які стоять на шляху Европи, базуються передовсім на моєму особистому досвіді, який я здобув під час перебування на посаді ректора (Wissenschaftskollegs) в Берліні, створюючи наукові інституції та допомагаючи подібним навчальним закладам у Центральній та Східній Европі: у Санкт-Петербурзі, у Бухаресті, в Варшаві та Будапешті. Усі ці інститути – зокрема Collegium Budapest, як один з перших Інститутів for Advanced Study у Центральній та Східній Европі, як також New Europe College в Бухаресті – є не лише двосторонніми проєктами. Головним чинником їхнього існування була багаторічна европейська співпраця. Упродовж усього часу у проєктах фінансово брали участь приватні фундації та громадські інституції. Це також свідчить про суть демократії: напружена, однак увесь час порядна, відповідно до правил гри, співпраця держави з інституціями громадянського суспільства.

Науково-політична діяльність у Центральній та Східній Европі загострила мої відчуття та вразливість щодо нелегких процесів самоідентифікації, які відбуваються сьогодні на нашому континенті. Опираючись на внутрішньо европейський досвід, вбачаю потребу у більш гострій, ніж сьогодні, конфронтації Европи з позаевропейським розвитком. Стосується це передовсім Японії та ісламського світу. Буду намагатись менше говорити про загальні европейські вартості, а більше про вартість, яку Европа приписує виключно собі самій, а инші цьому не заперечують. Розпочну від захисту нового типу політики, яку я назвав би політикою ментальности. Спробую показати, чому европейська самосвідомість в особливий спосіб відчула на собі сучасні зміни. Спробую протиставити незмінний фундаменталізм Заходу новій, іронічній самосвідомості азіатських народів. Моя кінцева теза проголошує, що Захід повинен з культури повчань перетворитись на культуру, що вчиться. Найбільшим викликом для Европи є сьогодні відновлення примату політики над економікою.

Політика ментальности

1989 рік, річниця Великої Французької Революції, залишиться непересічною датою в історії Европи. Була це подія неоднозначна. Ринкове суспільство Заходу перемогло, і у мить тріюмфу не зауважило, що вже давно розпочався час великого розчарування. Після перемоги над комунізмом забракло Заходові політика, яким був французький міністр закордонних справ в уряді Оділона Баро, який ще 150 років тому писав: «Ми перемогли, однак я передбачав, що лише тепер з’являться правдиві труднощі ... Доки існує небезпека, ми маємо перед собою лише ворогів і намагаємось перемагати; після перемоги раптом виявляється, що ми повинні розпочати співпрацю з самим собою, з власною м’якістю, з власною гордістю та неправдивим відчуттям безпеки, яке приходить з перемогою, і що в результаті допроваджує до поразки»². Цим міністром закордонних справ був Алексіс де Токвіль (Alexis de Tocqueville).

Зникнення комунізму та його можливі наслідки були помилково оцінені на Заході, між иншим ще тому, що не зуміли побачити усієї глибини контексту цих подій та структур. Сила подій, яка нищила ці структури, спричинилась до формулювання майбутніх неправдивих висновків та передчасних бажаних уявлень. На мою думку, ми замало знали про саму силу, яка підтримувала ці структури, та на яку мали свій вплив самі події. Через те, що на Сході усе змінювалось, ми були переконані, що на Заході усе залишиться без змін. З неприхованою впевненістю вважали, що зміни на Сході будуть лише короткотривалим епізодом, а нашу інтелектуальну стабільність вважали за незмінну та пророкували їй довгі роки існування. Пилюка там, вічність тут – це найновіше послання про кінець історії, охоче підтримуване американським Державним секретаріатом, не могло залишитись без відлунь. Усім нам здавалось, що західна сучасність переможно охопила увесь світ.

Такому переможному мисленню відповідала філософія, яка не лише політичну самосвідомість західної демократії, але також і очевидні культурні західні цінності піднесла до рівня загально обов’язкових провідних ідей. Характерним для цього було також уявлення часів просвітництва, що в історії люди щораз більше схилялись до того, щоб залишити традиційні орієнтації поведінки та локальну ідентичність і поєднатись в одну цивілізацію, де співіснування усіх обумовлювала б розумна моральність. Світова спільнота стала б універсальною спільнотою вартостей – звичайно, вартостей европейських! Довго, досить довго перебували ми в епосі знаків оклику. Тепер надійшов час на знаки запитання.

Головні проблеми, перед якими стоять сьогодні промислові спільноти, не є короткотривалими і швидкими до вирішення. Це проблеми на довшу перспективу, які неможливо вирішити без глибокої переорієнтації мислення.

Европейці не спроможні подолати виклики посткомуністичної епохи, продовжуючи лише традиційні дії та консервуючи вже давно відомі навики мислення. Вже сьогодні можемо зауважувати безлад у нашій структурі мислення – wheeles of custome, як назвав це колись Бекон (Bacon). У світовій спільноті мусимо навчитись еластичности поведінки з точки зору наших власних культурних реалій, не втрачаючи при цьому ідентичности. Вже сьогодні потребуємо, окрім декількох епізодів конкретних легітимних та виборчих етапів, політики на далеку мету, потребуємо політики ментальности³.

Наведу декілька прикладів: через світові міграційні рухи – власне у Федеративній Республіці Німеччині, де ще до сьогодні закриваємо очі та кодекси на те, що ми вже давно стали метою еміграції – мусимо навчитись розрізняти взірці инших культур, аби створити умови їхньої позитивної інтеграції у наше суспільство. З огляду на драматичні демографічні змішування потрібно розпочати працю над інноваційним, суспільно-правним регулюванням, головним чином, новою формою справедливости між поколіннями, які беруть до уваги вже давно існуючі політично-правні результати швидкого біологічного старіння нашого суспільства⁴. Перед лицем фундаментального безробіття, яке народжується не лише через рецесію, але також і через розвиток, мусимо запитати себе, чи традиційна, звичайна праця повинна залишитись ядром суспільної промислової вартости чи все ж таки можемо собі уявити зменшення цінности праці, а тим самим безробіття перестає бути драматичною реальністю⁵. Важливо звикнути до запровадження нового поділу часу. Крім традиційного часу праці та звичайного вільного часу з’явиться суспільний час, у якому кожен громадянин буде працювати для спільного добра. З огляду на драматичне зміщення кордонів убогости, будемо змушені віднайти кошти для протидії рефеодалізації нашого суспільства, у якому збережені від кризи сектори разом з секторами, які відчули її трохи більше, стають залежними одні від одних⁶. Крім цього, екологічна перебудова нашого суспільства та нашого господарського порядку видається неможливою без великих змін позиції і поведінки, які прямують до нових взірців мобільности та відновленого етосу спільного життя.

У своїх переломних дослідженнях процесів цивілізації в країнах Західної Европи, Норберт Еліас (Norbert Elias) показав, як утворення довгих ланцюгів дії, напрацювання далекосяжних перспектив, у поєднанні з результативним контролем почуттів та відмовою від своїх потреб, дозволило сформуватись европейській сучасності, а тим самим демократично-промисловій державі. Головна проблема сьогоднішньої Европи, принаймні так це виглядає, полягає на тому, що ми значною мірою втратили волю і здатність передбачати події. Живемо у пересічному світі, у якому культура подій з одного боку, та політика каденції з иншого, нервово захекані доповнюються навзаєм, намагаючись все ж таки випередити одна одну. Медіа у цій ситуації виступають у ролі міцної підтримки, тому немає нічого дивного у тому, що так звана Shareholder value залишається єдиною цінністю: чи економіка може бути «сильнішою» чи далекогляднішою, ніж культура, у яку ця перша є зануреною?

Втрата довготривалої перспективи стосовно европейських спільнот, здається ще більш драматичнішою, коли порівнювати її з розвитком Азії. Наповнені завзятістю соціологи з Гонконгу і Тайваню створили так звану Chinese Value Survey (CVS), що дозволяє розрізнити близькі і далекі перспективи. Відповідну анкету роздали понад ста особам у 23-х країнах світу. П’ять держав, які виявили найсильнішу орієнтацію на далеку перспективу – це Китай, Гонконг, Тайвань, Японія та Південна Корея. Спільний елемент у цій довготривалій орієнтації є стисло пов’язаний з прогнозами Світового Банку щодо економічного зросту.

Сила Европи базувалась колись на орієнтації її політичних та економічних еліт на далеку перпективу. Европейське міщанство, яке створило капіталізм, а отже сучасний світ, було характерне тим, що передбачало майбутнє, відсувало на другий план задоволення деяких потреб. Така поведінка була ідеалом, який еліти не стільки накидали масам, скільки показували на власному прикладі. Сьогодні ми змушені запитати, чи европейська еліта, яка втрачає здатність мислити стратегічно, втратила також спроможність бути прикладом для инших?

Самокритика та ізоляція сучасности

Сучасність. Що означає ця европейська сучасність? Про неї можна говорити в контексті опису чотирьох процесів: секуляризація, унауковлення, індустріалізація і демократизація. Ці процеси проходять з різною швидкістю та вказують на місцеві особливості, що між собою переплетені і взаємно впливають одні на одних. Якщо будемо вважати сучасність результатом цих процесів, зауважимо, що ми перебуваємо у переломному моменті. Якщо наукові досягнення у пізнанні чогось не сприймаються вже так безсумнівно і не вважаються збагаченням, а навпаки – загрозою для світу, у якому живемо; якщо цінності суспільства праці завмирають з причини щораз більшого занепаду відплатної праці; якщо активна чи пасивна наша участь не є важливою для мотивації нашого політичного життя, а демократія участи стає демократією пустки, якщо правдоподібно усі злочинні справи великих світських релігій нашого століття – сталінізму та фашизму – спричинились до повернення релігійного фанатизму в постаті різного роду фундаменталізму – це вказує на реальну кризу орієнтації, яка стосується кожної моделі нашого життя, як у господарці, так і в суспільстві.

У чому проявляється ця криза, достеменно невідомо. Можна, звичайно, сперечатись, чи насправді зникає сьогодні віра, чи також занепадає популярність самих церковних інституцій, в результаті чого зростає церква невидима; можна зауважити зникаючу здатність до орієнтації системи науки, та одночасно вказати на альтернативні форми пізнання, які у наших суспільствах щораз більше спонукають до дій. Зростаючу неприязнь до партій можна протиставити анархічній волі свідомої політичної мобілізації; занепад традиційної заробітної праці можна спинити, з огляду на те, що зростає потреба на працю передовсім у сфері послуг та створюються нові, щораз еластичніші форми заробітку, які організовуються довкола проєктів. Коротко кажучи, кожній катастрофі можна протиставити сценарій компенсацій.

Без сумніву, сучасні зміни в особливий спосіб торкнулись европейської самосвідомости. Не дивлячись на спосіб оцінки сучасних результатів, які існують завдяки вказаним чотирьом процесам: секуляризація, унауковлення, індустріалізація і демократизація – це процеси, які мали свій початок в Европі. Сучасність є Европейським проєктом, тим більше, як про це говорить Якоб Буркхардт (Jacob Burckhardt), сягаючи глибоко у ХІХ ст., можна навіть Америку вважати зовнішньою Европою. Не тому, що результати процесу модернізації особливо стосуються Европи, але тому, що ці процеси мають своє джерело на нашому старому континенті та впливають передовсім на культурну самосвідомість Европи. Якщо европейці говорять про кризу сучасности, то говорять про це по иншому, ніж, наприклад, азіяти про небезпеку втратити легітимність власної системи цінностей. Актуальні структурні проблеми азіятських промислових країн можна на загал прирівняти до проблем Заходу, у багатьох регіонах Далекого Сходу вже сьогодні вони такі ж драматичні, як і у нас; однак потреба духового відновлення у европейських спільнот є все ж сильнішою.

Помилкою було б оскаржувати західні суспільства у тому, що вони не вміють оцінити ситуацію. Для усіх західних культур, що мають спільну спадщину просвітництва, характерна схильність до авторефлексії та самокритики, закоханість у політичні роздуми, до repli sur soi, у чому Жак Делор (Jacques Delors) вбачає важливу перешкоду на шляху до об’єднання Европи⁷. Типовим для Европи не є ані гордість, ані самокритика. Типовим для Европи є постійна гра протилежностей.

«Самокритика» є словом, яке припускає певні неточності, капкани його значень стали для нас зрозумілими лише завдяки його кар’єрному розвитку в комуністичному лексиконі. Саме слово звучить скромно. Та все ж його значення легко зростає, коли критика ізолюється від оточення, стаючи привілеєм одиниць. Европейська самокритика має в собі щось від самозадоволення, бо Европа завжди сама окреслювала межі своїх дій, европейці самі встановлювали, наскільки хочуть посунути уперед европеїзацію світу. Причиною було те, що не беручи до уваги будь-яку риторику каяття, европейські спільноти великою мірою унеможливили критику з-поза Европи, та надалі залишились культурами повчань. Їхнє майбутнє залежить, між иншим, від здатности та готовности зреформуватись у культуру, що вчиться.

Фундаменталізм Заходу

Поль Валері, який ще на початку ХХ століття одним з перших зрозумів, що перевага Европи у світі безповоротно зникає, описував, що таке «европеїзація»: ordonner a des fins europeenes le reste du monde, як і те, що потрібно підкреслити – без додаткових докорів сумління⁸.

До політичної та економічної стратегій підпорядкування світу европейським цілям належала ще культурна домінація. Той факт, що ця домінація сьогодні слабшає, є не лише поразкою на полі політичної думки. Все ж таки К. Маркс мав рацію, коли говорив, що у світовій історії скомпрометувала себе кожна ідея, яка вважала, що може обійтися без інтересів. Тепер у цілому світі слабшає економічна перевага Европи, а разом із нею слабшають, на тлі провідних зовнішніх інтелектуальних систем, европейські ідеї.

Подібно як в економіці, так і в культурі експансивна Европа прямувала до здобуття ринків, а створювала натомість місця виробництва. У господарці та в інтелектуальній сфері зростає конкуренція серед не-европейців. Европа збільшувала темп модернізації. Сьогодні ж існує та небезпека, що вона сама може стати цьому перешкодою. Непотрібними виявились при цьому політичні та ідеологічні закиди, з огляду на те, що перевага сучасности є глибоко закорінена та ділить усі інтелектуальні школи континенту щодо европейської ідеї: навіть Карл Маркс передбачав лише самознищення давнього европейського порядку та був переконаний, що европейські суспільства є занурені у неефективну стагнацію.

Така аксіологічна орієнтація сформувалась упродовж довгого історичного процесу і через це глибоко закоренилась. Коли її атакують, її захист стає ідеологією. Це виразно видно в обох майбутніх сценаріях, які від 1989 року постійно дебатуються на Заході: це кінець історії та війна культур. Один – наступальний і байдужий, инший – захисний та нервовий, обидва такі сценарії є аналітично безплідними, помилковими у своїх ключових твердженнях і при цьому застарілі: виглядають, як первісні люди у добу комп’ютеризації⁹. Однак мобілізують, і не лише у Сполучених Штатах формують закордонну політику: це, в інтелектуальному зрізі, передовсім емоційні реакції на досвід втрати західної сучасности. Формують їх еліти, набуваючи форми репрезентантів, які скоса спостерігають за масами. Називають це також иншим словом – фундаменталізм.

У класичній теорії модернізації Захід створив сценарій майбутнього, який сьогодні вже ніхто публічно не підтримує, більшість натомість приховано співчувають його анахронічності. Теорії модернізації описували, в яких умовах і як швидко инші можуть стати такими, як ми. Ці теорії можна пояснювати позитивно: як елементи міжнародної освітньої політики, яка визначала шанси розвитку багатьох суспільств. З иншого боку, видно, що ці теорії модернізації були неефективні. Щоправда, неевропейські спільноти могли у відповідних умовах пришвидшити свій розвиток, та все ж відомо, що Захід, розвиваючись, не чекав на тих, хто спізнюються, і не дозволяв, щоб його хтось наздогнав.

Сьогодні промисловість та культура Заходу вбачають небезпеку випередження, особливо азійськими конкурентами. На це нелегко відповідно відреагувати – економічно чи інтелектуально. Нам бракує ідей, щоб прирівнятись інтелектуально до існуючої вже економічної конкуренції. Та все ж маємо надію, особливо дивлячись на Японію, що суспільні промислові структури лише злегка, ніби на пробу, наклались на суспільну площину азіятів і правдоподібно зазнають поразки у разі виникнення важливіших внутрішніх проблем. Я свідомо вибрав цю метафору: у багатьох західних коментарях, які з’явились відразу після землетрусу в Кобе, можна сказати, що безсоромно з’явились надії на можливий надлом японського почуття власної цінности, що в результаті приведе до знищення японської економіки.

Як в економіці, так і в культурі перед Заходом постає одне і те ж питання: чи можна здобувати нові ринки, не творячи при цьому нових виробничих місць? Відповідь тут однозначна: ні. Ми, европейці, мусимо врешті-решт зрозуміти, що вже не вдасться нам де-небудь у світі здобути згоду на свого роду пакт про нерозповсюдження культури, який визначав  би, які елементи модернізації західна сучасність зберігає виключно для себе. Наскільки великим є розрахунок на ліпші перспективи, свідчать хоча б спроби Заходу більше оцінити культуру тих суспільств, які, на наш подив, модернізуються, не стаючи при цьому більш прозахідними. Якщо колись у чужих культурах бажання влади та інтелектуальна зарозумілість були дещо різними, то сьогодні говорити про такі відмінності можна лише з великою натяжкою. Риторика визнання дає такі самі результати, як колись риторика поділу: чуже вважається апріорі за чуже, а тим самим виключеним з повноти участи у сучасності. Результатом є перебільшена реакція зацікавлених, які намагаються показати свої здібності та намагаються брати активну участь у сучасності, впадають часом у патос, який наказує бачити в них агентів просвітництва та останніх плейбоїв Західного Світу.

У такий спосіб доходить до зустрічі між Заходом і Сходом. У своєму ядучо-іронічному творі Таслім Насрін (Taslim Nasreen) зауважує з подивом, що західні інтелектуали та менеджери пророкують катастрофічні сценарії для власних суспільств, а одночасно зберігають спокій завдяки тому, що після праці загортаються вдома у шафранові шати та регулярно рушають до Калькутти на щорічні медитаційні вправи¹⁰. Там зустрічають індійських програмістів, які руйнують західний ринок і не дуже то й вихваляють західний way of life.

Самосвідомість провінції зростає

Спроба реекзотизації Заходу на загал була невдалою. Японологи стали більш прояпонськими, ніж самі японці. Китайський обряд можна бачити лише у китаєзнавців, а коли хтось приязно та з пошаною для усього правічного, щиро намагається дати пораду освіченому африканцю, який власне має намір перейти у християнство, радить залишитись вірним вимираючій племінній релігії, то сьогоднішній африканець, з твором Макса Вебера про протестантську етику в руках та духом капіталізму в голові, холодно зауважить, що його мало цікавить зникнення фольклору чи справи віри, а лише економічні умови життя та поліпшення суспільної позиції.

Самокритика не дає вже Заходу стійкости. Вже давно він став предметом не-західної полеміки, іронії та злосливої привітности. При цьому зростаюче економічне становище критиків створює ситуацію, де іронія здобуває перевагу над полемікою. Думки багатьох африканських авторів і надалі характеризує полемічний тон, який тепер більше, ніж колись, ми повинні брати собі до серця, щоб зрозуміти, якою мірою у постколоніальні часи живуть образи та недовіра, спричинені европейським протекціонізмом.

У багатьох державах африканського континенту, суверенних вже декілька десятків років, деколонізація культури ще довший час не завершиться. Надалі триває так званий «шок Ламбарене» (Lambarene), сильне відчуття меншовартости, що сформувалось як реакція на демонстративну та протекційну caritas. Навіть для Альберта Швайцера (Albert Schweitzer), який намагається керуватись виключно позапрагматичним братерством, африканець завжди залишався молодшим братом, через що гігієна в лікарні у Ламбарене була на нижчому рівні, ніж на Заході, так ніби в Африці можна було ігнорувати інфекційні хвороби¹¹.

Певні сигнали насмішок та злости отримує сьогодні Захід з боку Малайзії та Сінгапуру, де особливо підступно коментують зниження цінностей у Европі та агресивно підкреслюють відчуття власної гідности¹². Захід вважає за неможливе, що президент такої країни, як Тайвань, відновлює праісторію батьківських демократичних традицій, що правдоподібно відбувається без жодних европейських взірців. Плекання азійських цінностей у цьому контексті не повинно нас особливо непокоїти: воно виступає радше в країнах африканської периферії та значною мірою є ознакою внутрішньоазійських комплексів меншовартости. Ані Китай, ані Індія чи навіть Японія не потребують «азійських цінностей» для збереження почуття власної гідности. Тому поняття «Asian Values» має своє значення лише в англійській мові. Малайською, індійською чи китайською цей вираз звучить радше дивно. Можемо навіть сказати, що визнання «азійських цінностей» у такій авторитарній державі, як Сінгапур, де важко говорити про незалежні судові інстанції, служить час від часу елементом виправдання недемократичних практик, а також пострахом для преси та політичних ворогів.

У вище згадуваних країнах із наростаючою іронією сприймається інформація про зміцнення европейських цінностей завдяки цементуванню існуючих фундаментів чи збільшення їх привабливости через відповідні надбудови. У той час, коли Захід надалі задумується над тим, які сегменти своєї системи цінностей повинен змінити, відкинути чи відновити, сегменти на Сході майже без вагань входять до складу великого репертуару вартостей. Враз з аксіологічним еклектизмом у парі іде чимала інтерпретаційна еластичність, і власне ця еластичність, на мою думку, а не альтернативна система цінностей, завдає Заходу все більше клопотів.

В Японії, яку підтримує сильно закорінений релігійний синкретизм, така еластичність найбільше розвинута. Знаючи власну історію та культуру, японець не має жодних труднощів в оперті на родинну орієнтацію японської культури, одночасно визнаючи, не без самоіронічної гордости, що індивідуалізм, навіть м’який індивідуалізм, має в Японії своє незалежне коріння і тому має відповідну культурну легітимність та очевидну здатність приєднуватись до «Заходу»¹³. З одного боку, можна опиратись на ранньояпонську культуру купців, які були зорієнтовані на індивідуальність. Можна все ж таки, для підкреслення традиції колективізму, посилатись на цінності аграріїв та самураїв¹⁴. З одного боку, можна виділяти автентичність японської культури, вказуючи одночасно на її штучні та конструктивні риси¹⁵. У протестантській етиці можна зауважити особливість европейського духу, а одночасно, його відповідником вбачати явище, яке надихає економіку світського аскетизму в Китаї ІХ ст.

Південнокорейський англознавець Учанг Кім (Uchang Kim) у своєму настільки ж правдивому, як і мало зрозумілому для західного читача творі про демократію та конфуціанство, показав, чому европейцям так нелегко справлятись з новими, сповненими самозахистом суперечками азіатів із західними реаліями. Там немає нових аргументів, але лише нові стилі аргументації з дискурсивною еластичністю, яка безжалісно оголює нашу аргументаційну обтяженість.

Не лише для Еріка Гобсбавма (Eric Hobsbawm) у його привабливій перспективі короткотривалого ХХ століття, Південна Корея є найбільш неочікуваним і захопливим прикладом народження демократичної промислової держави у, відповідно до нашої уяви, якнайбільш непривабливому культурному середовищі. Якою мірою впливали на це первісні чинники, а якою – спадщина та політично-інтелектуальні запозичення? Читаючи Учанг Кіма: чи Корея потребує картезіанського мислення для побудови капіталізму та демократії?

У своїй відповіді Кім використовує як аргумент конфуціанство у виді жетону з двома різними боками: з одного боку, можна показати, що лише поразка конфуціанства (також в результаті послаблення впливів землевласників, які були найважливішими представниками конфуціанських переконань) створила умови розбудови демократичного господарського суспільства у цій державі. З иншого боку, так само переконливо можна зауважити, що конфуціанство вже від своїх початків закладало роз-чарування світу та намагалося віднайти у ньому мішанину світського аскетизму, ідеї наперед визначености та почуття справедливости поділу промислового капіталізму.

Тут варто додати, що в конфуціанській традиції джерело політичного авторитету, його стабільна та постійно відновлювана правова влада має лише короткотривалу земну природу. З цього випливає можливість віртуозного поєднання демократії з авторитаризмом, що вияснює, чому в Кореї шлях до демократії через авторитаризм не сприймається за об’їзний історичний шлях, а лише як шлях, що випливає з самої природи цього явища.

Захід, двозначна територія та батьківщина герменевтики, нічого сьогодні так не прагне, як однозначного конфуціанства, бо безперервно іде пошук альтернативних аксіологічних орієнтацій, культурних змін у суспільствах інформації та послуг. Такі автори, як Учанг Кім, з надзвичайною приємністю пояснюють, що азійські спільноти, відчуженість та особливість яких упродовж багатьох століть приваблювали европейців, ще не готові до ролі експортерів когнітивних однозначностей.

Конфуціанство є культурним феноменом, і тому сам по собі є багатозначним. Можна звертатись до нього по допомогу, коли хочеться звернути особливу увагу на сучасні джерела демократії у такій державі, як Корея – однак не можна одночасно закривати очі на те, що в Кореї, як і в инших азійських країнах, досконало співіснують між собою офіційна риторика колективізму з уже поширеною необмеженою та неконтрольованою практикою індивідуальної праці. Повертаючись до вихідного питання Учанг Кіма: чи така демократія, як у Кореї, потребує насправді картезіанського індивідуалізму? Відповідь на це запитання хоча і є однозначна, вимагає все ж використання трьох слів: «так і ні». Нові промислові демократії приречені у певний спосіб на такий індивідуалізм. Підтверджує це також той факт, що демократизація держави відбувається паралельно з християнізацією великих груп населення, однак такі держави, як Південна Корея, вже давно можуть вибирати: чи для обґрунтування індивідуалізму вони використають імпортовану політичну думку, чи у сфері культури відійдуть на меркантильні позиції: паралелі між конфуціанським сприйняттям духа та картезіанським cogito є настільки близькими, що обидва здаються можливими та справедливими.

Культура повчання та культура навчання

Гасло «глобалізація» малює образ щораз більш уніфікованого світу. Однак, коли поверхня одного зі світів здається щораз більше монотонною, тоді сильніше, ніж будь-коли, стикаються з нею різноманітні життєві світи окремих людей. Ці життєві світи не є одноманітно сформованими, вони творять натомість постійні мішані форми: усі культури є сьогодні між собою переплетені. У цій ситуації словосполучення clash of civilization здається далеким від реальности. Виникло воно зі змішання культури з політикою: наприклад, у колишній Югославії культури та релігії між собою не воювали; вони стали радше інстументами для втілення мети певних політичних груп. Европейський Союз зазнав поразки у колишній Югославії ще й тому, що стверджував, буцімто кривавий конфлікт є боротьбою культур та релігійною війною. У такий спосіб вважав це природнім та виправдовувався, акцентуючи на безсилості політики та безрезультативності будь-якої збройної інтервенції. Для того, щоб протидіяти подібній інструменталізації, мусимо з більшою силою дбати про взаємне пізнання культур. Теоретично це можливо. Як підтвердив Клод Леві-Стросс (Claude Levi-Strauss), в усіх культурах йдеться про те, що подібними є не їх подібність, лише їхні відмінності. У світовому суспільстві багато буде залежати від того, чи між культурами будуть послідовно розвиватись спільноти, які навчаються, завдяки чому буде зростати інноваційний потенціал. З досвіду ІІ Світової війни знаємо, наскільки важливу роль відігравала спільнота навчання між Сполученими Штатами і Европою, або у межах самої Европи – між Німеччиною і Францією. Тим часом, після 1989 року було змарновано великі шанси, також і в Німеччині, коли Захід захворів на манію повчань, замість того, щоб перед лицем нових, неочікуваних викликів у політиці та економіці розпочати спільне навчання зі Сходом.

Залишається відкритим питання, чи між країнами Далекого Сходу та Заходом зможуть розвинутися якісь спільні науки. Певні спроби у цьому напрямку мають бути обов’язково. Разом із цим потрібно збільшити натиск на великі світові інституції, щоб ліпше, ніж дотепер, використовували місцеві системи освіти та експертів. Вирішальним завданням на майбутнє є загальносвітове зміцнення місцевих, однак здатних до поєднання, культур знань. У зв’язку з цим потрібно перевірити та поліпшити також наші інструменти: якщо така інституція, як Світовий Банк, опирається виключно на рішення економістів неокласицизму, то не слід дивуватись певним поразкам у сфері так званої політики розвитку¹⁶.

Обов’язковою є спроба скерування нашого інтелектуального руху в иншому напрямі з одночасною переорієнтацією нашої зовнішньої культурної політики. У культурі меркантилізм перешкоджає ще більше, ніж в економіці. Економічно розвинені суспільства Заходу, які традиційно вважають себе суспільствами повчання, повинні стати суспільствами, що вчаться. У зовнішній культурній політиці примат експорту вже давно перейшов усі норми: тепер ідеться про зміцнення політики культури, зорієнтованої на імпорт. Окрім того, наші молоді дипломатичні кадри повинні, окрім юридичної сторони вирішення питань, здобувати значно глибші, ніж дотепер, та більш ґрунтовні антропологічні компетенції та вміння пояснювати це иншим. У випадку незнайомих суспільств та людей вартувало б більше звернути увагу на дослідження, проваджені з ними, замість постійно їх досліджувати. Можна усвідомити собі рівень інтелектуального скандалу, який полягає на тому, що в европейських університетах на загал лише декілька студентів займається Індією, у ліпшому випадку декілька десятків Китаєм та Японією, а инші присвячуються соціології та психології суспільств, які живуть у добробуті¹⁷.

Можливо, зорієнтована на імпорт політика культури дає Европі особливі шанси. Політика культури Заходу мусить все ж таки покінчити з традицією постійного повчання і, більше ніж дотепер, намагатись зрозуміти те, що говорять инші, та вчитись від них.

Право творить спільноту – справедливість її підтримує

Перед Европою постають все нові, незвичайні завдання. Сучасні поразки і переломи в особливий спосіб діткнули наш старий континент, про що я згадував на початку нашої розмови, бо вирішальні особливості сучасности є европейського походження. Це стосується, передовсім, форм нашого політичного співіснування та умов нашого господарювання, а також демократії та ринку. Якщо спостерігати за демократією та ринком, то на перший погляд може з’явитись переконання, що европеїзація або узахіднення світу вже переможно відбулось: не видно жодної альтернативи для капіталістичної господарчої системи, ліберальна демократія наступає. До однієї з небагатьох статистик, які ще дають нам надію, можна зарахувати дані про те, що у цілому світі кількість країн, які обрали нові демократичні уряди, зросла у 1986-1996 рр. з 42% до 61%.

Ринок та демократія, які між собою нероздільні, вказують на найбільше завдання наших часів. Спільний для усіх передовсім ринок, але щораз більше спільною стає і демократія. Формують вони аксіологічну орієнтацію, за допомогою якої Европі вдалось европеїзувати увесь світ. Цей процес вже закінчився. Однак, нетривалими стають його перші постуляти.

Сьогодні можна виділити принаймні три помилки в існуючому світі демократії, які були зумовлені зовнішніми змінами ще від часів поразки комуністичного режиму і які ставлять під сумнів саме її існування. Першою помилкою є заміна демократії участи на демократію відсутности; иншою помилкою є практика поширеної відмови від здобутої свободи з огляду на прямування до рівности; третьою помилкою є нездатність культурних еліт до накреслення майбутніх підстав поведінки в сучасному суспільстві. Демократія як форма держави та форма життя стоїть перед своїм найбільшим випробуванням на витривалість.

Підготовлена до цього вона погано, бо переживаємо зараз кризу ринкової економіки, яку в Німеччині без сумніву можемо назвати суспільною. Така непоміркованість залишилась все ж таки позаду. Принцип глобалізації вже давно означає відділення ринкових явищ від усіх форм демократичної легітимізації. «Глобалізація» означає сьогодні те, що усе потрібно розуміти економічно, а тим самим усе політичне пробачати. Той факт, що окремі державні економіки асимілюються у світову економіку, здається нам явищем природним, до якого, з огляду на загрозу запізнення економічної еволюції, ми повинні якнайшвидше пристосуватись. Забуваємо при цьому, наскільки важливим для внутрішньої єдности наших суспільств завжди був тісний зв’язок між владою народу та народною економікою, народною державою з демократичною легітимністю. Схвалюємо, що національні економіки асимілюються в світову економіку, радіємо, що зникла національна держава, та забуваємо, що пов’язане з цим відділення економіки від політики має деструктивний вплив на внутрішню стабільність нашої спільноти.

Найбільшою проблемою, перед якою опинилась Европа, і яку не можна назвати скорочено Евро, є обов’язкова, вже трохи спізнена спроба реполітизації економіки. Потребуємо нового Адама Сміта (Adam Smith), який для нашого часу написав би не лише Багатство народів, але також і Теорію моральних почуттів; потребуємо нового Макса Вебера – Економіка та суспільство, і потребуємо нового Маркса. Його новий твір не може сьогодні називатись Капітал. Критика політичної економіки, але Грошовий ринок. Критика неполітичної економіки. Від цього залежить не лише життєдайність Европи. Чи вдасться відновити примат політики над економікою? Якщо Европа зможе у цьому місці розставити свої акценти, вона знову отримає шанс на европеїзацію світу.

Від реполітизації економіки залежить існування демократії. Зростає брак справедливости у сучасному суспільстві, і ми мусимо цьому енергійно протидіяти. Право творить спільноту. Для збереження спільноти потрібна все та ж справедливість. Справедливість не є цінністю специфічно европейською, однак особливо европейці повинні відчувати покликання до того, щоб зробити справедливість головною цінністю світового співтовариства.

---

1. Накреслений тут сценарій я представив на підставі прочитаного тексту на запрошення иншої конференції, темою якої була A New European Contract for the 21^st century, організована Інститутом Aspen France i Aspen Institute в Італії в Евін у 1996 р. Гострий, іронічний тон цього непідписаного тексту безпомилково зраджував стиль головуючого Aspen France, Раймонда Барре. Aspen European Dialogue. A New European Contract for the 21^st century, organized by the Institut Aspen France in parthership with Aspen Istitute Italia. Discussion Paper. Draft Progmar as of September 24, 1996.

2. Alexis de Tocqueville. Souvenirs. Paris 1978, s. 316.

3. Див. мій реферат з 28 червня 1994 р. на відкриття 40 го Німецького з’їзду істориків у Ляйцпцігу. Von der Geschichte zur Politik der Mentalitaten. “Hіstorische Zeitschrift” 261 (1995), s. 673-694.

4. Див.: P. Laslett i J. S. Fishkin. Justice Between Age Groups and Generations. New Haven-London. 1992.

5. Див.: W. Lepenies. “Ware ich Konig, so ware ich gerecht”. Gerechtigkeit: Ein Schlusselbegriff in den gesellschaftspolitischen Auseinandersetzungen der Gegewart. [W:] L. Montrada (Hg.) Arbeitslosigkeit und soziale Gerechtigkeit. Frankfurt a. M. 1994 [ADIA-Stirtung zur Erforschung neuer wege fur Arbeit und soziales Leben. Schriftenreihe], s. 9-33.

6. На цю тему, з французької перспективи, багато в чому все ж можливу до обговорення: L. Joffrin. La Regression francaise. Paris 1992.

7. J. Delors. L’Avenir invisible, “Le Monde”, 9.11.1993. Тут ідеться про рецензію книжки A. Mine. Le Nouveau Moyen Age. Paris 1993.

8. Див.: W. Lepenies. La Fin de l’utopie et le retour de la melancolie. Regards sur les intellectuels d’un vieux continent, lecture in College de France, 21.02.1992, Paris 1992.

9. Цікаве спостереження на цю тему було в: “Commentaire“ nr 66 (1964).

10. T. Nasreen. L’Opium hindousite des intellectuels occidentaux. “Le Monde” 29.06.1996, s. 14.

11. Див. Ch. Achebe. An Image of Africa: Racism in Conrad’s Heart of Darkness’ [1977] [w:] ibid, Hopes and Impediments. Selected Essays 1965-1987. London 1988, s. 7-8.

12. “It is a new, insecure, racially mixed states, such as Malaysia and Singapore, that you most often hear officials talk about Asia or Asian values, or the Asian Way. Indeed, the phrase ’Asian values’ only really makes sense in English. In Chinese, Malay, or Hindi, it would sound odd.” I. Buruma, ‘The singapore Way’, “The New York Review of Books” 19.10.1995, s. 67. Див. Masakazu Yamazaki. ‘The Birth of an East Asian Civilization? A Proposal for ‘Out of Asia into the Pacific’.

13. Див.: Masakazu Yamazaki. Individualism and the Japanese. An Alternative Approach to Cultural Comparison. Tokio 1994.

14. Див.: Masakazu Yamazaki. “Trust” and “Sociable Society”. In Search of the Consolidation of Social infrastructures in the 21^st century’, september 1996.

15. Звернули на це увагу передовсім Florian Coulmas i Kenichi Mishima. Див. огляд їх рефератів на конференції Ost-West-Kolleg der Bundeszentrale fur Politische Bildung u Christopha Mullera-Hofstede, “Zusammenprall der Kulturen?” Ostasien und der Westen in den neunziger Jahren’, Koln, 12-17/03/1995, “Nord-Sud aktuell. Konferenzberichte” 1995, s. 298-300.

16. Див.: G. Gran. Beyong African famines: Whose Knowledge Matters?, [w:] Alternatives. Social Transformation and Humane Governance X.12. 1986, s. 275-296.

17. L. Febvre. Geschichte und psychologie [1938], [w:] ibid. Das Gewissen des Historikers. Frankrurt a. Main 1990, s. 88.

Переклав Ігор Шабан