Петро Черник

Загальні риси геополітичного положення України

Поява на політичній карті Европи суверенної України – помітна подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Йдеться про державу, яка за розмірами своєї території, кількістю населення, економічними можливостями, інтелектуальним та науково технічним потенціалом належить до розвинутих, найбільших европейських країн, що робить нашу державу відчутним фактором міжнародного життя. Сьогодні Україна шукає своє місце в багаторівневій ієрархічній будові міжнародної системи. Позиція України є вирішальною для формування архітектури цієї системи не тільки на регіональному, але й на глобальному рівнях.

Слід зазначити, що активні геополітичні дослідження є дуже важливими, так як ігнорування ними призводить до того, що при досить сильному потенціалі, держава перетворюється в об’єкт маніпуляції сильнішими державами, тобто, втрачає суверенітет. Закони геополітики застосовуються до всіх держав без виключення, незалежно від їх статусу і місця в міжнародній системі. В сучасних умовах, значно збільшилася широта вибору зовнішньополітичних рішень, але незбагненно збільшилась і відповідальність за правильність вибору, який би відповідав стратегічним національним інтересам. Виробити правильний зовнішньополітичний курс неможливо без широкого геополітичного аналізу й врахування особливостей геополітичного положення (ГПП), так як в процесі його формулюються загальні закони функціонування та визначаються особливості міжнародної системи.

Отже геополітичне положення України детермінується наступними чинниками: Глобальне (макро-) ГПП:

– розташуванням у глобальному поясі найвищого політичного та соціально-економічного розвитку. Україна розміщена в центральній частині цієї смуги. У світовому масштабі на високорозвинені країни північної півкулі припадає 750 млн. населення (приблизно 15% світу), виробництва ВНП – 16,3 трлн. дол. (78,8%). Вплив розміщення в цій зоні підсилюється тим, що Україна перебуває в зоні інтересів трьох найбільш потужних центрів сили – США, Західної Европи (які на даний час представляють все більш окреслену евроатлантичну спільноту) та Росії;

– відношенням до цивілізаційних угруповань. Територією України проходять так звані «розломи» між західнохристиянським, східнохристиянським та ісламським цивілізаційними угрупованнями, що, безумовно, має позначатись на її зовнішній політиці. Вплив цього явища яскраво виражається в орієнтаціях різних регіонів нашої держави.

Регіональне (мезо-) ГПП:

– перебуванням України в системі країн Евразійського континенту. Україна розташована на геополітичній осі цього континенту, яка з’єднує европейську і азіатську системи. Також Україна входить у так званий євразійський діаметр (Португалія (або Ірландія) – Франція – Німеччина – Польща – Україна – Росія – Китай – Бірма – Таїланд – Малайзія – Сінгапур.

– серединним положенням України між европейською (евроатлантичною) зоною інтеграції та Росією, що відображається у ставленні до таких організацій як ЕС, СНД, НАТО, Ташкентський пакт тощо.

– важливістю функцій комунікаційної ланки між розвинутим европейським регіоном і багатими на ресурси регіонами Близького і Середнього Сходу, Кавказу і Середньої Азії (на позицію в останньому регіоні великий вплив має зростаючий китайський центр сили). Комунікаційне значення України визначається також перебуванням її території як на головній осі Евразії, так і на евроазіатському діаметрі.

Таким чином, для регіонального ГПП України найбільш важливими є інтереси Росії, східноевропейських і причорноморських (в тому числі закавказьких), США, Німеччини, близькосхідних та середньоазіатських країн.

Коротко зупинимося на національних інтересах Росії.

Головною проблемою національної безпеки Росії є ліквідація порушення стратегічного силового паритету між Росією і США (НАТО). У контексті розв’язання цієї проблеми головні зусилля зосереджені на західному і південно-західному напрямку, так як цей регіон є мостом для Росії до Західної Европи та Близького Сходу.

Інтерес у південному напрямку пов’язаний з питанням розвитку конкурентного Росії регіону нафтовидобування (Кавказ) та відповідна розбудова транспортних комунікацій в цьому регіоні. Слід врахувати, що саме із зменшенням традиційної сфери впливу провідні російські аналітики пов’язують появу в Росії згубних для неї відцентрових тенденцій за логікою етнодержавного дроблення та регіоналізму. Отже, реінтеграція «ближнього зарубіжжя» обумовлена внутрішнім чинником загрози поділу.

Загроза в регіонах «ближнього зарубіжжя» національній безпеці в Росії полягає в наступному:

– включення країн Центрально-Східної Европи в НАТО та ЕС, їх прозахідна орієнтація. Необхідно відмітити, що кардинально змінюється паритет щодо звичайних систем озброєння між Росією і НАТО;

– відносна незахищеність західного та південно-західного кордону РФ, а також зменшення її військового потенціалу після входження військ колишніх західних і південно-західних округів до складу національних армій нових держав. Розпад єдиних систем ПРО, ППО та ПКО. Внаслідок розширення НАТО Росія позбавляється стратегічного запілля.

– утворення дуги конфліктів у безпосередній близькості та на території РФ (к. Югославія, Молдова, Грузія, Таджикистан, південь Росії);

– значна залежність економіки РФ від транспортних шляхів та комунікацій на територіях країн даного регіону;

– вплив ісламського фундаменталізму на південь Росії. Зростаючі впливи Туреччини та Ірану на Азербайджан і Середню Азію;

– утворення на Північному Кавказі джерел агресивного сепаратизму;

– відсутність істотного впливу на події після виведення угруповань російської армії з Німеччини і країн Східної Европи, Прибалтики і частково із Закавказзя.

Відстоювання російських національних інтересів послідовно здійснюється шляхом:

– дискредитації ідей національно незалежної орієнтації в країнах СНД;

– використання чинника економічної залежности країн СНД від Росії для здійснення на їх уряди тиску з метою втягування у різного роду союзи на чолі з Росією. Протидія державам СНД в реалізації ними значних економічних проектів без участи Росії;

– посилення військової присутности через нарощування сил у прикордонних районах (наприклад, на північно-західному фланзі в безпосередній близькості Прибалтійських держав (до речі, дозвіл на це Росія отримала як компенсацію за згоду на розширення НАТО) і Північному Кавказі та безпосередньої участі в конфліктах (в Молдові, Грузії, Таджикистані)). У цих конфліктах проявляється подвійність російської політики в пострадянських зонах, яка виявляється в суміші з використання конфліктів, їх розпалювання і врегулювання;

– розбудови елементів інфраструктури та комунікацій, будівництво нових і вдосконалення наявних аеродромів, портів, трубопроводів і терміналів на узбережжях Азовського, Каспійського та Чорного морів;

– активізація дипломатичних заходів щодо країн регіону (побудованих на їх суперечностях), пошук регіональних союзників;

Можна виділити чотири рівні міждержавних відносин, які проводяться Росією:

І – прагнення тісної інтеграції (аж до конфедерації) з Білоруссю, Україною, Казахстаном і Киргизстаном;

ІІ – поглиблення партнерства з Молдовою, Грузією та Азербайджаном;

ІІІ – розвиток пріоритетних відносин, що потенційно можуть сприяти російським національним інтересам з окремими країнами Західної та Східної Европи, Іраном і т.д.

ІV – протистояння, наприклад, з Туреччиною.

Відповідні практичні заходи Росії вже призвели до певних наслідків. Серед них наступні:

 – посилення політичного тиску на держави СНД (фактичне примушення вступу Молдови, Грузії, Азербайджану до цієї організації); зростання проросійської орієнтації певних політичних сил в Білорусі, Казахстані, Україні; створення сепаратистських державних угрупувань в Молдові (Придністров’я), Україні (Крим), Грузії (Абхазія);

– привласнення (шляхом інвестицій або за рахунок боргів) значної частини економічного потенціалу деяких країн СНД (наприклад, понад 52% нафтопереробної галузі Молдови належить Росії, аналогічні дії проводяться щодо України та Білорусі. Російська компанія «Лукойл» бере участь у видобуванні азербайджанської і казахської нафти);

– посилення військової присутности на Північному Кавказі, а також збереження її під виглядом миротворчих сил та воєнних баз в Молдові, Україні, Грузії та Вірменії;

– позитивне розв’язання проблеми транспортних комунікацій шляхом надання статусу міжнародних деяким портам на Азовському морі, будівництва нафтового терміналу під Новоросійськом, а також прийняття рішення про будівництво нафто- та газопроводів територією Білорусі. Слід зазначити, що метою Росії є не стільки напрям та маршрут експортних трубопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Таким чином, оптимальним варіантом для Росії є заморожування та припинення проектів, як це сталося з родовищем в Тенгизі, і чого добиваються від Азербайджану;

– досягнення окремих «рекламних» дипломатичних успіхів у Боснії, Сербії, Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії, в Перській затоці та встановлення партнерських відносин з Союзною Республікою Югославією, Україною, Іраком (колишнім режимом Садама Хусейна).

Таким чином, найбільшою загрозою для України є той факт, що провідною ідеєю російської зовнішньої політики та головною умовою відстоювання російських національних інтересів є збереження і всебічне поглиблення російсько-українських відносин через укладення політичного, економічного та військового союзу.

Росія має два потужних чинника впливу: тісні економічні зв’язки та численна етнічна російська громада в Україні. Безумовно, вони будуть використовуватися з метою збереження переважаючого впливу на Україну.

Необхідно наголосити, що Росія не має бажання інтегруватися в европейські структури на правах рівноправного партнера, претендуючи на особливе місце і створюючи ситуацію розколу континенту. Росія є чинником розколу, дестабілізації та воєнної загрози. Стратегічним інтересом України є вступ до европейських і евроатлантичних структур, тому Україна об’єктивно зацікавлена в обмеженні впливу Росії.

Стратегічні інтереси України, яка не зацікавлена у відтворенні в тій чи іншій формі імперського простору, кардинально відрізняються від стратегічних інтересів Росії (принаймні, як вони усвідомлюються більшістю російських політичних еліт).

Також необхідно врахувати і те, що поле збігу інтересів обох країн, яке мало місце за часів перебування в складі СССР, поступово стає все меншим, оскільки економічні комплекси обох країн у міру їхнього самостійного розвитку з часом стають все більше незалежними або й конкурентними (за окремими винятками). Це викликає закономірне занепокоєння з боку Москви, оскільки суперечить її стратегічним намірам, а тому спонукає її до відповідних дій.

Ці дії зводяться до одного – впровадження лінії жорсткого реагування по декількох напрямках. Така теза підтверджується авторами доповіді: «СНГ: начало или конец истории?», серед авторів якого є члени Ради з зовнішньої та оборонної політики Російської Федерації. Доповідь містить окремий розділ «Испытание Украиной», серед положень якого є й таке: «...следует признать, что без жесткой терапии российско-украинские отношения не выздоровят... Хотя розпад Украины – проблемный вариант для России, но лучше способствовать ему, чем терпеть постоянный вызов Украины и эрозию наших усилий в ближнем зарубежье».

Тут слід вказати на низку українських зовнішньополітичних орієнтирів, які об’єктивно суперечать російським національним інтересам. Серед них такі:

– визначення Україною як основних пріоритетів европейської та евроатлантичної інтеграції, поглиблення відносин з европейськими країнами і поступовий вихід з євразійської зони впливу Росії;

– вихід у відносинах із США на рівень стратегічного партнерства на тлі посилення протиріч між Вашингтоном і Москвою (детальніше обговоримо питання відносин США і України пізніше);

– фактична підтримка Україною просування НАТО на Схід, інтенсифікація відносин України з Альянсом;

– дисонуюча позиція Росії та України в СНД;

– послаблення механізмів російського впливу на політику України (нормалізація ситуації в Автономній Республіці Крим, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні у зв’язку із прийняттям Конституції й особливо після подій «Помаранчевої революції» в листопаді-грудні 2004 р.).

Слід відзначити, що внутрішньополітична ситуація в РФ та в зоні «близького зарубіжжя» (зменшення впливу діючого президента РФ В.В. Путіна, а також низка демократичних революцій в 2004-2005 рр. у «прилеглих» до Росії зонах) змушуватиме керівництво цієї держави, принаймні, демонструвати свою твердість. Окрім цього, до внутрішніх чинників можна віднести ще й такі:

– травма російської національної свідомости, викликана фактичною поразкою військової машини в Чечні під час першої та другої воєнної кампаній, що потребує певної морально-психологічної компенсації. У цьому відношенні ситуація після зняття РФ претензій на Севастополь ще більше ускладнилася, оскільки кримська тема перманентно використовувалася як «компенсаторне поле» для російських зовнішньополітичних невдач;

– радикальні позиції переважної більшости в парламенті, що відповідним чином впливатиме на дії виконавчої влади;

– зростання націонал-патріотичних (шовіністичних) настроїв серед широких верств населення, культивування і використання яких стає однією з умов політичної легітимности, у тому числі і вищого істеблішменту;

– невдоволення вимушеною угодою між РФ і НАТО щодо розширення НАТО, яка інтерпретується як чергова поразка російської дипломатії і російське приниження у суперництві із Заходом;

Отже, бачимо, що існує критично високий рівень незбігу інтересів при критично високому рівні впливу Росії на Україну.

Що ж до центрально- та східноевропейського вектора то інтереси країн цього регіону збігаються з проголошеним Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграції у европейські та евроатлантичні структури. Окрім того, такі країни, як Польща та Угорщина об’єктивно зацікавлені в незалежній від Росії Україні. Але про це пізніше.

А зараз проаналізуємо вплив США на ГПП України.

Можна сміливо стверджувати, що США – країна, інтереси якої визначають як глобальне, так і регіональне ГПП України. США є суперпотугою світового масштабу за економічним і військовим потенціалом та знаходиться на найвищому щаблі в ієрархії сучасної міжнародної системи.

Окрім того, США ще й досі є домінуючою силою в Европі (і ще тривалий час, напевно, буде нею залишатися). Повне послаблення впливу США можливе лише у випадку перемоги неоізоляціоністських акцентів в американській політиці, що мало ймовірно, адже політичні еліти США прекрасно усвідомлюють, що шлях до перших позицій у світі лежить через панівне становище в Европі та Евразії загалом. Стратегічним інтересом США є створення Евроатлантичної спільноти.

Обумовимо, що вплив США має для Европи системорегулююче значення, що вкрай важливо, враховуючи її інтравертний стан (це наочно підтвердилося під час Югославського конфлікту, де евроструктури показали свою малоефективність і тільки втручання США запобігло широкому розгортанню конфлікту).

Вплив США є надзвичайно важливим і в центрально-европейських справах. Інтереси США в цьому регіоні полягають в тому, щоб, просуваючи простір евроатлантичної інтеграції, знайти в особі нових членів інтеграційного процесу своїх союзників для обмеження зростаючого впливу окремих европейських країн. Скажімо таких, як Франція та Німеччина, котрі дедалі більше зацікавлені у витісненні США з Европи. Таке твердження відображається в політиці США щодо Польщі та Угорщини, останню проголошено не просто пріоритетом, а «стратегічним союзником», – факт небувалий в історії дипломатії США мирного періоду). Три центральноевропейські країни тільки з подачі і за активної підтримки США, незважаючи на наявні економічні та й суто технічні труднощі, за відносно короткий термін часу стали повноцінними членами НАТО.

Окрім згаданого, США зацікавлені в закріпленні перемоги в холодній війні з Росією з якомога більшим обмеженням її впливу на европейському континенті. А тому, в принципі, вони зацікавлені в існуванні незалежної української держави.

Загалом, США вибирають в союзники держави за наступними критеріями: внутрішня цілісність і стабільність. Щоб країна по можливості була багата і мала настільки, щоб не мати інтересів, які суперечать США. Як бачимо, Україна не відповідає жодній з цих вимог, але вона розташована в регіоні визначеному держдепартаментом як «життєво важливого для інтересів США». США ні в якій мірі не зацікавлені в реінтеграції України в Росію, оскільки це призвело б до збільшення її потенціалу мінімум на третину.

Тут треба наголосити, що глобальне та регіональне ГПП України в значній мірі визначається суперечністю національних інтересів США та Росії. Фактично, на сьогодні, прослідковуються російсько-американські протиріччя по всьому спектру основних світових проблем (Ірак, Афганістан, Балкани, спільні погляди на боротьбу зі світовим тероризмом радше виняток), що створює, по суті, відновлення протистояння між цими країнами.

Основна причина цього в комплексній кардинальній відмінності російської держави, яка переходить від глобалізму до регіоналізму претензій, й відповідно втрачає контроль над колись підвладними територіями та США, які динамічно розвиваються.

Звернемо увагу на те, що розколу Европи, який в цілому є негативним явищем, при всьому бажанні навряд чи вдасться не допустити, враховуючи російські позиції (яскравою ілюстрацією може слугувати провал Евроконституції у низці европейських держав весною 2005 року).

Виходячи з таких міркувань в України та США є спільність інтересів у послабленні претензій Росії. Разом з тим надто сильно сподіватися на американський чинник в російсько-українських взаєминах не слід, попри всю «нелюбов» США не зацікавлені в остаточному послабленні позицій Росії, оскільки розглядають її як потужний регіональний центр сили в балансі загальної евроазіатської геополітичної системи.

Беручи до уваги те, що Польща та Угорщина є пріоритетними для США в Центральній Европі, а Туреччина й Азербайджан – на Близькому Сході та Закавказзі, приходимо до висновку, що геополітично Україна є з’єднувальною ланкою в Балто-Середземноморській дузі інтересів США.

Саме в зв’язку з цим, Україна має потенціал стати провідником американських інтересів у своєму регіоні (участь України у воєнній кампанії США проти режиму Садама Хусейна в Іраку, й особливо чітка декларація зовнішньополітичного вектора в напрямку евроатлантичної спільноти після президентських виборів в нашій державі в листопаді 2004 року дають чимало плюсів Україні в цих прагненнях). Проте існують і певні застереження збоку США, а саме:

– побоювання щодо неоднорідности етноскладу України, наявність російських військ на території України, що позбавляють її можливости маневру між НАТО і Ташкентським пактом. Однак безумовно, зі вступом Чехії, Угорщини та Польщі до НАТО в американській зовнішній політиці з новою силою постало українське питання.

Знову повторимось, що великої надії на чинник США покладати не слід, оскільки його дія є в значній мірі потенційною. Чимало залежатиме від розвитку американо-російських стосунків, розвитку конфігурації ієрархії міжнародної системи в цілій Євразії і, безперечно, від власної позиції України.

У цьому сенсі буде важливою політика України стосовно таких організацій, союзів та блоків, як ЕС та СНД, НАТО та Ташкентський пакт (буферним геостратегічним положенням України, яке посилюється із реалізацією планів щодо розширення НАТО і зміцненням Ташкентського союзу), Центральноевропейської ініціативи, Чорноморського економічного співробітництва, Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Ставлення до Балканської, Північнокавказької, Закавказької, Придністровської та Кримської конфліктних зон.

З огляду на наведені міркування напрошується висновок, що шлях України до Европи та Евроатлантичної спільноти загалом лежить саме через Центрально-Східну Европу. Слід зазначити, що стан турбулентности, в якому перебувала міжнародна система в Центрально-Східній Европі після розвалу СРСР і руйнацій його сфери впливу вже минув. Країни регіону чітко визначилися в своїх зовнішньополітичних орієнтаціях і цей регіон остаточно включено в сфери впливу Евроатлантичної спільноти (особливі інтереси в цьому регіоні мають США та Німеччина). Росія, мабуть, остаточно втратила цей регіон зі своєї сфери впливу. Пріоритетними в регіоні є розвиток двосторонніх відносин з Польщею і Угорщиною, які будучи сусідами України вже інтегрувалися в НАТО та ЕС. З Польщею існують великі можливості в розбудові транспортного коридору Одеса – Броди – Гданськ, який би з’єднав нафтовидобувні райони Закавказзя, Середньої Азії, Близького Сходу з країнами північної Европи.

Слід співпрацювати з цими країнами в сфері економіки, оскільки вони вже представляють ЕС на західних кордонах нашої держави, з огляду на важливість зближення з Евросоюзом (як джерелом інвестицій і новітніх технологій). Взагалі, в процесі розширення европейських та евроатлантичних структур Україні слід зайняти чіткішу позицію.

З ГПП України зрозуміло, що буферний статус для неї вкрай невигідний, а тому слід вибрати політику зближення з Північноатлантичним альянсом і то не на рівні загальних декларацій, а конкретних, з гарантіями, договорів. Україна повинна більше уваги зосередити на здійсненні свого впливу на процес розширення НАТО. Така співпраця із Польщею і Угорщиною забезпечить ширші можливості впливу в НАТО, адже ці країни зацікавлені у зближенні України з НАТО і недопущенні російсько-українського воєнного союзу.

Також треба більше уваги звертати на відносини з Німеччиною, яка є основним локомотивом процесів европейської інтеграції і найбільше зацікавлена в їх поширенні на регіон Центрально-Східної Европи.

Що ж до Східної Европи то тут Росія, звичайно, поза конкуренцією. Необхідно зазначити, що Росія для України є найбільшою східною силою, нейтралізація згубного впливу якої неможлива самостійно.

Як уже зазначалося, існує критичний рівень неспівпадання національних інтересів України і Росії та, водночас, критично високий рівень залежности, насамперед, в економічній сфері. Необхідно поступово, але цілеспрямовано і наполегливо ослаблювати цю залежність, шляхом диверсифікації зовнішньоекономічної діяльности.

Тісна економічна інтеграція, за яку ратують певні кола аргументуючи її тим, що Росія  великий ринок збуту, та що існує велика кооперація в технології виробництв і т.д., може мати наслідком тільки посилення важеля тиску з боку Москви. Україні не вигідно, з огляду на протиріччя національних інтересів, інтегруватися з Росією. Наприклад, ідея митного союзу при підтримці Україною може спричинити лише величезні збитки, оскільки втрачається контроль над безумовно значним транспортним потенціалом нашої держави.

Відносини із Росією визначають позицію України в таких організаціях як СНД і Ташкентський пакт. В СНД Україні слід дотримуватися політики дистанціювання від інтеграції в рамках цієї організації. У співдружности є нерозкритий потенціал для ослаблення Росії у співпраці України з Азербайджаном, Грузією та Узбекистаном, які займають спільну позицію щодо інтеграції.

Також варто уникати співпраці з Ташкентським пактом, оскільки сама ідея його створення суперечить національному інтересу інтеграції в европейські структури.

У розвитку зовнішньополітичних зносин з Білоруссю існують певні труднощі, оскільки вона перетворюється у повністю залежну від Росії політичну одиницю. Україна опиняється у вкрай несприятливій ситуації при повній реінтеграції Білорусі в Росію. Розвиток ширших взаємин з цією країною неможливий без зміни теперішньої влади в ній.

Країни Прибалтики є дуже важливими як приклад для самоідентифікації для України. Незважаючи на свій значно слабший потенціал, на потужне проросійське лоббі (наприклад, в Латвії) ці країни обрали чіткий зовнішньополітичний курс на інтеграцію в НАТО та ЕС, а тому з ними необхідно розвивати ширші взаємини.

У відносинах з Молдовою слід дотримуватися такої позиції, яка б не сприяла румуно-молдовському зближенню та об’єднанню, що негативно вплинуло б на ГПП України на південно-західному напрямку. Необхідна тісніша економічна співпраця, наприклад, в комунікаційній сфері в рамках Чорноморського Економічного Співтовариства і ГУАМу. Необхідно брати активнішу участь у врегулюванні Придністровського конфлікту. Можливе використання потужної української громади в Молдові як важіль впливу.

Чимале значення для України має Чорноморський регіон.

Пріоритетами в цьому регіоні для зовнішньої політики є Росія, Туреччина, Азербайджан і Грузія.

Основною проблемою україно-російських відносин цього регіону, в територіальному аспекті, є кримська, а по суті – базування російських збройних формувань в Криму і здійснення таким чином силами ЧФ контролю півострова і впливу на південні регіони України. З огляду на надзвичайно важливе ГПП Криму слід чітко зазначити, що базування російських збройних формувань на півострові суперечить реалізації національних інтересів в регіоні і становить загрозу національній безпеці України. А тому, треба починати роботу по виведенню цих формувань з території України, одночасно з розбудовою власних воєнно-морських сил.

Відносини з Туреччиною слід віднести до стратегічних, оскільки їх розвиток детермінує послаблення впливу Росії в регіоні, в чому існує обопільна зацікавленість України та Туреччини. Слід активно розвивати співпрацю в економічній сфері, особливо в галузі транспортних комунікацій і військово-технічній галузі. Виходячи зі спільности інтересів в регіоні Україна і Туреччина мають стати каталізаторами інтеграційних процесів в рамках ЧЕС, сьогодні це єдина міжнародна економічна організація, в якій Україна може займати одну з перших позицій.

У Чорноморському басейні найважливішим для України є зміцнення геополітичного чотирикутника Туреччина – Україна – Азербайджан – Грузія. У відносинах із Азербайджаном пріоритетною є співпраця в енергетичній і воєнно-технічній галузі. У відносинах з Грузією слід наповнити реальним змістом Договір про стратегічне партнерство і взаємодопомогу, займати чіткішу позицію щодо питання територіальної цілісности Грузії, виробити узгоджену позицію в питанні російських воєнних баз. Відносини з країнами Закавказзя є надзвичайно важливими для реалізації комунікаційного проекту по транспортуванню каспійської нафти та проекту Транскавказького транспортного коридору (Азія – Европа), який має з’єднати залізною дорогою Середню Азію (а через них Китай) з Европою.

Одночасно, слід активніше розвивати стосунки з иншими країнами регіону: Болгарією, Грецією, Вірменією, виходячи з інтересу витіснення Росії.

Важливу роль геостратегії України можуть відігравати Балкани.

Припинення збройних конфліктів на території колишньої Югославії (хоча і не остаточне вирішення територіальних суперечок) є принципово важливим для України, адже ж вона зазнає значних збитків через економічні санкції проти деяких країн регіону (про це активно говорять цифри подані з Дунайського пароплавства).

Необхідно брати активнішу участь в розв’язанні цього конфлікту. Виходячи з розкладу інтересів країн в регіоні, Україні треба підтримувати Хорватію та Боснію. Водночас, Україна зацікавлена в розвитку стосунків з СРЮ, яка є потенційно великим зовнішньоекономічним партнером. Тому, Україна має великий потенціал для міжнародного посередництва, що не був достатньо зреалізований у ході останнього збройного конфлікту (НАТО проти Мілошевича).

Країнами Балканського півострова проходить транспортний коридор Київ – Чоп – Трієст, який надзвичайно важливий для сухопутного зв’язку з південно-европейськими країнами і регіоном Середземномор’я в цілому.

Серед інших напрямків необхідно виділити Близькосхідний регіон. Особливу увагу варто приділити економічній співпраці з країнами ОПЕК, з огляду на українські інтереси в диверсифікації джерел енергопостачання і інтереси цих держав у загальній диверсифікації економіки і відходу від однобічного її розвитку.

Дуже важливим є Далекосхідний регіон, в якому спостерігається стрімкий ріст. Відносини з Китаєм повинні розвиватися на базі спільности інтересів у Середній Азії. При посиленні китайського впливу в цьому регіоні збільшуються перспективи участи України в середньоазіатських комунікаційних проектах. Існує значний потенціал співпраці у воєнно-технічній галузі (який вже частково почав реалізовуватися, наприклад, спільний україно-китайсько-пакистансткий проект по виробництву танка МБТ-2000).

Також важливі відносини Південною Кореєю та Японією в економічній сфері, оскільки зростання обсягів взаємної торгівлі і збільшення потоку інвестицій цих держав в Україну обумовлюють підвищення її кредитного рейтингу.

Місцем для активної експортної політики України є Південна Америка, Африка та деякі регіони Азії. Країни цих регіонів висловлюють зацікавленість українською промисловою продукцією (насамперед, це стосується озброєння, сільськогосподарської техніки, продукції хімічної промисловости, тощо).

Підсумовуючи скажемо що, актуальність геополітичних досліджень для молодої незалежної України пояснюється насамперед тим, що сьогодні проходить процес відшукування Україною своєї ніші в багаторівневій ієрархії міжнародної системи. Геополітичні дослідження визначають пріоритетні вектори зовнішньої політики виходячи з особливостей геополітичного положення і стратегічних національних інтересів держави, тому вони є запорукою успішности, зовнішньо політичного курсу. Геополітичні дослідження сприятимуть виробленню правильного зовнішньополітичного курсу, становленню України як потужного фактора в міжнародному житті з чіткою власною позицією щодо своїх орієнтирів.