Сергій Дацюк

Чи стане Україна цивілізацією, або Кінець національної ідеї

Постановка проблеми

Що це за криза, в якій опинилися країна? Невже ви справді думаєте, що це криза владної команди, криза системи влади чи криза політичної системи в цілому разом з розколотим громадянським суспільством країни?

Звичайно, все це є, але не це визначає сьогоднішню кризу. Вперше за роки незалежности ми зіткнулися з кризою національного проєкту, з кризою національної ідеї, кризою національної ідентичности.

Це не стало би проблемою, якби ми мали хоча б одну адекватну частину еліти – при владі чи в опозиції. А ми маємо дві неадекватні частини – неадекватних новому виклику і владу, і опозицію. Обоє табори еліти відмовляються від розмови по суті.

Чому неадекватна опозиція? Опозиція вже показала свою неспроможність відповідати на виклики часу, коли була владою. Опозиція не зробила переосмислення того, що сталося під час Майдану, сприйняла це як політичну, а не змістовну поразку. Опозиція не запропонувала нових програм.

Чому неадекватна влада? Тому що повторює ті ж помилки колишньої влади: відсутність власного адекватного розуміння ситуації і неспроможність до інтелектуальної співпраці з експертами та консультантами (а не політехнологами чи піарниками); криза нових ідей; відсутність програмної роботи (не кажучи вже про відсутність стратегії).

Криза національного проєкту є глибокою системною кризою:

– криза політичної системи, щодо нещодавньої зміни якої ми досі не сформулювали публічних критеріїв або цілей, під які її змінювали;

– регіональна криза національної ідентичности;

– криза системи влади, яка досі лишається авторитарною за механізмом прийняття рішень, а питання про це навіть не поставлене;

– криза партійної системи, як знову поляризується щодо адміністративного ресурсу і неадекватна новій пропорційній системі виборів;

– економічна криза, яка є наслідком неспроможности задати критерії розвитку ширше, ніж через зростання ВВП та зарплат;

– криза науки, яка виявилася непотрібною державному бюджетові та бізнесу в такому національному проєктові;

– криза освіти з точки зору національного проєкту европейської орієнтації, для якого ми готуємо лише компрадорську національну еліту;

– криза невизначеної культурної політики взагалі та мовної зокрема;

– змістовна криза медіа–простору, де відсутній ринок ідей і є лише інтерпретації поточних подій.

Криза посилюється тим, що її часто не розуміють експерти, не бачать або навіть всіляко заперечують журналісти. У такій ситуації торгівля оптимізмом з боку експертів чи позитивним піаром з боку журналістів припиняється, а ми починаємо занурюватися у вир безперервних скандалів.

З ситуації кризи національної ідентифікації неможливо вийти шляхом досягнення політичних домовленостей. Тобто національна ідея – це новий принцип існування нації, а не національний інтерес. Еліта – ті, хто живе за принципами, а не клуб за інтересами. Допоки політики шукатимуть компромісу інтересів шляхом меморандумів, криза буде продовжуватися. Ідентифікація – це результат нових теоретичних принципів, які можуть запропонувати або не запропонувати мислителі нації, але не її політики. Завдання політиків – створювати та поширювати нові ідеали і тільки иноді – нові принципи, що запропоновані мислителями.

Отже те, що ми сьогодні маємо відсутність нових ідей, це результат нехтування розвитком теорій упродовж часу незалежности – будувати теорії не вчили у вищих навчальних закладах, їх не публікували редактори провідних видань, бо, бачте, як вони думають, це нецікаво читачу, теорії не цікаві партіям, бо їм потрібні гасла, теорії не потрібні владі, бо рішення приймаються не на основі теорій, а за волюнтаристським підходом в умовах нерозмежування повноважень різних органів влади.

Отже, сьогодні – у нас проблема з теоріями сучасних глобальних процесів у світі, немає теорії, яка би пояснила суть кризи національного проєкту, відсутня теорія виходу з такої кризи. Це має бути не одна теорія, їх має бути багато, вони мають конкурувати між собою. Але їх нема. Більше того, навіть обережна спроба запропонувати з нашого боку таку теорію наштовхується на дві серйозні проблеми: 1) їх ніде публікувати і обговорювати, бо вони не такі цікаві як будь-який скандал чи інтрига; 2) вони завжди не на часі для обговорення: то вибори, то зміна уряду, то бюджет, то нафта, то газ...

Національна та цивілізаційна платформи

Криза національного проєкту України відбувається не тому, що проєкт невірний чи непотрібний, а тому що його етнічна форма неадекватна часу – сьогодні вже инші світові виклики – цивілізаційні. Саме про це була написана наша стаття «Зіткнення націй і цивілізацій», де була запропонована теорія культурних платформ, яку зараз подаємо більш доступно.

Якщо до кінця ХХ століття національні проєкти були актуальними, то тепер кожна країни опиняється на двох платформах – національній та цивілізаційній. Але суть глобального світового процесу полягає зовсім не в тому, що Гантінґтон описував як зіткнення цивілізацій. Базовий глобальний процес – не зіткнення цивілізацій, а зіткнення націй і цивілізацій, бо саме цивілізації сьогодні поглинають нації. Водночас цивілізації не поглинуть одна одну, бо у кожної з них достатньо ресурсів, щоб відстояти себе на світовій арені.

Уявіть собі, що кожна країна перебуває на великій національній платформі, а під нею – одна або дві чи навіть три цивілізаційних платформи. Національна платформа, як велика брила, ніби наповзає на одну чи дві цивілізаційні. Ці процеси повільні настільки ж, як і тектонічні: тому сказати, що до сьогодні у нас був один цивілізаційний вибір, а за 10 років має стати инший, це не правильно. Зміна цивілізаційної платформи – це цілий історичний період.

Як же розрізнити нації і цивілізації? Особливо це важко зробити, коли нації і є цивілізаціями, як от наприклад Індія чи Китай. Але різниця є. Нації визначають себе в культурних образах, а цивілізації в смислообразах. Нації не завжди осмислюють себе в філософії, а цивілізації намагаються створювати філософію світового рівня. Нації виробляють продукти, які продають сусіднім країнам, а цивілізації – світові бренди. Нації діють як самобутні культури, цивілізації – як рефлексивно-універсальні культури. Нації бачать себе як винятково унікальні культурні явища. Цивілізації осмислюють себе як універсальні утворення так, що ніби инших цивілізацій і не потрібно, бо вони мають усе. Нації не мають всього і їм бракує ресурсів та мотивації, щоб мати все своє, тому вони змушені переймати частки чужої універсальности.

Раніше процеси утворення цивілізацій та націй були пов’язані з війнами та територіальною експансією. Нація, що претендувала бути цивілізацією, проводила територіальну експансію у мирній чи воєнній формі, а поневолені нації опиралися цій експансії. Однак, після Другої світової війни ситуація змінюється – кордони закріплюються міжнародними угодами, з’являються воєнні організації, що силою не дозволяють змінювати кордони. Колоніальний світ теж стає на шлях національного самовизначення. Відтак ситуація національної конкуренції переміщається в площину інфраструктурної та культурної експансії цивілізацій. Нації, що не є цивілізаціями, змушені культурно та/або інфраструктурно долучатися до цивілізацій. Таким чином національні проєкти подвоюються – вони змушені водночас мати національну орієнтацію та цивілізаційну орієнтацію.

Водночас існує два типи цивілізацій. Перший тип – імперія – цивілізація, де відбувається культурне домінування однієї нації. Другий тип – союз, але більш точної назви йому ще нема, оскільки як европейський проєкт об’єднання сильних націй, він все ще не відбувся – культурне співробітництво націй. Імперії нікому не подобаються, але цивілізації потребуються набагато більше зусиль, і система культурного співробітництва більш складна, ніж система культурного домінування.

Цивілізації другого типу (культурного співробітництва) змушені створювати три різні системи культурної локалізації. Базова локалізація – створення універсальної спільної культури на договірному рівні (наприклад, єдине право, єдина економіка, єдині вимоги до інфраструктури, освіти, науки і под., але різні мови, звичаї і т. ин.) Зовнішня локалізація – створення систем представлення та просування власних економічних та культурних продуктів у инші цивілізації в такому вигляді, щоб вони сприймалися иншими цивілізаціями. Внутрішня локалізація – створення систем представлення та споживання економічних та культурних продуктів инших цивілізацій в своїй цивілізації так, щоб вони не руйнували власну ідентичність.

Таким чином ми маємо країни-цивілізації та країни-нації, які змушені долучатися до тих чи инших країн-цивілізацій. Конкуренція між цивілізаціями відбувається на багатьох рівнях – на рівні інституційної структури, на рівні культурних смислообразів, на рівні світових інфраструктур, що створюються та підтримуються тією чи иншою або і всіма цивілізаціями. Нації теж конкурують між собою – на рівні експортних продуктів, на рівні окремих популярних культурних продуктів. Люди як країн-націй, так і країн-цивілізацій опиняються в культурних розломах – між національною та цивілізаційною платформами. Країни-цивілізації за означенням мають культурну політику, хоча не завжди цивілізаційну стратегію, а от країни-нації можуть не мати не те що єдиної цивілізаційної орієнтації, але навіть і певної культурної політики.

Цивілізаційний вибір України

Україна навіть за часів Київської Русі не мала національного цивілізаційного вибору. Цивілізаційний вибір України завжди був інонаціональним, однак вона змушена була змінювати його орієнтацію – [Австро-Угорщина, Польща], [Росія], тобто дві цивілізаційні орієнтації. Зараз стоїть питання про вже другу зміну цивілізаційної орієнтації – інтеграції в Европу. Жодного разу в історії Україна не порушувала питання про власний національний цивілізаційний вибір. Таким чином, ми висуваємо гіпотезу, що повторюваний інонаціональний цивілізаційний вибір є історичною культурною траєкторією, яку країна практично не в силах перебороти. Нам здається, що час, коли від інонаціонального цивілізаційного вибору можна було перейти до національного, минув.

Сьогодні все, що Україні залишається – це правильно зробити інонаціональний цивілізаційний вибір. Національні цивілізаційні ілюзії України не мають під собою підґрунтя. Україна не має в історії нації цивілізаційних траєкторій розвитку, не має жодних досягнень філософії, які були б визнані такими у світі, не має елітної стратегії цивілізаційного розвитку: її еліта прямо і недвозначно відстоює інонаціональний цивілізаційний вибір – або російський, або европейський. Це непереборно, оскільки нема за що навіть зачепитися для сумніву.

Проблема цивілізаційного вибору полягає в тому, що він робиться на двох рівнях: 1) стратегічний вибір національної еліти; 2) соціологічний вибір суспільства на рівні персональних цивілізаційних стратегій. В ідеалі вони повинні збігатися. Однак при поділі суспільства на дві приблизно рівні частини на різних цивілізаційних платформах країна-нація переживає серйозне культурне потрясіння. Щоб зрозуміти культурні процеси, що відбуваються в такій країні, потрібно досліджувати національно-цивілізаційні процеси дуже тонкими інструментами.

Це означає, перш за все, принципову зміну соціологічних підходів до дослідження нації. Щодо України, то ми матимемо наступний культурний національний рельєф:

Національно-цивілізаційні типи	Національна орієнтація	Цивілізаційна орієнтація
1. Ностальгуючі	українська	російська
2. Росіяни	російська	російська
3.Українські европейці	українська	европейська
4. Російські европейці	російська	европейська
5. Націоналісти	українська	відсутня
6. Посередники	українська	українська

 У суспільстві може бути консенсус із приводу цивілізаційної орієнтації, а може й не бути. У суспільстві може бути культурна політика (культурна стратегія), а може все йти самоплином. Стратегічний цивілізаційний вибір національної еліти не може бути зроблений, поки, з одного боку, не досягнуто консенсусу про розділ основних національних активів – влади, власности, інфраструктури, а, з иншого боку, поки не досягнуто явної соціологічної переваги населення країни на користь однієї з зовнішніх інонаціональних орієнтацій цивілізаційного вибору – Росії або Европи.

Ситуація інонаціонального цивілізаційного вибору для нації погано управляється національною елітою, оскільки позиція національної еліти, що здійснює інонаціональний цивілізаційний вибір, слабка за суттю. Національна еліта завжди змушена оглядатися на ту або иншу цивілізаційну еліту, і в принципі не може розмовляти з нею на рівних – у неї немає достатньо складного мислення, достатньо розвиненої філософії, своєї сильної цивілізаційної стратегії. Цю позицію національної еліти підсвідомо відчуває населення такої країни. Тому інонаціональний цивілізаційний вибір може здійснюватися не національною елітою, а населенням такої країни під тиском зовнішніх цивілізаційних еліт, що беруть участь у цивілізаційній конкуренції за країну.

Звідси з’являється ситуація конфлікту вибору інонаціональної цивілізації – коли дві або більше цивілізації, на користь яких здійснюється вибір, отримують можливість впливати окремо і на частини еліти, і на частини населення країни з різними цивілізаційними орієнтаціями. При цьому національна еліта, що в цей час ділить національні активи (власність, інфраструктуру і владу), може в ситуації цивілізаційного вибору без активної культурної політики (стратегії) опинитися спостерігачем. Потенційно це дуже небезпечна ситуація, що загрожує розколом країни.

Національний та цивілізаційний проєкт України

Таким чином, є всього чотири орієнтації України: 1) Росія; 2) Домінування національної платформи і зовнішній примус до цивілізаційного вибору; 3) Европа; 4) Гіпотетична власна українська цивілізація.

Сьогодні в Україні змагаються не два цивілізаційні вибори – між Европою і Росією, як це прийнято вважати, а вибір між домінуючою національною культурною платформою і російською цивілізаційною платформою. І нерозуміння цього і є головною проблемою кризи національного проєкту.

Коли ми говоримо про европейський вибір, то це наразі не цивілізаційний вибір – це просто гасла і слова. Ми не дивимося европейські телеканали, ми загалом не цікавимося тим, що робиться в Европі (подивіться, скільки на нашому телебаченні є новин про Европу), ми не читаємо европейські книжки і не дивимося европейське кіно.

Ми дивимося російські новини, слухаємо російську музику набагато частіше, ніж европейську. Ми читаємо російські книжки, дивимося російські фільми. Ми цікавимося тим, що робиться в Росії, і залежимо від неї економічно.

Після розпаду СССР ми почали віддалятися від Росії, але не тільки як від нації, але від того, що принаймні претендувало на цивілізацію. Тобто від життя на двох платформах – національній українській та цивілізаційній (совєтсько-російській) ми почали переходити до винятково української національної платформи. Наш національний проєкт 1991 року був побудований як етнічний національний проєкт, а не як цивілізаційний. Відчуваючи, що ми не спроможні самі бути цивілізацією, ми і вирішили «іти в Европу». Але йшли ми на словах, бо хотіли формального юридичного входження (інтеграції). При цьому реального проникнення Европи в Україну – ні культурного, ні інфраструктурного, ні інституційного, ні економічного – досі не відбувається.

Сьогодні в Україні домінує два підходи – національний етнічний проєкт, де цивілізаційний вибір не зроблено, або він є европейським цивілізаційним тільки на словах. Другий підхід – російський цивілізаційний проєкт, імперський, суперечливий, з незрозумілими перспективами, з принциповою неспроможністю росіян до культурного співробітництва – тільки до культурного домінування в імперії.

Що означає національний етнічний проєкт? У культурній політиці – мовну українізацію і заміну російської – українською та англійською. В освіті – переймаємо західні технології, але не вчимось рефлексивному мисленню і вмінню будувати свої теорії. У науці – бюджетне її знищення, бо наука не потрібна для національної платформи, наука потрібна лише цивілізації. Власна філософія теж не потрібна на національній платформі. У мистецтві – самобутні образи замість смислообразів.

Найгірший сценарій для України, що зараз частково здійснюється – руйнування всяких цивілізаційних орієнтацій і спроба будувати країну на домінуючій національній платформі. Такий сценарій неминуче призведе до ситуації, коли цивілізаційний вибір буде робити не Україна, а його зроблять за неї.

Якщо говорити про цивілізаційний інонаціональний вибір, то, наприклад, Україна повинна ясно усвідомлювати, що вона кладе в основу такого серйозного вибору. Скажемо, Україні сьогодні подобаються історичні траєкторії Европи (культурне співробітництво сусідніх країн) і не подобаються історичні траєкторії Росії (культурне домінування над сусідами – імперія). Однак як Европа, так і Росія, не сформували свої цивілізаційні проєкти на майбутнє. Та обставина, що цивілізаційний проєкт Европи виглядає більш упорядкованим, ситим і перспективним, повинна бути розглянута також і з позиції цінностей инших цивілізаційних проєктів. Адже може виявитися, що цінності, які ми вважаємо важливими для цивілізаційного вибору, уже породжені якоюсь цивілізацією. Якщо ми серйозно здійснюємо цивілізаційний вибір, то ми повинні так само уважно розглянути цивілізаційний вибір і США, і Китаю, і арабського світу, і навіть Африки.

Формально застосовуючи методологію ми повинні також припустити і зовсім оригінальний цивілізаційний вибір України – вибір на користь усіх цивілізацій. Україна – країна, що перебуває у розламі між Европейською, Російською, Мусульманською цивілізаціями. Недалеко від неї розташовані також Індійська, Африканська і Китайська. Тобто майже всі цивілізації є близькі територіально, за винятком цивілізації США, що є інфраструктурно близькою через великий рівень експансії цієї цивілізації саме на інфраструктурному рівні (комп’ютери, Інтернет, кінематограф, організаційний вплив через міжнародні організації). Тим самим Україна стає країною, що спроможна усіх зрозуміти, прийняти, інтегрувати у свої світові міста й у свою культуру. Для цього потрібно не просто відкритися світові, а створити такі системи внутрішньої локалізації, що дозволять перетворити їх у інтегровану базову локалізацію самої нації як цивілізації-зустрічі-культур, цивілізації-посередника-цивілізацій.

Панове націоналісти, русофіли і европейці! Думаєте, Богу є діло до наших інтересів? Йому є діло до наших принципів. Чи є у Бога план щодо України? Думаєте, Бог чекає, щоб ще одна безпорадна країна стала багатою або увійшла до Европи? Бог чекає від нас цивілізаційного прориву. У цьому сенсі нам потрібна не національна ідея, а цивілізаційна ідея.

Неважливо, як ми будуємо свою цивілізацію – самі, у Европі, з Росією. Це в будь-якому разі потребуватиме, щоб у нас існували:

1) Своя філософія, яка би осмислювала всі сфери життя, була здатна доводити національні образи до цивілізаційних смислообразів;

2) Рефлексивна освіта, навчання мисленню, а не технологіям, тобто освіта нового типу;

3) Нова економіка з новими критеріями розвитку (повні цикли виробництва, кількість інфраструктурних послуг, рівень інтелектоємности продуктів);

4) Нова наука, що орієнтується на випередження инших, яку фінансує бізнес і держава;

5) Нова мова, але не українська, російська чи англійська, а можливо навіть штучна мова нового типу, яка би виконувала сакральні функції, могла бути мовою науки (ця мова могла би прислужитися і Европі);

6) Партії нового типу, які здатні діяти програмно упродовж кількох поколінь (масштаб завдань потребуватиме нових менеджерів і консультантів з иншими цілями);

7) Свої теорії, які публікуються, обговорюються, замовляються і застосовуються;

8) Нова культурна політика цивілізаційного типу;

9) Нове мистецтво, яке продукує смислообрази, і митців цьому мають вчити.

Національному проєкту прийшов кінець. Російський цивілізаційний проєкт не дуже привабливий. Або Україна знаходить шлях, як прислужитися Европі в її цивілізаційному проєкті (знаходить в ньому свою функцію), або створює свій цивілізаційний проєкт. Якщо Україна зараз цього не зрозуміє, цивілізації порвуть її на шматки. Оце той виклик, який стоїть перед українською елітою.

Друкується за http://pravda.com.ua