Тарас Возняк

Україна між трьома політичними потугами

Практично всі розмови про майбутню перспективу стосунків України та Европейського Cоюзу опираються на географію. Вони постійно відштовхуються від того простого факту, що Україна дійсно лежить між Европейським Союзом (чи сферою інтересів ЕС) та Російською Федерацією (чи сферою інтересів РФ). І проблема полягає у тому, в чию сферу інтересів чи внутрішніх стандартів (що набагато важливіше) буде втягнуто Україну. Однак, при цьому обов’язково закладається, що у неї немає достатньої потуги, щоб самій зробити цей вибір. Тим більше, практично ніхто з реально мислячих політологів не бачить можливости (хай вибачать мені наші патріоти) витворити якийсь свій, незалежний шлях розвитку. Ці притягальні центри настільки потужні, що при теперішній консолідації українського суспільства та його невизначености щодо свого остаточного вибору (про еліту не говоритимемо) і вибір, і, тим більше, «самостійний шлях» досить ускладнені.

Таке геополітичне мислення виглядає доволі очевидним і у ХІХ столітті воно було цілком виправданим. Однак, розвиток технологій пов’язав світ у дещо инший спосіб, а не тільки спираючись на географічну наближеність чи віддаленість. І раптом виявилося, що країни, які межують одна з одною, насправді мають дуже мало спільного, натомість країни, які не мають спільного кордону, якимось чином зацікавлені одна в одній. Ба більше – у тій чи иншій царині залежать одна від одної.

Скажімо, стосунки України та Румунії не такі інтенсивні, як стосунки України та Німеччини (головно в економічній сфері, ясна річ). А з огляду на розвиток вже не так економічних, як політичних стосунків США також набагато ближчі до України, ніж теперішня Бєларусь.

Однак, повернімось до головних гравців на світовому політичному полі, вже враховуючи не тільки географічну близькість, а взаємопов’язаність цілого світу. Насправді Україна перебуває не між ЕС та РФ, а у геополітичному трикутнику ЕС-США-РФ. Не всі учасники цього тріо рівнозначні, не всі мають однакову вагу, і не всі рівною мірою хочуть і можуть впливати на розвиток справ в Україні.

Це пов’язано не лише з різною економічною та політичною вагою. Всі три великі політичні гравці рухаються у різні боки, мають різні цілі, перебувають на різній стадії свого історичного розвитку. Чиясь зірка піднімається, а чиясь заходить. Хтось уже втомився від самого себе, від застарілої парадигми свого розвитку, а хтось шукає, чи знайшов нову парадигму, яка дасть змогу принаймні якийсь час бути успішним у щораз більш динамічному світі.

Опинившись у цьому трикутнику, Україна повинна буде вибирати. Причому мати ілюзії, що цей вибір абсолютно вільний і великі гравці на нього не впливають, є великою ілюзією. Свій вибір ми повинні зробити і реалізувати в умовах реального тиску з усіх трьох боків. Причому, ухилитися від вибору не вдасться, бо инакше виберуть (чи, точніше, приберуть до рук) нас. І тим самим, позбавивши вибору – осмислення того, що відбувається – остаточно перетворять в об’єкт чиєїсь політики. Отож, спробуймо повернутися по-суті до банальності – вкотре проаналізуймо, з ким ми маємо справу і з ким хочемо і можемо пов’язувати своє майбутнє.

Почнімо з найсерйознішого, якщо говорити про світовий рівень, гравця – Сполучених Штатів Америки. Свій злет США розпочали, вступивши у І Світову війну. Тобто, це країна ХХ століття, яке розпочалося насправді у 1914 році з початком І Світової війни. Переможна участь у ІІ Світовій війні закріпила їх провідний статус у бінарному світі (США-СССР). Й останній крок – виграш у третій світовій – холодній війні з СССР – зробив США одноосібним світовим лідером. Щоправда, дещо самотнім. При цьому США умудрилися ніколи не воювати з СССР, що важливо для майбутнього як США, так і світу. Наступив pax americana – світ Америки. Багато хто злякався такого одноосібного лідерства. Передовсім, американці. Бо ж відповідальність за все, що відбувалося у світі на початку 90-х минулого століття, лягла саме на США. Причому головним внеском США у розбудову майбутнього, подобається це комусь чи ні, є не стільки економічні чи технологічні досягнення, а забезпечення певного status quo у світі. І це попри війну в Іраці. Принаймні, розбудовувати европейський проєкт без американських гарантій безпеки (які часто виражаються у таких брутальних акціях, як американські операції у Західних Балканах), як показав гіркий досвід, просто не вдається.

Як США трактують своїх партнерів і, відповідно, бачать роль України? Попри спроби втягнути Росію у єдиний антитерористичний фронт США і далі докладають зусиль щодо зменшення ролі Росії у світі (Lukacs John, The End of the Twentieth Century and the End of the Modern Age, Ticknor&Fields, New York, 1993). Европейський Союз розглядають і як союзника, і як найбільшого конкурента. Хоча не ворога. З огляду на це, не дуже прихильно дивляться на бурхливий розвиток стосунків ЕС та РФ. Природний господарчий, перш за все у сфері енергопостачання, союз ЕС та РФ багато кого насторожує у США. При цьому Україну США можуть трактувати як свого потенційного союзника або у складі якнайширшого (а тому не такого ефективного) ЕС (чи коло ЕС), або як засіб стримування Росії. Можливий і варіант «буферної зони» між ЕС та РФ. Тому США можуть бути перш за все гарантом незалежности України. Однак, не головним економічним партнером. І у цьому безсумнівна слабкість позицій США в Україні.

Після розпаду біполярного світу, першою почала усамостійнюватися з цього pax americana саме Европа. Після того, як СССР почав здавати свої позиції та відкочуватися все далі на схід, здаючи одна за одною все нові території, европейські держави зрозуміли, що зі сходу загрози не варто очікувати ще довго. На европейському сході у 90-х роках відбувся економічний, політичний та мілітарний колапс. З’явилася величезна порожнеча, яка дозволила безперешкодно розвинути ідею Европейського Союзу, взятися до її безпрецедентно швидкої та успішної реалізації. Тим більше, що за інерцією побудова цього спільного европейського дому відбувалася (і відбувається) під парасолькою старенького доброго НАТО, а отже за присутности США. ЕС, і як політична конструкція, і як сфера інтересів, швидко поширився на схід і практично охопив увесь Европейський континент. Нещодавнє рішення щодо вступу до ЕС Румунії та Болгарії 2007 року щільно обійняло всі західні кордони України. У нас немає иншого сусіда на заході, окрім ЕС, і ми повинні це добре усвідомити.

ЕС є найбільшим світовим ринком. Щоправда, не зовсім для нас відкритим. Уже сьогодні розширений ЕС є для України головним торговим партнером. Частка ЕС у зовнішній торгівлі постійно зростає і цей процес зупинити ніхто не зможе. Як економічний партнер ЕС вже домінує і домінуватиме над нами. Щоправда ми, як економічний партнер, для ЕС займаємо практично мізерні позиції. Разом з тим засадничо «пацифістський» характер політики робить ЕС дещо інфантильним у сенсі безпеки всього европейського проєкту. Досі безпека на Европейському континенті все-таки залежить головно від США. А отже і безпека України, і така-сяка гарантія її незалежности. Звичайно, у разі, якщо це буде потрібно США. Злісний американський «новий правий» Роберт Каган іронізує, називаючи европейський проєкт «постмодерністським», для якого брудні військові способи вирішення складних проблем недопустимі. Але весь цей «постмодерний рай» зручно розташувався під американською військовою парасолькою, залишаючи США у попередній, «модерній» епосі один на один з ісламським, ще навіть «домодерним» світом (Kagan Robert, Of Paradise and Power, America and Europe in the New World Order, Vintage Books, New York 2004).

Головним здобутком европейського проєкту, який справді є унікальним у світовій історії, є ті стандарти, які не лише проголошуються, але й реалізуються в ЕС. ЕС модернізує все суспільство, політичне життя та економіку кожної з країн, що до нього приєднуються.

Разом з тим очевидно, що европейський проєкт є типологічно радше «просунутим», ніж успішним, порівняно з більш імперським, американським проєктом. Водночас він не перевірений часом, як американський, який уже має 200 років і був таки перевірений двома світовими війнами.

Як ЕС трактує США та РФ? З США розпочалася епоха м’якого протистояння та дистанціювання. При цьому питання гарантування безпеки всього европейського проєкту і далі лежить на США, що виглядає дещо дивним. Тобто ЕС поки що просто використовує США. Натомість одним із способів унезалежнення від США для ЕС є зближення з РФ. Особливо це стосується питань енергетичної безпеки европейського проєкту. Подобається це комусь чи ні, але цей союз є справді натуральним. У цьому контексті Україна для ЕС є тільки країною, через яку поки що транспортується нафта та газ. Зрештою, бачимо відчайдушні спроби Росії та ЕС після «помаранчевої» революції виключити «неслухняну» Україну з цієї схеми через побудову альтернативних нафтогонів та газогонів. Отже, попри симпатію до «помаранчевої» України, логіка геополітичної боротьби змушує лідерів ЕС так чи инакше розбудовувати свої стосунки з Україною у контексті своїх стосунків з РФ. А точніше – вбудовувати Україну в контекст своїх стосунків з Росією. І це не тільки політична традиція, на яку ми часто нарікаємо, але політична доцільність.

І нарешті третій полюс, у якому розбудовується український проєкт – Росія, яка сьогодні набрала форми Російської Федерації та всіх її похідних Співдружности Незалежних Держав, Евро-Азійського Економічного Співтовариства, Єдиного Економічного Простору, Союзу Росії та Білорусі і под. Історично (у сенсі новітньої історії) і географічно Росія до нас найближча. А найближче виглядає найбільшим. Хоча бюджет Російської Федерації ще нещодавно був співмірним з бюджетом Польщі, а нині з бюджетом Королівства Нідерландів. Але що нам далекі королівства при наших злиднях?..

Росія (СССР) за останні 50 років поступово відступала з Европи. Як у політичному сенсі, так і у культурологічному. Взагалі для її історії характерні то експансія (зокрема в Европу, переймання всього европейського – Петро І, Горбачов, Єльцин), то відступ та самоізоляція (Лєнін, ще більше Сталін, а останнім часом Путін). Почалося з відходу з Югославії, Фінляндії, Австрії, закінчилося країнами Центральної Европи, а врешті країнами Балтії, Україною. Весь цей перелік показує певну тенденцію. Росія географічно виходить з Европи. Залишається питання – чи вона виходить з европейського проєкту взагалі (у сенсі поширення тих стандартів, які впроваджує ЕС як усередині, так і по своїй периферії, де це вдається), чи вона може з нього вийти без ескалації подальшого розпаду та постімперської політичної стагнації у формах, які пропонує Владімір Путін, і чи ЕС хоче, щоб Росія вийшла з загальноевропейського процесу.

Що стосується стандартів, які є фундаментом европейського проєкту, то очевидно, що режим Путіна розвивається у цілком протилежному до европейського напрямку. Закручування гайок пояснювалося військовою доцільністю – однак війна у Чечні набула ґанґренозних форм, а другий термін «президентства надій» закінчується. На щастя, кон’юнктура на нафту та газ все ще тримає і ще триматиме економіку Росії у профіцитному стані. Водночас економіка Росії стає все менш диверсифікованою. Усе, в тому числі і доля режиму, залежить виключно від ціни на нафту й газ.

Чи зупинилися процеси розпаду в самій Росії? Це питання для всіх. Нічого доброго від цього очікувати нікому не варто. Принаймні на даний момент постімперські структури Росії – СНД, ЕврАзЕС, ЄЕП розпадаються на очах, свідченням чого є низка «помаранчевих» революцій. Очевидністю стає те, що Росія ніяк не може окреслити своїх меж, вона досі сама собі не відповіла, що таке Росія, де її межі, як вона бачить своє майбутнє. Дійшло до істеричних заяв високих посадовців, що й окупація країн Балтії була законною. Зауважте – у Путіна вірять. Суспільство, окрім окремих груп «новых отщепенцев», з ним не дискутувало. Воно його прийняло. Моделі европеїзації Єльцина не підійшли. Все скотилося до примітивної корупції. Натомість Путін запропонував Росії стару імперську шинельку – чи то зразка Ніколая І, чи то Сталіна/Дзержинського. Народ прийняв, вибравши не свободу, а «русскоє ґосударство». І «ґосударство» повернулося, але свобода, за звичкою, мусила відступити на кухню. Багатьом це подобається. І не тільки у Росії. Але і у Европі. Замість геополітичної порожнечі на сході континенту неначе знову появився сильний гравець. Геополітичні політикани, яким далекі проблеми свободи у потужних східних імперіях (чи то Китай, чи Росія) заговорили про «повернення Росії» в Европу (Emmanuel Todd, Apres l`empire, Gallimard, Paris, 2002). Однак не про входження Росії в Европейський проєкт як спосіб поширення тієї самої свободи, а про вбудовування Росії, як сировинної бази, у проєкт ЕС. Тобто, Росії відводиться роль такої собі Саудівської Аравії. Байдуже, який режим у цій монархії, головне –  справне постачання арабської нафти. Такої політики завжди дотримувалася стара імперська Америка. Чи личить така політика «постмодерній» Европі – це питання до самих европейців. Тобто, европейці опинилися перед вибором, що їх більше тривожить – самі росіяни, стан свободи у Росії, чи Росія як держава та постачальник нафти. І наступне питання – чи неоімперська Росія насправді зможе забезпечити достатньо довго та стабільно оте постачання енергоносіїв та безпеку на сході континенту?

Водночас Росія справді не тільки наш найближчий східний сусід. Росія значно більшою мірою присутня в самій Україні.

Напевно, не слід забувати нашого й европейського крайнього зацікавлення в енергоносіях з Росії та (через Росію) з Центральної Азії та Кавказу, а також нашого ще більшого зацікавлення у безпеці на континенті та незалежності самої України. Від Росії вона залежить теж не малою мірою, а головно від того, чи російська політична еліта хоче вбудовувати Росію в европейський проєкт, чи хоче ізолюватися від загальноевропейського проєкту у своїх неоімперських мріях.

Часто проблеми Росії стають проблемами України. Невизначеність Росії щодо своїх меж вже на найвищому рівні призводить до диких випадів не лише проти країн Балтії. Заява Путіна: «десятки мільйонів наших співгромадян та співвітчизників виявилися за межами російської території» (тобто громадян РФ за її кордонами?) більш ніж симптоматична. Йдеться не стільки про території, як власне про людські ресурси, яких РФ просто нагально потребує з огляду на загрозливу депопуляцію, особливо за Уралом. Тому ми не тільки країна, через яку транспортуються наші енергоносії – ми ще й джерело людських ресурсів для РФ.

І нарешті, про стосунки всередині великого геополітичного трикутника. Росія розуміє, що США і далі не припинили свого тиску на неї і навіть роблять, поки що мало успішні, спроби контролювати її головний ресурс – нафту та газ. З ЕС Росія міцно пов’язана з огляду на те, що поки вона не експортує достатньо енергоносіїв у Японію та Китай (а про це йдеться), ЕС є єдиним реальним ринком, який тримає Росію на плаву. Росія залежна від ЕС, як і ЕС від Росії. Політична інертність російської еліти бачить незалежну «помаранчеву» Україну як непотрібну перепону на шляху енергоносіїв і загрозу запропонованій неоімперській моделі держави для Росії. Тому режим Путіна ніколи не прийме незалежної позиції України, навіть якщо вона буде дуже дружньою. Щоправда, відповідно до російської конституції, невдовзі він мав би відійти. Яку модель Росія вибере на майбутнє?

Між таких трьох полюсів перебуває Україна і на такі питання ми повинні відповісти перед тим, як спробуємо свідомо та розважливо зробити свій український вибір.

Що для нас важливе?

Незалежність України? Якою мірою вона можлива? Чи не єдиною справді суверенною, наскільки це можливо, державою у світі є США. Инші різною мірою делегують принаймні частину своєї суверенности. Прикладом є навіть ЕС, який і далі перебуває під парасолькою НАТО. ЕС взагалі з’явився завдяки тому, що три десятки країн відмовилися від левової частки свого суверенітету. Базою ЕС є делеговані суверенітети. Чи готова горда і незалежна Україна делегувати частину свого суверенітету? Принаймні, не менш горді французи та поляки делегували. Зрештою, вони делегували частину своєї суверенности не лише ЕС, але й НАТО, де не останню скрипку грають США. Може, для забезпечення політичної самостійности України вистачило б одного членства у НАТО? Напевно, що так.

Може, нам важлива економічна успішність України? Що таке успішність – що формує рівень життя у країні? Як на мене, це умови, які роблять можливим бути заможним. Без інтеграції до світового ринку, причому саме на його умовах, це неможливо. Жоден ЄЕП не порятує ні Росію, ні, тим більше, Україну. Звичайно, можна стагнувати, як Білорусь чи Куба. Однак як довго? Отож, маємо пристосовуватися до світових стандартів, і то якомога швидше. Хоча і не за будь-яку ціну. Чи зможемо ми вбудуватися в европейську економіку без прийняття стандартів ЕС? Ні. Спілкуватися зі світом тільки через газову чи нафтову трубу пробує тільки Росія. Як довго? Країни Центральної Европи, які нещодавно вступили до ЕС, використали ресурси ЕС для модернізації свого суспільства та економіки – саме це є головним їхнім здобутком, а не доступ до якихось европейських фондів. Гадаю, що без глибокої інтеграції «з» ЕС (а з часом і «в» ЕС) Україні не вдасться провести ці дві великі модернізації.

Політичні рішення, які прийняла сьогоднішня влада в Україні, безсумнівно правильні. Можна сперечатися щодо способів їх реалізації. Можна сперечатися про етапи інтеграції «з» ЕС, якої нам не оминути, та етапи інтеграції «у» структури ЕС, щодо яких набагато більше непевности. Членство України в ЕС залежатиме не лише від України та реакції українців, а від великої геополітичної гри у трикутнику США-ЕС-РФ. Між цими трьома – імперією у розквіті, новітнім експериментом й імперією, що відступає, і опинилася Україна.

Можна сумніватися, чи насправді більшість простих українців розуміють, що таке членство України в ЕС. Гадаю, що і більшість «простих» французів цього досі не второпали.

Звичайно, що відношення до евроінтеграції у різних регіонах різне в силу різних політичних традицій, різної прив’язаности до російських політичних проєктів. Однак, відповідати доведеться. Причому відповідати у контексті тих питань, які постали у цих міркуваннях, а також у контексті багатьох инших питань, які ставитиме перед нами життя.