|
|
|
Роберт КуперСила і безсилля европейської перспективиВідповідь на тези Роберта Каґана* Про основоположні істини (Wahrheiten) міжнародної системи пишуть статті мабуть раз на десять років. У 1989 р. це зробив Френсіс Фукуяма, коли поставив питання про кінець історії»1. А Роберт Каґан зробив це 2002 р., опублікувавши свою працю «Power and Weakness» (Сила і безсилля)2. По суті, Каґан доводить, що відмінності між Европою та Америкою визначені їхними військовими потужностями. Перебільшуючи, Сполучені Штати тримають курс на односторонню політику – унілатералізм, бо вони відчувають себе достатньо сильними, щоб діяти самостійно; наполягання Европи на договорах, багатосторонній політиці – мультилатералізмі і міжнародному праві ґрунтується на слабкості та на тенденції видавати бажане за дійсне. Правила існують для того, щоб захищати слабких, і тому їх так цінують европейці. Під час Холодної війни ці відмінності не були явними. Европа була і полем бою і винагородою у Холодній війні. Тому її значення виходило далеко за межі її військової сили. Одночасно Холодна війна була міжнародним протистоянням різних спільнот і боротьбою за законність; це змусило США діяти в рамках багатосторонньої політики. Під час Холодної війни Европі нав’язали стратеґічне мислення, і Каґан вважає, що після Холодної війни багато европейців «відволіклися» від стратеґічного мислення. Після пережитої кризи европейські держави скоротили видатки, заплановані в бюджеті на оборону, і поклали вирішення проблем у світі на США. А коли США пристали на таку пропозицію, европейці почали скаржитися на унілатералізм Америки. Оскільки вони не прагнули влади і не мали бажання повертатися до політики сили, то обмежили своє втручання до заяв, договорів і певного обсягу ґарантій збереження миру, після того як США застосовували свою військову міць. Мусимо визнати, це грубий і спрощений опис міркувань Каґана, тому що було б неправильним стверджувати, що европейці не мають у розпорядженні жодних військових потужностей. Після США і Росії є небагато держав, які в цьому відношенні стоять на одному рівні з об’єднаною Европою. Неправда і те, що европейці принципово заперечують застосування сили. Зрештою, це ж анґло-французька артилерія відіграла в Боснії вирішальну роль, а не бомбардування американців. Саме британці та французи були готові послати наземні війська до Косово, коли здавалося, що удари з повітря безрезультатні. Навіть Німеччина взяла участь у воєнних діях у Косово та Афґаністані, що ще десять років тому ніхто б собі не міг і уявити. Проте можливості Европи втручатися у справи за межами власних кордонів обмежені. Лише США спроможні були здійснити кампанію в Афґаністані, незважаючи на війну із Іраком (навіть якщо із невеликою кількістю військ). Правда і те, що Сполучені Штати могли б вести війни на Балканах, в Афґаністані та Іраку самостійно. Але в питаннях миру вони залежать від допомоги инших. Військове домінування Незважаючи на всі ці застороги, теза Каґана у своїй суті приваблива. Головною особливістю сьогоднішньої ґлобальної системи є військове домінування американців. А прірва між віськовими потужностями США і Европи стає все більшою. Справді, більшість европейських держав дедалі частіше роблять ставку на більш професійні та мобільні збройні сили, ніж на армію військовозобов’язаних. Проте плоди такої зміни мусять ще дозріти. Тим часом Сполучені Штати змінюють форми своїх військових операцій із ще більшою швидкістю; уже в найближчому майбутньому найпотужніші европейські країни матимуть труднощі із проведенням спільних операцій із американськими партнерами. Справа не лише в тім, що затрати Сполучених Штатів на оборону вдвічі більші, ніж усіх европейських союзників разом узятих, США застосовують їх ще й набагато ефективніше. Проблема в тому, що европейські союзники не витрачають свої гроші спільно. Тому їхній результат і найгірший, вони-бо інвестують в озброєння кожен зокрема, що подвоює їхні потужності, але рідко коли вони взаємодіють як одна система. Як наслідок, вони не досягають ні однакової концентрації військової сили, ані не економлять на масовому виробництві, як США. А оборонна здатність це передовсім сила і концентрація. Наступна таблиця дає уявлення про різницю у потужностях обох сторін, вона навіть дещо применшує її: показник окремих національних потужностей насправді набагато нижчий, ніж випливає із арифметичних сум. Наприклад, дванадцять різних національних гелікоптерів – це далеко не об’єднаний підрозділ. Окрім того, порівняно із Сполученими Штатами, 15 держав ЕС інвестують на основі їхньої самостійної політики і орґанізації набагато більше у адміністрацію та розташування і набагато менше – у боєздатність. Витрати на дослідження, розвиток та обладнання у військовій сфері (дані у мільйонах доларів)**
**У вік технолоґій ці показники дозволяють дати найточнішу оцінку
потужностей окремих країн. Йдеться не лише про зменшення видатків з бюджету на оборону у минулому десятиріччі. В Европі існує загальне небажання бачити світ, поділений на сфери впливу політичних сил. У Німеччині, Італії, Греції та Іспанії слабо розвинений механізм застосування військової сили, що зумовлено історично. Історія навчила більшість европейців тому, що ліпше жити у світі закону, ніж у світі сили. Під час Холодної війни, на тлі закликів Европи до готовности вести діалоґ та до об’єднання з одного боку, та готовности США до конфронтації з иншого, ці відмінності стали очевидними. Каґан вважає, що за часів Холодної війни це були тактичні розбіжності. Але тепер, після Холодної війни, і особливо, коли йдеться про такі країни, як Ірак, це вже стратеґічні розбіжності. Як виявилося, ті, хто під час Холодної війни виступали за політику діалоґу, залишилися правими. Проте, це не означає, що цей принцип може слугувати універсальним рецептом. Чи діяла б Европа по-иншому, якби вона мала більше військової сили? Мабуть, так. В економічній площині, де Европа функціонує більш-менш злагоджено і за вагою не поступається Сполученим Штатам, вона діє набагато різкіше і жорсткіше. Мусимо визнати, Европа не виходить за межі правового поля (це передбачено суттю торгівлі, яка залежить від реалізації договорів), і це те поле, у формуванні якого Европа брала безпосередню участь. Проте з перспективи менш розвинених держав европейські норми реґулювання аґрарного сектору мали б виглядати однобоким нав’язуванням. Можливо, можна було б арґументувати так: добре, що Европа немає більше справжньої військової боєздатности, існування однієї надсильної держави достатньо. Можливо справді, однополярний світ був би стабільнішим (Холодна війна не була такою стабільною, як собі дехто ностальґійно хотів би думати, і доказ цьому виникнення цілої низки криз: Берлін, Куба, Угорщина, В’єтнам, Афґаністан і Нікараґуа – ось лише декілька з них). Одна геґемонія, яку ми могли б назвати Римською імперією нашого часу, могла б створити сприятливе середовище для встановлення миру, стабільности та добробуту. Та все ж перспектива існування одноєї єдиної країни із необмеженою та необмежуваною силою не така вже й приваблива. Як би ми не захоплювалися Сполученими Штатами (для багатьох вони втілення свободи та демократії), чи виживуть ці якості впродовж довшого часу в умовах унілатеральної геґемонії? Оскільки жодна країна і жодне об’єднання країн не пішли б в традиційному розумінні на війну зі Сполученими Штатами, то могла б зростати кількість країн, які б хотіли напасти на США якимись нетрадиційними способами; картини 11 вересня 2001 року залишили у головах незадоволених глибоке враження. У якому світі ми б жили, якби США, маючи абсолютну силу, були б абсолютно вразливими, мали б неймовірний військовий потенціал і були б одночасно об’єктом терористичних нападів? На скільки б вистачило тих цінностей, що їх спільно сповідують Европа та США? Вже зараз ми чуємо, як поважні персони говорять про леґалізацію тортур; чим це може закінчитися в епоху неконтрольованої сили? Чеки і баланси Усі наші внутрішньополітичні системи спрямовані на обмеження сили. Має сенс сповідувати цю мету і на міжнародному рівні. Питання обмеження сили Америки за допомогою існування иншої рівнозначної і ворожої сили вже не підлягає дискусії, і це точно не те, чого ми хочемо, бо який сенс мала б перемога у Холодній війні? Наполягання еропейських країн на мультилатералізмі є, мабуть, останньою ностальґічною спробою повернутися в дні Холодної війни, коли Европа була в центрі ґлобального протистояння в світі, в якому існувало ще щось на зразок військової рівноваги. Це не так вже й мало, тому що мультилатералізм і міжнародне право – це самодостатні цінності. Ми цінуємо плюралізм і принцип правової держави на внутрішньополітичному рівні; але демократичним суспільствам – як і США – важко відмовитися від думки, що вони бажані також і на міжнародному рівні. Соціологічні опитування доводять, що це стосується як Сполучених Штатів Америки, так і Европи. В Европі, стверджує Роберт Каґан, ці ідеали знайшли особливо сприятливий ґрунт. Після століття, в якому европейська державна система породила конфлікти катастрофічних масштабів із 30 мільйонами мертвих солдатів і ще більшою кількістю жертв серед мирного населення, европейські країни цінують середовище, в якому держави об’єднані за принципом міжнародного права і де конфлікти залагоджують мирним шляхом. Бажання поширити це на решту світу є природним і правильним. Відмова від політики сили принесла Европі великі переваги, але на жаль вона породила численні ілюзії. Деякі з них стали очевидними вже в перші дні Балканського конфлікту, коли деякі европейці, здавалося, повірили, що миру і справедливости можна досягти лише проханнями про виважені дії. Сьогодні здається, що принцип правової держави і мирне урегулювання конфліктів таки втілилися на Балканах. Проте це стало можливим лише тому, що військова сила звільнила для них шлях. Міт про «мирну силу» Так само в полоні ілюзій перебувають ті, хто вважає Німеччину чи Европу «мирною силою». Справді, мирна повоєнна Німеччина була моделлю для инших країн; її перевтілення мало далекосяжні та позитивні наслідки для континенту як цілого. Правда і те, що Европа, яка оперує здебільшого економічними важелями, а з військових операцій лише дуже обережно брала участь у миротворчих місіях, здається моделлю невійськової сили. За кожним законом стоїть, як відомо, поліцейський, який готовий привести його в дію, а за кожною конституцією стоїть армія, яка готова її захищати. Мирний розвиток Европи 20-го ст. ґарантували Північноатлантичний альянс і військова сила Америки. Альянс, і перш за все, готовність американців застосувати ядерну зброю для свого захисту створили зону миру в Західній Европі, в якій еропейці могли поводитися відповідно до нових правил. Вони обмежили видатки на оборону, і поступово створили прозору систему договорів та інституцій, якими регулювали відношення між собою. У світлі европейської історії це, без перебільшення, політичне чудо. НАТО відіграв в цьому процесі важливу роль, оскільки допоміг европейцям позбутися недовіри і почуття суперництва, які були визначальними в ході їхньої історії. Зовнішні кордони цієї системи захищали в минулому і захищають ще тепер військові. На сторожі европейської конституції, проєкт якої готують Европейський конвент та його президент Валері Жискар д’Естен, стоїть армія. До слова, американська армія, не европейська. Відповідь Европи Европа нехай не каже Каґану, що він помиляється (тому що він не помиляється), вона повинна переглянути свою позицію. Не може бути задовільною ситуація, за якою 400 мільйонів европейців покладають свою безпеку на 250 мільйонів американців. 1. Не може бути безкоштовної оборони. Ми не знаємо як і коли, але колись европейці будуть змушені заплатити за цим рахунком. 2. Немає жодних ґарантій, що американські та европейські інтереси завжди будуть збігатися. Було легко зберігати тривалий консенсус (проте лише озираючись назад, бачимо, що це було не так уже й легко), коли існувала спільна очевидна загроза, яка була спрямована на европейську територію. Проте буде набагато важче зберегти спільність інтересів у світі, в якому загрози стали більш прихованими і віддаленими. Якщо европейці не погоджуватимуться із стратеґією національної безпеки США, то вони мали б не скаржитися на неї, а розвивати власну стратеґію. Навіть більше, вони мали б розвинути спільну стратеґію із Сполученими Штатами. Проте із спільної стратеґії не буде ніякої користи, якщо для її втілення не існуватиме збройних сил. А Сполучені Штати будуть лише тоді зацікавлені у спільній стратеґії, коли европейці по-справжньому докладуться до неї. 3. Европейці, можливо, і готові до територіального захисту, проте у сьогоднішньому часі це має все менше значення. Захист батьківщини починається за її межами – у таких реґіонах, як Афґаністан та Ірак, що передбачає розвиток військових потужностей. На середньотермінову перспективу розбудову ракетного захисту не можна завершувати. Допоки Европа була центральною ареною воєнних дій, наявні території означали певний вплив. Цей принцип не справджується, коли загроза виходить із инших частин світу. Якщо европейці хочуть здійснювати вплив на Сполучені Штати, то вони мусять пропонувати щось більше, ніж просто добру пораду, а саме військову силу. 4. Для світу і для самих Сполучених Штатів було б нездорово, якби вони, як наддержава, були зорієнтовані лише самі на себе. Навіть наддержави потребують когось, з ким можна вести діалоґ. Домінантна, але ізольована Америка не потрібна нікому. Европа не повинна намагатися дорівнятися до США у військові силі. Це була б цілковито нездійсненна затія. Проте Европа може зробити набагато більше, ніж вона робить зараз, притім це не вимагало б суттєвого збільшення видатків на оборонний комплекс. Припустімо, що всі европейські армії використовують однаковий тип гелікоптерів, притім було б байдуже, чи це німецько-французький чи британсько-італійський, чи навіть американський гелікоптер. Об’єднані европейські оборонні сили зрозуміли б, що гелікоптери виявилися набагато дешевшими; а об’єднання заощаджених грошей і спільні навчання могли б зекономити величезні суми і, перш за все, збільшили б можливості спільно здійснювати операції. Самостійні оборонні відомства втратили б частково контроль над вибором свого обладнання, але додаткові прибутки та ефективність компенсували б і це. Усі мали б однаковий гелікоптер, а зекономлені кошти можна було б використати на те, щоб придбати їх ще більше. Цей приклад можна поширити на всі види озброєнь та всі сфери застосування. Більше відповідальности Якби посилення інтерґрації европейських збройних сил привело б до зростання рівня взаємодії та боєздатности, тоді Европа частково відповіла б Каґанові. Можливість використовувати европейські збройні сили вплинула б не лише на стосунки із США, вона означала б зміну всередині европейської зовнішньої політики. Якщо за словами не стоять конкретні дії, тоді слова – порожні обіцянки, а часом навіть і свідчення безвідповідальности. Військові потужності надали б евпропейській зовнішній політиці більше ваги. Саме це стверджує Роберт Каґан: сила і відповідальність невід’ємні одна від одної. Не використати повністю свій потенціал у складному і небезпечному світі безвідповідально. НАТО також виграв би від такої зміни, рівновагу між Европою та США було б трохи зсунуто. І що найважливіше: НАТО став би ефективнішою а отже і впливовішою орґанізацією. У самій лоґіці европейської інтеґрації закладено, що Европа раніше чи пізніше розвине спільну зовнішню політику та політику безпеки. Але світ розвивається вперед не за законами логіки, а на основі політичних рішень. Нічого не станеться, якщо цього не захочуть европейські керівники і якщо вони не вирішать, що щось має відбутися. (Тим часом соціологічні опитування свідчать, що населення Европи цього вже прагне.) Американський президент Джордж У. Буш кількома словами описав, чому ми, европейці мали б цього хотіти. Перед Амерікен Ентерпрайз Інстітьют він сказав: «Ми спільно наближаємося до вирішального часу в історії цивілізованого світу. Частина цієї історії була написана іншими, решту напишемо ми». Якщо це «ми» охоплює і европейців, то ми мусимо здобути більший вплив на Сполучені Штати. А це означає, що нам потрібно більше сили, і військової сили також. На це піде багато часу, але воно буде того варте. * Ще одна праця Роберта Кагана «Про рай і владу. Америка і Европа у новому світовому порядку» вийшла в українському перекладі у Бібліотеці Журналу Ї у 2004 році. 1. Пор. Francis Fukuyama, The End of History?, in: The National Interest, Nr. 16, Sommer 1989, c. 3-18. 2. Пор. Robert Kagan, Power and Weakness, in: Policy Review, Nr. 113, Juni/Juli 2002, S. 1 і далі. http://www.policyreview.org/JUN02/kagan.html; німецькою мовою з’явилася книжка під заголовком: Macht und Ohnmacht. Amerika un Europa in der neuen Weltordnung, Berlin 2003. 3. Пор. Промову Буша на щорічній зустрічі Американського інституту підприємництва у Вашинґтоні, 26.02.2003 р., скорочений текст надруковано у: Internationale Politik, 3/2003, c. 128 і далі. Переклала Катерина Польова |
 ч
|
 |
|