Марцін Круль

Польща між Німеччиною і Росією, або Повертається старе

З 1989 р. упродовж короткого часу існувала російська проблема (Совєтський Союз ще не розпався остаточно) і німецька проблема (Коль зволікав з визнанням польського західного кордону). Однак, під натиском міжнародної думки Німеччина швидко поступилася, а Совєтський Союз, у свою чергу, почав розпадатися, і Польща перестала бути для нього суттєвою проблемою. Ми почали прагнути вступу до НАТО та Европейського Союзу і були повністю переконані, що в зовнішній політиці слід зважати на глобальний і европейський вибір, а не на стосунки між сусідніми національними державами.

Нарешті, після Кшижової* польсько-німецькі стосунки виглядали взірцево, Німеччина допомагала нам в наших стараннях щодо вступу до ЕС, а Росія опинилася на другому плані польської зовнішньої політики (що багато аналітиків вважали помилкою). Згодом настав період особливих стосунків зі Сполученими Штатами, а у Варшаві визнали, що наша зовнішня політика має універсальний характер. Правда, з’являлися застереження, але вони або мали настільки простацький характер, що їх важко було сприймати серйозно, або були тільки поправкою принципової лінії, як наприклад, ідея «Европи вітчизн», перейнята від де Ґоля.

Знову геополітика

І от несподівано з’явилися сусіди – насамперед Німеччина і Росія. Проблема репарації та відшкодувань у Польщі була – явно перебільшено – зінтерпретована Сеймом і багатьма аналітиками дуже неґативно. Тепер це вже не має такого великого значення, бо ті пекучі суперечки (зокрема навколо Центру проти переселень) стали політичним фактом, і нещасливого збігу обставин змінити вже не можна. Росія повернулася, і то на повну силу, в польську зовнішню політику, оскільки ми залежимо від російських поставок нафти та газу, оскільки Росія створює торговельні проблеми у зв’язку з нашим членством у ЕС і, нарешті, тому що вона завжди мала проблему з тим, як трактувати Польщу. І чим більше Росія – як тепер – хоче показати, що вона є світовою державою, і чим більше відвертається від демократії, тим більше загострюється проблема з Польщею.

На перший погляд, причини появи проблем з обома великими сусідами різні. Але чи не геополітичне положення Польщі спричиняє те, що ми завжди будемо зазнавати таких коливань? Якийсь час може здаватися, що все прекрасно, потім різко з’являються проблеми, при чому одночасно з обох боків.

У першому підпільному виданні «Res Publiki» (1979) Стефан Кісєлєвскі писав, що геополітика, не дивлячись на глобалізацію, виникнення великих наднаціональних організацій і нового світового ладу взагалі не втратила значення. Чи не був він правий? Инакше цю проблему сприймав Тімоті Ґартон Еш, коли кілька років тому серйозно жартував, що доля Европи була би і в минулому, і в майбутньому инакша, якби Польща була розташована більш-менш там, де Голландія. Насправді не так, і геополітика дійсно не втратила свого значення. Навіть навпаки – після періоду зачарування універсальним рівнем зовнішньої політики, котрому піддалася також польська політична еліта, геополітика повертається, причому з несподіваною інтенсивністю. У нашому випадку це не питання чиєїсь злої чи доброї волі, а факту, що Польща перебуває між Росією і Німеччиною, незважаючи на з’яву нових незалежних держав за нашим східним кордоном. З другої половини ХІХ ст., тобто з часу появи сильної та об’єднаної Німеччини, є так і донині. Про це писали багато публіцистів, однак найліпшою книжкою на цю тему (власне названу «Між Німеччиною та Росією») опублікував Адольф Бохеньскі у 1937 році.

Битва народів

Як трапилося, що геополітика повертається, і що є підставою такого повернення? Так от, його причиною є неослабна сила національної держави. Виражається вона на багатьох рівнях. Не всі вони однаково інтелектуально важливі, хоч політично деколи мають несподівано велике значення. По-перше, ми маємо неослабний національний атавізм, котрий у постліберальний період може набувати неочікуваних форм. Ще недавно не спадало на гадку, що теоретично дружні держави будуть так різко захищати одна перед одною свої протилежні інтереси. Так було в европейсько-американській та у внутрішньоевропейській суперечках, що стосувалася не тільки Ніци, але й багатьох инших питань, пов’язаних із функціонуванням Европейського Союзу. Так стається, коли окреслюється чітка відмінність позицій окремих держав, викликана їхніми ідейними традиціями (хоча би стосовно християнства). Це все приклади поведінки, які в сімдесятих чи вісімдесятих роках були невідомі.

По-друге, крім національних традицій, значну роль відіграє чужий лібералізмові захист окремих держав від атак на їхній ринок праці та, що більш загальне, від іміграції. Польща ще цієї проблеми не знає, але прийде і наша пора. Національні інтереси у таких випадках використовуються для цинічних маніпуляцій, коли деякі країни (Франція, Німеччина), якщо їм вигідно – наприклад, для зміцнення своєї позиції всередині ЕС – рахують усіх мешканців, але кожна з цих держав не хоче визнати у себе громадянських прав багатьох мільйонів.

По-третє, у виборчі програми (а вибори відбуваються постійно і всюди) повернулися аргументи зі сфери захисту національного інтересу або навіть шовінізму. Коли ми чуємо, як у Польщі одна з партій обіцяє, що після приходу до влади загострить політику стосовно Німеччини, то це не можна сприймати инакше, як передвиборчу гру. Однак, таке формулювання ще кілька років тому було би неприпустимим, невідповідальним і гідним тільки найтупіших популістів. Одночасно, найповажніші польські політики так гаряче включилися у справу виборів в Україні ще й тому, що оцінили події за нашим східним кордоном як дуже істотні і перспективні з передвиборчої точки зору.

Нарешті по-четверте, з національним інтересом у його незмінному вигляді пов’язаний патріотизм. Коли депутати після одностайного засудження Німеччини рішенням сейму з гордістю підкреслювали цю одностайність, неминучими були гіркі роздуми, що в Польщі тільки гасло на кшталт «не буде німець плювати нам в обличчя» або «жени большевика» може спонукати до патріотичної національної єдности.

Однак, такий патріотизм, має виключно неґативний характер. Точками відліку стають самотня Польща під час Варшавського повстання або неґативне ставлення росіян до остаточних порахунків у справі Катині.

Жорстка гра інтересів

Наслідки такого стану речей дуже серйозні. Як ми переконалися у ході европейських конституційних дебатів, захист (добре чи погано продуманий) національних інтересів є необхідним, але веде до повної самотности на міжнародній арені. Ніхто у світі чи в Европі не буде втручатися в польсько-німецькі суперечки. Ніхто не допоможе нам у стосунках з Росією. Польща між Росією та Німеччиною – це инша Польща, ніж та, котра мріє про союз зі США, про сильні впливи в Евросоюзі, про власну роль у глобалізаційних процесах. Я не критикую дій польської політичної еліти – звичайно, що повернення до геополітики неминуче. Я хотів би тільки звернути увагу на той факт, що чим більше ми будемо дбати про наші геополітичні інтереси, тим слабшою буде наша заанґажованість у міжнародні справи.

Можна і потрібно подивитися на проблему повернення геополітики та національних інтересів з иншого боку. Напевно, цього би не сталося, якби не війна в Іраку чи провал будь-якого світового ладу, прикладом чого є ця війна. Наші екзотичні альянси – нещодавно з Еспанією, зі Сполученими Штатами, до недавна більш реальні з Україною та з Німеччиною – всі вони свідчать, що ми не знаємо, чого притримуватися.

Так само відбувається в инших країнах, що ясно доводить неможливість узгодження спільної політики стосовно терористів. Отже, не тільки Польща знову опинилася між Росією та Німеччиною, але й багато инших країн не можуть чи не вміють вести иншу політику, крім вмотивованої національними інтересами.

Врешті, у цьому нема нічого поганого. Можна навіть визнати, що такий реалізм – це холодний душ на ідеалістичні ілюзії. Можна, якби такий реалізм був наслідком сили, а не слабкости; якби повернення до геополітики випливало з добрих стосунків із сусідами, з котрими спільно ми б жили у спокійному і безпечному світі. Однак, насправді все навпаки. Національний інтерес і геополітика повертаються як наслідок загального почуття слабкости у міжнародних стосунках. Гегемонія Америки наразі не дуже допомогла, радше викликала демонів в Росії та в инших країнах.

В’язкий ґрунт

Тож чи йдеться про повернення до ситуації міжвоєнного періоду, коли все вирішували національні інтереси та геополітика? Ні, це вже неможливо. Однак, вірогідно, що упродовж довшого часу ми будемо жити при неясних, мало безпечних обставинах і всупереч всім великим наднаціональним установам, здомінованими національними державами.

Це накладає особливі вимоги до національної еліти. Наскільки у мирні часи байдуже, хто править, настільки у важкі часи не байдуже. Про це знають навіть американці, бо Джордж Буш виграв вибори тільки тому, що були високо оцінені його таланти провідника, бо усе решта свідчило проти нього. Питання, яке слід нарешті поставити, звучить так: чи польська політична еліта, котра перед виборами все охочіше висловлюється на тему міжнародних стосунків (а донедавна це було одне з найбільш спірних питань), усвідомлює відповідальність, яку бере на себе, вступаючи на цю територію? Автостради, коли є гроші, будуються швидко. Але зіпсуті стосунки з сусідами – це драма на десятиліття.

Переклав Андрій Кирчів

* Кшижова – село на польсько-німецькому кордоні, де діє Міжнародний дім зустрічей молоді, що служить справі польсько-німецького діалогу (прим. ред.).