Юліуш Мєрошевскі

Російський «комплекс Польщі» та територія УЛБ

Ми боїмося росіян. Боїмося росіян не на полі бою, бо нещодавно ми здобули над ними серйозну перемогу. Ще живуть серед нас люди, котрі брали участь у битві під Варшавою у 1920 році.

Ми боїмося російського імперіалізму – російських політичних планів. Чому росіяни надають перевагу тому, щоби мати сателітарні держави, такі як Польща, Чехословаччина чи Угорщина, замість доброзичливих, відносно нейтральних сусідів? У рамках поточної ситуації немає логічної відповіді на це питання.

У Східній Европі – якщо на цих землях колись повинен встановитися не тільки мир, але й свобода – немає місця жодному імперіалізмові – ні російському, ні польському. Не можемо горланити, що росіяни повинні віддати українцям Київ, і одночасно проголошувати, що Львів повинен повернутися до Польщі. Це є та «подвійна бухгалтерія», котра в минулому не дала нам зламати бар’єр історичної недовіри між Польщею та Росією. Росіяни підозрювали, що ми є антиімперіалістами, але тільки стосовно росіян, тобто, що російський імперіалізм ми прагнемо замінити польським імперіалізмом.

Якщо для спрощення територію, що охоплює Україну, Литву і Білорусь, позначимо літерами УЛБ, то треба підкреслити, що в минулому (а деколи й сьогодні) територія УЛБ була чимось більшим, ніж «яблуком розбрату» між Польщею та Росією. Територія УЛБ детермінувала форму польсько-російських стосунків, прирікаючи нас або на імперіалізм, або на сателітство.

Божевіллям є припущення, що визнавши проблеми УЛБ внутрішньодержавною справою Росії, Польща може вирівняти свої стосунки з нею. Суперництво між Польщею і Росією на цих територіях мала завжди за мету встановлення переваги, а не добросусідських польсько-російських відносин. З російської точки зору приєднання території УЛБ до російської імперії є необхідною умовою для того, щоби звести Польщу до статусу сателіта. В перспективах Москви Польща повинна бути сателітною у тій чи иншій формі. Історія вчить росіян, що справжня незалежна Польща завжди сягала до Вільна і Києва та намагалася встановити свою перевагу на територіях УЛБ. Якби такі історичні прагнення поляків увінчалися успіхом, то це було би рівнозначне ліквідації імперських позицій Росії в Европі. Иншими словами, Польща не може бути справді незалежною, якщо Росія буде зберігати імперський статус в Европі.

З польської точки зору справа виглядає аналогічно. Ми шукали переваги на просторах УЛБ – чи військовим шляхом, чи висуваючи федеративні плани, – бо історія нас вчить, що Росія, домінуюча на цих територіях, є непереможним суперником. З рук переможного суперника не можна очікувати нічого иншого, крім неволі. Я хотів би підкреслити два важливі пункти. По-перше, неможливо дискутувати про польсько-російські стосунки окремо від теми територій УЛБ, оскільки польсько-російські стосунки завжди були наслідком ситуації, яка в певний історичний період панувала на тих територіях.

Якби не було Гітлера, якби не було Другої світової війни, якби німці були мирно налаштованими, добрими европейцями, незалежність Польщі однак була б під загрозою з боку Росії, бо у 20-му році ми перемогли під Варшавою, а не під Києвом. Після смерти Сталіна закінчилися би чистки та ліквідація найдостойніших офіцерів совєтської армії, Росія почала б гонку озброєнь, котру врешті Польща би програла. Раніше чи пізніше мілітарна перевага Росії над Польщею була настільки велика, що Москва – за допомогою чи без допомоги Німеччини – накинула би нам свій протекторат. Це справді було поставлене на карту, і в Польщі знайшлися політичні письменники, які це розуміли. Адольф Бохеньскі, прекрасний публіцист, котрий поліг під Анконою (відповідно до своєї тези, що «з цієї війни не треба повертатися»), у книзі/4, виданій Єжи Ґедройцем на початках ери «Нової Німеччини», коли ще ніхто не усвідомлював, хто такий Гітлер і які в нього плани, радив укласти угоду з Німеччиною. Метою такої угоди було б відокремлення від Росії України. Завжди йдеться про Україну, Литву та Білорусь, оскільки ситуація на цьому просторі детермінує польсько-російські стосунки.

Мені здається, що наскільки росіяни завжди недооцінювали і недооцінюють надалі українців, настільки вони переоцінювали і далі переоцінюють поляків. Вони завжди дивляться на нас як на активних суперників, або ж тільки потенційних, але завжди суперників.

Немає предмету, котрий можна оптимістично назвати «Загальна історія». Не тільки немає загальної історії, але й немає навіть европейської історії. Існують лише польська, російська, французька, німецька і под. історії. Битва під Віднем з королем Собєським не першому плані, як її бачить польська історія, мало нагадує битву під Віднем у переказі німецької історії.

Історія є застиглою в русі політикою. Тому політичний письменник повинен уміти дивитися на історію з пташиного польоту. На предмет, який нас цікавить, політик повинен вміти подивитися на хід подій як очима поляка, так і очима росіянина. Адже політика – це продовження історії, і не можна зрозуміти російської політики, не розуміючи, як росіяни відчитують історію. Польський народ завжди відігравав важливу роль у російській історії, тому необхідно докладно ознайомитися з перспективами, через які росіяни дивляться на нас.

Ситуація в завершальному періоді Другої світової війни нагадувада ситуацію після битви під Єною. Наполеон панував у цілій Европі, залишилися непідкореними тільки дві держави – Росія й Англія. Наполеон був у Москві – Гітлер був у передмістях Москви. В обох випадках головними союзниками росіян були клімат і простір. На людей з західної і центральної Европи російські простори впливають так, як навіть важко описати. У Франції чи Німеччині сто кілометрів – це величезна відстань, у Росії сто кілометрів – це ніщо. У щоденнику одного з німецьких офіцерів я наштовхнувся на визначення, що Росія – це країна без обрію. За видноколом, коли до нього дійдеш, нові поля, пагорби та ріки, а за новим видноколом – знову поля, пагорби та ріки, і так без кінця, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Цитований німецький офіцер пише, що навіть влітку після тижнів маршу цей російський простір, який ніколи не закінчується, навіть у найміцнішого чоловіка врешті-решт викликає почуття безсилля. Росіяни зазнали великих втрат. Але історія їх не зрадила – тобто, сучасність підтвердила минуле. Армія Гітлера, як і армія Наполеона, переможені кліматом і російськими просторами, були розбиті й відкинуті далеко за кордони російської імперії.

У Польщі технологічний переворот – авіація й танки – вибили нам з рук нашу традиційну зброю, тобто кавалерію. Ми мали, без сумніву, найліпшу кавалерію в Европі, але в нашому випадку сучасність не підтвердила історії. Навпаки, традиція виявилася беззубою бабусею у порівнянні із броньованими колонами, котрі подолали нас упродовж 17-ти днів. Усе, що я написав вище, має на меті проілюструвати факт, що історія не зраджувала Росію, навпаки, підтвердила традиційні російські припущення. У результаті росіяни, на противагу полякам, вважають, що від часів битви під Єною нічого не змінилося. Росія має инший устрій, але, як і раніше, вона імперська і непереможна. З нашого польського світу випало дно – так образно можна сказати по-англійськи. А з російського світу революція не вибила дна, бо Росія є і залишиться історично ідентичною, а це означає: імперською і загарбницькою.

Наведемо инший приклад. Революція і поразка в отоманській імперії в результаті Першої світової війни, позбавили Туреччину її історичної ідентичности. Туреччина перестала бути імперською державою. Як наслідок, сучасні турки думають абсолютно инакше, ніж думали їхні діди та прадіди ще кілька десятків років тому. А октябрьска революція не відібрала в Росії її імперію і не змінила ні на йоту російську історичну диспозицію. Сталін після Другої світової війни поводився і діяв як цар і самодержець всія Росії – символ і представник імперіальної російської ідеї. Ми всі знаємо про це, але мало хто з нас розуміє, що цей російський історичний консерватизм включає також оцінку Польщі і поляків. Літвінов (2) говорить про відбудову польської імперії XVI і XVII століття, що нам видається комічним, а для Літвінова (на відміну від нас) двадцяте століття було продовженням XVI і XVII століття з тією ж традиційною проблематикою, не виключаючи польської проблематики. Так само, як і царі, Сталін, Літвінов і Брежнєв вважали і вважають, що на території України, Литви та Білорусі можуть панувати або поляки, або росіяни. Немає історичного третього шляху – існує тільки вибір між польським та російським імперіалізмом.

Росіяни нас переоцінюють, бо дивляться на нас з російської історичної перспективи. А поляки, хоч горді, але частіше сентиментальні на тему свого історичного минулого, – в той же час вважають, що така імперська хвиля не має нічого спільного з сучасною дійсністю.

Упродовж трьохсот років ми мали перевагу на Сході. Якщо мир Ґжимултовського (1 травня 1686 р.) вважати поворотною точкою в історії польсько-російських стосунків, треба визнати, що тепер Росія вже 300 років має перевагу на Сході. Така «альтернативність» – або ми, або вони – не дає можливости нормалізувати стосунки між Польщею та Росією. Така «альтернативність» приводить до того, що поляки, як і росіяни, не вірять у третій шлях вирішення, і оскільки «tertium non datum» – ми сприймаємо сателітарність як сумний, але активний стан речей. У системі «або ми, або вони» на цей раз зверху вони. Однак, є різниця між поляками та росіянами. Перевагу росіян підтвердила історія. А нашу боротьбу, повстання, навіть перемоги Історія стерла на порох. Ми тримаємося за систему «або ми, або вони», бо не знаємо і не маємо иншої системи. Та більшість поляків не вірить вже у цю систему, не вірить, що ми колись зможемо здобути перевагу над Росією. Дитям цієї зневіри є сателітська ментальність і сервілізм.

Я також не вірю в систему «ми або вони», не вірю, що ми колись будемо спроможні відіпхнути Росію з-під Перемишля під Смоленськ. Але я також вважаю, що вищеназвана система – хоч історично глибоко вкорінена – є сьогодні анахронізмом, варварським анахронізмом. Українці, литовці та білоруси у двадцятому столітті не можуть бути пішаками в історичній польсько-російській грі. Я хотів показати, що система «ми або вони», хоча і черпає свою силу з багатовікової традиції, є по суті отруєним джерелом. Нам слід шукати контактів і примирення з росіянами, готовими визнати повне право на самовизначення українців, литовців та білорусів, і, що також важливо, ми самі повинні раз і назавжди відмовитися від Вільна, Львова та від будь-якої політики чи планів, котрі були б скеровані на закріплення при сприятливій кон’юнктурі нашої переваги на Сході за рахунок вказаних вище народів. Як поляки, так і росіяни повинні зрозуміти, що тільки неімперіалістична Росія і неімперіалістична Польща мають шанси укласти і впорядкувати свої взаємовідносини. Ми повинні розуміти, що будь-який імперіалізм поганий – як польський, так і російський, як зреалізований, так і потенційний в очікуванні кон’юнктури.

За українцями, литовцями та білорусами повинно бути визнане в майбутньому повне право на самовизначення, бо цього вимагають польсько-російські державні інтереси. Тільки таким чином можна було б поховати катастрофічну систему «ми або вони» – систему, котру нині пропонує Росії союз з сателітною Польщею, але котра водночас спричиняється до того, що якби вибухнула російсько-китайська війна, переважна більшість поляків бажала би перемоги китайцям. З проаналізованих причин так зване національне питання є головною не тільки російською, але й російсько-польською проблемою. Тільки радикальне вирішення цієї проблеми спроможне змінити польсько-російські стосунки.

Здається, що зростає процент росіян, котрі розуміють вищенаведену проблему. Я ще раз хочу підкреслити, що ментальність «ми або вони» повинна згаснути не тільки серед росіян, а й серед поляків. Це двосторонній процес. Поляки, які терпеливо чекають моменту відплати і реставрації «муру» – інтенсивно роздмухують російський імперіалізм.

1. Йдеться про книгу Бохеньского «Між Німеччиною та Росією», видану в 1937 р.; перевидання – Варшава, 1994.

2. Максім Літвінов (1876-1951), совєтський політик, у 1936-1939 рр. Міністр закорданних справ, під час війни (до 1946 р.) заст. міністра цього міністерства та посол СССР у США.

Переклала Люба Козак