Дмітрій Трєнін

Росія і кінець Евразії

Ряд подій – «революція троянд» у Грузії і «революція тюльпанів» у Киргизії, вибори у Молдавії, але передусім революція в Україні – поставили питання щодо майбутнього Співдружности Незалежних Держав і щодо політики Росії в СНД. Президент Владімір Путін заявив у березні 2005 року, що історична «шлюборозвідна функція» СНД завершена. Очевидно, що криза СНД є наступним, після розпаду Совєтського Союзу, етапом докорінних змін на просторі колишньої Російської імперії. Колись я назвав розпад СССР «кінцем Евразії» – у тому сенсі, що Росія перестала бути самодостатнім утворенням, яке протистояло Заходу і намагалося утвердитися на сході і на півдні¹. Те, що відбувається зараз, безпосередньо стосується инших держав, які вийшли із складу СССР, і лише побічно – Росії. Одночасність подій та їх часткова зовнішня схожість не повинні вводити в оману. На відміну від початку 1990-х років, коли головним питанням для окраїнних республік було відходити від Москви чи залишатися із нею, питання, яке стояло перед країнами СНД середини 2000-х звучить так: куди йти? Відповіді на це питання відрізняються, але загалом вони означають кінець постсовєтської епохи і розпад постсовєтського простору. Росія вийшла з Евразійського, тобто імперського, стану у 1991 році. Зараз до виходу з Евразії потягнулись инші країни СНД. В результаті уже колишній Совєтський Союз відходить в історію слідом за самим СССР.

У чому ж причина того, що відбувається, які перспективи нових змін, що вони означають для російської зовнішньої політики і взаємовідносин Російської Федерації із провідними центрами сили – США, Европейським Союзом, Китаєм, а також із мусульманським світом? Що означає, врешті-решт, самовизначення країн СНД для російської міжнародної ідентичности на початку ХХІ століття? Дана стаття – спроба дати відповіді на ці питання.

Справа не в тому, звичайно, що Україна та инші колишні республіки врешті отримали реальну незалежність. Це сталося ще в серпні 1991-го і було офіційно визнано ще у грудні того ж року. Не тільки Україна, Грузія і Молдова, але і навіть нинішні найближчі союзники РФ – Вірменія і Білорусь на першому етапі активно відмежовувались від Росії. Для всіх колишніх совєтських республік незалежність була передусім незалежністю від Москви. І цей набутий суверенітет не був позірним: Москва у 1992-1994 роках не мала потуги, щоб вирішити найважливіше завдання – зосередити ядерну зброю колишнього СССР у своїх руках і на своїй території. Щоб змусити Україну, Казахстан і Білорусь погодитись із цим, Росії довелось звернутись за допомогою до США². Лише російсько-американському альянсу виявилось під силу дістати згоду від Києва, Алма-Ати і Мінська на без’ядерний статус нових держав.

Справа у тому, що колишні совєтські республіки, навіть будучи реально незалежними, не відразу стали державами. На це пішло приблизно 10-12 років, упродовж яких встигли сформуватися національні політичні еліти, готові стати заміною пізньосовєтської номенклатури, яка підхопила владу в момент розпаду СССР. Так чи инакше, результати цього процесу потрібно визнати успішними у всіх країнах СНД. Навіть ті з них, які пройшли через громадянську війну (Грузія і Таджикистан), відбулись як держави, хоча і неймовірно слабкі. Не менш важливо й те, що всі ці країни були визнані російськими елітами і суспільною думкою окремими від Росії державами – знову ж таки хай навіть не зовсім иноземними. Важливий у цьому зв’язку рубіж вдалось подолати в кінці 1990-х, коли був підписаний, а потім ратифікований «великий» російсько-український договір, коли притихли вимоги про перегляд статусу Криму і Севастополя. Російські еліти і суспільство у своїй більшості звикли до державности України і її кордонів. Показовим став конфлікт навколо коси Тузла у Керченскій протоці у 2004 році: питання ставилось про конкретний перетин лінії державного кордону на спірній ділянці, що фактично було визнанням законности кордону як такого, причому якраз на його «кримському» відрізку.

Віртуозна політика президента Нурсултана Назарбаєва призвела до того, що в Росії в другій половині 1990-х Казахстан добився неформального визнання як самостійної держави. Визнання «окремішности» Білорусі проходило з середини 1990-х – парадоксальним чином під прикриттям процесу створення «союзної держави» з Росією. На відміну від слов’янських держав і Казахстану, значна частина населення якого слов’янського походження, инші країни СНД отримали неформальне визнання в першій половині 1990-х років.

У цьому сенсі існування СНД відіграло велику позитивну роль в період постімперської адаптації як метрополії, так і окраїн. Згідно з відомою формулою колишнього президента України Леоніда Кравчука, СНД зробила розлучення колишніх совєтських республік більш цивілізованим³. Ця формула була, однак, надто раціональною для еліт і народів колишнього Союзу. Для них не менше значення мав міт СНД, тобто корисна ілюзія спільного простору, не дивлячись на всі зміни. Чим СНД не був і не міг бути, так це інструментом інтеграції. Співдружність допомогла своїм незалежним учасникам стати національними державами. Претендувати на більше вона не могла.

Зараз наступає другий етап самовизначення, в ході якого вирішується, не від чого відходять, а до чого прагнуть нові держави або принаймні їхні еліти. Иншими словами, гасло «Україна – не Росія» вже реалізоване. Зараз вирішується питання: Україна (Грузія, Молдавія, в перспективі Білорусь) – це що? Конкретніше: чи зможуть ці країни стати частиною сучасної Европи, европеїзувати себе внутрішньо, а потім, можливо, вступити до Европейського Союзу? Щодо країн Центральної Азії питання стоїть инакше: чи зможуть сучасні авторитарні режими втриматись при владі, поступово еволюціонуючи у напрямку до більш представницьких і більш стійких форм правління, чи вони перетворяться в секулярні східні деспотії за зразком саддамівського Іраку чи сучасної Туркменії і врешті-решт впадуть під натиском ісламських радикалів?

Перед Вірменією та Азербайджаном стоїть питання вибору між першим і другим маршрутами – умовно кажучи, між европейською та східноазійською орієнтацією.

Така диференціація постсовєтського простору дуже ймовірна. Сто років тому кордони Російської імперії простягались від заселених шведами Аландських островів, що на північний схід від Стокгольму, до заселених російськими купцями, залізничниками і військовими Харбіна і Порт-Артура. Ще 20 років тому Совєтський Союз включав в себе серед инших Естонію і Туркменію. Те, що після розпаду імперії такого масштабу її складові частини йдуть різними шляхами, що визначаються зокрема й цивілізаційними відмінностями, є цілком нормальним. Держави, які розташовані на европейській території колишнього СССР, відчувають природну тягу до Европи, мусульманські республіки стають частиною широкого ісламського світу.

Отже, Україна у 2004 отримала не незалежність, а нову якість нації і певну – евроатлантичну – орієнтацію в міжнародному просторі. Київ добивається від Европейського Союзу обіцянки назвати дату початку переговорів щодо вступу до ЕС, але задовго до того, як ці переговори закінчаться (чи навіть офіційно почнуться), Україна матиме реальний шанс вступу до НАТО. У тривалій перспективі єдиним сусідом Російської Федерації на заході може стати розширений ЕС, а на південному фланзі РФ буде сусідувати з американськими союзниками Грузією і Азербайджаном.

Не Україна почала серію потрясінь серед нових держав на постсовєтському просторі. Українські «помаранчі» дозріли вслід за грузинськими «трояндами». Тим не менше, завдяки розмірам України і її очевидній важливості власне «помаранчева революція» оформила в суспільному уявленні зміну постсовєтських режимів як тенденцію. Безсумнівно, Україна подала приклад сусідам, передусім Молдавії – в перспективі – Білорусі, а також иншим країнам СНД, починаючи з Киргизії. Важливо бачити, однак, що джерела потрясінь варто шукати в її власних проблемах. Тезис про експорт революцій – на відміну від передачі політичних технологій – є недобросовісним і оманливим. В історії взагалі нема прикладів успішно експортованих революцій. Події в різних країнах відбуваються одночасно, тому що дозрівання нових держав сталося також одночасно. Але плоди при цьому з’являються зовсім різні, несхожі одні на одних. Власне, у цьому і суть того, що відбувається.

Політика Росії щодо «кольорових революцій», характер, форми і методи втручання РФ у ті чи инші події – тема особливої розмови⁴. Варто зазначити, що в результаті свого незграбного втручання у хід виборів в Україні наприкінці 2004 року Росія отримала найвідчутнішу зовнішньополітичну поразку в постсовєтській історії. Цю поразку, однак, не варто занадто драматизувати. Навіть якби стратегія і тактика Москви були повністю адекватні реальності і принизливої поразки вдалось б уникнути, Україна однак обрала б західну орієнтацію, а Росії довелось би це взяти до уваги. Для держави, розташованої між Европою і Росією, природним є прагнення до безпеки і розвитку. У перекладі на мову практичної політики це означає: співпраця з Російською Федерацією і інтеграція в структури Заходу.

Україна могла б залишитись і з Росією, якби сама Росія обрала варіант західної інтеграції. Ще кілька років тому придворні російські політтехнологи (ті ж, що були замішані на виборах 2004-го) висунули гасло: «Росія і Україна – разом в Европу». Однак, відтоді російська правляча еліта дійшла до висновку щодо неможливости і небажаности інтеграції РФ у західні інститути – передусім в ЕС і НАТО. Натомість, кремлівське керівництво сформулювало завдання перетворення Росії упродовж кількох десятиліть в модерну велику державу – економічно дієздатну, передову технологічно, привабливу у соціально-культурному плані і головне – незалежну від основних центрів західного світу – ЕС і НАТО. До середини ХХІ століття, за їхніми розрахунками, Росія повинна стати однією із чотирьох-п’яти провідних центрів сили модерного світу. Така орієнтація фактично поставила хрест на російсько-українському «єднанні в Европі». Єднання, таким чином було б можливим лише в складі конструкції, створеної Москвою, але це вже не відповідало інтересам Києва.

Україна – не єдина країна, що дала хороший урок російським політикам. Ще в кінці 2003 року молдавський президент Владімір Воронін несподівано і в останню хвилину відмовився від угоди про врегулювання придністровського конфлікту, підготовленої заступником голови кремлівської адміністрації Дмітрієм Козаком. США і Европа, які змусили Вороніна позадкувати, послали Москві чіткий сигнал: час її фактичної монополії на миротворчість на постсовєтському просторі безповоротно минув. Навесні 2005-го молдавські комуністи зуміли скористатися фактами реального і уявного втручання Росії у хід виборів у своїй країні, щоб закріпити прозахідну орієнтацію Кишинева. Очевидно, що у випадку з Молдавією, як і з Україною, проявився фактор наближення Европейського Союзу і НАТО до території держав СНД. Привабливість Заходу для еліт і більшої частини суспільства цих країн значно вища, ніж привабливість модерної Росії.

Починаючи з кінця 2003 року ще одне явище демонструє Грузія – зміну політичних еліт. Совєтську номенклатуру на чолі із Едуардом Шеварднадзе скинули люди, які за віком годяться йому хіба в онуки і пройшли зовсім иншу, ніж він, освітню та життєву школу. Ще з ХІХ століття грузинська еліта тягнулась до Заходу, але, як правило, через Росію. Лише на початку ХХІ століття вона почала безпосередньо орієнтуватися на США і Европу більшою мірою, ніж на Росію. Англомовна і непогано знана Заходу, ця еліта розглядає Росію радше як незручного сусіда, ніж як культурну метрополію. Грузинський випадок може стати винятковим, але зміна еліт вже еволюційним шляхом по всіх країнах СНД непомітно «вимиває» тих, хто культурно і емоційно сприймає свою країну, як все ще розташовану в якомусь спільному просторі із Росією. Картину доповнюють звужені сфери вживання російської мови в цих нових країнах і ерозія єдиного інформаційно-культурного простору, успадкованого від СССР.

Усунення від влади Аскара Акаєва в Киргизії вказує на небезпеки, які приховують в собі неминучі в близькій і далекій перспективі зміни режимів у державах Центральної Азії. Слабо авторитарні держави, схожі на акаївську, при сутичці із опозицією, яка підтримується незадоволеними масами, розсипаються. Жорстко авторитарні правителі втримаються довше і, коли наступить їхній час, навряд чи підуть без бою, що уможливлює початок громадянських воєн. У цих умовах можлива активація радикальних ісламістів, а також сутички на міжетнічному ґрунті, які приводять до конфліктів між сусідніми державами. Врешті Центральна Азія із порівняно спокійного, «сонного» регіону може стати генератором нестабільности і загрозою сусідам.

Така перспектива не є заданою. Тенденції проявились, але розвиток подій залежить від конкретних діячів і їх вчинків. Потенційні вогнища політичних криз існують не лише в Азії, але і в країнах, де встановлені режими персональної влади – Білорусь та Вірменія.

За понад 10 років незмінного правління Алєксандр Лукашенка домігся того, що сучасна ідентичність його країни практично нерозривно пов’язана з її правителем. Зумівши вберегти себе від придворних змов і вуличних повстань, Лукашенка в цей же час створив свою авторитарну модель успішного економічного і соціального розвитку. На майбутнє його режим є досить уразливим. Міжнародне становище Білорусі, крім того, передбачає значну роль зовнішнього фактору у будь-якій кризовій ситуації.

Нинішній режим у Вірменії також є нестійким. Варто враховувати, що внутрішньополітичні потрясіння у Вірменії (як і в Азербайджані) є фактором у динаміці розвитку карабаського конфлікту. Наразі час працює радше на нову війну у Карабаху, ніж на мирне врегулювання. Розморожування карабаського конфлікту, якщо, чи, вірніше, коли воно відбудеться, може стати детонатором для инших «пригашених» конфліктних ситуацій на Кавказі і втягнути в протистояння між собою великі зовнішні сили.

Отже, у той час, як нові держави відносно консолідуються, постсовєтський простір диференціюється і розпадається. Усупереч адресованим Росії новим обвинуваченням у неоімперіалізмі, йдеться радше про новий етап її триваючого геополітичного відступу, що почався з виводу совєтських військ з Афганістану. У цьому сенсі те, що відбувається в Україні, Грузії, Молдавії, инших країнах продовжує лінію Кабул – Берлінська стіна – Біловезька Пуща – Балкани, тобто етапи розширення НАТО і ЕС із включенням країн Центральної і Східної Европи (ЦСЕ) і Балтії. Сфера реального впливу Москви продовжує звужуватися, тепер вже і в межах СНД. Чи означає це маргіналізацію Росії, як вважають деякі, чи все ж така ситуація – із усіма її загрозами, небезпеками і викликами – допомагає Росії самовизначитися, ефективніше розпорядитися ресурсами і просунути свої національні інтереси в новій обстановці?

Що це означає для Росії

Значна частина російської політичної еліти уявляє собі свою країну лише великою державою. Однак, традиційне поняття «велика держава» неминуче містить у собі уявлення про сфери переважаючого впливу. Після відходу РФ майже з усіх закордонних «майданів» СССР сфера не тільки активної, але і реактивної зовнішньої політики Москви стала в основному обмежуватися країнами СНД. У цьому відступі була не тільки слабка, але і сильна сторона. У результаті вивільнення ресурсів з безперспективних напрямків (таких, наприклад, як Балкани) і їхнього зосередження на просуванні своїх інтересів у країнах СНД Росія повинна була б домогтися істотних успіхів.

Для цього в Москви були як матеріальні, так і инші передумови. Безупинне зростання доходів від продажу нафти, починаючи з 1999 року, дало змогу Москві створити величезні валютні резерви. «Ефект Путіна», прагматичного і тверезого політика, не обтяженого совєтським партійно-господарським вантажем, з 2000-го сприяв зростанню впевнености російської еліти у своїх силах. Тривалий прогноз, зроблений у 2003 році інвестиційною банківською фірмою «Ґолдман-Сакс», пророкував Росії блискучі перспективи економічного розвитку до 2050-го⁵. Уже в 2003 році почасти на цій основі з’явилася заявлена Анатолієм Чубайсом ідея «ліберальної імперії», тобто політичного домінування Росії в СНД, що ґрунтується на її економічній силі і вивозі капіталів.

У цих умовах у 2003 році в Кремлі виникло те, що я у свій час назвав «проєктом СНД»⁶. Ще в 2002-му, у період максимального російсько-американського зближення в рамках антитерористичної коаліції, Москва, пішовши на поступки Вашинґтонові з цілого ряду питань, важливих для США, – від припинення дії Договору по ПРО до розміщення американських сил на базах у Центральній Азії, спробувала домогтися від Вашинґтона визнання своєї визначальної ролі в СНД. Фактично це було єдиною великою зустрічною вимогою Кремля до Білого дому. У випадку прийняття цієї вимоги Росія готова була стати лояльним партнером США на міжнародній арені. Вашинґтон, однак, на такий крок не погодився – головним чином, очевидно, через скептичне ставлення до спроможности Москви підтримувати лад у СНД, дотримуючи при цьому прийнятні для США правила гри (відмова від спроби нового «збирання земель», збереження відкритости нових країн зовнішньому світові, незастосування інструментів тиску, неперешкоджання зближенню деяких країн СНД із НАТО і т.п.). Нездатність домовитися щодо існуючих проблем привела СНД до незгоди: до 2003 року у відносинах між країнами-учасницями наступило явне похолодання, а у 2004-у – ріст відчужености.

Врешті Кремль вирішив діяти самостійно, формуючи «російський центр сили». Одним з провідних напрямків цієї політики стало створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) Росії, України, Казахстану і Білорусії – свого роду Східно-Европейського союзу – на чолі з Москвою. Головним завданням ЄЕП була прив’язка України до російської сфери впливу. Для цього Москва пішла на те, щоб поряд з існуючим Евразійським економічним співтовариством (ЕвразЕС), куди Україна не входила, створити його «двійник» – ЄЕП.

У гонитві за фантомом економічного, а в перспективі політичного зближення України з РФ Владімір Путін тільки у 2004 році 15 разів зустрічався з президентом Леонідом Кучмою – абсолютний рекорд для контактів на вищому рівні між господарем Кремля і будь-яким иншим иноземним лідером після розпаду СССР. Кремль був готовий піти на будь-які поступки Києву, аби Україна погодилася на східний вектор інтеграції. Ця обставина допомагає зрозуміти глибину розчарування результатами українських виборів у Москві.

Крах надій на створення Східно-Европейського союзу припав на той момент, коли в США і Европі довіра до політики російського керівництва упала до найнижчої позначки з часу розпаду СССР. У Вашинґтоні і Брюсселі переконалися, що Росія йде в хибному напрямку не тільки у внутрішній, але і в зовнішній політиці. У цьому зв’язку – і під впливом виборів в Україні, а також в Абхазії і Молдавії – народилася формула, відповідно до якої зростаючому авторитаризму всередині Росії неминуче відповідає агресивна неоімперська зовнішня політика Москви.

США і при президенті Клінтоні (за винятком короткого періоду 1993–1994 років) з підозрою дивилися на спроби реінтеграції СНД, що ініціював Кремль. Не маючи позитивного порядку денного, Білий дім прагнув, говорячи словами Генрі Кісінджера, запобігти «реімперіалізації» Росії⁷. Концепція геополітичного плюралізму змушувала Вашинґтон перейти на бік нових держав у їхніх періодичних конфліктах із Москвою. Адміністрація Джорджа Буша-молодшого пішла далі, вирішивши розвивати відносини з країнами СНД, фактично не зважаючи на Москву. Такого ж роду підхід постулюється й у документах програми «Нове сусідство», прийнятої Европейським Союзом. У Росії, де значна частина еліти переконана, що «велику державу» обов’язково грає «свита» залежних від неї середніх і дрібних держав, це інтерпретується багатьма як свідоме видавлювання РФ зі сфери її законних інтересів, навіть як вороже геополітичне оточення Росії з боку знову об’єднаного – на антиросійській основі – Заходу.

Після 2004 року НАТО і ЕС значно наблизилися до Росії. Після вступу в ці структури країн ЦСЕ і Балтії між Заходом і країнами СНД зник звичний буфер. Сусідство і, отже, західний вплив стали безпосереднім фактором, що впливає на ситуацію в Мінську, Києві і Кишиневі. З иншого боку, «нова Европа» (за термінологією Дональда Рамсфельда), у яку входять країни ЦСЕ і Балтії, що мають історичний досвід існування в рамках двох імперій – царської і совєтської, набагато критичніше ставляться до Москви, ніж «стара» (Західна) Европа. «Новачки» не тільки впливають, але й активно діють самі. Польща і, меншою мірою, Литва зіграли провідну роль у вирішенні української кризи кінця 2004-го. У майбутньому Москві доведеться зважати на можливу роль обох країн у випадку виникнення кризи в Білорусії. На південному заході, у Молдавії, очевидно підсилюються позиції і роль Румунії (член НАТО з 2004 року, з 2007-го – член ЕС). У рамках НАТО країни Південного Кавказу передаються під «шефство» Румунії, Болгарії, а також країн Балтії. Нарешті, Тбілісі і Київ разом з Кишиневом реанімують створену «на противагу» СНД організацію ГУУАМ.

Таким чином, на постсовєтському просторі реальною є перспектива посилення конкуренції й суперництва не тільки в політичних, але й в економічних сферах. «Східна марка» Евросоюзу наклалась на «ближнє зарубіжжя» Російської Федерації. Незважаючи на нерівність потенціалів, Москва буде діяти в СНД набагато активніше, ніж у ЦСЕ, на Балканах і навіть у Балтії. Один зі сценаріїв майбутнього виходить з повнопрофільного суперництва, що охоплює всі області і поширюється на всі країни. Безсумнівно, це ускладнить, чи навіть унеможливить врегулювання конфліктів. Навпаки, може йтися про їхній розвиток, зокрема шляхом підтримки незалежности Абхазії і Придністров’я («у відповідь» на незалежність Косово) чи навіть їхнього включення до складу РФ. Нагадаємо, що наприкінці 2004 року впливові російські кола висловлювалися за розділ України між Росією і Заходом і включення східних і південних областей сусідньої країни до Російської Федерації. Такий агресивний ізоляціонізм, без сумніву, привів би до того, що Росія очолила б список країн-ізгоїв.

Факти свідчать про те, що поки в Кремлі переважає більш помірна лінія. До початку 2005-го Владімір Путін зумів перебороти приниження й образу і налагодив діловий контакт з адміністрацією Ющенко–Тимошенко в Києві. Позиція Кремля стосовно Молдавії, хоча і не особливо продуктивна, була сформульована порівняно обережно. За планом або через нерозторопність реакція Кремля на усунення Акаєва в Киргизії виявилася стриманою і, власне кажучи, безпомилковою. Навіть проблеми російських військових баз у Грузії Москва вирішує шляхом компромісу.

Більш тверезі кола в Росії роблять ставку на тривалу гру. Одні критично оцінюють здатність ЕС інтегрувати країни СНД, розраховуючи зіграти на майбутніх розчаруваннях. На думку инших, масоване проникнення російського капіталу в Україну й инші країни СНД приведе до того, що російський бізнес набуде сильних позицій на сході майбутнього Евросоюзу. Треті розглядають американську військову присутність у Центральній Азії як ефективний заслін від широкомасштабного китайського проникнення в цей регіон – саме на той час, поки сама Росія не оклигає і не матиме змоги відстоювати свої інтереси самостійно.

У той же час різке зменшення ролі і впливу Росії не відповідає інтересам країн СНД і навіть Заходу. Для цього є кілька причин.

Росія продовжує відігравати провідну економічну роль стосовно більшости нових держав. Для багатьох з них вона – постачальник енергоресурсів, причому часом за пільговими цінами. Росія з її 144 млн жителів – великий, а иноді єдиний ринок для товарів з колишніх совєтських республік. Російський капітал – великий інвестор. Нарешті, Росія давно стала реципієнтом масової трудової міграції з країн СНД.

При всій обмеженості ресурсів і можливостей Російська Федерація залишається найважливішим фактором безпеки її сусідів. Стійкий розвиток РФ – важливий фактор стабільности на всій периферії її кордонів. Росія – один з основних «утримувачів регіональних балансів» у Центральній Азії, на Каспії і на Кавказі. Незважаючи на те, що сама Росія неспроможна вирішити «заморожені конфлікти» у Чорноморсько-Каспійському регіоні, мирне врегулювання цих конфліктів неможливе без активної російської участи.

Поряд із Заходом Росія (точніше, російська мова і культура) усе ще залишається провідником сучасних поглядів, ідей, технологій, необхідних у процесі нової модернізації країн СНД. Для багатьох, включаючи і самих прозахідних лідерів постсовєтських держав, російська мова поки більш звична, легша і зрозуміліша, ніж англійська. Фактично вона є для них не иноземною, а просто другою мовою спілкування. Російська – це мова бізнесу, культури й офіційного міждержавного спілкування в межах усього простору СНД. Імовірно, незважаючи на очевидний ріст популярности англійської мови, такий стан речей в основному збережеться – у всякому разі, на рівні еліт – у середній перспективі. Російська влада звернула увагу на цю обставину, створивши нову структуру в рамках кремлівської адміністрації. Проблема «управління Колєрова»⁸, як і инших структур, яким доручалося курувати СНД, полягає в здатності дати сучасну версію захисту і просування російських інтересів на постімперському просторі.

У цих умовах існує гостра необхідність у виробленні більш сучасної й освіченої політики РФ відносно конкретних країн СНД. Болісна втрата Росією залишків традиційного зовнішньополітичного мислення створює передумови для модернізації зовнішньої політики.

Що слід робити

Насамперед російському керівництву потрібно зробити висновки з останніх подій у СНД і власних помилок. У концептуальному плані варто усвідомити різницю між змовою і революцією, а практично – розібратися в конкретних причинах революцій і переворотів. Висновки, що стануть результатом такої роботи, потрібно передовсім використовувати вдома, для того, щоб від превентивних «зачисток» політичного поля перейти до заснування інститутів політичної системи.

Теперішнє або наступне політичне керівництво повинно буде усвідомити, що прагматизм не може бути стратегією, а тільки методологічним підходом. Російським верхам настав час зрозуміти, що у XXI столітті справа Росії – це головним чином вона сама. Відійшовши від геополітичного традиціоналізму в дусі XIX-XX століть і не піддавшись реваншистським настроям, еліта повинна вступити – не тільки матеріально, що давно зроблено, але й інтелектуально – у XXI сторіччя, у якому значення країни у світі визначається насамперед тим, що є в межах її кордонів, тобто різноманітними ресурсами, умінням ними управляти і здатністю до інновацій в умовах швидко мінливої дійсности.

У цьому зв’язку слід уточнити зміст поняття «велика держава» щодо сучасної Росії. Головне в цьому понятті, якщо його продовжувати вживати, полягає у спроможності бути центром притягання, а не у збереженому ядерному арсеналі і нав’язуванні своєї волі слабшим сусідам.

Нарешті, останнє зауваження загального плану полягає в необхідності побачити різницю між політикою і політтехнологією, політичною стратегією і спецопераціями. Росія повинна, якщо вона хоче бути успішною в міжнародних справах, реформувати управління зовнішньою політикою: розширити канали інформації осіб, які приймають рішення; підсилити аналітичне забезпечення політики, зокрема за рахунок залучення незалежних джерел; рішуче змінити кадрову політику на користь професіоналізму.

Що стосується СНД, то для Росії це – сукупність різнорідних країн, історично пов’язаних з Російською імперією і СССР, і в яких РФ має свої інтереси. Москві треба вміти розвивати відносини з країнами СНД як із суверенними державами переважно в рамках індивідуального підходу на основі реальних інтересів сторін. Для цього росіянам варто відмовитися від патерналізму. Зарубіжжя є зарубіжжя, і його розподіл на ближнє і далеке втратило колишнє значення перехідности і тільки заважає. Принципами сьогоднішнього дня повинні бути рівність, індивідуальний підхід до кожної країни на основі конкретних інтересів. Ці інтереси потрібно усвідомити і навчитися їх просувати і захищати. Однобічні преференції (наприклад, пільги в торгівлі енергоносіями) повинні бути скасовані або замінені взаємовигідними домовленостями.

Російська зовнішня політика і дипломатія, а також аналітичні і наукові центри, що їх забезпечують, покликані серйозно вивчати нові країни, їхню історію (не тільки в совєтській чи дореволюційній інтерпретації), культуру, мови. Як свідчить недавня практика, «б’ють» не тільки слабких, але і самовпевнених.

Головним напрямом російської політики в країнах СНД є широка підтримка російського бізнесу. Самій державі є сенс зосередитися на створенні умов для реальної економічної інтеграції (у перспективі аж до повномасштабного митного і валютного союзу) з Казахстаном, як країною, до якої є величезний інтерес як з економічної, гуманітарної, так і стратегічної точок зору і яка давно прагне до зближення з РФ; а також з Білорусією, коли там виникнуть сприятливі політичні й економічні умови. Однак уже зараз необхідно відмовитися від шкідливої ідеї Союзної держави Росії і Білорусії. З Україною треба створювати зону вільної торгівлі, погоджуючи цей процес з формуванням спільних просторів між РФ і ЕС і україно-европейським зближенням. Паралельно до цих проектів варто на сприятливих для Росії умовах створювати галузеві альянси «за інтересами», зокрема «газову ОПЕК» з Туркменією і Казахстаном.

З огляду на несприятливу демографічну ситуацію і довгостроковий прогноз зменшення чисельности населення, Росії необхідно кардинально переглянути свою імміграційну політику, перейшовши на цілеспрямований імпорт робочої сили з країн СНД.

У нових умовах Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) потрібно орієнтувати на протидію новим загрозам – тероризму, релігійному екстремізму, незаконному обігу наркотиків, зброї, торгівлі людьми. Така ОДКБ – не традиційна військова організація (як Організація Варшавського договору), а переважно орган співробітництва розвідок, контррозвідок, правоохоронних органів, прикордонних і міграційних служб і под., що має відповідний «військовий вимір».

Що стосується СНД як організації, то є сенс трансформувати співдружність 12 країн у форум з гуманітарних, освітніх, інформаційних і культурних питань, зберігши його як основу для регулярних (щорічних, наприклад) самітів. При цьому інтерес РФ полягав би у використанні цієї організації для стимулювання інтересу до російської мови і культури, а інтерес инших країн – у привілейованому доступі до керівництва Росії.

У відносинах з окремими країнами СНД Москві треба відмовитися від установки на неодмінну підтримку внутрішньополітичного статус-кво. В інтересах Росії – підтримувати контакти із усіма значними політичними силами незалежно від їхньої орієнтації. Прагнучи до стабілізації ситуації в сусідів, Москва повинна була б принципово виступати на підтримку чесних і вільних виборів, діалогу еліт і більш активної участи громадян в керівництві своїми державами. Разом з тим, з огляду на народне волевиявлення у різних формах, Росія повинна вступати в діалог з лідерами, що спираються на широку підтримку.

Останнє, але не менш важливе: побороти нарешті образу на США і Захід у цілому за результат холодної війни і за невиправдані надії початку 1990-х років. Те, що Америка і Европа – а також Китай – присутні «там, де недавно був Совєтський Союз», не послаблює Росію. Сила країни, як і її слабкість, всередині, а не за її межами. Після Братиславської зустрічі Путіна і Буша, контактів російського президента з канцлером Німеччини і лідерами провідних країн Европи, травневих зустрічей на вищому рівні у Москві ситуація в російсько-західних відносинах трохи розрядилася. З’являються умови для того, щоб Росія, США і ЕС приступили до співробітництва у врегулюванні конфліктів у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі. Тим більше, що досвід співробітництва вже є. У 2004-му у Грузії Москва і Вашинґтон діяли паралельно в одному напрямку, намагаючись не допустити застосування сили. Нарешті, Вашинґтон і Москва, що мають де-факто чи де-юре союзницькі відносини з країнами Центральної Азії, просто зобов’язані співпрацювати один з одним, щоб запобігти небезпечному для США і РФ розхитуванню ситуації в цьому регіоні. Події 2005 року в Киргизії, на території якої пліч-о-пліч розташовані російська військово-повітряна база і пункт базування ВМС США, є нагадуванням про те, що про гру з нульовою сумою між Росією й Америкою в сучасних умовах не може бути і мови.

Висновок

Подібно до того, як короля на сцені грає свита, традиційній великій державі потрібні хоча б кілька союзників і клієнтів. Після розпаду СССР існування СНД почасти оправдувало великодержавний статус Росії. Нинішнє самовизначення складових частин зникаючого постсовєтського простору по-новому ставить перед Росією питання про самоідентифікацію. Одним з важливих підсумків останніх 15 років стало розуміння того, що, на відміну від країн ЦСЕ і деяких держав СНД, Росія в принципі не може бути інтегрована в ЕС/НАТО. Ідея Великої Европи, що складається із двох нерівних частин – ЕС на заході і Східно-Европейського союзу на чолі з РФ, – є нежиттєздатною. Европа на початку XXI століття є і буде одна, і ця Европа називається Евросоюз.

Це змушує переглянути проблему европейського покликання Росії. Безумовно, вона, інтегруючись у глобальний простір (СОТ, «вісімка», «п’ятірка» РБ ООН), поступово набуває рис модерного суспільства (назвемо це для стислости «Захід»). У той же час, Росія не виявляє особливого прагнення до сприйняття сучасних европейських цінностей і норм. Домагаючись сумісности з ЕС, РФ не орієнтується на прийняття acquis communautaire. Її вестернізація не означає европеїзації. Якщо ще зовсім недавно можна було говорити про Росію як про країну безумовно европейську, але настільки ж безсумнівно не західну, то в майбутньому у неї є шанс стати західною, але при цьому не европейською. (Звичайно, суть понять «Захід» і «Европа» останнім часом зазнало змін. Перше стало синонімом модерного суспільства, друге асоціюється з регіональним інтеграційним угрупованням.)

Отже, якщо трансформація («ремодернізація» на відміну від модернізації, здійсненої в сталінський період) Росії пройде успішно, вона реалізує власну версію сучасного – «західного» – суспільства. У принципі ця національна версія буде так само відрізнятися від инших (американської, европейської, японської й ин.), як вони самі різняться між собою. Важливо враховувати те, що Росія буде розвиватися поруч з Европою, а не в її складі. Якщо ж, навпаки, трансформація забуксує чи зазнає поразки, то Росія, можливо, формально збережеться як держава, але фактично перетвориться у свого роду Евро-Китай. Частина країни увійде в орбіту ЕС, инша буде «притягатися» Китаєм. У такому випадку колишня метрополія зможе повторити долю своїх окраїн, і тоді процес розподілу Евразії продовжиться. І це той сценарій, про який потрібно постійно пам’ятати, щоб його уникнути.

---

¹ Trenin D. The End of Eurasia. Russia on the Border Between Geopolitics and Globalization. Moscow: Carnegie Moscow Center, 2001.

² Див.: Мотес А. Конфликтный потенциал в российско-украинских отношениях: Взгляд из России // Этнические и региональные конфликты в Евразии: Кн. 2. Россия, Украина, Белоруссия / Общ. ред. А. Зверев, Б. Коппитерс, Д. Тренин. М.: Весь мир, 1997. С. 23-44, особ. с. 33; Тэлботт С. Билл и Борис: Записки о президентской дипломатии. М.: Изд. дом «Городец», 2003. С. 96-99.

³ Цікаво, що через багато років, у березні 2005 р., з цією формулою привселюдно погодився президент Путін. Див.: www.president.kremlin.ru

⁴ Див., напр.: Тренин Д. Внешнее вмешательство в события на Украине и российско-западные отношения. Брифинг Московского центра Карнеги, 2005. № 2.

⁵ Dreaming with BRICs: The Path to 2050 // Goldman Sachs Global Economics Paper No. 99. Oct. 1. 2003. (www.gs.com)

⁶ Тренин Д. Realpolitik Москвы // Дипкурьер НГ. 2004. 8.12.

⁷ Kissinger H. Diplomacy. N. Y.: Simon and Schuster, 1994. P. 811-818.

⁸ У березні 2005 р. політтехнолог Модест Колєров був призначений начальником управління Адміністрації Президента РФ міжрегіональних і культурних зв’язків із закордонними країнами. Новостворене управління, судячи з усього, покликане реалізовувати проекти, спрямовані на посилення російського впливу в країнах СНД. При цьому виникають питання як організаційного (взаємини нової структури з МЗС РФ), так і сутнісного характеру (здатність вчитися на помилках, зроблених Адміністрацією в ході виборів в Україні в 2004 р.).

Переклав Євген Троян