|
|
|
Маріна ЛєбєдєваФормування нової політичної структури світу і місце у ній РосіїЯке місце і роль Росії у політичній структурі світу, що змінюється? Для відповіді на це запитання потрібно передовсім проаналізувати те, чим сьогодні є сучасний світ. Існує багато концепцій, підходів і спроб осмислення істотних характеристик політичної структури світу, тенденцій його змін на межі століть. В одних концепціях світ представляється все більш гомогенним, головним чином внаслідок розвитку процесів глобалізації, які охоплюють нові території і сфери (економічну, соціальну, культурну, політичну і под.). Тут глобалізація зазвичай розглядається як поширення західних моделей, цінностей, інститутів і под. Класичними у цьому сенсі є праці Ф. Фукуями [Fukuyama 1989: 3-18; Fukuyama 1992; Fukuyama 1999: 16-33]. У инших теоретичних схемах світ виглядає поділеним, або розколотим. Причому основою для розколу виступають різного роду критерії: цивілізації у С. Гантінґтона (західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, конфуціанська, хінді, православна, буддистська, японська) [Гантінґтон 1994: 33-48; Huntington 1996]; також цивілізації, але иншого роду – сільськогосподарська, індустріальна та постіндустріальна – у О. Тофлера [Toffler 1980]; рівень професіоналізму – у В. Л. Іноземцева [Иноземцев 1999]; рівень соціально-економічного розвитку країн (високий, середній і низький, на основі чого, відповідно, виділяється центр, напівпериферія, периферія) – у І. Валерстайна [Wallerstein 1974; Wallerstein 1984]; шість економіко-географічних зон – у А.І. Нєклєси [Неклесса 1999]. І ті, і инші аналогічні підходи, підкреслюючи диференціацію світу, особливо вказують на реальні або потенційні конфлікти. Існують також концепції, у яких можна зауважити спроби поєднати обидві тенденції: глобалізацію і універсалізацію світу, з одного боку, та його фрагментацію, уособлення окремих частин і областей – з иншого. Одним з перших, хто спробував це зробити, був Б. Барбер [Barber 1992: 53-61]. За ним пішли і инші. Так, директор СІДПС* А. Ротфельд пише, що відношення у сучасному світі визначаються, як центробіжними процесами (глобалізацією або інтеграцією), так і центронапрямленими (фрагментацією, ерозією держав) [Rotfeld 1999: 17-27], а Дж. Розенау запропонував навіть спеціальний термін, який відображає обидва процеси, – «фраґмеґративність» (fragmegrative як одночасне дійство фрагментації – fragmentation і інтеграції – integration) [Rosenau 1994: 255-282]. Незалежно від того, якої точки зору дотримуються дослідники, більшість з них підкреслюють, що в кінці ХХ століття світ переживає певний критичний період, який можна назвати «точкою біфуркації» [Rosenau 1990; Rosenau 1997], «перехідним віком» [Лєбєдєва і Мельвіль 1999: 76-84], епохою невизначености, «переломністю» і под. Йдеться про період, коли проходять якісні зміни, які трансформують саму суть політичної системи світу. Варто зазначити, що подібні погляди належать не лише прихильникам неоліберальної традиції в міжнародних дослідженнях, які особливо це підкреслюють, але і тим, хто поділяє радше неореалістичні ідеології. Г. Кісінджер пише, що світовий порядок і його складові частини ще ніколи не змінювались так швидко, глобально і глибоко [Kissinger 1994: 73]. Звичайно, на рівні з названими, існують і инші уявлення, щодо яких розвиток світу іде еволюційним шляхом, не передбачаючи різких переходів і поворотів. Не виняток і сучасний період [див. Ikenberry 1996], тому немає причини говорити про якісь принципові політичні зміни. Виникає запитання, наскільки значимі зміни у світі, які відбулись у другій половині ХХ ст.? На мій погляд, нові підходи і тенденції, які зауважують майже усі автори, є більш якісними, аніж кількісними, і з цієї причини радикально змінюють сформовану упродовж декількох століть звичну політичну структуру світу. Одним з таких чинників кардинальних змін, пов’язаних з формуванням нової політичної структури світу, є, без сумніву, інтеграція, яка тією чи иншою мірою охопила увесь світ і яка протікає одночасно з процесами розколу, причому розколу відразу у декількох площинах (звідси і виділення різного роду основ при описові диференціації сучасного світу). У цьому сенсі К. Холсті проводить цікаву паралель між серединою XVII ст., коли сформувалась Вестфальська модель світу, і кінцем ХХ ст. У першому випадку Европа, будучи єдиною за своїми культурними, цивілізаційними параметрами (після поширення конфлікту між протестантами і католиками), виявилась політично поділеною. У другому випадку при крайньому підсиленні економічної інтеграції у політичному розумінні світ представлений понад 180-ма окремими державами [Holsti 1995]. Чим зумовлені і у чому виражаються ці зміни, які примушують говорити про формування нової політичної структури світу? Тут також існують різні точки зору. Серед тенденцій, які впливають на політичну структуру світу, називаються такі, як демократизація [Циганков 1998: 17-47; Циганков 1997: 17-31; Кулагін 1998: 221-236; Мельвіль 1997: 99-123; Володін 1997]; підсилення взаємозалежности [Keohane, Nye 1972]; зміни характеру загроз у світі [Циганков 1998: 17-47]; демілітаризація планети, створення якогось глобального економічного організму [Кулагін 1998: 221-236]; інтеграційні процеси і под. Однак, серед усього багатства тенденцій можна виділити дві, на мій погляд, найбільш важливі: 1) розвиток процесів глобалізації, які виявляються, передовсім, у розмиванні міждержавних кордонів; 2) збільшення кількости різних гравців на світовій сцені та зміні їх характеру. Обидві тенденції взаємозв’язані і взаємообумовлені, але все ж мають окрему, особливу природу і діють відповідно самостійно. Усі инші тенденції у своїй більшості потрібно розглядати або як похідну від цих двох (наприклад, підсилення взаємозалежности безпосередньо пов’язано з розвитком процесів глобалізації), або як додатковий аналіз, або одночасно і те, і инше. Так, демократизація у внутрішній політиці, і в міжнародній сфері перебуває під впливом процесів глобалізації, в результаті яких все більш широкі маси є втягнуті у політичне життя (про це, до речі, згадує П.А. Циганков [Циганков 1998: 17-47]). З иншого боку, сама демократизація як складний, неоднозначний феномен викликає багато дискусій щодо того, наскільки вона дійсно може розглядатись як глобальна тенденція, пам’ятаючи про те, що на рівні країн виникають так звані неліберальні демократії [див. Zakaria 1997: 22-43], квазідемократії і под. Глобалізація, без сумніву, найбільш актуальна тема, але одночасно є найменш зрозумілою тенденцією сучасного світу. Існують різні підходи у визначенні того, що розуміють під глобалізацією, які аспекти і сфери вона охоплює, наскільки глобалізація є універсальною і всеохоплюючою тенденцією світового політичного розвитку і т. п. Так, Б. Баді стверджує присутність трьох вимірів глобалізації: 1) як постійно триваючого історичного процесу; 2) як гомогенізації і універсалізації світу; 3) як нищення національних кордонів. Якщо взяти перше з названих вимірів, то дійсно можна зауважити, що в історії можна побачити тенденцію до все більшого «розширення» того простору, на якому дефілює інтенсивна взаємодія – від окремих сіл, міст, князівств до державности, регіонів і нарешті через епоху великих географічних відкриттів до світу в цілому. Між иншим, процес глобалізації складний та неоднозначний. В ході історичного розвитку він ішов не лінійно і зовсім не передбачав простого приєднання нових периферійних територій до незмінного центру. Дж. Модельскі на прикладі розвитку міст древнього світу показує «пульсуючий» характер цього процесу. Він виділяє дві фази: централізації, коли формуються центральні зони світової системи, і децентралізації, коли периферія стає головною. В результаті настає постійна зміна місць в системі центр-периферія [Modelski 1999: 383-392]. Цікаво, що з цією ідеєю перекликаються і уявлення П. Кенеді, який говорить про розквіт та занепад великих держав [Kennedy 1989]. Більш суперечливим є другий вимір процесу глобалізації, який виділив Баді, – універсалізація і гомогенізація світу. Таке розуміння глобалізації радше стосується минулого, хоча і не настільки віддаленого, коли будувались різні прогнози щодо «глобального села», створення «всесвітнього уряду» і настання «кінця історії». Як виявляється, не дивлячись на перехід цих або инших взірців поведінки західної цивілізації на инші регіони світу (особливо у сфері споживання), ці взірці, будучи включеними у відмінний культурний контекст, можуть мати зовсім иншу суть, часом навіть протилежну початковій. Це добре показано у працях, які акцентують на специфіці політичних процесів у різних культурах [Cohen 1997]. Врешті, останній аспект (або вимір) глобалізації з названих Баді (розмиття державних кордонів), можливо, найбільшою мірою відображає суть сучасного етапу глобалізації. З початку кордони національних держав виявились прозорими в економічному відношенні [Strange 1996]. Пізніше цей процес охопив соціальні, військові, політичні, культурні і инші ділянки. Найбільше це помітно у Західній Европі, де на основі ЕОУС (1951 г.), створеного координувати і стимулювати економічний розвиток шести европейських країн після Другої світової війни, до кінця ХХ ст. створено ЕС – сильну наднаціональну структуру, яка займається, поміж иншим, і співпрацею у зовнішній політиці країн, які у неї входять. Сьогодні, як наслідок принципово иншого інформаційного і технологічного рівня розвитку світу [див. RAMSES 1999] (цей фактор явно набирає політичного забарвлення) міждержавні кордони стають все більше прозорими. Звичайно питання про те, наскільки вони прозорі, які країни більше, аніж инші втягнуті у процес розмивання кордонів, залишаються дискусійними. Тим не менше, ряд дослідів (зокрема П. Каценштайн, Р. Кеохейн і С. Краснер) вбачають в процесі зростаючу транспарентність кордонів та суть самої глобалізації [Katzenstein, Keohane, Krasner 1998: 645-686]. Цю точку зору поділяють і багато инших авторів [див. Kegley and Wittkopf 1999]. Прозорість міждержавних кордонів зробила світ більш взаємозалежним [Keohane and Nye 1972] (якраз з тієї причини деякі автори пов’язують глобалізацію з взаємозалежністю [див. Гаджиев 1998: 74-75]). Крім того, транспарентність міждержавних кордонів «перевернула» колишні уявлення про безпеку, про конфлікти і про їх врегулювання [див. Лебедева 1999: 132-137], про співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики [Rosenau and Along 1997], про дипломатію [Talbott 1997: 69-83] та про инші базові проблеми класичних досліджень у міжнародних відношеннях, але головне – вона приховала існування раніше жорстких бар’єрів між зовнішньою і внутрішньою політикою, а також тією політологією, яка вивчала окремі держави, і традиційними міжнародними дослідженнями, що займались аналізом взаємовідносин держав на світовій сцені. «Відкриття» міждержавних кордонів супроводжується активізацією наддержавних і недержавних гравців у світовій політиці – міжурядових та різного роду неурядових організацій. Одночасно самостійно починають діяти внутрішньодержавні регіони. Вони набрали значення завдяки фактору розбудови Европи, що привело навіть до появи такого поняття, як «Европа регіонів» [див. Иванов 1998]. Парадоксально, але якщо раніше деякі регіони намагались впливати лише на внутрішньополітичні процеси своєї держави, а міжнародні організації – на проблеми, які обмежувались зовнішньополітичною сферою, то тепер це не так. Регіони все частіше намагаються вийти на міжнародний рівень (так, Шотландія заявляє про своє намагання увійти у структури ЕС на правах повноправного члена, а міжнародні організації активно беруть участь у регулюванні внутрішніх конфліктів). У результаті все менш актуальною стає колишня жорстка дихотомія зовнішньої і внутрішньої політики. Зауважу, що наддержавні і недержавні гравці були на міжнародній сцені і раніше, що не заперечують навіть неореалісти [Waltz 1979: 92-93]. Проблема полягає лише у питанні, наскільки кардинально діяльність цих гравців на кінець ХХ століття змінить структуру світу. На рубежі століть держави змушені все більше рахуватись, з одного боку, з міжнародними урядовими і неурядовими організаціями та інститутами, з иншого – з окремими регіонами. Настає «розмиття» державного суверенітету, відмова від тих принципів, які були зафіксовані всередині XVII ст. Водночас слід підкреслити, що діяльність неурядових і наддержавних гравців зумовлена не лише процесом глобалізації. Після закінчення Другої світової війни отримали широкий розвиток міждержавні організації (тобто наддержавні гравці). Спочатку пропонувалось, що вони будуть своєрідними «провідниками» політики держав у тій чи иншій сфері, наприклад, в торгівлі (ГАТТ) або в регіоні (НАТО) [Keohane 1984]. Однак, поступово ставало очевидним, що ці організації все більше грають вповні самостійну роль і вже самі намагаються значно впливати, як на міжнародні стосунки в цілому, так і на своїх засновників [Gardner 1980; Local Commons and Global Interdependence 1994]. Тим самим був розпочатий складний процес взаємодії і взаємовпливу державних структур і міжнародних організацій [Wendt 1992: 395-424; Putnam 1988: 427-460]. У свою чергу, багато недержавних гравців, передовсім пов’язаних із засобами комунікації та рухом інформаційних потоків і економічних ресурсів, самі виявились зацікавленими в подальшому і швидшому розвитку процесів глобалізації, та у ще більшій прозорості кордонів. Це послужило поштовхом до нового витка глобалізації з її проблемами і протиріччями [див. Holton 1998]. Впливи вище згаданих факторів все частіше давали право говорити про розмивання національного суверенітету, а також про кризу Вестфальської моделі світу [див. Космополіс 1999] – моделі, відповідно до якої у внутрішній політиці лише держава мала відповідні властиві їй права (звідси і класичне розуміння держави), а у системі міжнародних відносин держава є фактично єдиною структурною «одиницею» взаємодії. Більше того, відповідно до Моргентау, зовнішня політика держав, як і взагалі будь яка політика, є боротьбою за владу. І яка б не була мета міжнародної політики, намагання прийти до влади завжди є присутнім як основна мотивація [Morgenthau 1985]. Така державно-центрична модель почала занепадати під кінець ХХ ст. Хоча існують заперечення і тієї тези: дана модель світу і надалі зберігається, бо зберігаються кордони; кількість держав не зменшується, а зростає; зростають також їх можливості впливу на своїх громадян; держави самі активно створюють міжнародні інститути і режими; врешті немає такого гравця, якому можуть бути надані усі владні права держави і под. Та все ж, якщо під суверенітетом розуміти явище, яке Краснер називає «вестфальським суверенітетом», тобто політичну організацію, засновану на тому, що зовнішні гравці фактично не можуть впливати на внутрішню політику або можуть, але дуже обмежено [Krasner 1999], – такий суверенітет і справді почав розмиватися. Кінець ХХ ст. привів до ще однієї кризи – кризи Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Сама ця система була варіантом міждержавної взаємодії і в даній ситуації була частиною Вестфальської моделі. В історії були і инші моделі міждержавної взаємодії (наприклад, після закінчення Першої світової війни склалась Версальсько-Вашинґтонська система міжнародних відносин). Усі ці утворення виходили фактично з уявлення, що міжнародні відносини є інтеракцією окремих держав, які зіткнулись між собою, відповідно до метафори А. Уолферса, подібно більярдним кулям [Wolfers 1962; Yukl 1989] і діють відповідно до трьох «гоббсівських» мотивів: 1) досягнення і гарантування безпеки держави; 2) задоволення економічних потреб політично важливих груп населення; 3) підвищення престижу держави на міжнародній арені. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин, яка виникла після закінчення Другої світової війни, була орієнтована на біполярну структуру світу. Якщо в основі якости цієї системи розглядати біполярність, то з завершенням холодної війни вона дійсно зникла. У даному контексті реально говорити про зникнення і самої Ялтинсько-Потсдамської системи ще наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Однак, залишилось багато її елементів, зокрема і ті, які закріплені міжнародними договорами, що є деяким стабілізуючим елементом сучасних міжнародних відносин. У цьому сенсі Ялтинсько-Потсдамська система ширша від чисто біполярного світового порядку. Процес ламання Вестфальської моделі світу і Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин різною мірою і по-різному охоплює країни і регіони. Як зауважує Розенау, у даний час поряд із системами, у яких активно діють недержавні і наддержавні гравці, що творять «багатоцентричний світ», існує також «державно-центричний світ» [Rosenau1984: 3-29]. Розмивання суверенітету болісно сприймається будь-якою державою. Однак, держава, яка сьогодні, як відзначалося вище, залишається головним гравцем на світовій арені, може в сучасних умовах діяти по-різному. Один шлях – використовувати економічні, правові важелі і разом з иншими гравцями (наддержавними і недержавними) «вибудовувати» нову модель світу. Проблем на цьому шляху чимало. По-перше, виникає складність побудови взаємин державних і недержавних організацій [див. Mathews 1997: 50-66]. Тут не усе залежить тільки від держав. Нові гравці нерідко поводяться досить агресивно і зовсім не обов’язково орієнтовані на співробітництво. По-друге, виникає питання, з якими саме неурядовими організаціями співпрацювати державним структурам. Останнім часом усе частіше звертають увагу на загрозу, що виходить від можливого використання наркобізнесом і иншими видами нелегального бізнесу державних структур (зокрема дипломатичних каналів) для побудови иншого світового порядку з законами і правилами поведінки за принципом «диких джунглів» [Nyerere 1997]. Другий шлях поведінки держави в нових мінливих умовах – спробувати зберегти владні повноваження в колишньому обсязі і діяти старими методами – обмежувати активність недержавних гравців як на своїй території, так і за її межами. У цілому ж адаптація держав до змінної дійсности проходить досить складно. При цьому держава ніколи не вибирає тільки один шлях – зазвичай, діючи різними методами, вона співпрацює з нетрадиційними гравцями й одночасно прагне до обмеження їхніх владних стремлінь. Питання в тім, який шлях використовується як головний. Росія в сучасній структурі світу Наша країна особливо болісно переживає ерозію Вестфальської моделі світу і Ялтинсько-Потсдамську системи міжнародних відносин. Для цього існує цілий ряд причин, що пов’язані, як з останнім періодом розвитку Росії, так і з її історією. Насамперед варто зазначити, що Вестфальська система світу дозволяє на сильну державну владу з досить суворими правилами супідрядности усередині держави (звідси й инша назва даної моделі: державно-центрична). Однак у міжнародній політиці такої ієрархії не існує. Там діє принцип балансу сил, причому кожна держава прагне до могутности, насамперед у військовій області. Усе це добре описано реалістичною школою в теорії міжнародних відносин. Якщо говорити про історію, то для нашої країни протягом ряду століть характерним було прагнення до ієрархічного типу керування, на відміну від «мережевого» чи демократичного керування, що припускає складні механізми узгодження інтересів**. Росії, як зауважує Л. Шевцова, була властива «нерозчленованість влади – сприйняття держави і суспільства як єдиної субстанції, і нарешті, розуміння самої влади, як чогось неподільного і неструктурованого. Нерозчленованість спрощувала саму конструкцію влади, що у рамках успадкованих нами уявлень розглядалася як своєрідна ієрархія – «вертикаль» з акцентом на підпорядкованість і субординацію» [Шевцова 1999: 486]. У російській політичній практиці дореволюційного і совєтського періодів це знаходило своє вираження в прагненні до централізації держави, вірячи у справедливість рішень керівництва [див. Фурман 2000] і т. п., а різного роду компроміси розглядалися як невдачі (у цьому плані показовими є статті В.І. Лєніна «Про компроміси», де він під компромісами розуміє тимчасовий відступ заради наступного реваншу [Ленин а: 133-139; Ленин б: 289-291]). Прагнення до централізованого, бюрократичного керування досягло свого апогею в СССР. На це звертає увагу Фукуяма в одній з останніх своїх робіт, говорячи про те, що саме індустріальна епоха – епоха паровозів, залізниць, заводів – уможливила веберовську централізовану державу, найбільш яскравим прикладом якої був Совєтський Союз [Fukuyama 1999:26]. Можливо, саме тому наша країна добре «увійшла» у систему тих відносин, які склалися в Европі після прийняття Вестфальського світу і які прогнозували сильну державу, що прагне до того, щоб зайняти ключові позиції на міжнародній сцені. Відхід від цієї системи для сучасної Росії відбувається не дуже легко. Положення ускладнюється і тим, що упродовж останнього десятиліття Росія, крім кризи Вестфальської і Ялтинсько-Потсдамської систем міжнародних відносин (які так чи инакше стосуються усіх держав), переживає ще одну кризу, пов’язану з процесом демократичного транзиту. Очевидно, що в будь-якій державі внутрішньополітична, соціальна, економічна перебудова життя йде непросто. У Росії це супроводжується ще й тим, що сам хід реформування має безліч негативних моментів. Після більш ніж 10-літнього періоду проведення реформ багато соціальних, економічних, політичних, національних і инших проблем не тільки не були зняті, але поглибились, що відбилось у публікаціях, як російських, так і закордонних авторів. Крім того, за оцінками ряду дослідників, демократичний транзит у Росії був перерваний і перетворився в гібридний, амальгамний режим олігархічного типу, який містить у собі різноманітні, часом взаємовиключні тенденції і принципи, тому і має досить невизначене майбутнє [див. Шевцова 1999; Melvіlle 1998:68-85]. Усі ці негативні процеси пройшли на тлі ослаблення вертикалі державної влади, що обумовлено як об’єктивними причинами (переходом до ринкової економіки, децентралізацією влади, демократизацією), так і суб’єктивними (помилками при проведенні реформ, частими кадровими змінами, відсутністю чітких правил гри і под.). В результаті особливо гостро постала проблема управління. Украй важливо, що зменшення впливу держави на життя Росії не супроводжувалось реальним переходом владних повноважень до недержавних гравців, як це відбувалося в країнах Західної Европи і Північної Америки. Фактично багато структур громадянського суспільства так і залишилися в Росії в зародковому стані. З тієї причини в самому суспільстві виникає потреба в «наведенні порядку», зміцненні державности, посиленні позицій у міжнародних відносинах. Позитивно сприймаються рішучі дії, у яких демонструється сила держави. У суспільних настроях, відповідно до опитувань, до кінця 1990-х років усе більше домінує орієнтація на владу, порядок та силу [Сєдов 2000; Кутковец і Клямкін 1999]. У сфері зовнішньої політики хвороблива реакція Росії на рівні політичної еліти та на рівні суспільної свідомости була пов’язана з катастрофою біполярного світу і втратою статусу наддержави (свого роду «версальський синдром»), що теж не раз описувалось в літературі. Показово: за даними РОМИР, у січні 2000 р. серед відповідей на запитання «що Ви очікуєте від президента, за якого будете голосувати?» на третьому місці за значимістю виявилась думка – «повернути статус великої держави» [www.romіr.ru2000]. Зазначу, що дана відповідь була обрана при наявності безлічі інших проблем сучасної Росії: воєнні дії в Чечні, економічні, соціальні труднощі і под. Варто підкреслити, що за втратою статусу великої держави після закінчення холодної війни не було вироблено і реалізовано чіткого зовнішньополітичного курсу. Спочатку спостерігалися спроби інтеграції з Заходом, що викликало різку критику опозиції. На зміну прийшла орієнтація на країни Сходу. З’явилася концепція багатополюсного світу, висунута як відповідь (і в цьому контексті, до речі запізніла) на тезу, сформульовану Дж. Бушем під час війни в Перській затоці, що з розпадом СССР і зникненням одного з полюсів біполярного світу утворився монополярний світ на чолі з США. Ці ідеї у свій час були досить популярні в американській політичній думці [див. Кісінджер 1997]. Утім, модель монополярного світу (чи то на чолі з США, чи з «сімкою/вісімкою», чи з иншими) так само, як і модель багатополюсного світу по типу «европейського концерну минулого сторіччя» з центрами в Европі, Азії, Америці й в инших ареалах, тобто модель, де полюсами виступають держави, уже не повною мірою описують сучасні реалії й у цьому сенсі протистоять «багатоцентричному світові» Розенау, що припускає участь неурядових структур у якості «центрів» [Rosenau 1984:3-29]. Однак, говорячи про Росію в сучасному світі, важливо підкреслити инше: зникнення біполярности, що відбулося якби «природним шляхом», не спричинило нових переговорів про новий устрій світу. Більше того, з відмиранням біполярности не розпалася цілком Ялтинсько-Потсдамська система. Багато з її елементів, насамперед закріплені міжнародними договорами, продовжують діяти. З одного боку, це було і залишається певним стабілізуючим елементом сучасних міжнародних відносин. З иншого боку – країни Заходу в односторонньому порядку де-факто стали відходити від Ялтинсько-Потсдамських рішень, орієнтуючись багато в чому на иншу структуру світу. Зокрема, відбулося просування НАТО на Схід. Це викликало вкрай негативну реакцію Росії. Можна припустити: що і инші аналогічні дії західних країн, зокрема розширення ЕС, безпосередньо вплинуть на економічні і політичні інтереси Росії. Иншими словами, післявоєнну систему міждержавних відносин стали змінювати багато в чому без нашої участи. У Росії ж з цілого ряду причин внутрішньополітичного, соціального, економічного характеру усе більше спостерігається посилення ролі держави, причому у варіанті, який відображає реалії Вестфальського і Ялтинсько-Потсдамського світового порядків. Аналогічна орієнтація існує і у ряді инших країн (в Азії і на Близькому Сході). Росія, активно виступаючи проти ерозії, як Вестфальської, так і Ялтинсько-Потсдамської моделей міжнародних відносин, саме ці держави розглядає як союзників у своїй зовнішньополітичній діяльності. У результаті, ми бачимо цілий ряд протиріч, що характеризують епоху «перебудови» і найбільш чітко спостерігаються в умовах конфлікту. Прозорість кордонів та обумовлена нею взаємозалежність спонукують держави, насамперед Заходу (при усій неоднорідності й умовності поняття «Захід»), усе активніше реагувати на події, що відбуваються в инших країнах. Хоча варто мати на увазі, що оскільки сам феномен ерозії Вестфальської системи світу вкрай суперечливий, а держави залишаються головними учасниками міжнародних відносин, нерідко спостерігається картина, коли під видом гуманітарної допомоги та чи инша держава Заходу починає реалізовувати свої інтереси [див. Бордачев 1998]. Водночас, втручання у внутрішні справи, обмеження суверенітету ззовні, та ще силовими методами (відома криза в Косово і спроба його вирішення країнами НАТО) змушують инші держави, зокрема ті, до яких не було застосовано насильство, будь-якими способами охороняти свій суверенітет. У цілому сьогодні ми є свідками зростання протиріч між нормами Вестфальської моделі світу і Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин (зокрема не втручання у внутрішні справи) і принципами, які все більше виражають свій вплив наприкінці ХХ сторіччя (дотримання прав людини і под.). Сьогодні необхідно констатувати, що Захід і Росія, а також багато инших держав (включаючи Китай і Індію) «живуть» у різних вимірах: Захід через більшу інтеграцію і транспарентність кордонів – переважно в пост-вестфальському, пост-ялтинсько-потсдамському світі; Росія, як і цілий ряд инших держав, – головним чином у тому світі, де норми і цінності обох систем зберігаються. Зрозуміло, що і в Росії, і на Заході існує весь спектр поглядів. Йдеться лише про порівняльну перевагу тієї чи иншої політичної орієнтації. Як перебороти це протиріччя? І взагалі, у який спосіб відбувається «глобальна перебудова» світу? У принципі процес народження нової структури світу, формування його нової архітектури може йти двома шляхами. Один шлях – хаотичний, з «перетягуванням канату» різними державами, а також иншими учасниками міжнародних відносин, із застосуванням сили і под. Цей шлях веде до реалізації прогнозів тих дослідників, які вважають, що в ліпшому випадку нове ХХІ ст. буде більш подібне на строкате і неспокійне середньовіччя, у гіршому – нам загрожує всесвітня катастрофа [Бус 1998: 307-331]. Другий шлях – шлях кризового керування з вибудовуванням іиших системних параметрів, створення нового устрою світу з урахуванням існуючих реалій і інтересів різних учасників – держав, міждержавних організацій, неурядових об’єднань, найбільших фінансових і бізнес-структур. При цьому держава (і Росія, звичайно, теж), будучи ведучим учасником світового політичного процесу, може у свій спосіб намагатись впливати на світ і не допустити «некерованого розпаду» ні Вестфальської, ні Ялтинсько-Потсдамської систем світу. Варто зазначити, що формування майбутньої моделі світу – це свого роду надзавдання, яке поки повною мірою не усвідомлюється ані політиками, ані дослідниками. Проте в сучасному світі окремі елементи реалізації кризового керування уже існують. Так, до врегулювання конфліктів усе частіше підключаються всі ті учасники, про яких згадувалося вище і які зацікавлені в мирному вирішенні проблеми. З’явилась навіть певна орієнтація в дипломатії, що одержала назву «багатовекторної дипломатії» [Dіamond and McDonald 1993]. Найбільш складним питанням тут є узгодження поведінки різних учасників заради ефективного рішення проблеми, а не для розростання конфлікту [див. Preventіng Vіolent Conflіcts 1997]. Зрозуміло, що не слід зводити в абсолют роль і можливості кризового керування, а також здатність і бажання держав до сприйняття нових віянь. Правдоподібно, цей процес буде активно просуватись особливо неурядовими гравцями, бізнесом, що володіє значними коштами для цього. Спроба вибрати третій шлях – орієнтація на «відсторонення» від зовнішнього світу, зосередження на внутрішніх проблемах, для того, щоб уже з иншим економічним і політичним потенціалом знову вступити в міжнародні відносини, невиправдана з ряду причин. По-перше, це практично неможливо зробити через сильну економічну, технологічну і под. взаємозалежності світу. По-друге, темпи сучасного розвитку настільки великі, що будь-яка ізоляція або самоізоляція неминуче приведе до того, що держава, яка обрала цей шлях, виявиться осторонь від ходу історії. Спираючись на свій інтелектуальний потенціал, Росія могла б стати ініціатором процесу кризового керування і формування нової структури світу, запропонувавши опрацювання багатовекторної програми розвитку, у якій передбачалася б можливість цілого комплексу переговорів і обговорень щодо майбутнього становища світу з запрошенням широкого кола учасників, включаючи недержавних. Переклав Ігор Шабан *Стокгольмський інститут дослідження проблем світу. Бордачев, Т.В. 1998. «Новый интернационализм» и современное миротворчество. М. Бус, К. 1998. Вызовы незнанию: Теория международных отношений перед лицом будущего. – Международные отношения: социологические подходы. (Ред. П.А. Цыганков), М. Володин, А.Г. 1997. Демократия политическая или демократия социальная. – Глобальные социальные и политические перемены в мире. М. Гаджиев, К.С. 1998. Введение в геополитику. М. Иноземцев, В.Л. 1999. Расколатая цивилизация. М. Иванов, И.Д. 1998. Европа регионов. М. Киссинджер, Г. 1997. Дипломатия. М. Космополис. Альманах-1999. Кулагин, В.М. 1998. Формирование новой системы международных отношений. – Современные международные отношения. (Ред. А.В.Торкунов), М. Кутковец, Т., Клямкин, И. 1999. Что ждет Россия от Путина. Лебедева, М.М. 1999. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже ХХI века. – Космополис. Альманах. Лебедева, М.М., Мельвиль, А.Ю. 1999. «Переходный возраст» современного мира. – Международная жизнь, № 10. Ленин, В.И.– а. О компромиссах. – Полн. собр. соч., т. 34. Ленин, В.И.– б. О компромиссах – Полн. собр. соч., т. 40. Мельвиль, А.Ю. 1997. Демократизация как глобальная тенденция? – Глобальные социальные и политические перемены в мире. М. Неклесса, А.И. 1999. Конец эпохи большого модерна. М. Седов, Л. 2000. Политическая ситуация в России в феврале 2000 г. Сергеев, В.М. 1999. Демократия как переговорный процесс. М. Фурман, Д. 2000. Передача власти в Евразии. – Общая газета, 13-19.II. Хантингтон, С. 1994. Столкновение цивилизаций? – Полис, № 1. Цыганков, П.А. 1998. Глобальные политические тенденции и социология международных отношений. – Международные отношения: социологические подходы. (Ред. П.А. Цыганков), М. Цыганков, П.А. 1997. Глобальные политические перемены и язык теории. – Глобальные социальные и политические перемены в мире. М. Шевцова, Л. 1999. Режим Бориса Ельцина. М. Barber, B.R. 1992. Jihad vs. McWorld. – Atlantic Monthly. March. Cohen, R. 1997. Negotiating Across Cultures. Wash. Diamond, L., McDonald, J. 1993. Multi-Track Diplomacy: A System Approach to Peace. (2nd ed.), Wash. Fukuyama, F. 1989. The End of the History? – The National Interest. Summer. Fukuyama, F. 1992. The End of the History and the Last Man. N.Y. Fukuyama, F. 1999. Second Thoughts. The Last Man in a Bottle. – The National Interest, Summer. Gardner, R.N. 1980. Sterling-Dollar Diplomacy in Current Perspective: The Origins and the Prospects of our International Economic Order. N.Y. Holton, R.J. 1998. Globalization and the Nation-State. N.Y. Holsti, K.J. 1995. International Politics: A Framework for Analysis. New Jersey. Huntington, S. 1996. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. N.Y. Ikenberry, G.J. 1996. The Myth of the Post-Cold War Chaos. – Foreign Affairs,. May-June. Katzenstein, P.J., Keohane, R.J., Krasner St.D. 1998. International Organization and the Study of World Politics. – International Organization, Vol. 52, № 4. Kegley, Ch., Wittkopf, W. 1999. World Politics: Trend and Transformation. (7th ed.), N.Y. Kennedy, P. 1989. The Rise and Fall of the Great Powers L. Keohane, R. 1984. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy. Princeton (N.J.). Keohane, R.O., Nye J.S. 1972. Transnational Relations and World Politics. Cambridge. Kissinger, H. 1994. How to Achieve the New World Orde. – Time, 14.II. Krasner, St.D. 1999. Sovereignty: Organized Hypocrisy. Princeton. Local Commons and Global Interdependence: Heterogeneity and Co-operation in two Domains. 1994. (Eds Keohane, R.O., Ostrom, E.L.). Mathews, J. 1997. Power Shift. – Foreign Affairs, Vol. 76, № 1. Melville, A. 1998 Post-Communist Russia. – World Affairs, Vol. 2, № 2. Modelski, G. 1999. Ancient World Cities 4000-1000 BC: Centre/Hinteland in the World System. – Global Society, Vol. 13, № 4. Morgenthau, H.J. 1985. Politics Among Nations: The Struggle for Power and Peace. N.Y. Nyerere, J. 1997. Peace Comes From Justice, Not Absence Violence. – Peace Initiatives, Vol. III, № 2, March-April. Preventing Violent Conflicts. 1997. Stockholm. Putnam, R. 1988. Diplomacy and Domestic Policy: The Logic of Two-Level Games. – International Organization, Vol. 42, № 3, Summer. RAMSES. 1999. P. Rosenau, J. 1984. Pre-Theory Revised: World Politics in an Era of Cascading Interdependence. – International Studies Quarterly, № 1. Rosenau, J.N. 1990. Turbulence in World Politics. A Theory of Change and Continuity. Princeton. Rosenau, J.N. 1994. New Dimention of Security: The Interaction of Globalizing and Localizing Dynamics. – Security Dialogue, Vol. 25, September. Rosenau, J.N. 1997. Along the Domestic-Foreign Frontier: Exploring Governance in a Turbulent World. Cambridge. Rotfeld, А. 1999. The Global Security System in Transition. – Космополис. Альманах. Strange, S. 1996. The Retreat of the State: The Diffusion of Power in the World Economy. Cambridge. Talbott, St. 1997. Globalization and Diplomacy: A Practitioner’s Perspective. – Foreign Policy, № 4. Toffler, A. 1980. The Third Wave. N.Y. Wallerstein, I. 1974. The Modern World-System. N.Y. Wallerstein, I. 1984. The Politics of the World-Economy: The States, the Movements and the Civilizations. Cambridge. Waltz, K.N. 1979. Theory of International Politics. Reading (Mass.): Addison-Wesley. Wendt, A. 1992. Anarchy Is What States Make of It: Social Construction of Power Politics. – International Organization, Vol. 46, № 2, Spring. Wolfers, A. 1962. Discord and Collaboration. Baltimore. <http://www.romir.ru> 2000. Yukl, G. 1989. Leadership in Organizations. N.J. Zakaria, F. 1997. The Rise of Illiberal Democracy. – Foreign Affairs, Vol. 76, № 6. |
 ч
|
 |
|