Анатолій Павленко

Геополітичні альтернативи України після другого розширення НАТО

Своєрідна «кавалерійська» атака на НАТО з метою пришвидшеного отримання запрошення до нього Україні не вдалася. Це змушує Україну більш ретельно проаналізувати існуючи перешкоди на шляху вступу до НАТО та можливі варіанти їх подолання. Необхідно чітко відокремити бажання від дійсности та визнати, що наша країна (внаслідок специфіки історичних та сучасних політичних обставин) можливо має свій шлях до НАТО, який істотно відрізняється від шляхів вступу Польщі, Литви чи инших держав. Ніщо так не шкодить будь-якій справі, як поспішність, тому інтеграція України в розвинене европейське суспільство, яка визначає наше майбутнє, вимагає виважености та певного часу для вирішення існуючих проблем.

В Европі існує неписане правило, що вступу до ЕС передує вступ до НАТО, оскільки вимоги щодо вступу до НАТО не такі «жорсткі», як до вступу до ЕС. У більшості ці вимоги щодо розвитку демократії, прав людини і верховенства права повністю збігаються. Тому всі країни першої та другої хвилі розширення НАТО ставили за мету спочатку вступ до НАТО, а потім вже до ЕС.

Україна, з урахуванням її внутрішніх проблем та стану економіки, повинна виконувати ці неписані правила і, передовсім, зосередити свої зусилля на прагненні стати членом НАТО.

Конкретними кроками у напрямку просування України на цьому шляху можна вважати постанову Верховної Ради України від 21 листопада 2002 року за N233-IV «Про Рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО» та план дій Україна-НАТО, який був затверджений у Празі.

У рекомендаціях, які були прийняті постановою ВР 21.11.02, на мою думку, відсутній перелік проблем, які потребують вирішення і які є перешкодою для України на шляху до НАТО.

Перша перешкода – базування Чорноморського флоту в Криму. Особливістю базування ЧФ є відсутність екстериторіальности та розташування флоту не тільки у Севастополі, а також в инших місцях Кримського півострову. Такого прецеденту в історії існування иноземних баз та території инших країн не було.

Друга перешкода – відсутність державних кордонів. НАТО і ЕС висувають приблизно однакові вимоги до державних кордонів країн, що планують вступити у ці організації. Однак, Президент РФ В. Путін 8 липня 2002 року заявив, що Росії не слід квапитися з облаштуванням кордонів із колишніми союзними республіками [1].

Незмінність думки щодо необов’язковости демаркації державного кордону України з Росією підтверджує висловлення у березні 2003 року на нараді поблизу казахстанського кордону заступника директора Федеральної прикордонної служби РФ М. Рєзнічєнка про те, що «коли буде створений Єдиний економічний простір, то кордон на казахстанському напрямку (а також українському?) Росії виявиться непотрібним». [2]

Третя перешкода – стан економіки. Порівняємо розбіжність такого показника економічного розвитку, як ВВП на людину (РРР $) для тих країн, які вступили до НАТО у 1949 році, країн першої хвилі, які вступили у 1999 році, а також другої хвилі, які планують вступити у 2004 році. Розбіжності складають для: «старих» членів НАТО – у 1,7 разів (Норвегія – Португалія); першої хвилі – у 3,3 рази (Норвегія – Польща); другої хвилі – у 5,2 рази (Норвегія – Болгарія). Для порівняння: такий критерій для України складає 7,8 разів (Норвегія – Україна). При щорічному зростанні ВВП на 5% Україна досягне рівня ВВП у перерахунку на людину, який був у Польщі у 2002 році, приблизно тільки у 2017 році.

Четверта перешкода – економічна залежність від Росії. Це питання має багато складових, але ми зупинимося на одному аспекті, який є інтегрованим показником для економіки та національної безпеки – це енергоносії.

Україна на 100% залежна від поставок ядерного палива із Росії, біля 78% усього споживаного в країні газу та 76% нафти постачається з території однієї держави – Росії. Тобто Україна має низький рівень енергетичної безпеки. Підвищення цього рівня є умовою вступу до ЕС та НАТО.

Прикладом захисту своїх національних інтересів може служити рішення Греції, уряд якої відмовився продавати 23% національного нафтового концерну Hellenic Petroleum російському «ЛУКОЙЛу». Не допустили концерн до приватизації і Rafineria Gdanska у Польщі [3].

П’ята перешкода – стан розвитку демократії, суспільства, держави і нації. На мою думку, інформаційний простір може бути індикатором цього процесу, як інтегрованої характеристики розвитку суспільства в Україні. Розвиток Інтернету, як характеристика розвинености суспільства, згадується і у «Новій структурі відносин (ЕС) с нашими Східними та Північними сусідами».

Україна за поширенням Інтернету поступається не тільки Росії, але і Білорусії. Орієнтовні розрахунки показують, що, у випадку збереження існуючих темпів розвитку Інтернету в Україні, вона досягне европейського рівня приблизно у 2012 році.

Стосовно нації, як головної складової частини існування державности (на підставі визначення Келгона), можна сказати, що нація в Україні ще не сформувалася. Важко заперечити, що національну свідомість українців слід розвивати й зміцнювати. І це потребує втручання держави. Чи є в Україні державна програма розвитку нації? На жаль, немає. Важлива роль у формуванні нації належить пропаганді, культурі, освіті, збройним силам. НАТО вважає, що саме професійні збройні сили відповідають вимогам часу.

Шоста перешкода – проблеми застосування в Україні норм інформаційної безпеки НАТО. Це найбільш делікатна проблема. У всіх країнах, які вступали чи вступлять до НАТО була здійснена люстрація в тому чи иншому виді.

Не відповідає також вимогам НАТО існуюча система закритого зв’язку, переобладнання якої тільки починається.

Наведений перелік проблем, які треба негайно вирішувати, не є неможливим для подолання, але вимагає певного часу. Офіційно проголошений 23 травня 2002 року курс України щодо вступу до НАТО є безальтернативним шляхом зміцнення нашого суверенітету та інтеграції в европейське суспільство.

У Фінляндії та Австрії після тривалого нейтралітету цих країн сьогодні на вищому рівні йде обговорення необхідности вступу до НАТО. НАТО безумовно привітає таке бажання і особливих перешкод для вступу цих країн немає. Саме політика нейтралітету Австрії та Фінляндії дала змогу вирішити багато внутрішніх проблем, зокрема позбутися иноземних баз. Досвід цих країн може бути корисний і для України. Один зі шляхів передбачає «обхідний маневр» для подолання в основному перешкод з боку Росії щодо вступу України до НАТО та ЕС. У свій час цей маневр досить вдало використали Австрія та Фінляндія. Для України пропонується додержання стратегічної паузи нейтралітету тривалістю 25-30 років. Подібну паузу мали деякі країни, які, завдяки нейтралітету, вирішили свої питання з державним суверенітетом, економічними реформами, досягли відповідного розвитку економіки, ліквідували иноземні військові бази.

Росія боляче реагує на обережні висловлювання щодо перспектив отримання Україною статусу нейтральної держави. На відмінну від активного обговорення у суспільстві проблем зовнішньополітичного курсу України щодо вступу до НАТО, ЕС, СНД, ЕврАзЕС та ОРІ, тема нейтралітету в Україні серйозно не обговорювалася. Соціологічні опитування присвячені всім темам, крім нейтралітету. М’яко кажучи, тема нейтралітету України для когось дуже небажана. Такий супротив нейтралітету України, особливо з боку Росії, породжує впевненість, що цей шлях не такий вже і поганий.

Аналізуючи причини вибору нейтралітету деякими державами світу можна зробити висновок, що цей вибір був продиктований, у першу чергу, зовнішньополітичними чинниками. Так, наприклад:

Нейтралітет Ірландії (з 1938 р.) обумовлений намаганням дистанціюватися від Великої Британії;

Нейтралітет Фінляндії (з 1955 р.) обумовлений її геополітичним розташуванням, та великою довжиною кордонів із Росією, до складу якої вона входила до 1918 року;

Нейтралітет Швейцарії (з 1815 р.) обумовлений намаганням зберегти єдність держави;

Нейтралітет Туркменістану (з 1995 р.) обумовлений геополітичним розташування держави у вузловому перехресті геополітики, зоні протидії світових і регіональних держав;

Нейтралітет Австрії (з 1955 р.) обумовлений бажанням стати суверенною державою та позбавитися иноземних військових баз, зокрема совєтських.

Мріяла у свій час про нейтралітет і Росія. Після революції 1905 року й поразки в російсько-японській війні зовнішньополітична програма міністра закордонних справ царської Росії А. Ізвольского передбачала визнання необхідности забезпечити країні мирний перепочинок, тривалість якого Голова ради міністрів П. Столипін визначив у 20-25 років. [4] Практична реалізація цього завдання уявлялася як здійснення політики неприєднання до двох конфронтуючих в Европі блоків держав, а також у формуванні політики «рівновіддалености» Росії від Берліна й Лондона.

Наведені чинники досить переконливо свідчать, що Україна фактично «акумулювала» в собі усі причини, які спонукали у свій час деякі країни вибрати нейтралітет.

Треба також додати, що Україна не мала достатнього досвіду існування як самостійна держава і ще тільки будує свою державність. Причому допомога в цьому будівництві з боку провідних держав світу більше нагадує диктат, коли кожен прагне підігнати Україну під свої мірки, під свої вимоги. Тому для України вкрай необхідна ця стратегічна пауза для усунення всіх перешкод до вступу до НАТО та ЕС.

Що дасть нейтралітет Україні? Варто очікувати утворення сприятливих умов для розвитку економіки, а також зростання інвестицій з инших країн за рахунок гарантованої стабільности політики України. Так, наприклад, Китай, який за прогнозами фахівців у середині цього століття повинен за ВВП випередити США, зацікавлений інвестувати в розвиток економіки України великі кошти, але при умові, що Україна збереже свою позаблоковість. Китаю нема сенсу посилювати НАТО, безпосередньо вкладаючи в це свої капітали.

До речі, Китай дотримується нейтралітету, оскільки він офіційно проголосив, що його зовнішня політика не передбачає вступу у жодні союзи і не установлює ніяких стратегічних відносин із великими державами чи блоками держав.

Проголошення Україною політики нейтралітету не усунуло б її від повноцінної участи в міжнародній політиці, тому що нейтралітет аж ніяк не передбачає самоізоляцію. Країна зможе і надалі активно брати участь у миротворчих операціях ООН, у програмі НАТО «Партнерство заради миру», чи вступити до ЕС, як це зробили Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія.

Пересічному громадянину України значно легше сприйняти ідею нейтралітету, що відповідає його менталітету. Нейтралітет міг би стати саме тією «об’єднавчою ідеєю нації», яку ми так довго шукали. До речі, австрійці стверджують, що для них саме нейтралітет став консолідуючою національною ідеєю.

Аналізуючи наведені факти, можна зробити висновок, що нейтралітет має досить значний потенціал для демпфірування дестабілізуючих процесів, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави та для утворення сприятливих умов розвитку економіки.

---

1. http://president.kremlin.ru/withflash/varPriorityEventsTemplPriorId7701.shtml.

2. http://www.izvestia.ru/politic/article30772, Выездное заседание Совета безопасности, Химическое оружие защитят от террористов, 03.03.03.

3. http://www.vedomosti.ru/stories/2003/02/05-56-02.html «ЛУКОЙЛ» не пустили в Грецию, И. Хренников, А.Тутушкин, Ведомости,05 февраля 2003.

4. Журнал «Дипломатический вестник» октябрь 2001 год, Страницы истории. http://www.ln.mid.ru/website/dip_vest.nsf/OpenDocument, А. П. Извольский (министр иностранных дел России 1906-1910 гг.).