Володимир Меламед

У княжому Львові (XIII-XIV ст.ст.)

На території Червоної Руси (Східної Галичини) перші гебрейські поселення з’явилися, очевидно, уже у X-XI ст.ст. Це були як невеликі торгові факторії тимчасового типу, так і компактні поселення у вже існуючих містах. Гебреї намагалися триматися ближче до князівських замків, розраховуючи на їх високе заступництво і на заробіток. З-поміж перших міст із компактним гебрейським населенням під князівським протекторатом можна назвати Перемишль, Червен, Володимир (Волинський), Звенигород.

Місто Львів, засноване князем Левом між 1250-1256 рр. як укріплення для захисту від татаро-монгольських набігів, до кінця 50-х років XIII ст. стає князівською резиденцією, а потім і столицею Галицького князівства. У цей час починає інтенсивно заселятися і забудовуватися територія, що примикає до Високого і Низького замків. Серед перших поселенців були гебреї.

Галицький літопис від 1288 р., відзначаючи жалобу народу з приводу смерти Володимирського князя Володимира Васильковича, двоюрідного брата Галицького князя Лева Даниловича, описує також ставлення гебреїв до цієї події: «Гебреї ж плакали, як після падіння Єрусалима, коли гнали їх у полон Вавилонський»¹. Наявність такого запису в літописі дає змогу припустити, що в цей час і у Володимирі вже існувала гебрейська громада.

Відомості про гебреїв, що проживали у Львові у 50-60-х роках XIII ст., можна знайти у роботі відомого історика XVII ст. Бартоломея Зіморовича «Leopolis Triplex»². Припускають, що, крім документів XVII ст., він користався неіснуючими уже сьогодні джерелами XIII-XIV століть. Б. Зіморович так описує заселення території між Високим і Низьким князівськими замками, яка тепер прилягає до площі Старий Ринок і вулиці Богдана Хмельницького: «Відтоді і до кінця наших днів, – повідомляє він, – це передмістя переповнене Русинами, а також Вірменами і Гебреями, і побудовані тут храми підтверджують, що предки їхній оселилися біля підніжжя цієї гори ще в часи князя Лева»³.

У княжому Львові кожна національна громада проживала компактно і користалася заступництвом князів. Згідно з Б. Зіморовичем, межі розселення громад установив сам князь Лев: «Щоб не було безладного заселення і національні громади не перемішувалися між собою, князь Лев розділив міську територію на чотири райони, а саме: для Русинів, як співвітчизників, він виділив найбільш зручну територію у східній частині. Гебреї і подібні їм Сарацини [можливо, Караїми. – В.М.] одержали район у південній частині, Вірмени і Татари, що звикли проживати спільно, оселилися у північному районі. Для себе і свого двору князь вибрав західну частину, де був замок (очевидно, Низький). Свита князя складалася з представників різних народів і релігій»⁴.

Гебрейський район у княжому Львові був на обох берегах ріки Полтви, що протікала тоді нинішнім проспектом Чорновола. Гебрейські квартали охоплювали вулицю Богдана Хмельницького, район від площі Соборної до Старого Ринку. У XIII ст. на перехресті вулиці Богдана Хмельницького і Сянської був рів, через який провадив міст на Ринок. Навіть на початку XX ст. гебреї називали це місце «Auf der Bruk» – на мості. Гебрейське населення проживало також на підходах до Високого замку й у районі Низького замку.

Дослідники XIX-XX століть вважали, що центр гебрейської громади княжого Львова був на південній окраїні міста, тобто на місці нинішньої площі Соборної. Це місце львівські гебреї традиційно називали «Vor der Schul», тобто «перед синаґоґою». Історик Маєр Балабан вважав, що саме тут була перша, очевидно, дерев’яна синаґоґа.

Поступово центр гебрейського району передмістя зміщується на північний захід (район сучасної вулиці Сянської), де після пожежі 1624 р. була побудована нова кам’яна синаґоґа, що називалася Велика синаґоґа передмістя. Можна припустити, що перша синаґоґа, побудована у новому місті, усередині укріплених мурів, наприкінці XIV чи у першій половині XV ст. була, як і у княжому місті, дерев’яною, про що свідчать балки з давньогебрейськими написами, знайдені у XIX ст. при реконструкції будинку №29 на вул. Бляхарській (тепер вул. Івана Федорова)⁵.

Згідно із середньовічним правом, гебреї підлягали княжій юрисдикції, тобто були княжими підданими – servi camerae, а отже, користалися правом його опіки і дозволом на проживання.

Про перших гебрейських поселенців у Львові і створені ними громади практично немає відомостей у відомих письмових джерелах. Тому уявити життя гебрейської громади княжого чи давньоукраїнського періоду можна тільки на основі порівнянь, припущень і узагальнень.

Місто Львів у другій половині XIII ст. відбудовувалося після татаро-монгольської навали на Україну-Русь, коли велика частина міст, а, отже, і гебрейських громад Київської Руси, була знищена. Уцілілі гебрейські громади поступово емігрували на Захід, частина мігрантів могла осісти у містах Галицького князівства, зокрема у Львові. Галицько-волинські князі, чи, як їх іменували на Заході, королі Руси, Данило Романович і його син Лев, інтенсивно будували нові міста-фортеці. Так з’явилися Холм, Угровеськ, Данилів, Львів, куди для розвитку торгівлі і ремесел запрошувалися переселенці з инших країн.

Таким чином, під час будівництва нових і відновлення зруйнованих міст гебреї, як умілі купці і ремісники, мали підтримку у своєму бажанні оселитися у містах, зокрема і у Львові. Істотне значення у створенні сприятливих умов для поселення гебреїв у місті мали контакти галицьких королів (князів) Данила і Лева із сусідніми країнами, особливо з Польщею й Угорщиною, а також з Чехією й Австрією, підкріплені як політичними, так і родинними зв’язками. Так, князь Лев був одружений з дочкою угорського короля Бели IV – Констанцією, инша дочка якого була дружиною польського короля Болєслава Благочестивого з Каліша (Болєслава Калішського). Зовнішня політика галицько-волинських князів будувалася з урахуванням політичної орієнтації ряду країн Східної і Центральної Европи.

Характерно, що саме у 40-60-і роки XIII ст. правителі Центральної Европи надали гебрейським громадам привілеї, що гарантували їм свободу торгівлі, ремесла, особисту безпеку і релігійну толерантність. Так учинили австрійський герцог Фрідріх Хоробрий, чеський король Оттокар, угорський король Бела IV і польський король Болєслав Благочестивий.

З огляду на політичні і родинні зв’язки, союзницькі відносини, спільну боротьбу з татарською агресією і схожі умови розвитку, можна припустити, що князі Данило, Лев і їхні спадкоємці також надали аналогічні привілеї гебреям Львова, а можливо, й инших міст Червоної Руси, хоча відповідні документи нам поки не відомі. Непрямим підтвердженням існування тогочасних привілеїв і прав для кожної національної громади княжого Львова є більш пізній акт польського короля Казимира Великого, який у 1356 р. надавав місту маґдебурзьке право. У королівській грамоті є такий фраґмент: «Якщо не захочуть користатися вищепойменованим маґдебурзьким правом, то, у такому випадку, народності, що проживають у місті – Вірмени, Гебреї, Сарацини, Татари, Русини й инші, повинні вирішувати усі свої справи і суперечки у відповідності зі своїм національним правом, однак під судовим верховенством міського війта»⁶. Очевидно, цей документ ґрунтувався на уже існуючих, традиційних засадах княжої адміністрації.

За М. Балабаном і Я. Шалем, у Львові з другої половини XIII ст. могли проживати також караїми, що етнічно вважаються гебреями, однак, ще з VIII століття відійшли від основних рабиністичних традицій. На ґрунті релігійних розбіжностей караїми були у конфронтації з офіційним рабиністичним юдаїзмом, тому вони селилися своїми замкнутими громадами. Про караїмів у Львові збереглося вкрай мало свідчень, невідомо точно, де були їхня синаґоґа і цвинтар. За припущенням історика Я. Шаля, ще наприкінці XV ст. існувала караїмська синаґоґа і цвинтар на Краківському передмісті, але згодом караїми залишили Львів і перебралися до сусіднього Давидова⁷. Такої ж думки дотримував відомий історик польських гебреїв Маєр Балабан⁸.

Наприкінці XIII – першій половині XIV ст. гебрейський район у Львові займав приблизно частину території майбутнього Краківського передмістя. Згодом він розрісся, зайнявши у XIX ст. значну частину всього району: вул. Підмурну (Смоча)*, Овочеву (Овоцова), Мстислава Удатного (Старозаконна), Сянську (Божнича), Стару (Цибульна), Мулярску (Старотандетна), площа Різні (пл. Гусяча), вул. Зернову (плац Збожовий), частину площі Старий Ринок і вулиці Богдана Хмельницького від вулиці Сянської до площі Соборної (плац Краківський).

Ріка Полтва поділяла передмістя на дві частини, що різнилися адмініструванням і судочинством. Територія на правом березі Полтви була під юрисдикцією Замку, тобто князя, а з другої половини XIV ст. – королівського старости. Правобережні землі Полтви підлягали міській владі. Віддаючи перевагу княжій, а потім королівській юрисдикції, більшість гебреїв селилися саме на цьому березі ріки, тоді як на лівобережжі гебреїв було небагато.

До вісімдесятих років XIV ст. відносяться перші відомості про територію розселення гебрейської громади у межах міських стін, хоча згадки про саму громаду зустрічаються ще у 1356 р. в Актах гродських і земських⁹, що було пов’язано з наданням місту маґдебурзького права. Згодом у «Найстаршій міській книзі», виданій у 90-і роки XIX ст. польським істориком Алєксандром Чоловскім, у записах, що стосуються 1383 і 1384 рр., є відомості про існування в місті гебрейської громади: «Communitas, Judaeorum intra moenia habitantium»¹⁰ – «Громада гебреїв, що проживають у межах міських стін».

Отже, можна припустити, що окремі багаті і впливові гебреї заселили південно-східну частину нового міста, що будувалося із середини XIV ст. Однак, велика частина гебреїв залишилася на території старого міста – тепер вже у передмісті, що поклало початок існуванню двох окремих гебрейських громад, які відрізнялися місцем, організацією, адміністрацією. З’являються і закріплюються офіційні назви громад: Міська громада і Громада на Краківському передмісті.

Проблематичним залишається питання походження гебреїв Міської громади. Вони могли бути просто переселенцями з Гебрейської громади княжого Львова (Громади передмістя), але могли також походити з Німеччини і Чехії, звідки їх до Львова запрошував Казимир Великий. З огляду на антигебрейські настрої, пов’язані з епідемією чуми, що охопила у середині XIV ст. Центральну Европу, і наступними вигнаннями гебреїв, їх прибуття разом з иншими переселенцями з Европи є доволі ймовірним фактом. Зважаючи на прихильне ставлення Казимира Великого до гебрейського населення, можна припустити наявність певної кількости гебрейських переселенців з Центральної і Західної Европи у складі Міської громади. Очевидно, з цим також пов’язані значні розходження між двома громадами, що зберігалися упродовж століть. Існування таких розходжень зауважив історик львівських гебреїв Маєр Балабан: «На початку XX ст., коли вже упродовж століття не було ані веж, ані міських стін, і не існували вже правові розходження між Передмістям і Містом, ортодоксальний гебрей, як і колись, ніколи не переселився б з Передмістя до Міста і навпаки. Гебрей з однієї громади дивиться на гебрея з иншої громади з підозрою чи зневагою, причому в гебреїв Передмістя прийнято було вважати міських дурнями, а міщани вважали жителів Передмістя нечупарами і ледарями»¹¹. На думку Маєра Балабана, між двома громадами існували відмінності навіть у синаґоґальному ритуалі, що також може служити підтвердженням їхнього різного походження. Слід зазначити, що з 30-х років XIX ст. у Львові вже існувала єдина гебрейська громада, яка об’єднала райони з компактним проживанням гебрейського населення.

Узагальнивши, можна припустити, що гебреї у княжому Львові були автохтонним населенням, оскільки проживали тут з часу побудови міста. Вони могли бути нащадками як вихідців з Хазарії й України-Руси, так і емігрантами з країн Західної Европи. Можна припустити, що упродовж княжого періоду для гебреїв Львова значною мірою були характерними риси гебреїв України-Руси. Це могло відображатися в іменах, одязі, инших зовнішніх ознаках. На думку історика Якуба Шаля, одягом, звичаями і мовою гебреї княжого Львова істотно не відрізнялися від решти міщан. Він також вважав, що вони торгували з придунайськими і близькосхідними країнами¹².

З кінця XIV століття львівські гебреї поступово починають набувати ашкеназійських рис, характерних для німецького гебрейства. Окремі східнослов’янські ремінісценції, скажімо, українізовані форми імен, можна простежити у Львові й упродовж XV століття. Але вже у XVI столітті обидві гебрейські громади Львова стають суто ашкеназійськими. Незважаючи на низку відмінностей, дві гебрейські громади мали один спільний цвинтар на Краківському передмісті, у районі сучасних вулиць Шпитальної, Рапапорта, Броварної (рабина Мейзельса) і Клепарівської.

М. Балабан вважав, що гебрейський цвинтар існував з першої половини XIV ст., а можливо, і з кінця XIII ст. Це підтверджується також тим, що ані у Львові, ані в його передмістях, не були знайдено слідів иншого цвинтаря того часу. Тому з початку існування гебрейської громади і до закриття цвинтаря у 1855 р. він був єдиним для гебреїв міста і передмістя, а якийсь час, можливо, і для гебрейського населення всієї Червоної Руси. Початок руйнації цвинтаря було покладено німецькими окупантами під час ІІ Світової війни. У післявоєнному Львові міські влади остаточно ліквідували старий гебрейський цвинтар, побудувавши на його місці Центральний (Краківський) ринок і автобусну станцію. Найцінніші древні пам’ятки були безповоротно втрачені.

Як уже згадувалося, є відомості про наявність у стародавньому Львові громади караїмів, однак, не відомо, де саме вони проживали. Історик львівських гебреїв рабин Ієзекіль Kapo у XIX ст. висловлював припущення, що караїмська громада була першою серед гебрейських громад і складали її вихідці з Хазарії¹³. Однак, на думку М. Балабана, таке припущення не витримувало критики. Це припущення можна розглядати у зв’язку із сучасними гіпотезами про перебування караїмів у колишній княжій столиці – Галичі. З огляду на міцні зв’язки між старою і новою столицями князівства, можна припустити і переселення караїмів з Галича до Львова.

Після пожежі 1349 року й інтенсивного будівництва нового міста у другій половині XIV ст. існуюча гебрейська громада стає Громадою на передмісті, а у межах міських стін, як уже зазначалося, з’являється нова гебрейська громада – Міська. Очевидно, заможні гебреї переселялися з передмістя до міста. З будівництвом міста гебрейська громада княжого Львова не тільки не зникла, але поклала початок досить великому району компактного проживання гебрейського населення. До кінця XIV ст. у Львові з’явилися дві, незалежні навзаєм гебрейські громади, що було достатньо унікальним явищем для більшості міст середньовічної Европи.

* У дужках подані назви вулиць до 1939 р.

---

¹ Полное собрание русских летописей. – Т. 2. – Ипатьевская летопись. – С.-Петербург, 1845. – С. 220.

² Zimorowicz B. Historya miasta Lwowa, Królewstva Galicyii i Lodomeryi stolicy. – Lwów, 1835.

³ Ibidem. – S. 60.

⁴ Ibidem. – S. 70.

⁵ Bałaban M. Dzielnica Żydowska, jej dzieje i zabytki. – Lwów, 1909. – S. 21.

⁶ Mahler R., Ringelblun E. Teksty źródłowe do nauki hislorji Żydów w Polsce i we Wschodniej Europie. – Warszawa, 1930. – S. 25-26.

⁷ Schall J. Przewodnik po zabytkach Żydowskich m. Lwowa. – Lwów, 1935. – S. 8-9.

⁸ Bałaban M. Żydzi Lwowscy na przełomie XVI i XVII wieku. – Lwów, 1909. – S. 7.

⁹ Akta Grodzkie i Ziemskie. – Lwów, 1872. – T. III. – № 5. – S. 13.

¹⁰ Najstarsza Księga miejska 1382-1389 / Wydał A. Czołowski. – Lwów, 1892. – № 112, 160. – S. 18, 25.

¹¹ Bałaban M. Dzielnica Żydowska... – S. 16.

¹² Schall J. Przewodnik po zabytkach Żydowskich m. Lwowa... – S. 9.

¹³ Caro J. Geschichte der Juden in Lemberg. – Krakau, 1894. – S. 2-3.