Юлія Мостова

Ми ще живі, але журналістика вмирає

Жовта преса – це свідоцтво зрілости медійного ринку

Журналістика в Україні вмирає. Вмирає як професія, тому що доларова цензура є ганебнішою і огиднішою, ніж цензура адміністративна. Ми, журналісти, є перемичкою між суспільством і політикою. Тільки через нас політики можуть донести свої ідеї, свої наміри до суспільства. А якщо ця перемичка прогнила? Якщо все – за гроші і правда – за гроші?.. Так сталося, що в Україні в авангарді зради суспільства  були саме журналісти.

У мене немає ілюзії з приводу того, що в нас в Україні з’явилася свобода слова. Але як нею скористалися, тією свободою слова? Де серйозні аналітичні програми? Де серйозні журналістські розслідування? Я підкреслюю, не ті журналістські розслідування, в яких з’ясовують, чому певний стоматолог зашив у ясна певній клієнтці певний тампон. А питання в тому, яким чином відбувається відмивання грошей в облгазах? Яким чином це відбувається на залізниці? Яким чином це відбувається на митниці? При поверненні ПДВ і т. д.

Якщо цим можуть займатися аналітичні видання, то иншими ситуаціями, як розслідуваннями справжніми, мали би займатися видання більш легкі, те, що прийнято називати жовтою пресою. Я не вважаю, що жовта преса – це погано. Насамперед жовта преса – це свідоцтво зрілости медійного ринку, це перше. По-друге, це є дотичне свідоцтво того, що у суспільстві є демократія. Але не гарантовано. Бо в Росії, наприклад, дуже багато жовтої преси, але про що жартуємо, про що пишемо, кого викриваємо? Філіпа Кіркорова і «Стрєлки»? Це можна собі дозволити, політиків – зась.

У нас, насправді, жовта преса більше спрямована саме на політиків. Але в силу того, що за певним політичним призовом державі пішли служити люди, які заробляли свої перші капітали замість того, щоб читати «Останній з могікан», то їх набагато більше цікавить у аналітичних викладках зазирнути за чийсь паркан, в кого який годинник, порівняти його зі своїм, якщо не було можливості зустрітися безпосередньо з конкурентом, тощо.

Журналіст перетворився на підставку до мікрофона за 1,5 тисячі баксів

За часи адміністративної цензури відбулася деінтелектуалізація української журналістики. Ніяк не могли інтелектуально розвиватися журналісти, які знали, що вони мають бути біля другої колони Верховної Ради України о 15 годині дня… До них має підійти депутат Пупенко. Йому треба поставити «ось таке» запитання, він дасть «ось таку відповідь». До цього треба зробити «ось таку підводку», і «ось таке закінчення» надати цьому сюжету. Все. Журналіст – це була підставка до мікрофону за 1,5 тисячі баксів, кому поталанило – за три.

Коли вже адміністративної цензури не стало, що тоді залишилось? Читати «Інтерфакс», УНІАН і люструвати їх? І це все, про що ми мріяли, коли не було можливості у 95% самореалізовуватись на своїй безпосередній роботі?

Це ми, журналісти, створюємо умови, за яких достукатися до суспільства може тільки той, хто розікрав країну

Ми отримали дар. У нас практично не було прямих етерів, але зараз ми отримали їх – ці нагіївсьські «Окна» на усіх каналах. Але питання в тому, що люди, які це все слухають, не підготовлені. Чи дають журналісти можливість людям зрозуміти – брешуть з екрану чи правду говорять? Фільтру ж немає ніякого. Ми не несемо жодної відповідальности. Ми даємо інфікований інформаційний продукт і люди його їдять. «А гуси їдять і давляться» (пам’ятаєте, як у Подерев’янського?). Це все, до чого ми прийшли. У журналістів немає соціальної відповідальности, ми наплювали на інтелектуальні речі.

У «Дзеркалі тижня» жодного разу без плашки «політична реклама» або «на правах реклами» у відділі «Влада» ніхто за гроші не вийшов за 15 років. Жоден політик – ні Тимошенко, ні Ющенко, ні Богатирьова, ні Янукович. Ніхто! Ви думаєте, ми жируємо? Ми ледве зводимо кінці з кінцями…

Остання ситуація, це коли «Дзеркало тижня» погодилося надрукувати статтю Віктора Януковича. Ми подивилися: добра стаття, цікаві думки. Хай він не сам їх викладав (повірте, самі свої думки викладали, за всю історію України, це Мороз, Тимошенко і Гриценко, ну, і Литвин). Мені телефонує Ганна Герман і запитує: куди перераховувати гроші за публікацію? Я кажу: «Аню, які гроші? Це лідер опозиції, це лідер президентського рейтингу, принаймні на сьогодні, це лідер найбільшої політичної сили, і ви хочете, щоб я його за гроші друкувала?» І тоді Анна Миколаївна сказала золоті слова, які поки що є таємницею. Вона сказала: «Я зроблю заяву, що «Дзеркало тижня» єдина газета, яка друкує лідера опозиції безкоштовно». Поки що вона такої заяви не зробила. Ну, може, часу не було...

Ми, журналісти, створюємо умови, за яких достукатися до суспільства може тільки той, хто розікрав країну. 1000 доларів – секунда реклами. Про білборди я не кажу. В Інтернеті є пакети, платиш – і про твого конкурента певний час не згадують взагалі ніде. Платиш – і маєш на провідних ресурсах по чотири новини на тиждень, гарантовано. Або, ще немає передвиборчої кампанії, але ігноруються інформаційні приводи. А штучні тиражуються за гроші.

Коли я говорю зі студентами, то пропоную уявити собі таку ситуацію. Наприклад, вам сподобався якийсь хлопець. Ви хочете дізнатися, який він, ви наводите про нього якісь довідки, звертаєтесь до оточення, до знайомих, бо ви хочете знати, чи він не бабій, чи він не садист, чи, може, він алкоголік, чи, може, він мамин підкаблучник, чи він нездара, чи, може, він ледащий. Ви звертаєтесь до його друзів, до знайомих… А усі знайомі проплачені! І всі, отримавши по 200 баксів, кажуть, що він класний пацан. І ви берете з ним шлюб перед Богом і людьми. А виявляється, що він весь час лежить на ліжку і ще в цьому ліжку нічого не може, і останні гроші він тратить на пиво, а ще, крім того, він садист, мучить вас, не має ніяких кар’єрних планів… Це те, що ми робимо з українським суспільством. Ми прагнемо заробити зараз на цій компанії тисячу, п’ять, десять тисяч доларів. Для чого? Для того, щоб потім чиясь бабуся померла через те, що до неї не доїде «швидка»?

Ви думаєте, у «Дзеркала тижня» не було спокус? Були спокуси взяти мільйони тільки за те, щоб помовчати 2,5 місяці щодо одного з кандидатів у Президента в 2004 році. А от Віктору Андрійовичу (Ющенку) ніколи на думку не спало, що «Дзеркалу тижня» треба якимсь чином допомогти, бо за ним немає олігархів, партій і т. д.

Після Майдану ті, що стояли на сцені, пішли вимагати хабарі, ті, що перед сценою, пішли їх платити

Від нас з вами (журналістів) залежить, чи побачать люди вибір. Від телебачення насамперед залежить, чи побачать люди якусь альтернативу на мера, на депутатів, на Президента, на Прем’єра, на міністрів. Це ми привчили їх – якщо немає скандалу, то програму дивитись не треба.

Я приїхала на Львівщину, була в кількох районах. Я знала, що ми маємо погані дороги, але я не знала, що дороги бувають такими. Це не поверхня землі, це поверхня Місяця. Я знала, що є дуже багато людей, які, не знаходячи роботи тут, їдуть заробляти за кордон, в Европу, що розбиваються сім’ї. Але я не знала, що на ті гроші, які приходять від батьків, сколюються і спиваються діти. Я не думала, що стільки п’яних. Ми себе вбиваємо як держава тим, що ми мовчимо, тим, що ми терпимо, тим, що ми на цих бідах заробляємо якісь копійки. А люди гинуть самі по собі, вони деградують.

Ми ще живі, але професія вмирає. Не треба мати ілюзій в тому, що влада в усьому винна. Я вважаю, що суспільство не менше винне, ніж влада. Я переконана у тому, що вже запізно говорити, що риба гниє з голови, вона вже майже вся згнила.

Бо 72% кажуть, що їм доводилося давати коли-небудь хабарі, а 95% при цьому кажуть, що вони себе вважають законослухняними людьми. Тобто це вже не злочин.

Ми з вами винні в тому, що в нас сталося після Майдану, бо ми їх відпустили без завдання, без чітких вимог, без контролю,  без нічого. Я пам’ятаю, як ненавиділи «Дзеркало тижня» і казали: як ви можете на нашу владу оце лапку піднімати. А всі мали вчепитися з першого дня, як побачили, що йде кудись не туди.

А що відбулося після Майдану? Консенсус відбувся. Ті, що стояли на сцені, пішли вимагати хабарі, ті, що перед сценою, пішли їх платити. Це наш з вами злочин, що ми це не проконтролювали, не акцентували на цьому увагу. На що ми розраховуємо? Чого ми чекаємо? Ну, вкусили ми цей кусочок під час виборів, а далі що?

Влада і політична еліта створені з бізнесу. Бізнес – це ті люди, які займалися створенням первинного капіталу. Це люди, які дуже швидко мислять, це люди, які швидко приймають рішення, це люди, яким «по барабану» – вони повністю ігнорують державний, національний та суспільний інтереси. Яким чином люди, які взяли на себе те, що було суспільним, зараз можуть дбати про щось инше, окрім бізнесу, знаходячись при владі? А у владі треба захищати суспільний, національний і державний інтерес, а не свій приватний.

Ми з вами нічого не можемо зробити у цій ситуації, бо всі спокушаються на речі, які у нас же з вами були вкрадені.

В Україні зруйновано все. В Україні немає влади, немає єдності, економіка існує окремими острівками, немає ефективної банківської системи, пріоритетів розвитку, громадянської позиції. А ми можемо запропонувати світові щось зовсім инше за якістю. Тому що це їм важко, у них вже там є щось збудоване. Ми могли б щось змінити. Але про це навіть дискусії ніякої немає.

Я не вірю в бізнес. Якби це був бізнес успадкований, третьої, навіть другої нехай хвилі, то було б инакше… Можна було б розраховувати на їх свідомість якусь громадянську. Але вони не зможуть нічого, навіть якщо захочуть. Військові, МВС, СБУ… я не вірю. Політикам не вірю, це все імітація, якийсь ляльковий театр. Я вірю тільки в журналістів…

А не дослухаються журналісти, не захочуть змінити ситуацію… – то будемо догнивати далі.

За матеріалами семінару Журналу Ї підготувала Олена Ластовська