Ґабріель Марсель в українському контексті

Ця книга є однією з перших спроб запропонувати українському читачеві у більшому обсязі філософський доробок одного з чільних мислителів нашого часу – Ґабріеля Марселя. На вибір автора вплинули чинники і випадкові й не випадкові. Щонайперше слід сказати, що переклад робіт Марселя здійснювався вже давно. І помиляються ті, хто гадає, що праця над українським перекладом світової філософської класики не велася. Можливо, без державних субсидій чи тематичних планів, однак навіть у тій безнадійній ситуації вона все ж відбувалась. Хоча, хтозна, можливо, саме такі рамки для зосередженої і незалежної роботи й потрібні. І велася ця робота по обидва боки “залізної” завіси. Пропонований шановному товариству текст Марселя теж опрацьовувався у самому зеніті епохи застою, коли не могло бути й мови ні про яку публікацію, а чи навіть просте копіювання єдиного рукопису перекладу. І аж тільки тепер ми маємо змогу запропонувати широкому загалові не тільки спробу першої інтерпретації текстів Ґабріеля Марселя по-українськи, але і зразок українського самвидаву кінця сімдесятих початку восьмидесятих як свідчення того, що українська філософська думка таки жевріла у, можливо, нечисленних, проте все ж функціонуючих напівмистецьких, напівлітературних гуртках.

Метою таких перекладацьких спроб був не просто переклад тексту чи твору, як виглядає на перший погляд. Тут йшлося не так про переклад твору, як про вироблення української філософської мови (не термінології) та про якесь наближення до філософської інтерпретації українською мовою певного конкретного автора. В даному випадку – філософської мови Ґабріеля Марселя. Хоча так само це стосується й інших філософів. Принаймні, так бачили своє завдання ті, хто реально брався за цю справу. Власне у цій інтерпретації, попри всі неминучі недоліки першого перекладу, я і хотів би бачити головне завдання публікації. Бо, як на мене, то помилялися і ті, хто гадає, що в українській мові нічого не робиться, не перекладається (що є працею філософською), не пишеться, не дискутується, так помиляються і ті, хто простим механічним перекладом, простим перемиканням реґістра з мови на мову (з російської на українську) хочуть “видати на-гора” українську філософську продукцію. Це далеко не так, і з цим, гадаю, стикнеться багато читачів цієї книги. Нам ще доведеться багато працювати, щоб ми могли і формулювати, і відчитувати, ба, навіть, сказав би – екзистувати в українській мові. Бо ж мова зовсім не є простим механічним знаряддям нашого філософування, засобом, з допомогою якого ми лишень висловлюємо свої думки, а навпаки – самим матеріалом філософування. Кожен з мислителів не тільки виробляє специфічну філософську мову, катеґоріальний чи логічний апарат, але й працює у матеріалі реальної живої мови. Марсель творив не тільки у класичній латинській традиції, не тільки продовжував екзистенціальну лінію католицької думки ще з часів Авґустина, але й працював у живій французькій мові. Так само, як Гайдеґґер (а у його випадку це дуже наглядно) – у німецькій. Ми ж повинні не просто механічно перенести його слова у сучасну українську мову, але й разом з Марселем розбудовувати мову в якій живемо. Причому, пробувати робити це перманентно – від автора до автора, від перекладу до перекладу, нехай навіть одного і того ж твору чи одного і того ж терміну. Власне у цьому випрацьовуванні, шліфуванні мови і полягатиме, як на мене, наш найперший труд. Під мовою тут слід розуміти не препаровану мову словників, перекладів та науки, а матеріал, горизонт, у якому з-бувається людське життя. Тим самим ми розширюватимемо не обсяги філософських словників, а окіл нашого буття. Причому, ця мова повинна стати питомою (свідомо вживаю це галицьке слово) всьому українствові, щоб ми могли не тільки вправлятися у перекладах філософської класики на українську, але й жити, мислити по-українськи. Постійне вироблення та вдосконалення мови повинно зробити її натуральною для нас, вона не повинна ставити перед нами занадто багато технічних проблем у розумінні Марселя, а відкривати чи причащати до справжніх таїнств, знову ж у розумінні Марселя. Мова повинна стати нашою метафізичною, а не проблемною стихією. На разі більшість з нас, з причини своєї освіти чи виховання, все ж часто підходить до неї чисто зовнішньо, або й механічно. І після цього дивуємося “спрощеності” української думки та “неможливості” працювати в українській мові. Але ж власне й роботи у ній, у філософському сенсі, нам всім і бракує. А лише ця питомість, природність, рідність мови єдино й може бути ґарантом успішности і взагалі можливости нашого філософування.

Однак, чому найперше саме Ґабріель Марсель? Чим відрізняється його філософія від інших? Тут ми повинні повернутися до його філософських засад. Як не парадоксально, але ситуація української філософської думки і думки Марселя у чомусь дуже збігаються. Як і Марсель, багато хто з нас починає з “покинутости”, “сирітства”. Або принаймні з “невтаємничености”. Невтаємничености у що? Очевидно, у своє власне буття, тобто у метафізику свого існування. Ми залишаємося і борсаємося у своїх проблемах та реаліях, як і десятиліттями до цього. Однак, попри зовнішні декларації та формальне розкріпачення, не кожному з нас відкрилося сокровенне, найсокровенніше у собі, довкола і поверх нас. Те ж саме було і з Ґабріелем Марселем. Він теж пройшов довгий шлях, щоб у тридцять літ у 1929 році прийняти католицтво і пробувати, так як і ми, пробиватися до стрижня єства як людини так і самого її екзистування перед лицем Сокровенного. Він розпочав свій шлях із свідомого відкидання будь-якої системи та системности у мисленні, принципово відмовився з самого початку від будь-яких уступок доктрині, якою б логічно правильною вона не була. Для нього науково-об’єктивний підхід до дійсности насправді нічого спільного ні з нею, ні тим паче з Тим, що понад нею, не має. Такий підхід, оскільки він “об’єктивізує” все, що досліджує, тобто, по суті “препарує його”, є абстрактним і не годиться для справжнього філософського осмислення світу. Марсель звертається до конкретного, життєвого, екзистенціального, тобто на безпосереднє переживання буття, чи у його зрізах (екзистенціальному, релігійному) чи у всій його повні. І саме цим продовжує авґустиніанську апологію віри як єдиного виправдання людини і єдиного можливого шляху до Бога та світу (а, отже, і людини у Його світлі). Він у чомусь, попри всю контраверсійність цієї тези і безсумнівну католицькість мислителя, принаймні у інтенції, має і певні протестантські моменти, бо ж і у нього тільки вірою, sola fide, ви-правдовується, тобто вступає у сферу істинного чи правдивого, людина. Поза вірою вона перебуває тільки у тумані проблемного, у якому може блукати однаковою мірою як безконечно, так і безнадійно.

Підкреслена антисистемність думки Марселя була спробою обійти пастки “логічного”, “наукового” і строго катеґоріального мислення. Він пробує дивитися на філософські проблеми очима неупередженого. І вслід за Христом закликає стати “як діти”, щоб нам відкрилося і щоб ми могли доступитися до сокровенного. Власне таке безпосереднє філософування й полегшує сприйняття його українським читачем, який у чомусь природним чином наперед має таке ж неупереджене, не обтяжене кайданами термінологічної маркованости бачення своєї мови. За нами не тягнеться часто доволі обтяжливий шлейф філософських штампів. Можливо, така “невинність” разом зі свіжістю метафізичного контексту, закладеного у нашу мову полегшить не тільки наше усвоєння філософії Марселя, але і сприйняття її у практичному сенсі, ба, навіть стане плідною.

Спроба підійти до метафізичних проблем безпосередньо і обійти чи прорвати завали попередньої метафізичної (в гіршому сенсі) думки привела його і до безпосереднього сприйняття людини як “втіленого буття”, тобто бачення її як нерозривної єдності тіла і духа. Власне ця єдність тілесного і духовного і є вихідною тезою його теоретизування. Однак мало того, що людське буття втілене у своє тіло, у світ, воно все ж залишається буттям, найінтимнішою екзистенцією, яка, з іншого боку “причетна” і до Божественного, яке відкривається йому через “осяяння”, “одкровення”. І тим самим людина не є ні машиною чи річчю у світі, ні чистим духом. А власне – втіленням духа, що все ж має шанс, має надію, не тратить її саме через свій зв’язок з Богом, принаймні має можливість зв’язку з Ним. Тому і пізнавати людину можна тільки враховуючи ці її аспекти, а саме – тілесність, буття та спрямованість до Бога. І тоді вона постає перед нами не як “об’єкт”, “річ серед речей”, а як “таємниця”, головною характеристикою якої є її кінцева невловимість, незглибимість. До кінця пізнати ми можемо лише “проблему”, натомість “таємниця” завжди залишає щось непізнаване, чого ми ніякими інструментами пізнання схопити не можемо. Саме у цьому несхопному і ховається власне людське буття. Таємниця, таїнство не пізнаються, а потребують нашої втягнутости в них, нашої заанґажованости в них, участи в них, а отже і у собі як бутті. Проста первинна рефлексія і виділення з світу об’єктів та речей лише виконтрастовує опозицію суб’єкта та зовнішнього світу, тоді як участь у таїнстві розкриває саме буття у його втіленості у світ. Таким чином анґажування людини у таїнство своєї втілености відкриває її і до себе, і до світу, і до Бога.

З другого боку, такий розподіл на первинну рефлексію та участь у таїнстві відображає і справжній та несправжній спосіб існування людини. Усвідомлення цих двох способів існування людини повинно розкрити її до її істинного існування і зняти ту відчуженість, до якої спричинився несправжній спосіб її існування. Об’єкт-суб’єктні стосунки у світі закрили від людини її буттєвість і фундаментальну втіленість у світ. Відповідно і ставлення людини до оточуючого і самого себе у людини є двояким. Протиставлення “буття” собою і “володіння” чимось (навіть, якщо це моє тіло) і є тими двома способами відношення людини до себе та оточуючого. Перше освітлене “божественною істиною”, тоді як друге є споживацтвом та втратою і себе, і світу.

Умовою збереження “істинного” способу існування є перебування людини у перманентній комунікації. Людське буття не мислиться Марселем за рамками комунікації як такої. Саме поле комунікації і є сферою, де у істині здійснюється це буття. Причому під комунікацією розуміється знову ж не об’єктивізуюче-споживацьке відношення між людьми, яке наперед відчужує і оречовлює нашого партнера у комунікативному акті, а власне сакралізуючий його релігійно-моральний стосунок типу “Ти”, коли інший, зберігаючи свою свободу, разом з тим, як і я, повністю анґажується у мені, і навпаки – я у ньому. Тобто ми співчуваємо один одному. Марсель досліджує, наскільки далеко можна заходити у цьому жертовному співчутті, самопожертві та посвячені себе іншому, а у кінцевому результаті – Богу. Тобто досліджує проблему вірности, віри, а також зради. Він задається питанням – чи взагалі морально бути вірним, вірити? Чи наперед анґажуючи себе у щось, не зраджуємо ми своє єство, себе майбутнього, якого ще не знаємо і за якого не маємо повного права вирішувати? Але відповідь чи результат дослідження просто парадоксальний – чим більше людина посвячує себе іншому “ти” чи “Ти” Божественному, тим повніше вона реалізовує і себе як свободу, і тим ближче вона доступає до істини буття. Тобто вибір на користь буття “собою” та “з іншим” у світлі сокровенного “Ти”, а не володіння собою та іншим і спроба “об’єктивно” дослідити це сокровенне “Ти”(тобто теж певним чином ним заволодіти) відкриває для нас можливість досягнути істинного буття.

Така самопожертва знімає проблему відчужености. Причому не тільки у якомусь конкретному інтерсуб’єктивному акті, але і у суспільстві в цілому. Постійне повторення і утвердження таких здавалось би всім добре знаних та відомих чеснот як “любов”, “надія”, “вірність” у суспільстві не може не мати своїм результатом і відновлення суспільства не як суспільства відчужених індивідів, а як собору вільних, однак спаяних любов’ю та довірою буттів. Що це за суспільство? Чи це радше Церква? І чи не є таке бачення суспільства наївним ідеалізмом? Може здатися, що так. Однак тільки на перший погляд. Насправді тут ідеалізму не більше, ніж у Нагорній Проповіді. Бо ж і там дано нам невиконувані максими. Чи полюбили ми ближнього? І чи полюбив його хто-небудь взагалі? Принаймні так, як Христос. Тай чи по плечу людині сповнення, а може і розуміння цієї Проповіди? Однак, чим ми були б без неї, без тих істин? Чи були б ми людьми, так як ми це розуміємо і активно формуємо? Тобто чи можлива людина поза контекстом Нагірної Проповіди? Поставивши ці запитання, і навіть на них не відповівши, ми не тільки йтимемо до неї, але й не зможемо знехтувати великою духовною працею Ґабріеля Марселя, бо ж і він не завжди ставив собі за остаточну мету обов’язково дати відповідь на ці запитання. Запитування може бути більш цінним, ніж відповідь на нього, бо запитування принаймні говорить про потребу, актуальну потребу людського буття, а потреба завжди відображає істину, тоді як відповідь може бути й неправильною, хибною. Не даремно Марсель визначав свою філософію як “неосократизм” – як і Сократ, він відводив собі скромну роль повивальниці, яка повинна допомогти кожному з нас породити дитя істини.

Львів, 1993

Тарас Возняк “Тексти та переклади”

ҐАБРІЕЛЬ МАРСЕЛЬ

Ґабріель Марсель в українському контексті