бібліотека Ї

Слугування та віра

“Знову я переконуюсь, що слід ввійти у сферу мороку..., де перед очима постає неможливість”.
Микола з Кузи (1,53)

Розгляньмо ще один аспект, у якому слово, мовлення і мова відіграють роль далеко не останню. Це аспект віри. Власне віри релігійної. Це найфундаментальніше, те, що йде надалі та є основою. Отже, – віра. Що є віра? На перший погляд, це певне посвячення себе чомусь. Чому? Чомусь відомому і проголошеному? З одного боку, так – відомому, і проголошеному. Ним є уже сущий континуум морально-етичних приписів, що зафіксовані у Вченні, якого слід дотримуватися. Саме Вчення матеріалізоване у Писанні, де дійсно подано низку заповідей. Отож може скластися враження, що для того, щоб реалізувати свою віру, досить дотримуватися даних нам приписів. Тим більше, що таке дотримання є певним подвижництвом, бо суще є інертним, і будь-яке дотримання чого-небудь завжди зустрічається з певним опором. Тим більше це стосується дотримання заповідей. Але це виконання заповідей, посвячення себе вірі здійснюється (тут доречний саме цей термін) у модусі існування, тобто у світовому. Долання такого опору винагороджується заслугою. Однак заслугою з деяким розрахунком. З певним неначе недоліком і у чомусь недозаслугою. Чимось такі стосунки нагадують укладання угоди. Я укладаю з Богом угоду: я дотримуюсь таких і таких заповідей, натомість Він теж бере на себе певні обов’язки. Однак це радше торг, ніж віра. Тут, звичайно, ситуація дещо загострена і спрощена. Писання далеко не таке уже й однозначне і ніяк не допускає такого буквального прочитання. Тому навіть у законника, який укладає таким чином угоду, є певний ризик, якщо він розуміє неоднозначність та неодномірність Писання та його заповідей. Усе це ми випустили з поля зору. Але при такому спрощеному трактуванні віра полягатиме у слідуванні. Власне вона буде здійснюванням чи утверджуванням Писання. Але у такому випадку людина матиме стосовно Писання певну дистанцію. Однак дистанцію не ту, яка полягає у її свободі. Це дистанція між сущим і буттям. Як і будь-яка сторона, яка є в угоді, людина тут стоїть стосовно свого опонента чи партнера в опозиції, тобто дещо збоку. Хоч при тому вона може ступати на стос чи йти у клітку для хижаків, як перші християни. З іншого боку людина від самого початку обмежена цією сущістю. Однак обмежувати зміст, точніше, над-зміст Писання сферою сущого я б не ризикнув. Найсумлінніша й найретельніша людина, яка обмежила себе лише сущим і лише у ньому намагається підійти у своїх релігійних практиках до сповнення віри, може дотримуватись тієї сущости, у якій Писання матеріалізувалось – тих конкретно прочитаних заповідей і слів, які у ньому уже є. Проте, це шлях о-сущення, ороговіння живого процесу вірення, віри. Я схильний розглядати віру власне як процес вірення. Причому процес творчий, коли буттєва структура людини набирає виду перманентного вірення, коли людина піднімається понад суще на вищий щабель до-віри до Ніщо, коли вона уже не просто укладає угоду, якої може, зрештою, і відректись, а бере на себе відповідальність вірити і покладається дійсно, з точки зору сущости, на “ніщо”, коли вона бере на себе все, і повернення назад неможливе. Це є відповідальність виходу за суще, коли опори уже немає ні у чому. Це вихід поза будь-які ґарантії, поза формально суще у Писанні, бо лише сущим воно не обмежується, чи ще поза що-небудь, ну хоча б слова, це відповідальність і відвага виходу у Ніщо. Тут людина постає перед безоднею уже сам на сам. До-віритись цій темряві заздалегідь, прораховуючи умови домовлености, неможливо. Вона поглинає без жодних ґарантій, бо ж самі ґарантії є поняттям сущим. Зате може постати справжнє світло, від якого не відвернешся. Тут уже не обіпрешся ні на яку сущість, ні на яке слово. Відважитись на таке нелегко, бо вирватись поза суще є подвигом. Воно спутує і по руках, і по ногах:

По всьому – це. І це кінець надходить.
Та я повинен і осліпши йти.
Чому мене примушуєш доводить,
що Ти єси, хоч зник для мене Ти?

Тебе не можу більше я знайти,–
ані у собі, ні у інших, ні у камінні
знайти не можу. Сам-один я нині.

Зі мною вся скорбота людських бід.
Полегшити Ти міг би їхній гніт,
коли б Ти був. О, невимовний стид...

Казали згодом: ангела прихід.
Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла,
зашелестіла листям по оливах.

Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла.
Бо не приходить на такі благання
ні світла ніч, ні ангел поготів. (2,100)

“...ані у собі, ні у інших, ні у камінні...” – пише Рільке.

Отже, повернутися лицем до Ніщо і буття. До-віритися, щоб не лише прийняти слово, але й народити його. Тут уже не йдеться ні про які угоди, тут уже не йдеться про о-сущену мовну оболонку Писання. Таким чином Писання тут постає як розгортуване чи саморозгортуване. Ці реґіони Писання для нас, як сущостей, недоступні, бо вони не о-сущилися, не матеріалізувалися, ще немає ґрунту, на який можна було б ступати і у якому прокладати шлях. Шлях тягнеться за нами лише тому, що ми пронизуємо безодню довіри до Бога. Цей процес о-сущується, і слід його є шляхом. Шлях стає монументом, на якому підноситься статуя подвижника віри. Але той шлях інших аж ніяк до цієї віри не веде. Другий раз до Ніщо ним не пройти, як не вступити вдруге у Гераклітову ріку. Діра у Ніщо одразу ж замуровується тим шляхом. А отже, він врешті-решт нікуди не веде. Немає універсального рецепту віри. Кожен акт віри є унікальним і неповторним. Чи це шлях свободи? Так, бо веде від сущого до буття. Чи він жахливий? Так, бо це крок у безвість буття з дрімоти сущого. Але саме у цьому кроці людина віддається всій повноті віри, в-віряє себе до кінця. Ще Микола з Кузи підкреслював, що”для того, щоб наблизитись до Бога – слід ввійти у сферу мороку... – туди –...де перед очима постає неможливість..., і чим темнішою і неможливою є ця... непроглядна неможливість, тим істинніше сяє необхідність, тим відвертіша і ближча її при-сутність...” (1,53)

Однак, повернувшись назад, ми можемо стверджувати, що таке вірення, як в-віряння себе, ми попередньо описали як поетизування. На перший погляд, вони неначе ідентичні. Проте, не все тут так просто: абстрактне, голе поетизування, якщо таке можливе поза вірою, – не є актом спілкування. Воно могло б винагороджуватися заслугою, щоправда не тією, якою переймається законник. В-віряння збувається лише у світлі Присутности. Натомість голе поетизування можливе лише у світлі знебожености, знеприсутнености. Отже, віра є оприсутненим поетизуванням і винагороджується заслугою. І полягає ця винагорода у тому, що людина з-бувається, з-бувається у відкритості на Ніщо, що робить наше буття о-присутненим, а отже – відкритим вірі. Вірення є поетизуванням о-присутненого буття, в-вірянням його цьому при-сутньому, при якому ми з-буваємося, при якому ми є “при”, яке воно освітлює. Що є ця Присутність? Запитання, уже через його мовну конструкцію, поставлене не коректно. Однак цю форму диктує сама мова – її можливості, як завжди, обмежені сущістю. Присутність не “є” – вона радше “не є”, адже вона, ця Присутність, поза сущим. Але суще “при” ній. Присутність “є/не є”, візьмемо собі таке формулювання, напрямком з-бування буття, яке освітлюється цією при-сутністю, нею описується. Оприсутненість розкриває людське існування на буття і на Ніщо. Тепер розгляньмо винагороду. З боку сущого воно часто виглядає як кара Божа. Оцінювати його звідси просто неможливо. Його можна розглядати лише у шкалі, так би мовити, буттєвій і по-той-бічній. Бо ж як оцінити так званим здоровим глуздом винагороду, даровану Емпедоклу? Для сущого така милість неприйнятна. Але для буття, коли сущість перестає бути абсолютною, – справа інша. Ще Рільке зауважив, що поетизування, яке себе в-віряє Ніщо, досягає своєї мети – а її він називає красою, – падає у безодню жахливого, жахливого у шкалі вартостей сущого:

...красота – не що інше,
як початок жахливого. (2,157)

Пізнавши її, будучи нею обдарована, людина самітніє, вечоріє, відходить:

Ах, чи хто-небудь
ще нам потрібен?...
...почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,
в усвідомленім світі... (2,157)

Наприкінці я хотів би ще раз чітко розмежувати два поняття – шляху і віри:

Шлях є у сущому, у мові, у оприсутненій частині Писання і Законі. Це сфера слугування. Однак служба не є повним розчиненням у вірі, повним посвяченням себе її таїнству. А, отже, тут немає повної відпо-відальности. Не відповідаєш повністю ти, не від-повідає повністю тобі й непізнане, бо воно – поза шляхом. Тут довіра є до сущого, словесного, світового.

Натомість віра “є/не є” в-вірянням себе цілого, до кінця. Вона зондує сферу Ніщо, сферу нетривкого і позбавленого ґрунту. Основою тут є постійне почуття Присутности. Відповідальність тут повна. Тут усе ти робиш на свій страх і ризик. А, отже, і від-повідають тобі, і від-повідаєш ти. Це діалог, це розмова. Тут ми в-віряємось Ніщо, поза-світовому, мовленню. Цей діалог відбувається у формі оприсутненого поетизування, яке винагороджує, – викидає людину з сущости у безодню жаху. Але жаху сущости, а не буття. Натомість з огляду буття це “є/не є” зондуванням висот свободи.

---

1. Николай Кузанский. Сочинения, т. 2 – М., 1979. – с.53.
2. Рільке Р.- М. Поезії. – К., 1974. – с.100.

Львів, 1988