Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина ІІ. Під’єднання до системи

• ДОСкапітал 6.0
• Ґлобалюція
• Форматори, адаптери і таке інше, або Про cильних і слабких
• Тайвань купуй, Італію приберігай, Францію продавай
• Золотий Біґ-Мак: теорія запобігання конфліктам
• Руйнівник
• Переможці забирають все

Форматори, адаптери і таке інше, або Про cильних і слабких

Одного осіннього дня 1995 року я почитував “Файненшиел Таймс”, і в очі мені впало фото на першій сторінці. Там були зображені Білл Ґейтс, голова правління “Майкрософту”, та Цзян Цземінь, президент Китаю, що розмовляють між собою. Коли я читав підпис до фото, в мене склалося враження, начебто йдеться про звичайний саміт двох світових лідерів. Повідомлялося, що розмова двох діячів відбулася в “дружній атмосфері”, на відміну від доволі прохолодної зустрічі вісімнадцять місяців перед тим. Я сказав собі: виходить, Білл Ґейтс зустрічався з Цзян Цземінем двічі за півтора року. Гм, за цей час Білл Клінтон зустрівся з китайським лідером тільки раз. І це не випадково. З усього видно, що Білл Ґ. потрібен китайцям більше, ніж Білл К. А чого ви чекали? Китайцям не подобалося, що китайську версію “Віндовс 3.1” розробили тайванські комп’ютерні лінґвісти, використавши ієрогліфи тайванського стилю й тайванські комп’ютерні коди. Ніщо не могло б розлютити китайців більше, ніж думка про те, що Тайвань постачатиме програмне забезпечення та операційні системи для кожнісінького китайського комп’ютера. Отож тепер пекінська влада не допускала “Віндовс 95” на свій ринок, поки “Майкрософт” не пристав на те, щоб розробити китайську версію програми спільно з материковою китайською фірмою.

Читаючи підпис і розглядаючи фото, я замислився. Чи вам не здається, що в сучасному світі різниця між країнами та компаніями починає стиратися? Зрештою, якщо під’єднати вашу країну до глобальної економіки означає виставити цю країну на вселюдний огляд, ніби перетворити її на відкрите акціонерне товариство з акціонерами по всьому світі – то вже саме тільки це змушує всіх жителів країни почуватися немовби співробітниками звичайної компанії. Тож-бо й громадяни все більше починають поводитися наче акціонери, провідники країни – наче менеджери, а зовнішньополітичні аналітики – наче агенти, що оцінюють кредитоспроможність.

Чим глибше проникає Інтернет у повсякденне життя громадян, тим настійніше вимагають вони від своїх урядів та правових систем, щоб ті також працювали зі швидкістю Мережі. У системі холодної війни між компаніями й урядами зберігалася певна відмінність, хоча й не надто велика: ІБМ та “Дженерал Моторс” поводилися багато в чому подібно до федеральної влади чи навіть Кремля. Проте на сьогодні всякі відмінності зникли, – ось чому лунають вимоги електронізувати уряд. Чого я повинен стояти й чекати шість годин в окружному бюро, щоб поновити свої водійські права, якщо навіть ціле авто можна спокійно й без зайвих клопотів придбати через Інтернет? Громадяни дедалі більше сподіваються, що послуги Сполучених Штатів Америки будуть так само догідні, як послуги “Америки Онлайн”. Коли ми до дрібниць знаємо, як живуть інші, то й наш уряд повинен обіцяти нам те саме, що мають інші. Коли ми добре знаємо, як легко й просто людина може придбати все потрібне в онлайнових крамницях, то й наш уряд мусить надавати нам такі самі послуги, так само дбаючи про нашу вигоду. Інакше кажучи, якщо громадяни вимагатимуть, щоб уряд був такий самий швидкий та ефективний, як Amazon.com, то уряд хоч-не-хоч, а муситиме працювати так само, як працює Amazon.com.

Навіть більше, в системі глобалізації країни увесь час під тиском – їх просто приневолюють поводитися так, як поводяться компанії. Бо ж сьогодні, як ніколи, країни самі можуть обрати для себе процвітання або злидні, – обираючи той чи той політичний курс, – і їхні громадяни починають це усвідомлювати й відтак вимагати кращого врядування. Коли люди поступово зрозуміють, що їхній уряд працює з ДОСкапіталом 1.0, а сусідній давно має ДОСкапітал 6.0, вони почнуть питати: “Чому?” Люди бачать, що на відміну від часів промислової революції сьогодні країна не мусить бути заручником своїх природних ресурсів, своєї географії чи історії. В сучасній системі глобалізації кожна країна може під’єднатися до Мережі, набиратися знання від інших і розвивати свої освітні системи; кожна країна може знайти інвесторів з будь-якої іншої країни, щоб ті вкладали капітал у підприємства, шахти, дороги тощо; кожна країна, якщо нею добре керувати, може за певний час запровадити в себе ДОСкапітал 6.0. “Економіка якої країни цього року зростатиме найшвидше?” – поцікавилась Інформаційна служба часопису “Економіст” на початку 2000 року. І відповіла: “Мозамбіку. Останні чотири роки економіка Мозамбіку має чи не найвищі у світі темпи зростання. Збільшення ВВП становило пересічно 10 відсотків. Ботсвана за той самий період тримала темпи зростання ВВП на рівні 7 відсотків. Попри всі невигідні африканські умови (несприятливий клімат, інфекційні хвороби тощо), певна політична стабільність, виважена фіскальна політика та сприятливі для підприємництва реформи здатні творити дива навіть у безнадійно бідних країнах”. Мозамбік та Ботсвана зробили свій вибір на користь процвітання. Як одного разу висловився професор Гарвардської ділової школи Майкл Портер: “Багатство нації сьогодні залежить передовсім від її власного колективного вибору. Ні географічне положення, ні природні ресурси, ні навіть військова міць тепер не мають вирішального значення. Натомість тепер національні достатки визначатиме те, як ця держава та її громадяни облаштують свою економіку, як вони порядкуватимуть нею, які інституції вони запровадять і куди вони – поосібно та колективно – вкладатимуть свій капітал”.

Якщо країни тепер так само, як і компанії, самі є творці свого процвітання, – то яка політика, які вміння й навики потрібні країні в цю еру глобалізації? Далі – в цьому й наступному розділах – я подам свій контрольний список, складений на підставі спостережень за найкращими глобальними країнами та компаніями. Сьогодні, коли я приїжджаю до країни, то найперші два запитання, що я ставлю, щоб визначити її економічну могутність та потенціал, це:

Наскільки електронізована ваша країна чи компанія?

У жовтні 1995 року я прилетів до Редмонда (штат Вашинґтон), щоб узяти інтерв’ю в людини номер два корпорації “Майкрософт” – її президента Стіва Боллмера. Я мав поставити одне просте запитання: “Сьогодні “Майкрософт” – провідна американська компанія, тож з якими мірками вона підходить до сили й слабкости країн? Коли корпорація дивиться на світ, то які країни вражають її своєю міццю й чому?” Тоді, в жовтні 1995 року, Боллмер мав готові відповіді. “Ми визначаємо міць країни за одним-єдиним співвідношенням – ПК на сім’ю”, – сказав він. “Добре, – відказав я, – тоді якою вам бачиться світова карта сил?” Що ж, – сказав він, – регіон найшвидшого зростання, як на “Майкрософт”, – це Азія. Там Південна Корея має найвищий рівень ПК на сім’ю. Японія ще тільки почала її наздоганяти. Та найбільше компанію “Майкрософт” тішить Китай”.

– Як вам може подобатися Китай? – спитав я. – Люди там заробляють по півсотні доларів за місяць.

– Ет, ви не розумієте, – відповів Боллмер. Тоді він підійшов до дошки і накреслив дві короткі риски з одного боку, дві з другого, дві короткі риски під ними і одну на самому низу. “Що це?” – запитав я. Тоді він обвів кожну пару рисок нагорі, тоді ту пару, що під ними, а тоді риску на самому низу, і сказав: “Це китайські баба й дід по материній лінії, це – по батьковій, це – китайські батько й мати, і всі вони складають гроші на “Віндовс 95” для єдиної китайської дитини”. Ось так навіть контроль народжуваности в Китаї працює на “Майкрософт”.

– А що ж решта світу?

– Гаряче в Бразилії та Індії: тут швидко зростає число ПК на сім’ю, – сказав Боллмер. А ось Близький Схід, від Марокко до пакистанського кордону – це для нас цілковита чорна діра, за винятком Ізраїлю, що стоїть на якісно вищому рівні. “Майкрософт” має там окремий проектно-дослідний центр. Уся Західна Европа має однаково сильні позиції, – зазначив Боллмер, – за винятком єдиної країни – Франції. Я не хочу сказати, що Франція пасе задніх, але раніше ми спостерігали там досить значне примноження комп’ютерів. Тепер воно припинилося”.

Я назвав Боллмерову карту потуг “Зовнішня політика 3.1”. Через три роки, в 1998-му, я надумав її оновити. Проте цього разу я вирішив поїхати до Кремнієвої Долини й запитати чільних керівників тамтешніх великих компаній – “Інтел”, “Сан” та “Сіско” – та викладачів Технічної школи Стенфордського університету, як вони вимірюють потугу. Що цікаво, я виявив значну еволюцію поглядів. Мені розповіли, що в 1998 році Кремнієва Долина, оцінюючи міць країни, зважає не тільки на співвідношення ПК і числа сімей, але й на “рівень інтегрованости”.

– Сьогодні, – сказали вони, – важить те, наскільки широко й глибоко ваша країна сприйняла ПК, поєднала їх мережами всередині компаній, шкіл та розважальних закладів, а тоді підімкнула ці внутрішні мережі до Інтернету і Всесвітньої Мережі. Рівень інтегрованости здебільшого визначають за пропускною спроможністю країни: здатністю її кабелів, телефонних ліній та оптичних волокон передавати цифрову інформацію – набори одиничок та нуликів – від одної точки в мережі до іншої. Якщо мантрою десятиліття ПК було “На комп’ютері не буває забагато пам’яті”, то мантрою десятиліття пост-ПК стало “Пропускна здатність країни не буває завелика”.

Що більшою пропускною здатністю володіє ваша країна, то вищий її рівень інтегрованости. Якщо ви хочете визначити інтегрованість своєї країни, то виміряйте її в мегабітах на душу населення: поділіть наявну пропускну спроможність на кількість її потенційних користувачів. Мегабіт на душу населення, поряд із ПК на сім’ю, став тепер ще одним ключовим критерієм потуги в кремнієвому всесвіті. Він характеризує те, як швидко поширюється інформація в суспільстві, наскільки тісний є двосторонній зв’язок влади з народом. Робочі місця, високі технології та економічне зростання тяжіють до найінтегрованіших суспільств, що мають найбільше мереж і найбільшу пропускну спроможність, – адже ці країни мають найкращі можливості нагромаджувати, використовувати й розподіляти знання, щоб проектувати, винаходити, продавати, пропонувати послуги, спілкуватися, навчатися й розважати. Сьогодні зв’язок – це гроші.

Як сказав Браян Райд, менеджер корпорації “Диджитал Еквіпмент” і першодослідник Мережі, репортерові “Нью-Йорк Таймс” (8 грудня 1997 р.): “Пропускна здатність – це транспортна система інформаційної епохи, і за допомогою цієї системи компанії продають свої товари. Наприкінці 1990-х пропускна спроможність важить в комерції стільки само, скільки в 1890-х важили залізниці або в 1790-х – морські порти. Це той канал, той засіб, що дає вам можливість продавати ваші товари”.

Джон Чемберс із “Сіско” полюбляє казати, що в цій інтернет-економіці процвітатимуть ті країни, що першими здогадаються про значення пропускної спроможності й електронізуються ще до того, як решта збагне доконечність змін. Якщо ви впораєтеся скоріше, ніж ваші конкуренти, каже Чемберс, то єдине, що вам залишиться їм сказати: “Гра скінчена”.

Незабаром настане світ, в якому Інтернет цілковито визначатиме комерцію, освіту та комунікацію. Тоді ми матимемо тільки дві відміни бізнесу: інтернетівський і антиінтернетівський. Інтернет-бізнес – це той, який можна провадити через Інтернет, тобто все від торгівлі книжками до біржових операцій та азартних ігор, або той, який може значно зрости завдяки Інтернетові, тобто все від фінансових порад до контролю виробничих запасів. Антиінтернетівський бізнес – це той, який не можна здійснювати через Інтернет: приміром, готування їжі, стриження волосся чи виробництво сталі, – або той, який до певної міри є реакцією на засилля Інтернету. До останньої категорії належать такі речі, як універсальні крамниці та кафе. Крамниці та кафе являють собою антиінтернетівський бізнес, бо вони користають з того, що чим довше людина сидітиме вдома перед своїм комп’ютером, нишпорячи по Мережі, тим більше їй хотітиметься вийти надвір, піти до крамниці чи кафе й когось стріти, щось понюхати, скуштувати або помацати своїми руками. Виробник завжди муситиме подавати свій товар таким способом, щоб люди могли його помацати або скуштувати; та й люди завжди шукатимуть собі товариства чи то в крамниці, чи то в кафе.

Оскільки Інтернет поступово стає стрижнем глобальної комерції, освіти та комунікації, то якість і обсяг мережевих послуг у тій чи тій країні стануть вирішальним чинником її економічної могутности. Тож хто є хто в сучасному світі під оглядом нових мережевих стандартів потуги? У Кремнієвій Долині побоюються Тайваню через його новаторське завзяття, інтегрованість та динамічний капіталістичний стиль роботи тамтешніх підприємців, що вправно використовують сучасні технології. Якби Тайвань був акцією, я придбав би її. Сполучені Штати, Британія, Канада, Австралія, скандинавські країни, Ісландія, Ізраїль, Італія, Синґапур, Коста-Рика та Індія також належать до цієї категорії. Тепер у Коста-Риці здійснюють план, за яким кожний студент університету матиме свою електронну поштову скриньку. Японія, Корея та Китай, попервах забарившись, тепер швидко надолужують згаяне. Невдовзі Синґапур уже не буде єдиною країною, де влаштовують щорічне шоу “Міс Інтернет”. “Ю-ес-ей Тудей” (19 січня 1999 р.) в коментарі до фотографії молоденької дівчини, обраної за міс Інтернет, сказала: “Синґапур так серйозно поставився до настання цифрової ери, що навіть проводить конкурс “Міс Інтернет”. Стелла Тан, що на фото, стала переможницею серпня. Конкурсантки змагаються, серед іншого, в таких номінаціях, як діловий стиль та мережевий дизайн”.

Отак. Колись, за часів Берта Паркса, жіноча краса означала 90 х 60 х 90. Сьогодні тон повсюди задає Білл Ґейтс...

Проте постає ще одне важливе питання: що буде потім, що стане ключовим критерієм економічної потуги після ПК на сім’ю та мегабітів на особу?

Відповідь на це двояка. Матеріально те, що прийде потім, – це “Всюдинет”, світ, у якому ми зможемо постійно бути онлайн – за допомогою всіляких інформаційних пристроїв, хай то буде ваш телевізор, ПК, пейджер, факсер, тостер чи е-мейлер. Все, що працює від електрики, відтепер начиняється програмним забезпеченням і підмикається до мереж, що пролягають через ваш дім чи офіс. Мірою того, як Інтернет звільнятиметься від шкаралупи вашого настільного комп’ютера й поселятиметься в різноманітних інформаційних пристроях, наближатиметься доба Всюдинету. А як ви будете користуватися цією мережею – за допомогою годинника, мобільного телефону чи персонального комп’ютера – це вже ваше діло.

 Щораз більше країн стає на цей шлях. Тим-то, оцінюючи певні країни, ми дедалі більше зважатимемо на те, як близько вони підійшли до абсолютної інтегрованости. За головний критерій стане те, наскільки близько країна підійшла до межі, коли всі її громадяни перебувають в режимі онлайн або принаймні мають можливість вийти онлайн де й коли завгодно, і наскільки багатий спектр послуг надає тамтешній Всюдинет. Приміром, скільки сімей може користуватися технологіями переведення мови в текст, що дозволяють продиктувати яке хочеш повідомлення абонентові в будь-якій точці землі зі свого домашнього комп’ютера. Наскільки якісні є пропоновані відеоконференційні послуги, за допомогою яких можна пересилати зображення й майже безплатно спілкуватися в мережі віч-на-віч? Скільки освітніх закладів запровадило дистанційне онлайнове навчання, щоб люди могли вчитися й вивчати що хоч й звідки хоч? Чи добре зашифровано ваш Всюдинет, щоб можна було надійно зберігати інформацію й провадити торгівлю за кредитними картками, не боячись кіберзлодіїв? Наскільки догідні й універсальні всі ті інформаційні пристрої, що люди постійно носять при собі й виходять за їх допомогою онлайн?

Ваша країна чи компанія – форматор чи адаптер?

Хоча під’єднання ваших компаній та громадян до Всюдинету – це неодмінний складник економічної сили, однак цього ще не досить. Ми поставили тільки півпитання. Ще слід запитати про те, наскільки добре – і наскільки творчо – ваша країна чи компанія вміє використати Всюдинет. Могутність прийде не просто до тих, що стали найелектронізованіші, але до тих, що виявляють найбільше творчих здібностей, поєднуючи фірми, уряди, капітал, інформацію, споживачів та свій хист у мережеві коаліції щоб створювати вартість. Це може бути коаліція, очолювана корпораціями, що вироблятиме економічну вартість. Це може бути коаліція, очолювана державою, що створюватиме геополітичну вартість. Це може бути й коаліція під проводом активістів, що створюватиме й боронитиме загальнолюдські вартості – як-от права робітників, права людини або чисте довкілля.

У цій системі компанії, уряди й активісти можуть бути, за термінологією Джона Гейґела ІІІ із “Мак-Кінсі”, або “форматорами”, або “адаптерами”. Форматори – це ті компанії, країни чи активісти, що диктують правила та способи взаємодії в певнах царинах діяльности всюдинетового світу, – хай то буде царина комерції, політики чи оборони людських прав. Адаптери – це ті компанії, що засвоюють правила та способи взаємодії, сформовані іншими, і вчаться користати з них, знаходячи для себе власні ніші. Що більше споживачів, компаній та країн під’єднано до певного Всюдинету, то дужчі стають його головні форматори. Вже сьогодні ми бачимо, як повсюди у світі точиться боротьба за те, яка країна, компанія, організація споживачів-активістів або й Надпотужний індивід стане форматором певних правил або стандартів; бо ж коли ви створили новий стандарт у електронному світі без стін, то сфера дії цього стандарту може виявитися величезною. Він впливатиме на поведінку й на споживчі вподобання сили-силенної людей по всій землі.

Гарний приклад форматора в царині економіки – це онлайновий авкціон “Е-Бей.” Він виник на порожнім місці й уже за три роки створив новий кодекс правил та форм взаємодії для здійснення торговельних операцій через Всесвітню Мережу. “Е-Бей” звів між собою продавців та покупців, створивши новий ринок поза звичними систематичними оголошеннями в газетах, поза іншими традиційними центрами торгівлі та відповідно – цілком новий кодекс правил. Кожна особа, що продає товари на “Е-Бей”, має свій рейтинґ, визначений тими, що вже мали з нею справи раніше; і якщо ви хоч раз когось обдурили, то це так позначиться на ваших рейтинґових показниках, що закриє вам усі подальші перспективи, – бо кожен у Всесвітній Мережі зможе побачити, що ви показали себе шахраєм. Після того, як форматор запровадив свої стандарти, боротьба переходить в інші сфери діяльности або починається нова боротьба за те, хто зможе найкраще використати форматорові новації. Відповідно, тепер ми маємо вже не просто окремих осіб, що продають, купують та обмінюють товари на “Е-Бей” за специфічними правилами, – тепер для цього створено вже цілі компанії. Вам вигідно, щоб якомога більше людей засвоювали й вживали ваші правила, бо це зміцнює й закріплює ці правила як стандарт. Крім того, це створює довкола вашого стандарту безліч новацій, покликаних його поліпшити. Виникнення Всюдинету дає людям можливість відкривати біржі на зразок “Е-Бей” в різних сферах економіки – від будівництва житла до торгівлі сталлю чи пластиком. Такі біржі гуртують продавців та покупців певної сфери економіки, даючи їм можливість набагато ефективніше купувати, продавати та обмінювати товари у глобальних масштабах – і так само поширювати й продавати інтелектуальні ресурси. Якщо ваша країна чи компанія зможе стати форматором одної чи кількох таких бірж, – де торгуватимуть віртуальною сталлю, ґумою чи цементом, – відхопивши свій шматок під час величезного загарбання земель у Всюдинеті, яке починається перед нашими очима, то це стане реальним джерелом сили. Адже ці біржі діють на глобальному рівні, й коли така біржа, приміром, “Е-Бей”, міцно встане на ноги, під неї дуже важко підкопатися. Таких бірж у кожній сфері економіки може бути одна-дві, не більше.

Інший великий форматор – це “Майкрософт”. Він поєднав виробників та споживачів у єдиній мережі вартостей, заснованій на його технологіях, стандартах, програмах та операційних системах. Щоб з вас вийшов ефективний форматор, треба приваблювати до себе нових і нових адаптерів. Та головною умовою того, щоб ваш стандарт мав багато адаптерів, є його здатність створювати вартість не тільки для вас, але й для інших людей – хай то буде економічна продукція, загальнолюдські вартості чи геополітичні принципи. Якщо принукати людей проти їхньої волі стати членами вашої мережі вартостей, вони кінець кінцем збунтуються проти неї, знайшовши інший стандарт. Отож форматор завжди повинен замислюватися над тим, чи залишив він вільне місце у своєму ланцюжкові нарощення вартости – трохи крихот на столі, – щоб заохотити інших переймати його стандарти. Чи, може, він прагне пожерти навіть найменші крихти прибутків, потенційно створених за його стандартом? Якби “Е-Бей” не просто створила новий ринок для бізнесу, але й намагалася втримати всі найприбутковіші операції під своєю парасолькою, то люди не мали б жодних стимулів засвоювати її стандарти й вона як форматор швидко занепала б. Жадібність “Майкрософту”, його небажання дозволити іншим компаніям, таким, як “Нетскейп”, засвоїти його “Віндовс” та доладнати цей пакет програм для вигіднішої роботи в Інтернеті – все це призвело до того, що Департамент юстиції почав проти “Майкрософту” антимонопольний процес, та й дрібніші компанії взялися створювати нові інтернет-стандарти, відмінні від майкрософтівських. Щоб бути ефективним форматором, не можна бути свинею, як ото “Майкрософт”.

Не всі успішні форматори розпочинали свою діяльність саме як форматори. “Делл”, приміром, починала як адаптер. Вона взяла вже наявні технології, “IBM PC”, і блискуче освоїла їх за допомогою творчих методів виробництва. “Делл” стала частиною ІБМівського ланцюжка нарощення вартости. Згодом “Делл” і собі стала форматором. Намагаючись стати найкращим адаптером “IBM PC”, “Делл” створила нові неординарні способи використання Мережі, щоб зноситися зі споживачами, працювати з постачальниками та контролювати матеріально-виробничі запаси. Таким чином вона створила новий ланцюжок нарощення вартости, і тепер уже ІБМ стала адаптером інтернет-орієнтованих методів виробництва та організації запасів, розроблених на “Делл”.

Ті самі принципи можна прикласти й до геополітики. Скажімо, найбільший форматор у сучасному світі – Сполучені Штати. І хоч було б надмірним перебільшенням сказати, що саме Сполучені Штати відповідають за глобалізацію, проте це та країна, що сьогодні має найбільше можливостей створювати коаліції для геополітичного управління глобалізацією. Приміром, у нашому до значної міри інтегрованому світі Сполучені Штати вирішували, яким чином використати економічні, інформаційні та військові важелі впливу, щоб порятувати косовських албанців, що потерпали від гонінь в Югославії 1999-го. Саме Сполучені Штати окреслили більшість ключових принципів, за якими працює Всесвітня організація торгівлі, та встановили умови входження до цеї організації Китаю. Саме Сполучені Штати сформулювали тверду відповідь Об’єднаних Націй Іракові. Інші члени НАТО, а також китайці та росіяни були здебільшого адаптерами, часто не з власної на те волі.

Сполучені Штати й Великобританія, плюс ще Ринки-велетні, стали головними форматорами Золотої Гамівної Сорочки. У цьому тісно поєднаному світі принципи Золотої Гамівної Сорочки стали загальноприйнятим стандартом того, як досягати економічного зростання. Золота Гамівна Сорочка створила глобальний ланцюжок нарощення вартости, який визначає провадження промислово-фінансової діяльности та торгівлі, – і таким країнам, як Штати чи Британія, цей сформований ними самими ланцюжок приносить добрячий зиск. Однак тепер є ще й багато інших країн, які бачать свій зиск у тому, щоб засвоїти цей стандарт і створювати власні його варіанти, – і тим самим тільки зміцнювати позиції Золотої Гамівної Сорочки.

Світ політики під цим оглядом такий самий, як діловий світ: якщо ви хочете стати успішним геополітичним форматором, будьте щедрі й не надто властолюбні, щоб інші країни бачили користь – для себе самих чи для стабільности в своїм регіоні – з того, що засвоять ваші стандарти та геополітичні принципи. Америка була б поганим, жадібним форматором, якби сказала решті країн: “Ви повинні увібгатися до Золотої Гамівної Сорочки й відкрити свої кордони вільній торгівлі. І коли ви це зробите, ми почнемо довозити до вашої країни все, що тільки можна, але вам дозволимо довозити до Америки тільки дещо”. Це тільки відлякало б інші країни від Золотої Гамівної Сорочки й заохотило б створювати свій новий стандарт. Геополітичні форматори, що надто багато забирають собі, не залишають на столі нічого для інших, тим самим позбавляючи інших заохоти до адаптації й творчости, довго серед форматорів не затримаються.

Найцікавіше і для багатьох найменш очевидне є те, як цей самий принцип форматорів і адаптерів можна прикласти до царини прав людини, соціальних кампаній, доброчинности та охорони довкілля. Різноманітні приватні організації, уряди, Надпотужні індивіди та компанії сьогодні, як ніколи раніше, мають можливості ставати форматорами правил та коаліцій і домагатися вирішення багатьох проблем. Проте багато активістів недобачає цих можливостей для соціального підприємництва.

Подивімося на справи під таким оглядом. Коли Америка наприкінці дев’ятнадцятого століття почала переходити від множини напівавтономних регіональних економік до більш інтегрованої національної економіки, то цей процес саме й покликав до життя федеральний уряд таким, яким ми його сьогодні знаємо. Федеральний резерв, Комісія бірж та цінних паперів, Федеральна комісія зв’язку та інші подібні установи – всі походять з тих часів. Національна економіка потребувала комплексу національних інституцій, що могли б обіймати її всю, контролюючи її й даючи їй певний лад. Природно б гадати, що таке саме станеться, принаймні мало б статися тепер – як наслідок глобалізації. Тобто, переходячи від множини напівавтономних національних економік до більш інтегрованої глобальної економіки, ми створимо якийсь глобальний уряд, що охоплюватиме її всю, контролюватиме й даватиме їй лад.

Проте стрибок від регіональних до національних установ всередині країни зробити набагато простіше, ніж стрибок від національних установ кожної окремої країни до глобальних, наднаціональних установ. Стаючи глобальними, ви стикаєтеся з двома проблемами. По-перше, це самостійність: люди нізащо не бажають, щоб ними правили невідомі політики та чиновники невідомо звідки, що не підлягають демократичним чи якимось іншим формам контролю. По-друге, це сама природа глобалізації як системи. У світі без стін, що його стрижнем поступово стає Всюдинет, здатність глобальних установ відгукуватися на проблеми й запроваджувати певні податки або принципи поведінки є вельми обмежена. Візьмімо хоча б Інтерпол, що марно намагається простежити сліди здійснених через Інтернет незаконних грошових переказів з Кайманових островів на Нормандські, або Всесвітню організацію торгівлі, що так само марно старається добрати способів, щоб упорядкувати торгівлю в кіберпросторі. Щодня з’являються нові й нові криївки, практично недосяжні для традиційних урядових установ.

Тим-то, коли йдеться про контроль за дотриманням глобальних норм – у справах довкілля, прав людини, фінансових відносин чи становища робітників, – форматором не може виступати глобальний уряд, принаймні найближчим часом. Що ж тоді робити нам? Ми не можемо закривати очі на ці проблеми і не можемо полишити їх вирішення на волю ринків. Нарешті ми підійшли до ключового питання: як можна домогтися кращого врядування в таких сферах, як довкілля, права людини, фінансові відносини та становище робітників, не маючи глобального уряду? Як нам вирішити такі проблеми, що для нас як людських істот або людських громад є справді важливі, без допомоги якогось глобального полісмена?

Щоб мати відповідь, нам треба затямити, що у світі мереж, індивідів, компаній, спільнот, споживачів, активістів та урядів кожен має можливість стати форматором, – створюючи ланцюжки нарощення людських вартостей. Ставши форматором коаліції, що обстоюватиме певні людські вартості, ви не повірите, коли побачите, як багато можете зробити для кращого глобального врядування навіть без глобальної влади. Втім, це потребуватиме докорінно нових підходів до мобілізації сил. Треба подумати над тим, як максимально використати потенціал Мережі та колективний вплив споживачів, як викривати махінації транснаціональних корпорацій, що провадять бізнес по всім світі й через те повинні дбати про своє лице й свої торговельні марки по всіх країнах.

Дозвольте мені навести кілька прикладів. Чи не найгостріше питання доби глобалізації – це як покласти край недодержанню робітничих прав та визискові робітників у слаборозвинених країнах. У цю епоху, поки багато правозахисників і далі займаються проблемами свободи слова, вільних виборів абощо, у слаборозвинених країнах людей усе більше хвилюють питання робітничих прав, працевлаштування, права на організацію та права на гідні умови праці. Колись тамтешніх робітників гнобили всевладні комісари, тепер їх так само гноблять неприборкані капіталісти, що переносять своє виробництво з країни до країни, завжди знаходячи людей, згодних працювати за найменші гроші й за найнижчими стандартами. Багатьом емблемка “Найк” стала така сама ненависна, як колись серп і молот.

Цим робітникам треба допомогти – й то на ділі. Проте в нас немає ніякої світової влади, що могла б так от просто видати якийсь закон, запровадивши для всіх належні умови праці. Американські виробники роками вдаються до свого лобі в Конгресі для того, щоб перепинити найменші спроби прикласти американські стандарти праці до своїх фабрик за кордоном. Тим часом швацькі компанії Південної Кароліни переносять своє виробництво до Ґватемали, де місцевих стандартів немає зовсім, та й Міжнародна організація праці не має жодної сили. І кінець кінцем компанії опиняються поза всяким – чи то місцевим, чи то міжнародним – контролем. Саме це ми й побачили в 1996 році, коли відкрилася правда про жахливі умови праці на гондураській фабриці фірмового вбрання “Кеті Лі Джиффорд”. Тому чекати, поки ці проблеми залагодить глобальний уряд, означає чекати вічно.

Перед лицем такої несправедливости правозахисна спільнота у світі після холодної війни повинна перейти на нові рейки, так само, як це зробили підприємства військової промисловости, що замість танків почали випускати локомотиви й тостери. “Під час холодної війни, – каже Майкл Познер, голова Спілки юристів-правозахисників, – головна наша проблема – як притягти до відповідальности уряди, що самі ламають свої закони та норми. Сьогодні постає нова проблема – як допевнитися, щоб приватні компанії відповідали за погане поводження з робітниками за часів, коли скрізь по світі владний контроль дедалі слабшає, а влада (приміром, китайська) й собі подається в бізнес, так що марно сподіватися від неї ролі сторожового собаки чи оборонця прав”.

У цьому світі активісти повинні навчитися повертати глобалізацію на свої власні потреби. Вони мають затямити, що компанію завжди можна приневолити, щоб вона поводилася краще, – досить тільки через Інтернет задіяти світових споживачів. Я називаю це “мережевим рішенням проблеми прав”, і вже завтра воно стане головним способом обстоювати права людини. Це буде висхідне або горизонтальне, але не низхідне запровадження норм. Замість чекати на волю верхів, можна надати більше влади низам, створивши коаліцію, що здатна до кращого врядування без допомоги глобальних урядових установ.

Саме такий експеримент започатковано наприкінці 1999 року. Скандал довкола “Кеті Лі Джифорд” покликав до життя нового оборонця прав – асоціацію “Чесна праця”. Це коаліція, що звела в одній команді американський уряд, активістів, що обстоюють робітничі права, таких, як Спілка юристів, виробників вбрання та американських студентів. Коаліція діє так. Найбільші світові компанії-виробники вбрання узгодили з правозахисними організаціями мінімальні стандарти умов праці на швальних підприємствах, зокрема обмеження щодо дитячої праці та щодо тривалости робочого дня. Вони також домовилися про засади єдиної системи контролю, згідно з якою незалежним контролерам дозволяється несподівано відвідувати підприємства. Контролер дістає повноваження від асоціації, й за такого контролера може стати будь-хто, від церковної громади до глобальної авдиторської фірми. Асоціація також видає щорічні звіти, й там докладно проаналізовано, як компанії додержують встановлених вимог. Ці звіти поки що поширюються через Інтернет, але невдовзі їх почне друкувати “Ревю споживача”. Якщо компанія додержує встановлених стандартів, їй дозволяють чіпляти на своїй продукції спеціальні ярлички “Чесна праця”, щоб споживачі мали правдиві відомості та виразні орієнтири в морі пропозицій, а відтак могли купувати товари тих фірм, що поважають права робітників, і оголосити бойкот тим, що цього не роблять. Понад сто університетів приєдналися до коаліції і постановили, щоб університетські книгарні, що, серед іншого, торгують усякими кросівками, футболками та сорочками, продавали тільки продукцію, що має сертифікат асоціації. Є надія, що так само вчинять невдовзі й інші роздрібні торгівці.

Ця програма не може за одним махом докорінно змінити умови праці. Та це тільки початок – початок оформлення нового кодексу правил та норм для глобальної швацької індустрії. І відбувається все це без допомоги глобального уряду, силами спільної коаліції, що здатна зробити кожного споживача оборонцем прав людини і не дати глобальним корпораціям ні найменших шансів.

“Мені дивно бачити, що багато активістів досі в полоні старих методів, так ніби вони досі в старім світі, – каже Пол Ґілдінґ, колишній голова “Ґрінпісу”, а тепер екологічний радник транснаціональних корпорацій. – Стара модель – це коли ви виходите на демонстрації, здіймаєте громадське невдоволення, змушуєте уряд ухвалити той чи той закон; компанії опираються цьому, і зрештою вдається досягти компромісного рішення; минає ще років п’ять, і аж тоді починаються якісь зміни. Сьогодні ми не можемо марно витрачати стільки часу”.

Найбільшого здатні домогтися сьогодні ті активісти, що повертають власні економічні інтереси компаній та споживачів в потрібному напрямі й залучають до оборони довкілля, робітничих прав або прав людини все те, що досі тільки шкодило цим цінностям. Для цього треба співпрацювати з транснаціональними корпораціями та споживачами, доводити компаніям, що вони можуть бути водночас і зеленими, й зисковними, пояснювати їм, що якщо вони відмовляться поліпшити свої екологічні стандарти чи умови праці на своїх фабриках за кордоном, то спільнота активістів розпочне проти них всесвітню кампанію в Інтернеті й підніме проти них споживачів по цілому світі. Власний економічний інтерес – велика сила на цій землі. Звісно, що й не єдина така сила. Велике значення мають так само й закони та правові норми. Велике значення мають уряди. Уряди й далі повинні ухвалювати закони й давати лад економічній діяльності, й то так, щоб захищати інтереси не тільки якоїсь окремої групи споживачів чи активістів, але й цілого суспільства. Проте часто найлегший спосіб переконати компанії поважати закони та норми – це самим направити їхній економічний інтерес – головний фермент в організмі глобалізації – в потрібне річище, перетворивши цей чинник нищення на чинник творення.

На початку 1990-х Всесвітня організація торгівлі постановила, що американський закон, який забороняв довозити до країни тунця, спійманого сітями, небезпечними для дельфінів, являє собою торговельний бар’єр. Звісно, це прикро вразило багатьох оборонців довкілля. Деякі почали гостро нападатися на ВОТ, як то було, приміром, під час її конференції в Сієтлі наприкінці 1999 року. Проте інші розважили, що краще самим організуватися й стати форматорами вартости, яку вони хотіли ствердити: що рибалки не сміють вбивати дельфінів просто задля того, щоб дешево ловити тунця. Їхні заходи призвели до того, що стало практично неможливо придбати в американській продовольчій крамниці банку тунця без спеціальної позначки “Безпечно для дельфінів”. Як могло таке статися? ВОТ же ж заявила, що наш закон – це торговельний бар’єр? Просто найпромітніші екологічні активісти обійшли рішення ВОТ і спробували іншими засобами створити новий тип ринкової поведінки. Вони задіяли споживачів та Інтернет і натисли на рибоконсервні компанії, щоб ті подбали про бідолашних дельфінів; компанії не хотіли втрачати своїх клієнтів, тож натисли на рибалок, щоб ті переходили на безпечні для дельфінів сіті; як наслідок – порятовано тисячі цих морських ссавців. Стандарти безпеки дельфінів поки що недосконалі; частина рибалок досі махлює де тільки можна, та й компанії нетерпляче чекають нагоди, щоб спекатися цих обмежень. Однак і це вже помітне поліпшення порівняно з тим свавіллям, що тривало досі, і це поліпшення є наслідок старань екологічних активістів, що вдалися до мережевого вирішення і вважай самотужки, без серйозної підтримки від влади, створили новий стандарт. “Єдина причина того, що ми почали клопотатися безпекою дельфінів, – це тиск споживачів, – сказав мені Майкл Маллен, речник рибокомпанії “Стар Кіст.” – Кожного тижня до нас дзвонило мало не тисяча чоловік і приходило добрих три сотні електронних листів”.

(У розділі 13, “Руйнівник”, я ближче й докладніше висвітлю те, як організації на зразок “Міжнародного збереження” застосовують такий самий підхід на екологічній арені, рятуючи все, що тільки можна: від бразильських дощових лісів до найбільших на світі боліт).

Погляньмо на ще один приклад такої стратегії, цим разом у зовсім іншій сфері – сфері боротьби з бідністю. Дозвольте представити вам веб-сайт www.planetfinance.org. Це дитя французького банкіра Жака Атталі, який вирішив, що глобалізація запоможе його самого й уповноважить стати форматором стратегії для боротьби зі світовою бідністю – замість чекати, поки до цієї справи візьметься якийсь глобальний уряд. “Пла-Нет Фінанс” працює таким чином: Близько 1,3 мільярда людей живе за долар на день. Добре відомо, що чи не найдійовіший засіб боротися з бідністю – це мікрокредитування. Мікропозички коливаються в межах від ста до тисячі доларів. Виділяють такі позички переважно жінкам, не вимагаючи ніякої застави. Діставши мікропозики, люди можуть придбати собі все, що завгодно: від швацької машини чи велосипеда, щоб возити овочі на базар, до косметики, щоб відкрити салон краси в міських нетрях Банґладеш. Ці люди над усе прагнуть покращити своє становище, їм тільки не вистачає стартових капіталів, і саме тут легко може зарадити мікропозичка. Люди, що потребують мікропозичок, навряд чи мають доступ до Мережі, зате багато мікробанків та допомогових організацій мають телефони, комп’ютери й можуть працювати онлайн. Отож “Пла-Нет Фінанс” саме те й робить, що сполучає 7000 мікрофінансових банків по всьому світі єдиною мережею, яка має просто неймовірні можливості.

“По-перше, – пояснив містер Атталі, – “Пла-Нет” старається сполучити якомога більше мікробанків, щоб усі вони могли обмінюватися досвідом. По-друге, ми допомагаємо вийти онлайн тим банкам, що досі не мали для цього можливостей, як ми це зробили в Беніні. По-третє, ми створюємо рейтинґ на зразок рейтинґу “Муді”, тобто оцінюємо мікробанки відповідно до їх етики, фінансової ефективности й того, наскільки добре вони допомагають біднякам. По-четверте, ми створюємо онлайновий університет, щоб навчати мікробанки передових методів роботи, і онлайновий ринок, щоб одержувачі мікропозичок могли продавати своє вміння. Нарешті, ми створюємо “Пла-Нет Банк”, що відкриває кредитні лінії мікробанкам і дає всім охочим нагоду завітати на наш веб-сайт, зробити грошові пожертви на певні проекти, запропоновані від найкращих мікробанків, і самим потім простежити, куди пішли і як були використані ці гроші.”

 “Пла-Нет” може не тільки оцінювати мікробанки й сполучати їх між собою через Інтернет, – так само вона може й допомогти їм дещо скоротити дві набільші статті їхніх витрат; йдеться про відстеження й облік усіх цих дрібних позичок. Розрахунок такий: Озброївшись інформаційними пристроями, – подібними до тих, що використовує поштова корпорація “Федерал Експрес”, коли хвилина за хвилиною стежить за переміщенням ваших пакунків, – кожен мікробанкір зможе одночасно стежити за сотнями позичок і процентних виплат. Якщо зменшаться операційні й облікові видатки, то ці мікропозички можна буде зібрати в один пакет і продати на комерційній основі великим світовим банкам. Зазвичай мікробанки правлять за свої кредити від 4 до 5 відсотків на місяць, щоб покрити власні витрати і спонукати людей скоріше повертати гроші, бо ж їх можна позичити комусь іще. Такий ринок з такою процентною ставкою був би досить привабливий для великих банків, якби не високі витрати на облік даних. Скоротивши ці витрати, ми докорінно змінимо ситуацію, бо саме сьогодні є величезний попит на мікропозички, але грошовий фонд для таких позичок поповнюється тільки коштом приватних та урядових пожертв. А маючи 20 мільярдів доларів комерційних кредитів, наданих великими банками, можна буде забезпечити мікропозичками сто мільйонів бідняків, що живуть за долар на день.

Ось так ви можете змінити світ – повертаючи глобалізацію проти неї самої, ставши форматором, що не гаятиме часу і не чекатиме, поки глобальний уряд подолає бідність, а сам скористається перевагами нової системи, щоб підняти великих, бездушних і еґоїстичних ринкових гравців на добре діло. Не біда, що вони керуватимуться поганим мотивом – жадобою. Коли ми спонукали великі банки стати адаптерами нової концепції, сформованої “Пла-Нет Фінанс”, давши їм для цього відповідну економічну заохоту, перед нами відкрилися цілком нові можливості, щоб боротися з бідністю.

“Є давнє прислів’я: “Дайте чоловікові рибину – й ви нагодуєте його на день. Навчіть чоловіка рибалити – й ви нагодуєте його на все життя”, – каже містер Атталі. – Ми ж маємо мільйони бідняків, що вміють рибалити. У них просто немає вудок. Тепер за допомогою “Пла-Нет” ми можемо забезпечити вудками набагато більше людей, ніж раніше”.

В електронному світі без стін майбутнє належить форматорам і адаптерам, хай хто це буде: компанії чи споживачі, надпотуги чи Надпотужні індивіди.