Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина ІІ. Під’єднання до системи

• ДОСкапітал 6.0
• Ґлобалюція
• Форматори, адаптери і таке інше, або Про cильних і слабких
• Тайвань купуй, Італію приберігай, Францію продавай
• Золотий Біґ-Мак: теорія запобігання конфліктам
• Руйнівник
• Переможці забирають все

Руйнівник

У 1993 році Сільвестр Сталлоне та Веслі Снайпс разом знялися в нічим не примітній і не надто вдалій стрічці під назвою “Руйнівник”. Проте поміж мотлохом і маячнею бойовика є кілька просто геніальних моментів. Дія фільму відбувається у 2032 році, коли глобалізація вже по вінця заповнила американське життя й закон забороняє людям лаятись, курити, споживати сіль, жити в бідності, кохатися, пити хмільні напої та мати дітей без відповідної на те ліцензії. Запеклий злочинець Саймон Фенікс (Снайпс) з’являється на сцені, відбувши понад тридцять років у тюрмі-морозилці, в якій, щоб миттєво заморожувати в’язнів, застосовують кріогенну технологію. Не гаючи ні хвилини, він подався до тихої, мирної й вільної від злочинности Каліфорнії. Ще б пак, щоб досвідчений бандит та й проґавив такий ласий шматок! Місцеві урядовці, що вже й не пам’ятали, коли там востаннє скоєно злочин, скоро зміркували, що для боротьби зі злочинцем старої школи потрібен такий самий реліктовий полісмен. Тож вони розморозили Джона Спартана (Сталлоне), що у вигляді льодової брили відбував покарання в тій-таки тюрмі-морозилці. Спартана запроторили до в’язниці за те, що він і Фенікс ще за старих часів вчинили криваве побоїще й занапастили багато невинних громадян. Втім, сюжет не важить. Найразючіша річ у фільмі – це те, що в неймовірно казковій і глобалізованій Південній Каліфорнії зосталися ресторани тільки одної фірми – “Тако Белл”.

Герой Сталлоне виявив про це невдовзі після розмороження, коли врятований ним місцевий достойник влаштував на його честь урочистий обід. Герой Сталлоне був ошелешений, взнавши, що бенкет відбудеться в “Тако Беллі”. Дорогою він мав зі своєю напарницею, що її грає Сандра Баллок, таку розмову:

Сталлоне: “Той начальник твердить, що я врятував йому життя, хоч сам я не зовсім цього певен. І оце мені така винагорода – пообідати й потанцювати в мексиканській забігайлівці? Я, звісно, не маю нічого проти мексиканських страв, але...”

Баллок: “Ви насміхаєтеся, бо напевно не здаєте собі справи, що “Тако Белл” – єдина мережа ресторанів, яка пережила війни цін”.

Сталлоне: “І що?”

Баллок: “І тепер всі ресторани – “Тако Белл”.

Сталлоне: “Нічого собі”.

Потім вони заходять в розкішний “Тако Белл”, де піаніст, голосом схожий на Баррі Манілова, співає пісеньки з реклами консервованої городини “Зелений Велетень”:

Чого тільки немає у садку,

У нашому садку в долині,

В чарівній долині Зеленого Велетня...

Річ в тім, що на 2032 рік зі всіх пісень залишилися тільки рекламні співанки. Коли всі посідали обідати, Сталлоне спитав, чи не міг би хтось подати сільничку.

Баллок: “Сіль шкодить здоров’ю й через те заборонена”.

Так, вважають кінорежисери, виглядатиме Америка майбутнього, коли глобалізація опанує увесь світ, а культура та довкілля стануть однорідними, стандартизованими й стерильними. Така фантастична візія майбутнього не викликає особливого захоплення, але найгірше те, що в ній може виявитися більше ніж дрібка правди, чи то пак соли.

Прилетівши восени 1997 року до столиця Катару, Дохи, я оселився в готелі “Шератон”, що стоїть на Приморській алеї й вікнами дивиться на синювато-зелені хвилі Перської затоки. Приморська алея – це дорога завдовжки в десять миль, вимощена білим каменем. Обабіч дороги – всюди сади й пальми. Дорогою проходжаються жінки в національних катарських строях. На деяких арабках – чорні покривала, що мають тільки прорізи для очей. Катарські чоловіки моргають на жінок і жартома зачіпають їх; неподалік гуляють матері з візочками для немовлят і навіть цілі родини з дітьми; і всіх їх лагідно обвіває прохолодний морський вітерець із затоки. Першого ж дня в Досі я вирішив пройтися алеєю. Розмаїття барв, веселково строкатий люд, захопливі краєвиди – ця краса заворожила мене. Я казав собі: “Це місце облаштоване справді зі смаком. Якщо десь і можна знайти мальовничий пейзаж і справжній колорит Перської затоки, то ось вони переді мною”. І що далі я йшов, то більше задоволення мав – аж поки за черговим вигином дороги моїм очам не відкрилося жахливе видовище.

“Тако Белл”.

Так, саме тут, у Катарі, посеред Приморської алеї – “Тако Белл” із семиметровою парсуною катарського еміра на даху. Побачивши це, я заскреготав зубами: “О ні! Боже мій, що воно тут робить? Хто додумався вліпити “Тако Белл” посеред цієї чудової алеї? Тут я з насолодою вбирав у себе справжні катарські враження, тут я почувався далеко від дому, в неповторному куточку світу. І на тобі маєш – “Тако Белл”. І що найгірше: ресторан був повнісінький!

Письменник Томас Вулф сказав якось: “Ти ніколи більше не зможеш повернутися додому”, – але я боюся, що він помилявся. У глобалізованому світі ти більше ніколи не зможеш покинути свій дім. Глобалізація, створюючи єдиний ринок, – що дає величезне заощадження коштів зі збільшенням обсягів виробництва, отож тепер компаніям вигідно провадити той самий бізнес чи продавати той самий товар по всім світі водночас, – також спричиняє й однорідне у всьому світі споживання товарів. І оскільки глобалізація, нівелюючи культури й руйнуючи довкілля, шириться й набирає сили неймовірними темпами, то є велика небезпека, що всього за кілька десятиліть вона зведе нанівець екологічне й культурне розмаїття, витворене за довгі тисячоліття соціальної та біологічної еволюції.

Є тільки одна реальна можливість спинити чи бодай сповільнити її хід. Країни, що хочуть фінансово під’єднатися до Електронного Стада, але не впасти перед ним на коліна, повинні розробити належні розрядники напруги та програмне забезпечення. Так само вони мають вчинити, якщо хочуть захистити свою культуру та своє довкілля. Країни повинні розробити досить міцні культурні та екологічні фільтри для взаємодії зі Стадом, щоб воно не розтоптало їх, не перетворило їхню культуру на глобальну кашу, а їхнє довкілля – на глобальний мотлох. Якщо країни, особливо ті, що розвиваються, не зроблять цього, ми всі багато втратимо. Все всюди стане геть однакове: одні й ті самі “Тако Белли”, “Кентукійські курчата” та “Марріоти”, одні й ті самі супермаркети, “МТВ” та Діснеївські мультики, одні й ті самі фільми, музика та “М’юзек”, одні й ті самі викорчовані ліси та бетонні долини. Навколосвітня подорож стане як прогулянка звіринцем, де в кожній клітці сидить така самісінька тварина – що зблизька виявляється звичайним опудалом.

Коли в березні 1996 року я був у Бангкоку, вона була ще у всіх на вустах. Люди називали її “Мати всіх вуличних корків”.

Це трапилося у квітні 1995-го, коли тайці чотириденним святом відзначали початок дощової пори. Річард Френкель, інженер-еколог із Бангкока, розповів мені, як усе було: “В середу ввечері ми наважилися на сміливий вчинок і вирішили на свята вибратися з міста. Ми налаштувалися поїхати до Чіанґмая, миль за двісті на північ, і пробути там усі чотири дні. Тож ми зібрали речі, попоїли, сіли й рушили. Ми сподівалися виїхати на кільцеве шосе довкола міста, добратися ним до аеропорту й тоді – на північ. Мндрівка почалась о десятій вранці. Діти дрімали на задньому сидінні, все було чудово – аж поки ми не дісталися до шосе. Машини стояли наче вкопані, бампер до бампера, – й так шістдесят миль. Наступного ранку о десятій ми ледве доплуганилися до аеропорту, що всього за кілька миль він нашого дому. Багато людей просто покидали свої автомобілі на дорозі. Нарешті нам якимось дивом вдалося розвернутися, й ми поїхали зустрічати свята вдома”.

Бангкок – це крайній приклад того, що може статися, коли країна розчахне всі двері перед потоком глобальних інвестицій, не налагодивши потрібних фільтрів та розрядників напруги, які регулюють економічне зростання. Подивімося на все це під таким оглядом. Сьогодні, у 2000 році, наша планета має приблизно 5,8 мільярда мешканців. Десь так півтора мільярда живе, сказати б, глобалізованим життям. Тобто ці люди належать до нижчого середнього, середнього чи вищого класів свого суспільства, мають телевізор, телефон, якесь авто чи ще щось на колесах і помешкання з холодильником та пральною машиною. Іншими словами, спосіб їхнього життя ґрунтується на споживанні безміру продуктів нафтохімії (від пластмас до сільськогосподарських добрив), вуглеводнів (нафта, газ та інше), вугілля (паливо та сировина) і металів (автомобілі, холодильники, літаки). Отож, за найближчі десять років, якщо до глобалізованого життя долучатиметься дедалі більше людей і якщо ми не навчимося виробляти більший обсяг продукції з менших обсягів сировини, то ми ризикуємо випалити, висушити, вирубати, випродати й вимостити бетоном усі рештки незайманої природи: ліси, річки, болота – і то з небаченою в людській історії швидкістю.

Поїдьте до Бангкока й подивіться самі: багате місто, бідне життя. Через вуличні затори деякі тайські водії не сідають до авто без мобільного телефону та дорожнього горщика. Бангкок – це місто з десятьма мільйонами мешканців і препоганим плануванням. Ще до кінця 90-х років у місті не було метро, міська влада не вживала жодних заходів, щоб розвантажити дороги від надмірної кількости авт. Багато бангкокців перестали влаштовувати вечірки, бо невідомо, коли посходяться гості. “Життя геть втратило спонтанність, – скаржився мені журналіст-еколог Джеймс Фан, коли якось опівдні ми сиділи в задрипаному центральному парку тайської столиці. – Подзвонивши до свого приятеля, ти не скажеш: “Чекаю тебе за чверть години в ресторані”.

Традиційні доводи слаборозвинених країн одні й ті самі: “Ми поки що наробимо рейваху, а потім, коли зможемо собі це дозволити, все приберемо”. Однак досвід Бангкока доводить, що коли місто зростає такими швидкими й нестримними темпами, це “потім” може й не настати. Багато тротуарів давно знищено. Не залишилося місця для нових парків. Канали зацементовано, щоб розчистити місце під нові доми. У річках гине риба. Половина вуличних регулювальників має хворі легені. У Таїланді вільний ринок та Електронне Стадо цілком підбили собі уряд або принаймні стали настільки багатшими за нього, що інвестор може легко уникати всякого екологічного контролю, даючи де треба кілька хабарів. Коли я приїхав до цієї країни в 1996 році, один американський дипломат, розмовляючи зі мною, зазначив: “Ми нещодавно відкрили кільканадцять нових посольств у країнах колишнього СРСР, й там ми повинні пояснювати людям, що є така річ, як ринок. Тим часом в Таїланді ми повинні пояснювати людям, що є не тільки ринок, але й ще багато чого іншого”.

Якось у Джакарті я говорив з Аґусом Перномо, головою індонезійського представництва Всесвітнього фонду охорони природи, і спитав його: “Як воно: боронити довкілля в “молодоринковій” країні? Чи не воюєте ви з вітряками?”

“Ми невпинно біжимо наввипередки з розвитком, – зітхнув він. – Шукаємо нагоди переконати широкі кола, що екологічно безпечний розвиток – найкращий можливий варіант, а тим часом плани будівництва доріг, заводів та електростанцій не стоять на місці. У нашій країні є клопоти з безробіттям, отож перший-ліпший забудовник, що пообіцяє нові робочі місця, дістане всі мислимі й немислимі дозволи. Ну а нас ганять, бо нам, мовляв, плювати, що люди не мають роботи. Словом, до нас ставляться як до всенародних ворогів.

Нищення довкілля нестримне й часто непоправне, – додав Аґус. – Втративши пагорб, ви втратили його назавжди – ви не зможете виростити його знов. Вирубавши ліси, ви зможете насадити їх наново, але ви втратите біологічне різноманіття – рослин, тварин. Я побоююся, що за десять років ми всі як один поробимося екологічно свідомими, але не залишиться вже нічого, щоб захищати”.

Що ж робити? Чи можна розробити сценарій екологічно виваженої глобалізації? Можна сподіватися, що розвиток технології піде в потрібному напрямі і це дозволить нам поширювати зелені простори, дарма що Електронне Стадо їх топтатиме. Як полюбляє казати Роберт Шапіро: “Кількість людських особин, помножена на людське бажання жити бодай за середнім класом і поділена на поточний набір технологічних засобів, лягає нестерпним тягарем на біологічні системи, що тільки й роблять можливим життя на нашій планеті. Коли троє хлопців, що мешкають коло озера, скидають в нього сміття, – це ще півбіди. Та коли те саме робить тридцять тисяч хлопців, то конче треба знайти спосіб не нароблювати стільки сміття, або робити щось із цим сміттям, або подіти десь трохи тих, що сміття нароблюють. Бо інакше ви й оком не зморгнете, як замість озера матимете кілька смердючих калюж”.

Для таких перемін треба кількох великих проривів в інформатиці, біології та нанотехнології (це мініатюризація аж до атомного рівня, яка дає можливість велетенським системам працювати від крихітних джерел енергії), щоб ми змогли створювати вартість в дедалі менших масштабах, витрачаючи дедалі менше й менше сировини. Наприклад, обнадійливим знаком є те, що тепер завдяки біотехнології ми можемо проникати досередини рослини, замінювати кілька фраґментів її ДНК, щоб ця рослина сама, природним чином, відганяла шкідників – і не треба їй ніяких пестицидів. Тішить і те, що завдяки інформаційній технології можна обійтися без магнітофонних касет, кінострічок і такого іншого. Замість цього – цифри, одинички та нулики, а вони є практично незнищенні, не створюють сміття й надаються до нескінченного повторного використання.

Проте технологічних досягнень самих собою не досить, щоб виправляти все, що накоїть Стадо. Новації з’являються не так вже й часто – порівняно з тим, як швидко бігає, зростає й поглинає довкілля Електронне Стадо. Статистика говорить сама за себе. В 1998 році часопис “Тайм” повідомив, що з 233 відомих видів приматів 50 відсотків опинилося перед загрозою зникнення і що кожної хвилини у світі зникає 21 гектар лісів.

Тим-то оборонці природи самі повинні поратися швидше. Треба швидше розробляти правове програмне забезпечення та природозахисні механізми, щоб забезпечити тривкий розвиток і зберегти найцінніші ділянки первісної природи. Треба інтенсивніше працювати з місцевими фермерами, з корінними народами, весь прожиток яких залежить від здорових лісів та інших природних систем. Треба активно сприяти становленню місцевої еліти, готової закладати й доглядати парки та природні заповідники, бо нова буржуазія та нижчі верстви міської людности не мають ні дозвілля, ні засобів, ні охоти, щоб зі всім цим морочитися. І, звісно, треба запровадити ефективний контроль народжуваности, й то негайно, інакше демографічний вибух на друзки рознесе найдосконаліші природозахисні фільтри. Говард Ют у часописі “Ворлд Вотч” розповів, як у карибській країні Гондурасі довгі роки старалися зробити своїх громадян екологічно свідомими. Проте всі найнаполегливіші старання сходили нанівець через нестачу презервативів. “У Гондурасі, – пише він, – пролітаючи над сільською місцевістю, ти на свої очі бачиш, як росте країна: вогнища розчисних пожеж, що палахкотять повсюди, нові міста, нові дороги, нові клапті витятих лісів на схилах разом утворюють строкате полотно людської діяльности... Найбільше зростання людности можна спостерігати в селах, рясно розкиданих по горбистих і важкопрохідних теренах, – і в більшості цих сіл контрацептиви навряд чи доступні...”

Втім, хоч воно б і непогано, якби оборонці довкілля могли краще управлятися зі всіма цими проблемами, та не варто покладати на це особливих надій. Що ж тоді нам лишається? Лишається неспростовний факт: Поки що єдиний спосіб не відставати від стада – це самим осідлати стадо й самим направляти його гін. Треба довести стадові, що можна бути зеленим, глобальним і пожадливими водночас. Якщо ви хочете допомогти Амазонії – йдіть до бізнес-школи і вчіться провадити справи.

Не так вже й часто натрапиш на чоловіка, що однаково вправно вміє і заробляти зелені папірці, й допомагати зеленій природі. Мені трапилася саме така людина – Кіт Елджер.

Я стрів 44-річного Елджера, подорожуючи дощовими лісами атлантичного узбережжя Бразилії. Він очолює коаліцію, що старається захистити залишки дощових лісів в штаті Байя, на південному сході Бразилії, і заразом створити альтернативні робочі місця для частини лісорубів. Американський політолог, жонатий з бразильською дослідницею приматів, Елджер приїхав до Бразилії, гадаючи, що зможе покласти край лісозаготівлям, розповівши бразильцям про величезне екологічне значення дощових лісів. Але невдовзі він дійшов висновку, що порятувати ліс – значить залишити без роботи лісорубів, і доки сам не знайдеш цим людям іншої роботи навзамін втраченої, доти пуття не буде. Ось як Елджер про це каже: “Бідність – важкий тягар для людини, але так само гнітить і те, що не можеш дати лад власному довкіллю. Місцеві фермери кажуть мені, що вони б і раді зберегти дощовий ліс, але їхні робочі місця – також вимираючий вид. Якщо треба придбати нове авто чи відправити сина до коледжу, то ці люди просто загадають лісорубам вирубати кілька гектарів старих дерев, заощаджених на чорний день, ніби гроші в банку. Щоб зберегти дощовий ліс, я мав забезпечити їх роботою.”

Тож Елджер, керівник Інституту соціальних та екологічних досліджень південної Байї, спільно з організацією “Міжнародне збереження”, яка має свій центр у Вашинґтоні, та з командою місцевих екологів заснували екологічне підприємство заради збереження дощових лісів. Насамперед Елджер та його бразильські колеги перемогли лісорубів у семирічних громадсько-політичних баталіях, доправившись нарешті в 1998 році, щоб бразильська влада остаточно заборонила вирубувати атлантичні дощові ліси південної Байї. Відтак команда Елджера та “Міжнародне збереження” перетворили великий клапоть врятованих лісів на екопарк. Вони найняли професійних альпіністів, що за допомогою спеціальних луків та стріл позакидали на тридцятиметрові тропічні дерева канати, а тоді посплітали ці канати сітями, проклавши на верховітті дерев підвісні стежки з проміжними хатинками. Цю канатну дорогу, що має десь тридцять сантиметрів завширшки й трохи хитається під ногами, протягли на околиці міста Уна, де атлантичні дощові ліси вкривали колись ціле надбережжя. На сьогодні тільки сім відсотків цих лісів пережили засилля лісорубів та підсічно-вогневого фермерства.

З підвісної дороги відкривається захопливе видовище. Не кожен ліс на один гектар площі має аж 450 різних видів дерев, що борються між собою за місце під сонцем. Навшпиньки пробираючись крізь верховіття підвісною стежкою, ви можете на свої очі спостерігати найрідкісніших мавп на землі, золотоголових лев’ячих тамаринів, що стрибають з дерева на дерево. На каучукових деревах, що точаться природною ґумою, можна бачити висячі гнізда термітів, завбільшки як гарбузи. Попід деревами, на лісових стежках, ви можете спостерігати довгі каравани мурах-листоїдів, що зносять клаптики листя до свого здоровенного, як скирта сіна, мурашника.

З допомогою “Міжнародного збереження” команда Елджера знайшла кошти на екопарк; їх погодилися надати дві компанії – американський автомобільний гігант “Форд Моторс” та німецький виробник пива “Ангойзер-Буш”, що провадять великий бізнес у Бразилії. Також допомогли ЮСАІД (державне агентство США в справах міжнародного розвитку) та “Банку Реал”. Це бразильський банк, який володіє розміщеним неподалік готелем “Трансамерика” і президент якого заявив місцевим бразильським урядовцям: “Я хочу, щоб туристи, виглядаючи у вікно готелю, бачили дерева, я не голий-голісінький місячний краєвид”. “Ангойзер-Буш” навіть прислала проектувальника тематичних парків з флоридського “Буш Ґарденс”, щоб той допоміг проектувати екопарк.

Паралельно Елджер та мер міста Уни, що сам є лісоруб, працювали над створенням додаткових робочих місць. Приміром, готель “Трансамерика” дає роботу шестистам місцевим жителям і відтепер пропонує гостям подорож дощовим лісом. Елджер та його колеги дбають і про те, щоб на теренах дощових лісів фермери вирощували більше таких культур, як кава й какао, що дають добрий врожай у затінку дерев. Команда Елджера також подала професійно підготований проект з пропозиціями для федеральної влади й дістали від міністерства освіти кошти на програму підвищення кваліфікації місцевих вчителів. Елджер сказав: “Я залишив лісоруба-мера не при ділі. Тому я знав, що повинен щось зробити для цього чоловіка, бо інакше піде поголос, що, добившися свого, ми кидаємо людей напризволяще”.

Елджер також попросив допомоги у світової високотехнологічної спільноти, яка має сьогодні величезний вплив на країни, що розвиваються, – там кожен мер або губернатор спить і бачить в себе на подвір’ї мікрочиповий завод. І попросив недаремно: корпорація “Інтел” надала команді Елджера кошти та комп’ютерне обладнання, щоб можна було створити докладні карти дощових лісів і зосередити свої сили на тих ділянках, де виникає найпильніша потреба (річ в тім, що один із засновників компанії є водночас і член правління “Міжнародного збереження”). Використавши спеціальні програми так званої географічно-інформаційної системи, команда Елджера змогла занести карти в комп’ютер, а тоді задати машині кілька важливих запитань.

“Найголовніше, що ми хотіли запитати в комп’ютера: де розміщені ключові перемички та коридори між різними частинами атлантичних дощових лісів, – каже Елджер. – ГІС вивела нас прямо на них. Це вкрай важливо, бо ці коридори єднають між собою два великі масиви дощових лісів і без них ліс би виродився, перетворившись на десятки відособлених фраґментів, що зосібна неспроможні дати прожиток численним біологічним видам; якщо не зберегти коридорів, то чимало видів просто зникне. Ми створили Екопарк Уна на території одного такого коридору, і саме вчасно, бо мер уже дав був санкцію його вирубати”.

Елджер також забезпечився підтримкою Джорджа Сентлорента, заповзятливого й дивакуватого американського підприємця, який на місці покинутої фабрики какао на околиці Уни відкрив завод, що постачає на бразильський ринок комп’ютери. Щоб відкрити своє високотехнологічне підприємство, Лорент доправився від влади податкових пільг. І ще він заявив місцевій адміністрації: щоб намовити інженерів-комп’ютерників із Сан-Паулу та Кремнієвої Долини перебратися до північно-східної Бразилії, треба чогось більшого, ніж низькі податки. Крім зелених папірців потрібна ще й справжня зелень. Збережене гарне довкілля може стати тим найголовнішим магнітом, що притягне сюди кваліфікованих високотехнологічних робітників, а вони ж часто мають багатий вибір, де жити. Кремнієва Долина в Каліфорнії – це вам не абищо. “Я сказав губернаторові, що нам потрібне гарне довкілля, – розповідає Сентлорент. – Я сказав, що комп’ютерні інженери можуть жити де їм заманеться. Їм потрібна висока якість життя й місця, куди можна поїхати й відпочити на вихідні. Якщо ж їм випало жити поряд з такою дивовижною й розмаїтою біосистемою, то вони радше самі стануть її частиною, ніж спостерігатимуть її знищення”. Щоб допомогти Елджерові привернути на свій бік місцевий уряд, Лорент пообіцяв подарувати комп’ютери громадським школам.

І ось тиск бразильської влади та Елджерової коаліції призвів до того, що Дежаїр Біршнер, мер Уни, хоч і вельми неохоче, та все ж змінив свою позицію. Мер розповів мені:

“Коли я вперше довідався про оборонців довкілля, то сказав: ще одна морока на наші голови! Проте згодом я побачив, що вони справді стараються допомогти нам і піднести наш регіон. Уна має 32000 жителів і 1700 квадратних кілометрів території. Три найбільші працедавці – це готель “Трансамерика”, “Унакау” (велика ферма какао) та міська влада. Життя в місті вкрай важке. Десь сорок відсотків наших людей живе в дощаних хатинах. Через занепад какао-промисловости справи стали геть погані... Я не дорікаю Кітові за те, що сказав нам по правді: вирубування лісів не може тривати вічно. Ми повинні самі створювати робочі місця. Але Кіт також повинен докласти до цього сил”.

Усі ці перипетії дали Елджерові добру науку: рятувати дощові ліси треба так само, як ми рятуємо фінансову систему країни, – розглядаючи країну не просто як молодий ринок, але й як молоде суспільство. Врятуйте суспільство – й ви зможете врятувати дерева.

Елджер каже: “Ми почали з того, що з допомогою кількох талановитих аспірантів місцевого походження створили Інститут соціальних та екологічних досліджень південної Байї. Тоді ми почали навчати людей, озброюючи їх вміннями й навиками сучасного охоронця природи. Треба було навчити біологів ділового мислення, а економістів – новітніх методів картографії. Донедавна жоден бразильський університет не підходив більш-менш цілісно до викладання цих співдоповнюваних предметів, а всіх їх конче треба знати, щоб стати успішним екологічним підприємцем. Сьогодні ми вчимо нове покоління, як здобувати з кожного долара якнайбільшу користь. Ця користь, що я про неї говорю, – це не тільки збереження біологічних видів, але й створення економічних та соціальних можливостей для людських істот, що живуть поряд з цими видами. Не навчившись робити обидві речі водночас, ми не змогли б зберегти ні однісінького дерева”.

Інший спосіб “озеленити” глобалізацію – це показати корпораціям та їх акціонерам, що їхній зиск та ціна акцій зросте, тільки-но вони запровадять екологічно безпечні методи виробництва.

Джим Левін, інженер-еколог, що засідає в Комісії охорони й розвитку затоки Сан-Франциско і навчає компанії, як можна зробитися зеленими, а проте залишитися такими самими пожадливими, пояснив мені свій метод: “Все що вам треба зробити, то це довести компаніям, акціонерам та аналітикам із Волл-стрит, що погані екологічні показники дорівнюють втраченим грошам. Ще десять років тому в бізнес-планах не брали до уваги екологічної безпечности виробництва. Та сьогодні сталося зміщення парадигми, бо влада скрізь накладає на компанії нові екологічні обмеження й водночас надає нові податкові пільги, щоб заохотити зелене виробництво; бо Комісія цінних паперів і бірж вимагає від компаній докладно повідомляти акціонерів про свої екологічні пасиви: приміром, в яких країнах проти компанії подано позви за скидання в море відходів і на скільки мільйонів потягне ліквідація завданої шкоди. Компанії починають розуміти: коли вони збудують десь у Бангкоку завод, який занечищує довкілля, а потім тайський уряд отямиться й запровадить строге екологічне законодавство, так що доведеться все за собою прибирати, то це прибирання коштуватиме набагато дорожче, ніж коштувало б одразу обладнати цей завод зеленими технологіями”.

Серед компаній, що почали працювати на основі нової парадигми, перед веде компанія – виробник здорових харчів “Бакстер Інтернешинал” зі штаб-квартирою в Чикаґо. Протягом 1997-го на своїх шістдесяти заводах по всім світі компанія виробила й продала товарів на 6,1 мільярда доларів. У свій щорічний звіт перед акціонерами “Бакстер” вводить екологічно-фінансовий баланс усіх операцій. Наприклад, згідно з екологічно-фінансовим балансом за 1997 рік, запроваджені того року зелені технології виробництва заощадили компанії 14 мільйонів доларів, і це з лишком покрило вартість самих програм. Крім того, повідомлено, що починаючи з 1990 року перехід на зелені технології допоміг значно скоротити видатки й заощадити ще 86 мільйонів доларів. “Це означає, – написано у звіті, – що якби з 1990 року компанія не вживала жодних заходів на покращення екологічного становища, то за період до 1997 року їй довелося б витратити зайвих 100 мільйонів доларів на виробництво сировини, захоронення відходів та упаковання”.

Сьогодні багато країн ще не мають дійових законів “насмітив – плати”, але одного дня їх матиме всяк. Тим-то у звіті “Бакстера” за 1997 рік сказано, що “краще вже сьогодні збирати наші відходи з усього світу на безпечних і надійних звалищах. Так ми зможемо вже тепер запровадити в себе добрий лад, щоб надалі уникнути великої потенційної відповідальности”. Керівники, що не мислять такими категоріями, не дбають про своїх акціонерів і самі позбавляють себе великих зисків.

Втім, навіть таке апелювання до чиєїсь вигоди іноді йде намарно. Іноді підприємцям, засліпленим хижими глобальними інтересами, таки вигідно нещадно смоктати з природи всі соки. Тоді залишається остання, але справді дійова стратегія – повертати глобалізацію проти неї самої.

Такого висновку я дійшов у Бразилії, щоправда, не в дощових лісах, а на пантанальських болотах. Я побував там разом з командою “Міжнародного збереження”. Крихітним ґвинтовим літаком ми долетіли до “Фазенди Ріу-Неґру” – ранчо з хатинкою і трав’яним злітним майданчиком перед нею. Неподалік – велика ріка Ріу-Неґру. Насамперед ми мали поговорити з Нільсоном де Баррусом, головним доглядачем довкілля в бразильському штаті Мату-Ґросу-ду-Сул. Я вже наперед знав, що інтерв’ю вдасться цікаве, бо де Баррус наполіг, що поговорить зі мною посередині Ріу-Неґру. Тож біля “Фазенди” ми сіли в моторні човни й попливли до призначеного місця – на мілкім вигині ріки. Там на нас вже чекали де Баррус та його люди, стоячи по пояс у воді. Біля них – прип’ятий човен, на човні – холодильник, повний пива.

– Перше вип’ємо, тоді скупаємося, а потім уже поговоримо, – сказав він, відкриваючи бляшанку з пивом посеред плинної ріки.

І я подумав, що робота журналіста – найкраща у світі!

Де Баррус розповів, що Пантанал, який є на стикові кордонів Бразилії, Болівії та Параґваю – це найбільше на землі прісноводне болото (розміром як Вісконсин), домівка ягуарів і багатьох інших рідкісних видів. Пантанальський природний заповідник, на території якого ми й перебуваємо, стоячи по пояс в воді, – це наче Парк юрського періоду без динозаврів. Пропливаючи річкою, ми бачили добрих два десятки кайманів, що ліниво вилежувались на берегах, велетенських річкових видр, що раз по раз виринали з води, а ще білих чапель, гіацинтових ара, туканів, ібісів, болотяних оленів, качок, чорношиїх лелек, оцелотів та страусів реа, що тут і там визирали з лісових хащів. Де Баррус пояснив, що в Пантаналі становище дещо інакше, ніж в амазонських дощових лісах. Болотам не становлять загрози вбогі жителі, що деінде нищать довкілля, силкуючись хоч якось зарадити своїм нестаткам. Справді, Пантанал – рідкісний приклад того, як людина і природа процвітають в гармонії між собою завдяки економіці скотарства, рибальства та – останніми часами – екологічної рекреації. Небезпека цим краям походить від глобалізації. На плоскогір’ї, що височіє над Пантанальською западиною, господарюють виробники сої, що заповзялися наситити дедалі ширший світовий ринок соєвих бобів. Пестициди та спливні води з їхніх ферм занечищають ріки й землю. Тим часом Бразилія, Аргентина, Уруґвай, Параґвай та Болівія вирішили укласти між собою торговельний пакт, який допоміг би їм краще змагатися на глобальній економічній арені. І щоб перероблена місцева соя могла скоріше надходити на ринки, вони мають поглибити і випрямити річища річок, – щоб баржі легше й швидше допливали до місця, – дарма що це завдасть серйозної шкоди екосистемі. На додаток, спілка міжнародних енергетичних компаній на чолі з “Енроном” прокладає через Пантанал потенційно небезпечний для довкілля газопровід, що проляже від багатих газових родовищ Болівії до спраглого енергії Сан-Паулу.

Проте головна загроза Пантаналові, глобалізація, – це водночас його найбільша надія на порятунок. По-перше, тепер мешканці Пантаналу мають змогу оборонити свій традиційний спосіб життя, заснований на збереженні природного середовища. Вони дістали можливість вийти на всесвітній ринок і продавати там м’ясо корів, вирощених традиційним способом на ранчо, – бо ж сьогодні за екологічно здорові харчі люди ладні платити великі гроші – або закликати людей приїхати й відпочити на лоні незайманої природи. Крім того, хоч це й видається дивним, через прихід передових глобальних компаній справи можуть також повернутися справи на краще. Соєвий бізнес принадив сюди великі глобальні компанії баржевих перевезень, і ці гіганти вже змогли дозволити собі складні й не такі шкідливі для довкілля технології, що не по кишені місцевим фірмам, – скажімо, новітні баржі, обладнані спеціальними ґвинтами і здатні долати круті звивини течії. Отож потреба вирівнювати річища відпала сама собою.

Та найбільше благо глобалізації – це поява Надпотужних природоохоронців, що власними силами спроможні досить успішно боротися і проти Електронного Стада, і проти владних органів. Інтернет допомагає оборонцям природи скоро повідомляти своїх закордонних колег про те, що коять в їхній країні транснаціональні корпорації. Тим-то дедалі більше корпорацій починають усвідомлювати, що задля ствердження своєї глобальної репутації та глобальних торговельних марок перед лицем інтернетівських активістів вони повинні виявляти більше екологічної відповідальности. В Пантаналі, приміром, сталося ось що: місцеві екологічні активісти попрохали своїх колег із Північної Америки, щоб ті натисли на “Міжамериканський банк”, який мав дати кредит на поглиблення та випрямлення річкової системи. Дбаючи про своє міжнародне реноме, банк, своєю чергою, натис на південноамериканські уряди, що ініціювали проект, і тим довелося припинити роботи і розпочати повномасштабні екологічні дослідження. Кінець кінцем урядовці знайшли спосіб покращити навіґацію по річках Пантаналу таким способом, щоб не змінювати річищ.

“Це дивовижний контраст проти того становища, яке ми мали ще півтора десятка років тому, – мовить Ґлен Прікетт, віце-президент “Міжнародного збереження”, відповідальний за співпрацю з корпораціями. – Візьмімо, наприклад, Бразилію. П’ятнадцять років тому при владі там стояли генерали, й коли іноземні охоронці довкілля нарікали на екологічні лиха, спричинені економічним розвитком в Амазонії, генерали відповідали їм: “Цить! Це територія самостійної держави, й вам сюди нічого потикатися”. Однак потім прийшла глобалізація та Інтернет, і бразильська влада стала відчиняти двері всім цим великим глобальним компаніям, ба навіть вмовляти їх, аби вони тільки прийшли й вклали сюди свої гроші. Виникла нова динаміка. Важелі управління розвитком перейшли до глобальних компаній та організацій, що вже за визначенням провадять глобальний бізнес і через те повинні дбати про свій глобальний екологічний образ. Тепер, коли бразильські екологічні активісти виходять в Інтернет і повідомляють своїх колег у Штатах та Европі про те, що та чи та глобальна компанія в них, у Бразилії, нівечить довкілля, то европейські й американські активісти також б’ють на сполох. І незабаром проти такої фірми розпочинається глобальна кампанія, що відбивається на її бізнесі не тільки в Бразилії, але й по всім світі”.

Тепер, коли у світі вже стільки демократій, один-єдиний природоохоронець, надіславши електронного листа до парламенту своєї країни, може легко перекреслити плани спорудження електростанції або інший загрозливий для довкілля проект. Глобальні компанії бачать, що, сприяючи екологічним програмам, вони поліпшать образ своєї глобальної торговельної марки в очах споживачів, дедалі більших цінителів здорове довкілля.

“У світі, де всі активісти пов’язані між собою й діють як один, корпораціям більше ніде приховати свої негідні вчинки. Споживачі, державні контролери та власники акцій в будь-якій країні тепер владні винагородити чи покарати компанію за те, як вона поводиться на іншім краю землі. Вони владні відчиняти двері перед тими, що поводяться добре, і зачиняти – перед тими, що поводяться погано”.

Найкращі компанії вже засвоїли цю науку. Якось Чарльз О. Голідей-молодший, голова корпорації “Дю Понт”, пояснив мені: “Раніше, коли ми мали збудувати десь хімічний завод, то гадали, що досить дістати дозвіл людей, які мешкають неподалік, – і діло вгорить. Тепер все інакше. Тепер через Інтернет і таке інше навколо кожної нашої фабрики немовби живе шість мільярдів людей, і всім їм треба догодити... Ти можеш дістати урядовий дозвіл на сотні речей, але питання в тім, чи зможеш ти забезпечитися широкою громадською підтримкою”.

Тепер можна пояснити, чого це раптом “Форд Мотор” дає “Міжнародному збереженню” гроші на дослідження в Пантаналі, платить за регіональні програми охорони довкілля та допомагає перетворити тамтешні скотарські ранчо на приватні заповідники – ба навіть лобіює в Бразилії ці справи, допомагаючи зберегти Пантанал. Певна річ, “Форд” дбає про Пантанал зовсім не через те, що раптом запалився любов’ю до рідкісних видів. Просто “Форд” певен: продаж автомобілів “Ягуар” значно зросте, коли люди довідаються, що ця компанія допомагає справжнім ягуарам у Пантаналі. Та якщо цього досить, щоб зберегти дивовижної краси екосистему та цілий спосіб життя багатьох людей, тоді хай благословить Бог і Генрі Форда, і той-таки Інтернет.

Якщо врятувати дощові ліси від Електронного Стада – важке завдання, то далеко важче й складніше врятувати культуру, що виросла довкола цих лісів.

У системі холодної війни, не кажучи вже про раніші періоди в історії, країни та культури просто не стикалися одна з одною так часто, безпосередньо й відкрито, як тепер. До багатьох регіонів просто годі було добратися, а окремі культури могли ховатися й оберігати себе за численними стінами, парканами, залізними завісами, валами й ровами. Проте сьогодні всі культури стали предметом глобального споживання, всі вони змагаються одна проти одної – через Інтернет, сателітарне телебачення та відкриті кордони – в лютій дарвінівській боротьбі за виживання. Я їду в села північно-східного Китаю, щоб побачити, як виглядає незайманий, неглобалізований світ, – і бачу там дівчат-підлітків в модних американських черевичках. Я йду синґапурським аеропортом – і бачу двох літніх жіночок у традиційних індійських халатах, що сидять, мов заворожені, перед телевізором і дивляться “Американські бої” на сателітарному каналі Руперта Мердока. Старенькі зосереджено спостерігають, як здоровенні борці в костюмах Тарзана гамселять один одного, а я дивлюся на них і мені невтямки, нащо воно їм здалося. Під’єднайтеся до глобалізації без відповідних операційних систем та програмного забезпечення – і вона в один мент рознесе на тріски ваше економічне господарство. Підключіться до глобалізації без відповідних екологічних розрядників напруги – і вона в один мент заллє ваші ліси бетоном. Відкрийте свої кордони перед культурною навалою глобалізації без належних захисних фільтрів – і ви заснете, вважаючи себе за індійця, єгиптянина, ізраїльтянина, китайця чи бразильця, а вранці прокинетеся й побачите, що ваші доньки виглядають, наче Джинджер Спайс, а ваші хлопці одягаються, як Здоровань Гоґан.

За місяць після моїх відвідин Катару, де я натрапив на “Тако Белл”, я прилетів до малайзійської столиці, міста Куала-Лумпур, і оселився в готелі “Шанґрі-Ла” – одному з тих чудових старих готелів Південно-Східної Азії. Мені подобається сама назва – “Шанґрі-Ла”. В ній стільки екзотики! Я прибув до міста пізно вночі і дорогою з аеропорту нічого до пуття не розгледів, тому наступного ранку, тільки-но прокинувшись, відслонив фіранки у своєму готельному номері – і на будинку навпроти побачив величезне, заввишки два поверхи, зображення полковника Сандерса з реклами “Кентукійських Смажених Курчат”.

“О боже, – мовив я до себе, – а воно що тут робить? Я подолав п’ятнадцять тисяч миль до Куала-Лумпура, щоб поселитися в “Шанґрі-Ла”, і перший, кого я стрів, – полковник Сандерс”.

Якось згодом я побував у одного бізнесмена в діловій частині Джакарти і, йдучи, запитав його, як дістатися до місця моєї наступної зустрічі. Той дав мені докладні настанови: “Йдіть до хмарочоса, що там нагорі крамниця вбрання “Армані”, – знаєте, це прямо над кафе “Гард Рок”, – а тоді поверніть направо біля “Мак-Дональдса”. Я подивився на нього, засміявся і спитав: “Де це я?”

Індія – це країна, що намагалася поставити активний опір цій глобальній культурній гомогенізації. Та навіть в Індії, серед тамтешньої еліти, Електронне Стадо невпинно робить своє діло. У Нью-Делі душного й спекотного літнього дня 1998 року, я брав інтерв’ю в 78-річного екс-прем’єр-міністра Індії І. К. Гуджрала – чи не найсвітлішої голови серед всіх політиків тієї країни. Він почав з того, що пригадав слова одного канадського представника на конференції ЮНЕСКО. На тій конференції індійський політик запропонував резолюцію про новий інформаційний порядок. Він хотів допевнитися, щоб цей новий порядок, який саме тепер складається в світі, передбачав двосторонній обмін культури й інформації, щоб розвинені країни не могли, наче в каналізацію, зливати свою культуру до країн, що розвиваються. Канадський представник, на превеликий індійського доповідача, підтримав цю пропозицію. “Я запитав його, навіщо це Канаді, – пригадує Гуджрал. – Той відповів: “Бо ми вже тепер потерпаємо від того, чого ви тільки побоюєтеся. Більше немає канадської музики, театру, кіно чи мови”. Усе американізоване”.

Я спитав Гуджрала, чому це питання так багато важить для нього, Політик, одягнений у традиційний індійський стрій, відповів, фактично, так: коли ми не збережемо бодай кілька оливкових дерев в себе в саді, ми ніколи не почуватимемося вдома у своєму власному домі. “Що таке мої корені? – запитав він уголос. – Мої корені – це не просто той факт, що я проживаю в Індії. Мої корені – це й те, що десь неподалік хтось читає вірша моєю рідною мовою. Надворі до мене долинає пісенька моєю рідною мовою. Мої корені – це коли я в себе вдома вдягаюся в своє національне вбрання. Нашим традиціям тисячі років. Не можна просто так дати їм зникнути. Світ стане значно багатший, якщо в різних культурах ми зберігатимемо й розвиватимемо їх колорит та самобутність”.

Я цілком погоджуюся з Гуджралом, мабуть тому, що сам народився й виріс в порівняно невеликій громаді в Міннесоті. Глобалізація може глибоко дезорієнтувати людину. Коли оливкові дерева вашої культури викорчовують і переробляють на якусь глобальну масу, – ви втрачаєте своє місце у світі.

Одного дня в Єрусалимі ми з моїм приятелем, політологом Яроном Езрагі саме міркували над цим питанням, і він зробив влучне спостереження. Він сказав: “Знаєш, Томе, є два способи зробити людину бездомною: можна знищити її дім, а можна зробити так, щоб цей дім став людині таким самісіньким, як домівка кожного іншого”.

Як нам запобігти такій бездомності? Найперше треба зрозуміти, що американізацію-глобалізацію підштовхують не лише зовні, але і зсередини. По всьому світі люди вітають глобалізацію і мають на те чимало причин. Катарці, що напхалися в “Тако Белл”, – звідки вони прийшли? Напевно, що не з затишної їдальні десь неподалік, і не з бістро, що виблискує полірованим дубом і міддю. Раніше там, на алеї, стояла, мабуть, убога ятка, довкола роєм роїлися мухи, якийсь хлопець смажив на вугіллі м’ясо, і все це в жахливо антисанітарних умовах, без електрики і без чистої води. Натомість катарцям пропонують щось, чого вони ніколи не куштували: мексиканські страви. Плюс чиста вода, міжнародні стандарти санітарії, привітна обслуга, контроль якости, та й ціна невисока, всім по кишені. Не дивно, що там сила-силенна відвідувачів.

Проте їм пропонують ще щось, не таке видиме, але не менш важливе, а багатьом навіть важливіше. Вперше я збагнув це в Малайзії. Я мав зустрітися з тамтешнім міністром фінансів, і поки я чекав його в приймальні, міністерський пресовий радник познайомив мене з місцевим підприємцем, що також чекав зустрічі з міністром. Радник представив бізнесмена такими словами: “Це містер Ісхак Ісмаїл, власник монопольної ліцензії на продаж “Кентукійських смажених курчат” в Малайзії.” Я одразу ж дістав свого електронного нотатника і попросив дати інтерв’ю.

“Скажіть мені одну річ, – запитав я. – Чому малайзійцям так припали до вподоби кентукійські смажені курчата?” “Їм найдужче подобається навіть не смак курчати, – відповів він. – Їм подобається курча як символ – символ усього модерного, американського, модного. Люди тут люблять усе західне, особливо американське, – пояснив містер Ізмаїл. – Вони хочуть їсти таке й бути такими. Бувало, що люди в невеличких містечках застоювали черги за кентукійськими смаженими курчатами – вони приходять зі всіх усюд, тільки б дістати їх. Вони хочуть асоціюватися з Америкою. Людям тут подобається все сучасне. Коли вони їдять це курча, вони самі почуваються сучасними”. Справді, в сільських районах Малайзії скуштувати кентукійських смажених курчат – це найдешевша подорож до Америки. Багато малайзійців просто не мають фінансової спромоги на щось більше.

Малайзійці йдуть по кентукійські курчата, а катарці – в “Тако Белл” по те саме, по що американці йдуть на “Юніверсал студіос”: щоб побачити джерело своїх мрій. Сьогодні, добре це чи погано, глобалізація стала засобом поширювати світом мрію про Америку. У сучасному глобальному селі люди знають, що можна жити інакше, вони знають про американський стиль життя, і багато хто хоче й собі урвати якомога більший його шматок – з усіма вершками. Дехто їде по це до “Діснейленду”, а дехто, в північній Малайзії, йде по кентукійські курчата. Іві Джозія, молода малайзійська поборниця прав людини, якось розповіла мені про неоднозначне ставлення її однолітків до цього явища. “Я не можу спокійно думати, що “Кентукійські курчата”, “Мак-Дональдс” та “Чіліс” скоро поглинуть усі наші традиційні ятки-ресторанчики, – мовить вона. – Ми втрачаємо самобутність. Ми виросли разом з цими ятками. Проте молодші за нас – уже ні. Тепер заходиш до ятки, а там пацюки й погана вода. Сьогодні для малайзійської дитини найбільша принада – піти до “Піцової хати.” Глобалізація означає американізацію. Наша еліта каже: ‘Вам не потрібні “Мак-Дональдси”, але для маленьких людей, що не можуть собі дозволити подорож до Америки, “Мак-Дональдс” – це Америка, що сама прийшла до них”.

Зважаючи на все це, наївно було б думати, ніби ми можемо якось спинити нестримну експансію “Мак-Дональдсів” і “Тако Беллів” чи завадити їм відкривати свої представництва скрізь по світі. Вони ширяться світом, бо дають людям те, чого ті бажають. І казати мешканцям нерозвинених країн, що їм цього не треба, бо воно нівечить краєвид і псує враження гостям з розвинених країн, було б надто вже зарозуміло, а головне – марно.

Одначе в плані культури і ми, й вони щось таки втрачатимемо – мірою того як на кожному пагорбі, в кожному аеропорту, за кожним рогом виростатиме дедалі більше таких ліцензованих представництв. Єдина надія і єдине, на що можна надіятися, – що кожна країна спроможеться розробити численні фільтри, щоб оборонити свою культуру від зовнішнього і внутрішнього тиску глобальної капіталістичної економіки, тиском, що призводить до нівеляції всяких культурних особливостей. Бо сучасна глобалізація така швидка й потужна, що культури, яким забракне снаги це зробити, просто позникають, як зникає кожен біологічний вид, нездатний пристосуватися до зміни середовища.

Я певен, що найважливіший фільтр – це здатність до “ґлокалізації.” Здорову ґлокалізацію я визначаю як здатність культури, стикаючись з іншими сильними культурами, вбирати ті впливи, що природно їй підходять і могли б її збагатити, опиратися речам справді чужим і знаходити осібне місце речам, що є відмінні й незвичні, та все ж їх можна прийняти й використати на благо саме як відмінні й незвичні. Ґлокалізація потрібна для того, щоб ваша країна чи культура змогла засвоїти окремі аспекти глобалізації, скористатися ними й збагатитися, але не дати цим стороннім впливам заполонити й пригнітити себе.

Ґлокалізм – далеко не новий процес, він почався ще за античних часів, коли, приміром, локальні культури, зіткнувшися з поширенням еллінізму, спробували всотати з нього все найкраще, але так, щоб не дати себе розчавити. Юдаїзм є класичний приклад релігійної культури, що поколіннями вбирала в себе впливи різних країн і не втратила осердя своєї самобутности. Мій вчитель, вчений-рабин Цві Маркс відзначив, що євреї вперше стрілися з греками в четвертому столітті до нашої ери і єдиною річчю, що її єврейські мислителі живцем запозичили від чужинців, стала грецька логіка. Вже тоді вона вплелася в біблійне та рабинське вчення.

“Засвоєння грецької логіки сталося порівняно легко, бо вона була органічно пов’язана з тим, що робили тогочасні рабини та дослідники Біблії, – з плеканням істини, – сказав Цві Маркс. – Здорове засвоєння – це коли суспільство бере щось зовні, приймає його як своє власне, вживлює до власної системи посилань та й начисто забуває, що ця річ прийшла зовні. Так стається, коли засвоювана зовнішня сила зачіпає щось, що було приховане у вашій власній культурі, проте, можливо, не до кінця в ній розвинулось. Зовнішній поштовх може справді збагатити цю приховану жилку й допомогти їй вповні себе розкрити”. Саме так відбувається розвиток і культур, і біологічних видів.

Утім, за тих часів євреї познайомилися не тільки з грецькою логікою. Вони побачили так само й грецьке звеличення тіла, грецьке захоплення Еросом та грецький політеїзм. Єврейство не сприйняло цих впливів. Їх вважали за чужі, й ці впливи так і лишилися чужими. Греки полюбляли дивитися на оголених гімнастів. Євреї – ні, отож вони ніколи не прийняли цієї частини грецької культури. Тих, що перейняли цей чужинецький звичай, спільнота вважала за таких, що асимілювалися, втратили своє первинне самоусвідомлення. Крім того були речі, як-от грецькі страви чи грецьке вбрання, що їх тогочасне євреї вибірково переймало, захоплювалося ними саме як інакшими, але ніколи не засвоювало їх. Висловлюся конкретніше: євреї ніколи не відмовлялися від супу з мацою заради сувлакі, але залюбки їли сувлакі як щось нове й незвичне.

Здоровий ґлокалізм – це завжди дорога спроб і помилок, але цією дорогою треба пройти. У світі, де вже зникло й далі зникає стільки оборонних стін, парканів та ровів, культури, що добре здійснюють ґлокалізацію, мають істотну перевагу, а ті, що роблять це погано, нехай навчаться. Деякі культури – одверто погані ґлокалізатори, й через те глобалізація становить для них велику загрозу. Коли країні чи культурі погано дається ґлокалізація, там виникає реакція на зразок руху ісламських фундаменталістів-талібів у Афганістані: деяким афганцям страшно вийти назустріч глобалізації дорогою спроб і помилок, бо вони бояться, що нароблять самих тільки помилок і не зуміють вберегти своєї культури. Отож вони стараються накрити паранджею цілу країну або зводять вищі й вищі стіни. Однак ці стіни рано чи пізно попадають під натиском Електронного Стада. Коли це станеться, люди почнуть втрачати культурну самобутність і кінець кінцем виявиться, що їх асимільовано в рідній країні, яка стала скрізним подвір’ям для інших країн та культур.

Є ще одна небезпека. Буває, деякі культури впевнені, що відбувається здорова ґлокалізація, тоді як на ділі вони повільно й непомітно асимілюються, втрачають самобутність. Заяложений, але показовий приклад – це те, як глибоко японський “Мак-Дональдс” закорінився в японській культурі та архітектурі. Маючи дві тисячі ресторанів, японський МакДональдс, відомий ще як “Макодонарудо”, є найбільше ліцензоване представництво “Мак-Дональдса” поза Сполученими Штатами. Ця компанія так успішно влилася в японську культуру, що побутує навіть історія про японську дівчинку, яка приїхала до Лос-Анджелеса, роззирнулася навкруги і, побачивши кілька “Мак-Дональдсів”, смикає свою маму за рукав і каже: “Дивись, мамо, в цій країні теж є “Мак-Дональдси”. Цій дівчинці можна вибачити її подив, коли вона довідалася, що “МакДональдс” насправжки є американська, а не японська компанія. (В Японії місцевий персонал навіть перейменував фірмового паяца Рональда Мак-Дональда на Дональда Мак-Дональда, щоб японцям легше було вимовляти). “Якби нас вважали за американську компанію, ми б не мали двох тисяч ресторанів по всій Японії, – сказав мені Джеймс Канталупо, президент “Мак-Дональдс Інтернешинал.” – Розважте самі, “Мак-Дональдс” пропонує м’ясо, хліб та картоплю. Люди їдять м’ясо, хліб та картоплю в більшості країн. Важить тільки те, як все це запакувати й подати покупцеві”.

Дівчинка з нашої оповідки не знала, що “Мак-Дональдс” засновано в Чикаґо, а засновник, чоловік на ім’я Рей Крок, далеко не японець, – і це, як на мене, ознака нездорової ґлокалізації. Біґ-Мак, щось, що слід би вважати за стороннє, споживати як щось незвичне і втішатися ним саме як чимось відмінним, – претендує на статус рідного. Нездорова ґлокалізація – це коли ви засвоюєте щось, що не є частиною вашої культури, не зачіпає в ній жодних прихованих жилок, однак ви самі настільки відірвалися від своїх коренів, що не помічаєте цього. Ось що казав Цві Маркс: “Медики розповідають нам, що вірус раку проникає до клітини, замаскувавшись так, що клітина не знає про його присутність і гадає, начебто рак є невід’ємна частина її самої, аж поки не стає надто пізно і рак не захоплює ядро клітини, – тоді ціла клітина раптом гине”. Те саме може статися з ґлокалізмом, який, мов ракова клітина, обманом спонукує вас думати, ніби річ є ваша рідна, хоч насправжки вона вам чужа. Я радий, що вони в Японії мають “Мак-Дональдс”, так само як я радий, що в мене вдома, в Бетесді, є японський ресторанчик, де готують суші. Я радий, що японська дівчинка любить “Мак-Дональдс”, так само, як я радий, що моїм дівчатам подобається суші. Проте важливо, щоб “Мак-Дональдс” подобався японській дівчинці як щось інакше, незвичне. Недобре, якщо її обманом переконали, ніби це їй рідне. Коли так сталося, гомогенізація вже стоїть на порозі. Коли так сталося, то дуже ймовірно, що ця японська дівчинка кінець кінцем остаточно відірветься від своїх японських коренів і одного дня, наче та вражена раком клітина, прокинеться й побачить, що її завоювали, що від її питомого єства вже нічогісінько не залишилося.

Самий тільки ґлокалізм, хай навіть і в найздоровішій його формі, ще не може вберегти місцеві культури від глобалізації. Потрібні ще й густі фільтри. Насамперед потрібне законодавство про природні й територіальні райони, про заповідні зони, потрібні освітні програми, що допомогли б вберегти унікальні місця та культурні надбання від підступного уодноманітнення. Це не означає, що треба казати “ні” геть усім “Мак-Дональдсам”, але це означає, що на певних теренах їм таки треба сказати “ні”. Для цього вже треба сумлінних і непродажних державних чиновників, що докладно б усе розпланували, та свідомих політиків, що розуміли б справжню цінність культурної спадщини.

Південна Франція збереглася як така почасти через те, що Німеччина за посередництвом ЕС субсидує французьке сільське господарство. Отож дрібні фермери, дрібні крамарі, а відтак і дрібні села залишаються осереддям традиційного життя – попри глобальні тенденції до консолідації ферм і зникнення сіл. Іншими словами, все те, чим нам подобається Південна Франція, збереглося і є як таке тільки завдяки політиці, що належно про все це дбає. Саме загальноєвропейська агропромислова політика й трансферні платежі запомагають малоземельне фермерство і, таким чином, оберігають тамтешні села. Це робиться, зокрема, через те, що европейці вбачають у своїх селах джерело культурного багатства. Напевно, така ось соціальна мережа безпеки конче потрібна всім нашим культурам. Самі державні діячі повинні розповідати громадськості про цінність таких “мереж культурної безпеки” і ставити на цій справі не менший притиск, ніж на політичних чи економічних моментах своєї програми.

Та все ж в країнах, що розвиваються, де середній клас поки що надто нечисленний, щоб вимагати збереження природи й лобіювати його, і де законодавство про природні райони та екологічні норми є недосконале, повне прогалин або його взагалі немає, варто більше покладатися на інший фільтр – на ринок. Навряд чи є рація підходити до індонезійського лісоруба, що годує сім’ю з дванадцяти душ, і казати, щоб він не рубав і не палив дощового лісу, бо це частина культурного спадку його країни. Він відповість вам: “Хочете зберегти цей ліс – купіть його”. Люди повинні бачити, що збереження культури безпосередньо пов’язане з їхнім добробутом і не потребує від них самопожертви в життєвій гонитві за успіхом. Туризм може мати неабияке значення, спонукаючи місцевих мешканців берегти традиції й колорит свого краю. Туристи завжди хочуть знати: чи можна дихати цим повітрям? Чи можна пити цю воду? Ці самі питання хвилюють власника готелю, який воліє продавати двадцятидоларові обіди туристам, а не однодоларові – місцевим людям. Іноді найкращий спосіб зберегти піраміди, археологічні розкопи чи інші унікальні місцини – це зробити їх збереження вигідним для навколишніх мешканців.

1997 року ми з жінкою приїхали на острів Балі в Індонезії й відвідали найгарніше місце в тих краях – храм Пура Тана Лот, що стоїть біля моря, на прибережній скелі. Коли настає приплив, морські хвилі зусебіч обступають скелю з храмом. Це захопливе явище приваблює мільйони індонезійців, що приходять сюди й приносять жертви індуїстським богам. Коли ми приїхали, вже сідало сонце. Я саме йшов, щоб сфотографувати мою жінку перед храмом, коли помітив, як повз мене продзижчав ґольфовий електромобільчик. Уздовж надбережжя, всього за кількасот метрів від храму, тут влаштували майданчик для гри в ґольф, і доріжка до одної лунки пролягла над самісіньким берегом. Звісно, я люблю ґольф, але я також люблю дивовижні витвори природи й шаную священні храми. Очевидно цей майданчик побудовано без ніякого на те дозволу, або ж чиновників, відповідальних за земельне впорядження, просто підплатили.

Не дивно, що того ж таки тижня “Джакарта Пост” вмістила повідомлення про кількох балійських художників. Обурені нищення свого райського краю, вони влаштували на знак протесту мистецьку виставку. Як розповідає “Пост”, на виставці є малюнки, що зображають, скажімо, як ґольфовий м’ячик падає на процесію прочан, як острів Балі у вигляді ґольфового м’ячика ганяють довкола планети або як селянин замахується своєю сапкою, наче ґольфовою ключкою, тільки не по м’ячеві, а по забудовниках. Вся акція проходила під іронічним гаслом: “ґло-БАЛІ-зація”.

Якщо Балі не зійде з цієї самовбивчої дороги, це означатиме кінець його туристичної індустрії. Справді, на Балі ми послугувалися путівником “Кнопф” дворічної давности, і цей путівник так відзивався про Пура Тана Лот: “Інтенсивна туристифікація цих теренів не може не бентежити, та й кінця їй не видно. Проте поки що місце все ж варто відвідати”. Коли туристичний довідник попереджає вас, що країна надто завзято заробляє гроші на своїй культурі, й радить туристам відвідати місце, перш ніж воно буде втрачене, то це значить, що країна зайшла до небезпечної зони. І я боюся, що нове видання кнопфівського довідника напише про Балі: “Надто пізно. Поїдьте десь-інде”.

Отож, мотивів вигоди, теж іноді потрібних, аж ніяк не досить, бо вони дуже легко призводять до комерціалізації та надмірного визиску культурних символів. Потрібен ще й соціально активний середній клас та еліта, що змогли б оплатити збереження культурних символів, навіть коли ті не дають зиску – або саме через те, що не дають зиску. Коли йдеться про збереження некомерційних сторін життя, не можна чекати від ринків надто багато, та й ніхто не схоче чекати в такій справі помочі від ринків.

“Взагалі-то, гадати, ніби ринків й наживницьких мотивів самих по собі досить, щоб захистити культурні чи природні надбання країни, – це впадати в ілюзію, – доводить Фарід Закарія, головний редактор “Форейн Ефферс”, сам індієць з походження. – Це просто-напросто неможливо. Зважте самі: кому глобалізація дає можливості, то це пересічним людям. Глобалізація дає простим чоловікам та жінкам розмаїтий вибір, а пересічна людина неодмінно обере те, що здаватиметься їй найкращим, наймодернішим, найпривабливішим, найвигіднішим і найкомерційнішим. І вона, цілком можливо, захоче, щоб вздовж кожної дороги стояла вервиця фірмових крамниць, а на кожнім розі – “Тако Белл”, хоч це незабаром звело б нанівець місцеву та національну культуру. Тим-то не досить приборкати ринок, треба його впорядити. А для того, щоб впорядити ринок, потрібна еліта, готова позмагатися проти нього – створити простір, до якого ринок не зможе прорватися і де він не зможе диктувати свої закони. Ось так можна захистити оті цілковито ірраціональні й позаекономічні сторони національної самобутности країни. Зазвичай тільки еліта, впевнена у своїх достатках, схильна дбати про такі речі. Рокфеллери допомогли становленню американської системи національних парків. Музей “Метрополітен” створили великі капіталісти, що сказали: нам потрібен музей, який не матиме ніякого діла до ринку”.

Хоч теоретично всі ці фільтри для захисту культури та довкілля добрі й самі по собі, ви можете щось змінити на краще тільки тоді, як запровадите їх всі нараз. Екопарк у дощових лісах сам по собі ніколи не дасть стільки грошей, скільки можна дістати, віддавши ці ліси під вируб; державні чиновники самі по собі ніколи не матимуть досить політичної волі, щоб послідовно здійснювати на ділі природоохоронне законодавство; свідомих корпорацій самих по собі замало, щоб сповільнити темпи екологічної деградації; інтернет-активісти самі по собі ніколи не стримають Електронного Стада.

Через те я сподіваюся і щиро вірю, що як розпочнеться друге десятиліття глобалізації, то якийсь державний діяч чи, можливо, партія закладе в підвалини своєї політики усвідомлення того, що всі ці фільтри повинні працювати одночасно. Як говорю не про “Ґрінпіс”, я маю на увазі справжніх політиків та справжні партії.

Так станеться попервах тільки в розвинених країнах, але згодом такий підхід пошириться на весь світ. Є добра новина: така політика вже має свою назву – “питання життєпридатности”. В Америці це питання порушив Альберт Ґор. Щоб довкілля було й далі придатне для життя, доводить він, потрібен “виважений розвиток”, а для виваженого розвитку потрібні політики, які б подбали про відповідні законодавчі акти, засоби заохочення та ініціативи, поставивши до роботи всі фільтри нараз. Ключовий елемент Ґорової стратегії – це створення облігацій “Краща Америка.” Завдяки федеральним податковим пільгам ця програма дозволить місцевим громадам зібрати в облігаціях до 9,5 мільярда доларів, щоб використати їх на придбання решток зеленої природи, на відновлення занепалих парків та впорядження ділянок, головно в центральних районах міст, де довкілля, хоч і понищене, дається відродити. Що більше природи ми відновимо в містах, то менший буде тиск міста на довколишні зелені райони.

Тільки непохитна й послідовна політика життєпридатности, дасть можливість запровадити всі потрібні фільтри й домогтися їх злагодженої роботи, а відтак погамувати непохитні, послідовні, добре фнансовані й ефективні бізнес-плани таких компаній, як “Найк”, “МТВ”, “МакДональдс”, “Піцца Гат”, “Енрон” чи “Тако Белл.” Сьогодні ми можемо хіба молитися й сподіватися, що так станеться. І про це таки варто молитися, – адже тривка й, головне, терпима для людини глобалізація неможлива, якщо не зберегти культури й не захистити довкілля.

Культура та довкілля завжди йдуть пліч-о-пліч. Всі культури зростають і розквітають у своєму рідному довкіллі. Найцікавіші й найрозмаїтіші племена Амазонії живуть у незайманих, незабруднених і нерозвинених районах. Найцікавіші й найстрокатіші містечка, райони, природні місцини та людські громади в Америці, Катарі чи південній Франції трапляються там, де довкілля ще не встигли “освоїти і впорядкувати”, щоб воно виглядало “як всюди в США”.

З цього погляду цікаво вивчати Ізраїль. Там поєдналися могутня тисячолітня культура і дивовижне довкілля, невимовно близьке серцю людини, бо кожен камінь чи пагорб згадані в Біблії. Проте сьогодні Ізраїльське товариство охорони природи (ІТОП) бореться проти нестримної експансії міст, що триває в країні. Якщо ви посадили дерево на пагорбі між Єрусалимом і Тель-Авівом, провідайте його востаннє. Довго воно там не ростиме, бо вже десь у 2020 році вся територія між Хайфою, Тель-Авівом і Єрусалимом, найпевніше, стане одним-єдиним велетенським мегалополісом. Ізраїльтяни будуються так, ніби живуть десь в Австралії: що більше, величніше і просторіше, – то краще. Якщо теперішні темпи приросту людности протривають ще кілька років, то Ізраїль – крім хіба що пустелі Неґев – стане чи не найщільніше залюдненою країною в світі. І ще один прикрий штрих – Золотий Біґ-Мак обсів тепер найпомітніший пагорб на західній околиці Єрусалиму.

Саме через те, що Ізраїль ніколи не погодиться обмежити імміграцію євреїв, тамтешній владі слід більше дбати про виважений розвиток; інакше ізраїльсько-сіоністська культура втратить усе те довкілля, що дало їй життя і повсякчас живило її своєю силою. “Усякий проект, що ухвалений наперекір національній програмі й нищить навколишній простір, нищить і дещицю єврейської спадщини – біблійні краєвиди часів Давида й Соломона, – пояснив мені Аврам Шакед, координатор ІТОП в справах збереження довкілля, після того як ми вдвох провели цілий ранок, спостерігаючи екскаватори, що вигризали шматок за шматком із Юдейських пагорбів. – У Біблії йдеться про виноградники Бен Шемена. Сьогодні Бен Шемен – це найбільша автомобільна магістраль країни. Ми досі говоримо про землю Ізраїлю як абстрактне поняття, забуваючи про землю справжню”.

Потім до розмови пристав голова ІТОП Йоав Саґі: “Замість підкорювати собі землю, ми повинні навчитися її берегти. Бо якщо одного дня припиняться війни, й Ізраїль стане нормальною країною, то триматиме нас тут тільки дві речі: якість нашого життя і наші корені в цій землі. Та якщо ми вчасно не схаменемося, то не матимемо ні якісного життя, ні рідної землі”.

Коли ви позбавляєте людські домівки їхньої неповторности, – підганяючи їх під один копил чи нищачи їхнє довкілля, – ви підриваєте не тільки культуру, але й єдність суспільства. Культура – найдійовіша форма людського самообмеження й самостримання. Вона надає життю впорядкованости й певного значення. Вона ніби дає санкцію на всі наші звички, поведінкові обмеження, сподівання та звичаї, що творять наше життя і є стрижнем громадської єдности. Коли нестримна глобалізація під корінь вирубує наші традиції й наше довкілля, вона нищить саму тканину громадського життя.

Тут ми знову повертаємося до питання про те, як зробити глобалізацію тривкою. Ви ніколи не зможете створити молоде суспільство, конче потрібне, щоб мати справи з системою глобалізації, якщо розвалите ті культурні підвалини, що згуртовують членів спільноти, дають їм впевненість у своїх силах і одностайність, потрібні для належної взаємодії зі світом. Тим-то моє занепокоєння долею слаборозвинених країн, що потрапили під колеса глобалізації, – це не просто міщанський інтерес: мовляв, щоб якомога більше лишилося мальовничих місць і ми могли б їздити їх оглядати. Мене непокоїть, що без довкілля не буде тривкої культури, без тривкої культури – тривкої спільноти, а без тривкої спільноти – тривкої глобалізації.

Я дуже добре бачу цей процес у себе вдома. Моя улюблена кав’ярня, за кілька миль від моєї домівки в Бетесді, називається “Хлібівня на розі”. По-перше, мені подобається сама її назва: “Хлібівня на розі”. Вона пробуджує в душі щось тепле й рідне. Всередині там продають тридцять різних ґатунків хлібу. Там пахне, наче в старосвітській пекарні, та й вигляд відповідний: темне поліроване дерево, жовта мідь, привітна обслуга. Однак “Хлібівня на розі” має одну хибу. Насправжки вона не розі. Вона всередині в торговельному центрі “Монтґомері”. І хоч назвою та виглядом вона навіює спомин про старі часи, за всім цим немає душі. Там не чути “Привіт, сусіде. – Привіт, старий. – Привіт, чоловіче”. Там збираються чужі люди, що приходять бозна-звідки. Іншими словами, вже остаточно настала пост-макдональдівська ера. Ми начебто й повертаємося до своїх коренів, але та спільнота, те довкілля, що породили давню хлібівню на розі, вже зникли; за новочасною “Хлібівнею” стоїть хіба що ліцензована торговельна марка. Тепер це просто “потьомкінське село”, і його підвалина – не спільнота людей, а просто бетон.

Я боюся, що Малайзія й Таїланд, Індія й Ізраїль, Індонезія й Катар кінець кінцем, далі розвиваючись, подоходять всі такої точки, коли їм до болю захочеться відродити свою хлібівню на розі – видовища, пахощі, барви, ресторанчики, мистецтво та краєвиди давнини. Це ті гнізда, в яких зародилися й зросли їхні неповторні культури, їхні оливкові дерева. Та може виявитися, що все це назавжди стерте, стерте не новою, вищою формою власної культури, як це не раз траплялося в історії, а стерильною глобальною культурою, що заполонила їхнє суспільство.

Не варто сподіватися, що нам вдасться зберегти кожну культуру достеменно такою, як вона є. Та й не варто зберігати культуру, якій бракне внутрішньої волі й злагоджености, щоб самій боротися за виживання. Як і в біологічному світі, народження, розвиток та відмирання культур – це частина еволюції. Однак те, що відбувається сьогодні, завдяки глобалізації, – це якась турбоеволюція. В ній майже немає справедливости. У світі без стін навіть найміцніші культури не спроможні опиратися проти Електронного Стада. Їм потрібна допомога, щоб вижити, інакше вони вимиратимуть набагато скоріше, ніж еволюція встигатиме їх відроджувати, і кінчиться тим, що у звіринці залишиться одна-однісінька тварина.

Як повідомляє “Нешинал Джеоґрефік” у спеціальному числі за серпень 1999 року, присвяченому глобальній культурі: “Найкраще мірило цієї кризи є втрата мов. Протягом усієї історії людства існувало близько десяти тисяч мов. Сьогодні з шести тисяч мов, якими досі послуговуються, значна частина не передається дітям, – фактично це вже мертві мови – і тільки триста мають по мільйону й більше мовців. Протягом двадцять першого століття навіки втратиться щонайменше половина мов, якими розмовляють сьогодні у світі... Тут доречна біологічна аналогія. Вимирання, врівноважене появою нових видів, є нормальне явище. Проте теперішня хвиля вимерлих видів, спричинена людською діяльністю, справді безпрецедентна. Мови, так само як культури чи біологічні види, мали свій природний розвиток, але сьогодні вони вимирають катастрофічними темпами – за одне-два покоління. “Втратити мову – це все одно, що скинути бомбу на Лувр!” – волає Кен Гейл з Масачусетського технологічного інституту. – Вмирають мови – гинуть культури. Світ стає дедалі убогішим місцем Мало того, ми приносимо в жертву первісне знання, тисячолітнє надбання людського духу”.

Ніхто не усвідомлює цього краще, ніж Джеймс Вулфенсон, президент Світового банку. Якось Вулфенсон розповів мені, що невдовзі після обняття своєї посади він побував у Ґватемалі. “Я навідався до гірської місцевости й стрічався з найстарішими індіянцями майя. То було страшенно вбоге село, позбавлене всього. Ці люди не мали нічогісінько. Ми приїхали подивитися, як можна допомогти їм з освітою та охороною здоров’я. Коли мова зайшла про справи освіти, то виявилося, що саме це їх найбільше хвилює. Навіть більше, ніж вода. Вони хотіли, щоб ми допомогли їм зберегти знання майя, що як усна традиція передається понад три тисячі років. Ці люди були невимовно бідні, але мали багатющу історію й культуру – вони вивчали математику й астрономію задовго до европейців – і просили нашої помочі, щоб усе це передалося їхнім дітям. Світ багато втратить, якщо ми не зможемо їм допомогти”.

Тож Вулфенсон – на додаток до звичайних кредитів на розвиток – започаткував програму кредитування культурного, вважаючи, що втратити знання й культуру цих старих майя – це все одно, що втратити ДНК рідкісного виду рослин чи тварин. Серед культурних проектів, фінансованих Світовим банком, – відновлення Національного музею в Бразилії, реставрація мечетей у Самарканді, збереження культурних пам’яток у Вифлеємі, створення мовного словника в Уґанді, розвиток живої культури тубільних народів Перу та Болівії, підтримка традиційних мистецтв та ремесел у Марокко. Прикро тільки те, що кожного року Вулфенсон мусить боротися з правлінням Світового Банку, яке складається з міністрів фінансів, і вибивати кошти на цю програму. Вулфенсон розповідає: “Я кажу їм: “Ви можете уявити собі Англію без її історії? Ви можете уявити, якою стане Франція без своєї культури? Якщо ж вас не приваблює така перспектива в Англії чи Франції, то чом би не допомогти слаборозвиненим країнам, яким таке майбутнє найбільше загрожує? Людина не схоче йти вперед, доки не відчує під ногами ґрунту – тієї минувшини, звідки вона вийшла”. Ще в програмі Вулфенсона є дуже слушний момент: країни, що дістають культурну допомогу, щонаймеше 15 відсотків цієї допомоги повинні витрачати на фінансову підтримку сучасних артистів, художників, ремісників та поетів, тож Світовий банк не просто консервує культуру в музеях – він старається плекати її як живу реальність.

Чи буде глобалізація тривка й врівноважена, залежить почасти від того, наскільки вправно кожен з нас скористається всіма можливими фільтрами, обороняючи власну культуру та довкілля, але й не відкидаючи водночас усього того, що може дати нам світ. Якщо глобалізація буде просто новим, ефективнішим способом культурного обміну, – я скуштую японського суші і подивлюся театр кабукі, а японська дівчинка ознайомиться з нашим “МакДональдсом” чи мультиками Діснея, – якщо вона даватиме людям ширший вибір, якщо вона стане конфедерацією різних культур, а не їх гомогенізацією, якщо вона створюватиме культурно розмаїтіший всесвіт, а не безликий, стандартизований простір – тоді вона буде тривка і врівноважена. Як казав Ярон Езрагі: “Або глобалізація уодноманітнює тільки те, що на поверхні, а під сподом зберігаються місцеві культури, або ж вона уодноманітнює нас до самих коренів, – тоді настає екологічна, культурна й політична смерть”.

Чудово, що в “Діснейленді” є Китайський павільйон, Французький павільйон чи Мексиканський павільйон. Та боронь боже нам дожитися до того, що Китайський павільйон у “Діснейленді” стане єдиним нагадуванням про те, який був колись Китай, діснейлендівське “Царство Звірів” – єдиною згадкою про джунґлі, а кафе “Дощовий ліс” – єдиним дощовим лісом, який коли-небудь побачать ваші діти.