повернутися бібліотека Ї

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію
Зміст

Частина ІІ. Під’єднання до системи

Золотий Біґ-Мак: теорія запобігання конфліктам

Буваючи за кордоном, я часто роблю собі приємність: купую гамбурґера й пакет картоплі-фрі в “Мак-Дональдсі”. Мабуть, ніхто інший не їв гамбурґерів і картоплі-фрі (виробництва “Мак-Дональдса”) в стількох країнах, як я, і смію вас запевнити: на смак вони всюди однаковісінькі. І от кілька років тому, чимало попоїздивши по світі, я примітив одну цікаву річ. Не знаю, коли саме на мене найшло осяяння. Воно мов грім з ясного неба вразило мене десь поміж “Мак-Дональдсом” на майдані Тянаньмень у Пекіні, “Мак-Дональдсом” на майдані Тахрір у Каїрі та “Мак-Дональдсом” коло майдану Сіон у Єрусалимі. Ось що спало мені на думку:

Жодні дві країни, що обидві мають “Мак-Дональдс”, не воювали між собою відтоді, як обзавелися кожна своїм “Мак-Дональдсом”.

Я не жартую. Це справді неймовірно, але погляньте-но на Близький Схід. Ізраїль має свій кошерний “Мак-Дональдс”, Саудівська Аравія має “Мак-Дональдс”, що зачиняється п’ять разів денно на мусульманську молитву, Єгипет має “Мак-Дональдс”, Ліван і Йорданія також. Жодна з цих країн не провадила війни відтоді, як там об’явився Золотий Біґ-Мак. Між якими країнами на Близькому Сході сьогодні є найбільша загроза війни? Ізраїль – Сирія, Ізраїль – Іран, Ізраїль – Ірак. Які три близькосхідні країни не мають “Мак-Дональдса”? Сирія, Іран та Ірак.

Мене так захопила ця моя ідея, що я подзвонив до штаб-квартири “Мак-Дональдса” в Оук Бруку (штат Іллінойс) і поділився своїм здогадом. Тамтешні співробітники так зацікавилися, що запросили мене перевірити цей здогад, поговоривши з деякими керівниками закордонних філій в “Гамбурґер-університеті”, внутрішній дослідно-навчальній установі “Мак-Дональдса”. Працівники компанії показали мою модель всім своїм міжнародним експертам, і ті також не змогли знайти жодного винятку. Я побоювався, що винятком виявиться Фолклендська війна, але перший Мак-Дональдс в Аргентині відкрився допіру в 1986 році, через п’ять років після тієї війни з Великобританією. (Громадянські війни та прикордонні сутички не рахуються: “Мак-Дональдси” в Москві, Сальвадорі чи Нікараґуа продавали гамбурґери обом сторонам тамтешніх громадянських конфліктів).

Озброєний такими даними, я подав свою теорію запобігання конфліктам – Теорію Золотого Біґ-Мака, в якій доводив: коли певна країна досягає такого рівня економічних достатків, щоб мати досить численний середній клас, який підтримував би мережі “Мак-Дональдсів”, то така країна стає країною “Мак-Дональдса”. І громадяни в країнах “Мак-Дональдса” більше не мають охоти воювати, вони воліють застоювати черги за гамбурґерами.

Були люди, що за колишніх часів панування миру й розквіту торгівлі мали подібні до моїх міркування, – щоправда, вони не вдавалися до таких екстраваґантних метафор. У вісімнадцятому столітті французький філософ Монтеск’є писав, що міжнародна торгівля, з’єднавши всіх торговців і всі торговельні народи, створила своєрідну Велику Республіку, яка простяглася через кордони різних держав і могла б закласти підвалини нового світу без воєн. У своїй праці “Дух законів” він пише: “Дві країни, торгуючи між собою, стають взаємно залежні: якщо одна заінтересована продавати, то друга має інтерес купувати; отже їхній союз заснований на обопільній потребі”. В розділі, що називається “Як комерція подолала варварство в Европі”, Монтеск’є на свій лад висловлює той-таки принцип Біґ-Мака: “Щастя, що люди опинилися в становищі, коли їм вигідно бути людяними й доброчесними, навіть попри те, що пристрасті їхні підбивають їх на лихе”.

1910 року, ще за тієї ери глобалізації, що була перед Першою світовою війною, британський письменник Норман Енджелл у своїй книжці “Велика ілюзія” писав, що найбільші промислові країни на Заході (Америка, Британія, Німеччина й Франція) втрачають інтерес до воювання: “Як може теперішнє життя, коли найперше місце посідає діяльність промислова, а найостанніше – воєнна, терпіти, щоб побіч інстинктів мирного співжиття далі жевріли первісні інстинкти війни?” Вільна торгівля, незліченні торговельні зв’язки, що міцно пов’язали між собою головні европейські держави тих часів, – зважаючи на все це, доводить Енджелл, чисте божевілля розпочинати війни, що знищать і переможених, і переможців.

Обидва автори таки мали рацію. Економічна інтеграція робить війни вельми збитковим ділом, – хоч ти виграєш, хоч програєш, – і всяка країна, що не зважатиме на цей факт, приречена на занепад. Проте їхні надії, що усвідомлення цієї істини покладе край світовій політиці, виявилися марні. Монтеск’є й Енджелл, можна сказати, не читали Фукідіда. Той в “Історії Пелопонеської війни” писав, що країни розпочинають війни з трьох причин – “слави, страху й вигоди”. І глобалізація, хоч вона й робить війни задля слави, через страх чи задля вигоди значно дорожчими для країн, все ж не може викорінити жодного з цих інстинктів – принаймні доти, доки світ цей населений людьми і доки оливкові дерева мають бодай якесь значення. Боротьба за кермо влади, гонитва за матеріальною і стратегічною вигодою, завжденний емоційний вплив свого власного оливкового дерева – все це ніде не зникли навіть у добу мікрочіпів, сателітарних телефонів та комп'ютерних мереж. Не даремно ця книга зветься “Лексус і оливкове дерево”. Невважаючи на глобалізацію, люди все одно прив’язані до своєї культури, мови й місця, що зветься дім. Вони й далі ладні співати про свій дім, плакати за своїм домом, битися і вмирати за свій дім. Тим-то глобалізація не уневажнює, та й не може уневажнювати світову політику. Повторю ще раз для всіх реалістів, що читають цю книжку: Глобалізація аж ніяк не скасовує політики.

Зате впливає на політику, та ще й як. Я пробую показати, – вдаючись до цієї метафори з “Мак-Дональдсом”, – що сучасна версія глобалізації робить війни надто дорогим, практично невигідним засобом заживати слави, проганяти страх або боронити свої інтереси. Найголовніше, що змінилося відтоді, як писали Монтеск’є або Енджелл, – це міра інтеграції. Сучасна версія глобалізації – інтенсивна економічна інтеграція, цифрова інтеграція, дедалі тісніша взаємна пов’язаність людей і країн, поширення капіталістичних цінностей та електронних мереж до найдальших кутків землі, дедалі більша залежність від Золотої Гамівної Сорочки та Електронного Стада – накладає далеко суворіші обмеження на зовнішню політику всіх країн, що ввійшли до системи. Все це дає багато причин узагалі не розпочинати війни і як ніколи багатьма способами збільшує ціну воєн.

Однак все це не може убезпечити нас від збройних конфліктів. Завжди є лідери або країни, що знаходять слушні чи неслушні приводи вдатися до війни, і завжди є такі країни, як Північна Корея, Ірак чи Іран, що воліють жити поза обтяжливими вимогами системи. Та головне ось що: якщо у попередню еру глобалізації країна, інтегрована до системи, була б двічі добре все зважила, перш ніж лагодити свої проблеми засобами війни, то в цю еру глобалізації вона розважить тричі.

Звісно, тільки-но побачило світ перше видання цієї книжки – це було у квітні 1999-го – як дев’ятнадцять аж переповнених “Мак-Дональдсами” країн НАТО завдали авіаційних ударів по Югославії, що також мала свій “Мак-Дональдс”. І одразу коментатори й оглядачі всіх мастей почали писати, що, мовляв, мою теорію Біґ-Мака спростовано, а значить, глобалізація ніяк не позначається на геополітиці. Мене приємно здивувало, як далеко поширилася теорія Золотого Біґ-Мака і як вперто дехто старається її заперечити. Мої опоненти, здебільшого реалісти й відставні вояки холодної війни, колись доводили, нібито політика й нескінченна боротьба між державами – то визначальна риса міжнародних стосунків, і тепер їх професійно й психологічно лякає сама думка про те, що глобалізація й економічна інтеграція можуть серйозно й новими способами впливати на геополітичні відносини. Багато з цих критиків так одержимі Балканами, бо Балкани – одвічна гаряча точка Европи, точка, що в ній політика, пристрасті й оливкові дерева завжди брали гору над економікою й Лексусом, – це щось добре знайоме і зрозуміле цим людям. Вони надто захопилися своїми спробами звести балканські проблеми на явище всесвітньо-історичної ваги – мовляв, ось що таке навсправжки світова політика – і не побачили, який величезний виняток оці Балкани, не побачили, що тепер Балкани не змогли, як колись, запалити пожаром війни весь світ, а натомість сам світ відгородився від Балкан. Вони завзято сперечалися про те, події котрого з років – 1917-го, 1929-го або, може, 1939-го – повторюються тепер, і навіть в голові не покладали, що в подіях 2000-го може з’явитися щось докорінно нове – новий чинник, який, не уневажнюючи геополітики, впливає на неї й під певним важливим оглядом змінює її. Ці критики, здається мені, так застановилися на подіях минулого, так наполегливо намагаються провістити нам майбутнє, що їм нічого сказати про сьогодення. Вони мастаки екстраполювати завтрашній день з вчорашнього, перескочивши через день сьогоднішній. Не дивно, що їх переполошила моя теорія, бо якби вона виявилася хоч уполовині правдивою, вони мусили б змінити свій світогляд або, навіть гірше, навчитись інакше дивитися на світ і розглядати геополітичні відносини під оглядом економіки, довкілля, ринків, технологій, мережі Інтернет і всієї системи глобалізації.

Попервах, відповідаючи критикам, я пробував захищатися, доводячи, що НАТО – це ніяка не країна, що Косовська війна – це навіть не справжня війна, а якщо вже називати це справжньою війною, то все одно йштиметься про втручання НАТО до громадянської війни між косовськими сербами й албанцями. І я нагадував про ті важливі застереження, які зробив, висуваючи свою теорію Золотого Біґ-Мака: я пояснював, що вона не стосується до громадянських воєн, бо глобалізація зазвичай тільки загострює громадянські конфлікти всередині країни між глобалізаторами й локалізаторами – між тими, що їдять Біґ-Мак, і тими, що бояться, щоб Біґ-Мак не поїв їх самих. Ще й надто, я попереджав, що моя теорія має обмежений термін придатности, бо рано чи пізно майже всі країни матимуть “Мак-Дональдс”, і рано чи пізно якісь дві з них таки не втримаються, щоб не почати війни.

Та невдовзі я переконався, що нікого не цікавлять мої застереження, ніхто не хоче глибше замислитися над моїми твердженнями, ніхто не хоче бачити, що “Мак-Дональдс” – це просто метафора, яка унаочнює важливий момент впливу глобалізації на геополітику. Вони просто хотіли будь-що-будь заперечити теорію Золотого Біґ-Мака. І чим більше я думав над цією критикою, тим частіше я казав людям: “Знаєте, забудьте всі оті застереження й пояснення. Даймо, що Косово – це справжня перевірка на правдивість. Краще почекаймо й подивімося, чим воно все закінчиться”. І коли ви подивитеся, як закінчилася ця війна, ви побачите, то логіка Золотого Біґ-Мака досі непогано працює.

Дивіться самі: Пентагон скаже вам, що в 1999 році НАТО добилося перемоги за сімдесят вісім днів силами самої тільки авіації – але перемогло воно зовсім не тому, що завдало величезних втрат сербським військам у Косові. Бо ж справді, сербам вдалося вивести з Косова і зберегти майже всі свої танки й гармати. Ні, ця війна закінчилася за сімдесят вісім днів, і для цього досить було самих тільки авіаційних атак, бо НАТО зробило нестерпним життя сербських цивільних у Белграді. Белград – сучасне европейське місто, інтегроване з Західною Европою, і белградські городяни хотіли причаститися до всіх тих глобальних тенденцій – від Інтернету до економічного розвою, що їх символом є “Мак-Дональдс”.

Досить було НАТО тільки погасити в місті світло, паралізувати енергетичну систему й економіку, і мешканці Белграда та інших великих міст почали вимагати від президента Слободана Мілошевича, щоб той припинив воювання. Повітряна війна приневолила їх вибирати: або стати частиною Европи, користати з позитивних економічних тенденцій і широких можливостей сьогодення, або втримати Косово й стати відособленим, відсталим племінним анклавом. Словом, або “Мак-Дональдс”, або Косово – щось одне. І сербський народ вибрав “Мак-Дональдс”. Справді, солдати НАТО не хотіли вмирати заради Косова, – але й белградці так само цього не хотіли. Зрештою, серби набагато більше хотіли з’єднатися зі світом, ніж приєднати Косово. Вони набагато більше хотіли знов відкрити “Мак-Дональдс”, ніж знов зайняти Косово. Вони набагато більше хотіли до “Мак-Дональдса” – стояти в чергах за гамбурґерами – аніж до Косова – невідомо за чим. Сама тільки авіація не могла справити такий ефект під час війни у В’єтнамі, бо людей, що й так живуть наче в кам’яній добі, даремно заганяти бомбами назад до кам’яної доби. Натомість вона могла дати такий ефект в Белграді, бо люди були інтегровані з Европою, й бомбами можна було зруйнувати цю інтегрованість. Тож коли НАТО поставило сербів перед вибором: ваш Лексус чи ваше оливкове дерево? – вони вибрали Лексус.

Так, справді, моя теорія Золотого Біґ-Мака має один виняток, але виняток, що тільки потвердив дієвість загального правила. Косово показало: навіть вкрай націоналістичним режимам, що зі всіх сил чіпляються за своє оливкове дерево, доводиться непереливки, коли людям додому починають надходити квитанції за авантюри й непотрібні війни правителів. У світі, де кожен добре знає, як живеться іншим, де уряди повинні обіцяти й давати своїм громадянам усе те, що мають інші, – в такому світі уряд не може вимагати від людей якоїсь особливої самопожертви. Коли уряд своїми діями перешкоджає економічній інтеграції й не дає краще жити, – а “Мак-Дональдс” якраз і уособлює цю інтеграцію й краще життя – то люди в розвинених країнах не терпітимуть цей уряд так довго, як терпіли б раніше. Тим-то країни системи тричі добре все обмислять, перш ніж вдаватися до війни, а ті, що не спромоглися помислити, заплатять потрійною ціною. Отже, якщо дозволите, я трохи підправлю теорію Золотого Біґ-Мака у світлі цього Косова і майбутніх – їх не минути – таких Косово. Я сформулював би її так: люди в країнах “Мак-Дональдса” більше не хочуть воювати, вони воліють застоювати черги за гамбурґерами – і ті державні мужі, що знехтують цей факт, заплатять набагато дорожчою ціною, ніж були сподівалися.

8 липня 1999-го “Ю-ес-ей Тудей” надрукувала репортаж з Белграда. Йшлося про економічний занепад, що настав у Югославії по війні. У цьому репортажі були такі два уступи (якби їх написав я сам, то всі казали б, що я вигадую):

“Зоран Вукович, 56 років, працює водієм автобуса в місті Ніш і дістає платню, що дорівнює 62 доларам за місяць, менше як половину того, що він мав до війни. Минулого місяця сербський уряд звільнив майже половину з двохсот водіїв. Решті зрізали платню. Поки держава контролює ціни на харчі, Вукович і вісім членів його родини можуть ще якось виживати. Виживати, але не більше”.

“‘Тепер “Мак-Дональдс” для нас – недосяжна мрія, – каже Вукович, що раніше часто водив трьох своїх онуків до белградського “Мак-Дональдса”. – Колись, напевно, все налагодиться, але не думаю, що це буде ще за мого віку”.

Ви можете добре побачити всі відмінності між тим, як визначала геополітику холодна війна, і тим, як визначає геополітику сучасна система глобалізації, на прикладі однієї країни – Албанії.

Десь на початку 1997-го, коли Албанію охопила громадянська війна, я дивився канал Сі-ен-ен, що старався інформувати глядачів про найостанніші події. Сі-ен-ен не мала відеоматеріалів просто з місця подій, тож на екрані була карта Адріатичного моря коло албанського берега. На ній було повно маленьких корабликів, і кожен означав одне з американських, европейських або інших військових суден, що заходилися евакуювати з Албанії громадян своїх країн. Я дивився на цю карту, і мені спало на думку, що якби надворі досі тривала холодна війна, то ці кораблі на карті належали б США та СРСР, і обидві наддержави змагалися б між собою, хто перший заповнить той вакуум, який утворився в Албанії, хто найдієвіше підтримає там своїх ставлеників, хто скоріше перетягне албанського пішака на свій бік шахівниці. Одним словом, США та СРСР одне поперед одного старалися б найпершими, якнайглибше й найміцніше закріпитися в Албанії. Але я бачив щось зовсім інше. Тепер надворі вже інша система, і тепер різні держави змагаються за те, щоб найпершими, якнайскоріше і якнайдалі забрати своїх громадян геть з Албанії. Країна, що зможе найпершою, найскоріше й найдалі забрати своїх громадян, переможе. Країна, що зав’язне в Албанії надовго й буде змушена заводити там лад, опиниться в програші; цього разу не пощастило Італії.

Про що це нам говорить? Про те, що система холодної війни мала два найголовніші атрибути: шахівницю й чекову книжку. Тобто в цій системі панували дві наддержави: Сполучені Штати й Радянський Союз. Вони провадили між собою глобальне змагання за стратегічну перевагу, ресурси й славу. Що програла одна сторона – те виграла інша, і кожен куточок землі був поставлений на кін, задіяний в грі й важив стільки само, скільки й будь-який інший. Як сказав Міхаель Мандельбаум: “У системі холодної війни весь світ був як одна величезна шахівниця. Кожен їхній хід певним чином зачіпав нас, і кожен наш хід зачіпав їх. Ми були білі, а Радянский Союз – чорні. Коли вони ходили на білу клітинку, ми ходили на чорну. Коли вони пересували чорного пішака до Албанії, ми рухали туди білого пішака. Кожен пішак важливий, бо він захищає короля. Збивши нашого пішака, вони на крок підходили до нашого короля, а ми опинялися на крок ближче до поразки. Через те ми мали берегти кожного пішака. Захищаючи пішаків, ми захищали свого короля. Через те нам доводилося встрявати в справи навіть тих країн, що самі собою не мають жодного значення: таких, як В’єтнам, Анґола чи Сальвадор”.

Іншими словами, система холодної війни мала своєрідні вбудовані механізми, що сприяли розгорянню регіональних конфліктів і робили ці конфлікти невід’ємною частиною глобального змагання наддержав, справою світової ваги. На шахівниці точилася глобальна боротьба, і жодна надпотуга не хотіла віддати ні одної чорної чи білої клітинки, боячись, що ця втрата призведе до ще більших втрат і кінець кінцем перевага виявиться на боці ворога. Цей страх знайшов своє відображення в геополітичній “теорії доміно”.

Крім шахівниці, ще одним визначальним атрибутом холодної війни була чекова книжка. Я вже казав, що за старої системи країнам третього світу було набагато легше перебиватися в економічному плані, незважаючи на погані операційні системи та програмне забезпечення. Деякі відсталі країни, навіть маючи препогані економічні показники, могли довгий час смоктати гроші з одної або другої наддержави, і все, що від них вимагалося, – запевнити США або СРСР у своїй відданості. Американський і радянський уряди, меншою мірою також уряди Китаю та країн ЕС, були готові йти до своїх платників податків, забирати їхні гроші й виписувати чималенькі чеки чужоземним країнам, щоб купити собі вплив на різних клітинках шахівниці. Така дипломатія чекової книжки звалася в ті часи “іноземною допомогою”. Америка готова була оббирати своїх платників податків для того, щоб виплачувати платню нікараґуанським контрас або афганським моджахедам, а Радянський Союз робив те саме задля сандіністів або в’єтконґівців. Америка змушувала своїх платників податків утримувати армію Ізраїлю, а Радянський Союз змушував своїх громадян платити за відновлення сирійської авіації після того, як першого ж дня Ліванської війни 1982 року ізраїльтяни збили дев’яносто сім сирійських реактивних винищувачів. Наддержави купували собі союзників не тільки зброєю. Щедро роздаючи чеки, вони фінансували будування доріг, дамб, закладів культури, оплачували довіз закордонних товарів – робили все для того, щоб затягти країни Третього світу на свій бік у всесвітньому протистоянні. Здебільшого Москва й Вашинґтон, виписуючи чеки, не ставили ніяких вимог до економічної політики цих країн, бо і Москва, і Вашинґтон побоювалися, що досить їм тільки сильніше надавити на своїх пішаків, наполягаючи на якихось реформах, і ті пішаки перекинуться на бік ворога. Тож наскрізь прогнилі, продажні й недолугі режими, приміром, режим Фердінанда Маркоса на Філіппінах або Анастасіо Самоси в Нікараґуа, діставали чеки з Вашинґтона, тоді як Куба, Анґола та В’єтнам діставали чеки з Москви. За єдину підставу такої допомоги було те, яке апаратне забезпечення – комуністичне чи капіталістичне – мають ці країни, й нікого не цікавило, добре чи погано воно там працює.

Наддержави були не надто й зацікавлені розвивати економіки цих країн, бо на той час хотіли надбати собі їхню лояльність, а не їхню промисловість. Навіть коли йшлося про Японію, Америка терпіла непомірний, просто абсурдний протекціонізм Токіо, бо потребувала японської підтримки в холодній війні, і Пентагон разом з Державним департаментом ніколи б не дозволили Департаментові торгівлі або Комісії торговельних представників надто притискати Японію в торговельних справах, бо боялися, щоб часом не втратити її як союзника в справах оборонних. Багато регіональних конфліктів холодної війни жевріли так довго саме через те, що обидві наддержави були готові виписувати карт-бланш своїм сателітам. З якого дива мáла Організація визволення Палестини визнавати Ізраїль протягом 1960-х і 1970-х, якщо Радянський Союз забезпечував палестинську молодь освітою, а палестинських повстанців – зброєю, не ставлячи до політики ОВП жодних вимог?

Отже, система холодної війни не просто сприяла, щоб регіональні конфлікти розгорялися й ставали глобальними; вона постачала для цього всі потрібні ресурси. Що Іван, що дядько Сем – обоє завзято строчили нові й нові чеки.

Але годі вже про той світ.

Повернімося до глобалізації. Ставши панівною міжнародною системою, вона зовсім по-новому облаштовує світову політику. Хоч глобалізація й не скасовує геополітики, було б просто нерозумно думати, ніби перша суттєво на не впливає на другу.

Передовсім треба сказати, що тепер, у добу глобалізації, вже немає шахівниці і світ вже не поділений на чорні й білі клітинки. Відколи розпався Радянський Союз, більше немає чорних, тож нема й білих. Вже немає ні “своїх”, ні “чужих”. Отже, вбудовані механізми, що розпалювали регіональні конфлікти, більше не працюють. Те саме й щодо ресурсів. За часів глобалізації хтось інший тримає у своїх руках чекову книжку. Тепер тільки Електронне Стадо може дозволити собі розкидатися грішми. Радянський Союз, що колись виписував великі чеки, зник. Сполучені Штати надягли на себе Золоту Гамівну Сорочку й ніколи більше не будуть виписувати великих чеків на іноземну допомогу.

Єдиний, до кого країна може звернутися по великі чеки, – це Електронне Стадо, але воно не грає в шахи. Воно грає в “Монополію”. Де “Інтел”, “Сіско” чи “Майкрософт” поставить свій новий завод, де вкладе свої кошти глобальний взаємний фонд “Фіделіті” – тільки це й визначатиме, хто матиме гроші, а хто ні. Ватажки Електронного Стада не мають потреби видавати карт-бланші щоб забезпечити собі любов та відданість країни; вони виписують інвестиційні чеки, щоб мати зиск. Ринкам-велетням та Стадові байдуже, яким кольором зафарбована країна зовні. Все, що їх цікавить, – як ця країна облаштована всередині, який рівень операційної системи й програмного забезпечення вона може освоїти і чи здатна тамтешня влада захищати приватних власників.

Стадо не просто не захоче платити за регіональні війни або відновлювати збройні сили країни після воєнного фіаско, як то робили наддержави просто заради того, щоб забезпечити собі чиюсь відданість, – воно покарає надто войовничі країни, позбавивши їх єдиного реального джерела капіталів у сучасному світі. Тим-то країни мають на вибір тільки два варіанти: або поводитись так, щоб подобатися Стадові, або не зважати на Стадо й жити без нього. Останній варіант – далеко не дешевий.

Певна річ, деякі країни вирішили жити без Стада, щоб ніхто не заваджав їм здійснювати їхні політичні програми. Кілька таких країн знайдеться завжди. Іракський президент Саддам Хусейн воліє плекати свої марнославні амбіції, шарпаючи й страхаючи всіх довкола, ніж підкоритися порядкам Стада. І, завівши в себе в країні репресивний режим, він здатен нав’язати свою волю всім громадянам. Те саме можна сказати про режими в Північній Кореї, Афганістані, Судані й Ірані. Теорія Золотого Біґ-Мака на ці країни не поширюється, бо вони не захотіли приєднатися до Стада та Ринків-велетнів і мають досить нафти або досить ідеології, щоб поки що перебиватися власними силами. Проте таких країн стає щораз менше. Якщо ви поглянете, скажімо, на Китай або Росію і запитаєте, чого вони вже не так агресивно, як колись, налаштовані проти Штатів, то відповідь ясна: не просто через те, що вони слабші за Штати, але й через те, що така агресивність не в їхніх інтересах. Глобалізація виткала цілком нове мереживо інтересів і заохочень, і це стало чинником стримання для таких країн, як Китай або Росія.

1979 рік. Китай ще не має “Мак-Дональдса”. Ден Сяопін тільки-но прочинив двері у світ. Коли Ден приїхав до Америки, щоб поговорити з президентом Картером, то мимохідь завважив, що, повернувшись додому, нападе на В’єтнам, бо в’єтнамці стали надто нахабні й зарозумілі. Картер спробував його відрадити, сказавши, що така акція зашкодить репутації (не економіці) Китаю, але Дена це не переконало й він таки напав на В’єтнам.

Тепер перенесімося аж в 1996 рік. Китай вже має понад двісті відділень “Мак-Дональдса”. Я в Пекіні спостерігаю, як загострюються відносини між Китаєм і Тайванем. На Тайвані невдовзі мають відбутися перші демократичні вибори, що могли б стати, як вважає багато пекінських урядовців, першим кроком до проголошення цілковитої незалежности. Китай погрожує напасти на Тайвань, якщо той проголосить незалежність. Я саме розмовляю з одним значним китайським економістом, членом Китайської академії наук. Ми наминаємо локшину в затишному ресторані просто неба, і я питаю його: Чи може Китай дозволити собі напасти на Тайвань? Науковець, не вагаючись, відповідає: “Ні, бо це покладе край інвестиціям, припинить економічне зростання, ми втратимо останній шанс наздогнати розвинений світ”.

Як і всі китайські урядовці, що з ними я розмовляв, цей економіст вважав, що його країна має повне право рознести Тайвань на тріски, аби тільки він не проголосив незалежности. Та, на відміну від інших, він наважився вголос сказати те, про що знали, хоч і мовчали, всі китайські лідери: Китай не може напасти на Тайвань, не занапастивши своєї економіки.

У добу глобалізації Китай і Тайвань пов’язані одною мотузкою – і вони обоє це знають. У 1995 – 96 роках, коли Китай погрожував Тайваню, тайванський фондовий ринок обвалився, але невеличкі китайські біржі перебулися майже без втрат. Під час кризи 1999-го, коли Китай брязкотів зброєю перед президентом Лі, тайванський індекс акцій знизився на 20 відсотків. Проте мало хто помітив, що одночасно індекс “Б” Шанхайської фондової біржі впав на 40 відсотків! Дві країни, один фондовий ринок.

У Пекіні розуміють, що Китай – це вже не та закрита селянська країна, що була за часів Мао чи в перші роки правління Дена. Сьогодні Китай частково під’єднаний до Електронного Стада, і єдина ідеологія китайського керівництва сьогодні така: “Бути багатим – почесно”. Китайські лідери не можуть втілювати в життя цю ідеологію без мільярдів доларів іноземних інвестицій, що вливаються в китайську економіку щороку. Як повідомляє “Далекосхідний економічний огляд”, 2000 року законтрактовані тайванські інвестиції в Китаї становили близько 46 мільярдів доларів на 46000 різних фабрик та фірм. Тайванські бізнесмени це добре знають і не перестають нагадувати про це Китаю. “Сьогодні Тайвань є для Китаю головний постачальник фінансів, бо тайванські бізнесмени готові грати за місцевими правилами, однак таке становище, як оце тепер, не може тривати вічно, – зазначив, розмовляючи зі мною, Дуґлас Сю, голова “Фар Іст Текстайл”, великої тайванської конгломерації. – Я не маю більше сили. Китай – великий ринок. Де нам знайти інший такий ринок? Проте в Китаї над нами мов хмара тяжіє вічна непевність. Я промисловець. Маю досить клопотів, закладаючи заводи і знаходячи клієнтів. Я не повинен хвилюватися ще й через ракети, що наче горобці літають мені над головою. Якщо хмари нарешті не розвіються, то Китай дорого заплатить”.

Китайці не поспішають силою вирішувати свої проблеми з Тайванем ще й через те, що знають: Конгрес США неодмінно помститься їм, перепинивши китайський імпорт до Америки (а це 40 відсотків усієї китайської зовнішньої торгівлі). З 1990 по 1999 роки Китай заробив на торгівлі зі Штатами 65 мільярдів доларів – це дорівнює половині зростання його зовнішніх резервів за відповідний період. Ван Шуґен, директор Шанхайської комісії в справах іноземного інвестування, чи не найкраще показав усю вразливість Китаю. В розпалі тайвано-китайської кризи 1996 року він заявив, що навіть якщо Китаю доведеться напасти на Тайвань, то “це ніяк не позначиться на нашому ставленні до тайванських інвесторів”. Просто чудово! Навіть якщо ми на вас нападемо, ми сподіваємося, що ваш інвестор не братиме це на свій карб!

Утім, війна, якщо вона почнеться, стане фатальна не тільки для Китаю, але й для Тайваню. Тайвань навіть більше, ніж Китай, повинен дбати, щоб не втратити довіри міжнародних інвесторів, і це також погамовує його поривання до незалежности. Річ не в тім, що зазнає краху тайванський фондовий ринок і тайванці втратять всі свої надбання. Справжня причина схована глибше. Коли почнеться війна, з країни втече Електронне Стадо. Мало хто знає, що індустрія настільних та портативних комп'ютерів являє собою глобальний виробничий ланцюжок, і в цім ланцюжкові ключова ланка – це Тайвань і тайванські фірми в Китаї та й по всій Азії. Саме вони виробляють найважливіші компоненти для ПК таких фірм, як “Делл”, “Компак”, “Ейсер”, “Г’юлетт-Пакард”, IБM, або для маршрутизаторів “Сіско”, що забезпечують функціонування мережі Інтернет. Більшість американських комп’ютерних фірм самі вже не виробляють таких речей. Отож тайванські фірми змогли стати головними постачальниками тринадцяти головних компонентів комп’ютера. Йдеться про корпуси, екрани, мікропроцесори, концентратори, модеми, мережеві плати, клавіатури, монітори, сканери, материнські плати, блоки живлення, CD-роми та графічні карти. Багато з цих компонентів тепер виробляють тільки на Тайвані. 19 липня 1999-го часопис “Електронікс Баєрс Ньюс” запитав деяких світових виробників комп’ютерів: як вони ставляться до погіршення відносин між Тайванем і Китаєм. “Поки що все ніби гаразд, – сказав речник “Компаку” в Тайбеї. – Та якщо Китай поводитиметься агресивно, ми зважимо, чи не варто перемістити наші замовлення з Тайваню до Кореї або Японії”.

Я нітрохи не сумніваюся, що коли Тайвань зайде надто далеко, домагаючись самостійнішого становища на міжнародній арені, то Китай вдасться до військової сили, – незважаючи на жодні економічні наслідки. Ні один китайський лідер не переживе, щоб Тайвань став незалежним. Це підтяло б китайський режим при самісінькім корені. Втім, з іншого боку, жоден китайський лідер не проживе сьогодні без постійних іноземних інвестицій і торгівлі. Китайський режим всохне, коли скінчиться приплив цих фінансових соків. Сьогодні, частково під’єднавшись до Електронного Стада, китайські лідери повинні зважати на зовсім інакші обставини, ніж колись.

Великі війни починаються тільки тоді, коли великі держави заохотилися воювати, а сьогодні найперше правило великих держав системи глобалізації, – не встрявати до бійки. Тепер замість того, щоб стрімголов пхатися в регіональні конфлікти, такі як Боснія, Руанда, Ліберія, Алжир або Косово, великі держави воліють постворювати довкола цих конфліктів залізні завіси й обходити їх стороною, як ми обходимо погані квартали в місті. Та й навіть устрявши, як-от в Косові чи Боснії, вони постараються виборсатися звідти якомога скоріше, бо такі місця не додають їм сили, хіба що віднімають. Тим-то багато регіональних конфліктів, замість автоматично ставати глобальними, як то було за часів холодної війни, сьогодні опиняються в ізоляції. Може, це й погано, бо так на них легше закривати очі, але це факт. Мілітарні регіональні кризи стають ізольованими, тим часом регіональні економічні кризи навпаки – робляться глобальними. Так сталося з мексиканською (середина 1990-х), азійською та російською (кінець 1990-х) кризами. Саме регіональні економічні кризи, їх потенційна здатність ширитися на інші ринки – ось що збурювало систему глобалізації на початку її існування. Теорія доміно, що колись належала до царини політики, тепер належить до царини фінансів.

Теорія Золотого Біґ-Мака показує один спосіб, як глобалізація може впливати на геополітику: завдяки економічній інтеграції вона значно збільшила збитковість воєн. Проте глобалізація може й багатьма іншими способами відбиватися на геополітиці. Вона створює нові джерела сили, що не підпадають під такі класичні воєнні мірки, як танки, літаки або ракети. Вона створює нові важелі, що за їх допомогою можна змусити певні країни змінити свій устрій. Ці важелі – це вже не класичні воєнні вторгнення одної країни до іншої. Набагато дійовіший тиск чинять на наших очах Ринки-велетні та Надпотужні індивіди, хоч їхній вплив і не такий видимий.

Щоб пересвідчитися, маю я рацію чи ні, візьмімо перший-ліпший регіон, наприклад Близький Схід, і погляньмо на нього багатовимірним поглядом глобаліста. Ми побачимо немало вельми цікавих речей.

Восени 1997-го я був у Ізраїлі. Мирний процес тоді ледь-ледь жеврів, але в одній діловій газеті я натрапив на статтю, в якій було написано, що іноземне інвестування в ізраїльську економіку зростає день у день. Це мене зацікавило, тож я пішов до Якоба Френкеля, голови Ізраїльського національного банку, й запитав його: “Як це так: мирний процес нидіє, але інвестиційна діяльність процвітає?”

Ось до якої відповіді ми дійшли: сьогодні Ізраїль швидкими темпами переходить від колишньої економіки помаранчів, діамантів і текстилю до високотехнологічної економіки, що з багатьох сторін зробила Ізраїль набагато менш вразливим перед політичним тиском арабських країн, тероризмом, бойкотам, зиґзаґами мирних процесів, але набагато вразливішим перед звичайною війною. Річ ось в чім: колись Ізраїль ростив і продавав помаранчі, Марокко ростило й продавало помаранчі, Іспанія ростила й продавала помаранчі. І коли якійсь країні, скажімо, Японії чи Франції, не подобалася ізраїльська політика на Західному Березі, то вона могла легко покарати Ізраїль, знайшовши іншого постачальника помаранчів. Та що робити, коли ізраїльська компанія “Ґалілео Текнолоджі Лтд.” винайшла одночиповий перемикач для Етернету, незамінний в багатьох локальних системах пересилання даних? В Марокко ви такого не дістанете. Що робити, коли ізраїльські компанії захопили ключовий технологічний сектор, такий, як онлайнові шифратори інформації, побудувавши свої програми на основі складних алгоритмів, розроблених “Техніоном” та ізраїльською армією? В Іспанії ви такого не знайдете. Тепер усі повинні запобігати перед Ізраїлем, мало зважаючи на стан мирних процесів. Кожна велика американська компанія, що займається високими технологіями, має свою філію в Ізраїлі – оце недавно “Інтел” заклав там новий завод вартістю півтора мільярда доларів – або володіє частиною ізраїльської комп’ютерної компанії. Японія, що завжди сторонилася Ізраїлю, боячись, боронь боже, образити арабів, сьогодні є чи не найбільший інвестор ізраїльської економіки. Маючи слабкі позиції в ділянці програмного забезпечення, Японія старається прибрати до рук ізраїльські програмістські компанії. Це мені особливо подобається, бо я пам’ятаю, що в середині 1980-х (тоді я працював кореспондентом “Нью-Йорк Таймс” в Єрусалимі) єдине японське авто, яке ви могли придбати в Ізраїлі, – це або зовсім поганеньке “Дайхацу”, або “Субару” застарілої моделі. Тоді Японія продавала хороші автомобілі тільки арабам. Сьогодні все інакше. Сьогодні ви можете придбати в Ізраїлі який хоч “Лексус” на свій смак і вибір, бо під економічним оглядом Ізраїль сьогодні – більший експортер енергії, ніж Саудівська Аравія. Програмне забезпечення, мікрочипи та інші високотехнологічні новинки, що їх експортує Ізраїль, – це енергетичні ресурси сучасної інформаційної економіки, і кожна країна прагне цієї енергії (однаково, що там заподіє Ізраїль палестинцям) так само, як протягом 1970-х кожна країна прагнула нафти (дивлячись крізь пальці на те, що коїли араби євреям). Ось вам справжнє геополітичне значення. Погляньте лишень на числа. На 1998 рік у славетному ізраїльському Інституті Вайцмана працювало п’ятдесят два науковця з Китаю. Ще п’ятдесят два – з Індії. Обидві країни, що в 1970-х погребували б навіть близько підійти до Ізраїлю, тепер тільки й чекають нагоди, щоб послати туди своїх науковців.

Інша причина, що Ізраїль став не такий вразливий перед помірним політично-терористичним тиском, – це те, що високотехнологічний експорт, експорт знання, вважай нематеріальний і його вельми непросто перепинити. Багато що можна висилати за кордон просто через модем. Високотехнологічні інвестиції також втілені переважно в людях, в потенціалі їхнього мислення, а не в заводах чи фабриках, що їх можна легко висадити в повітря. Крім того, високотехнологічний експорт Ізраїлю призначений не для його сусідів, з якими він має напружені відносини, а для далеких ринків Азії, Европи та Північної Америки. Більшість ізраїльських технологічних фірм майже нічого не продають на ізраїльському чи близькосхідному ринках, тож їх мало зачіпають перипетії регіональної політики. Не випадково 1990-го в тель-авівському готелі “Гілтон” вирішили відкрити в себе японський, а не арабський ресторан. Ізраїльські технологічні компанії дістають більшість своїх капіталів на Волл-стрит або від інвестиційних компаній Кремнієвої Долини, тож вони зовсім не залежать від Тель-Авівської фондової біржі. І ще одна тенденція – останнім часом ізраїльські технологічні компанії стали переносити окремі свої підрозділи безпосередньо до Кремнієвої Долини. “Чек Пойнт”, ізраїльська компанія, що контролює десь половину інтернетівського ринку апаратно-програмних засобів безпеки, має офіс та дослідне відділення в Ізраїлі, платить там деякі податки, але тепер відкрила ще один офіс в Кремнієвій Долині, ближче до ринків. Моя знайома, біржовий аналітик, що стежить за ізраїльською високотехнологічною промисловістю, розповіла мені, що тепер, збираючи інформацію про ізраїльські компанії, вона частіше їздить до Каліфорнії, ніж до Тель-Авіва.

Ці самі причини роблять Ізраїль набагато вразливішим з іншого погляду. Ізраїль розвиває інтелектуальну економіку, а інтелектуальні працівники дуже мобільні й воліють жити в гарних місцях. І якщо провідні інтелектуальні працівники Ізраїлю раптом вирішать, що життя в країні стало нестерпне, – через безнастанні конфлікти й релігійні чвари, – то вони або заберуться геть, або перенесуть більшу частину своєї діяльности до інших країн. До цього поки що далеко, але така перспектива цілком реальна. Маючи 17000 доларів доходу на душу населення, Ізраїль своїм рівнем життя вже наблизився до Англії. Ізраїль – країна “Мак-Дональдса”. І якщо ізраїльський прем'єр-міністр покличе ізраїльських хлопців відбивати назад Західний Берег або сектор Ґази, і вдасться до війни не заради виживання країни, а зі своїх політичних мотивів, то багато ізраїльських інтелектуальних працівників просто-напросто гримнуть дверима.

Ясна річ, якщо хтось, хто не під’єднаний до Стада, наприклад, Саддам Хусейн або якісь терористи, заволодіє ядерною зброєю і використає її проти Ізраїлю, то технологічність економіки не матиме ніякого значення. Військова сила й далі багато важить. Та я певен, що наступного десятиліття перевага Ізраїлю над арабськими країнами в невійськовій сфері ставатиме дедалі більшою, аби тільки Ізраїлю вдалося владнати конфлікт з палестинцями. Коли все, що ви можете дати світові, – це нафта або дешева робоча сила (більшість арабських країн нічого більше й не має), тоді ви не стрибнете вище себе – ви обмежені кількістю своєї робочої сили й ціною нафти. Та коли ваша економіка орієнтована на процвітання, коли вона здатна по всім світі збирати інтелект, капітали й сирові матеріали, тоді ви більше не обмежені своєю територією, корисними копалинами абощо. Отож бо й Ізраїль вже не обмежений ні своєю територією, ні своїми корисними копалинами, ні багатьма іншими матеріальними чинниками. Історично на Близькому Сході склалося два потужні центри, обидва на великих річках: Єгипет на Нілі й Месопотамія на Тигрі та Евфраті. У двадцять першому столітті, я певен, там з’явиться ще один потужний центр: Ізраїль на Йордані. Ізраїль стане тим високотехнологічним локомотивом, що потягне за собою весь йорданський регіон разом з палестинцями. Компанія “Сіменс” вже поєднала в одній виробничій мережі своє ізраїльське підприємство “Сіменс Дейта Комюнікейшнс”, що неподалік Хайфи, своїх палестинських системних інженерів, що працюють в місті Рамалла на Західному Березі, та свої штаб-квартири, що в Німеччині. І це тільки початок.

Той самий глобалістський підхід допоможе нам пояснити сучасний арабо-мусульманський світ. У листопаді 1997-го я побував у кількох країнах Перської затоки. Дозвольте розповісти вам чотири історії з тієї подорожі.

Історія перша. Це було під час моєї першої зупинки в Кувейті. О десятій годині вечора в готелі “Шератон” я вже збирався лягати спати, аж раптом задзвонив телефон. Дзвонила молода жінка. Вона пояснила, що працює в місцевій аґенції новин, їй часто доводилося перекладати мої статті, і тепер вона хотіла б взяти в мене інтерв’ю. Мене це трохи спантеличило: арабська журналістка дзвонить в номер до західного репортера о десятій вечора. Я сказав їй, що завтра маю оглядати нафтові родовища і якщо вона хоче, то може їхати зі мною й дорогою про все мене розпитати, тільки для цього їй треба чекати мене у вестибулі готелю о сьомій годині вранці. О сьомій вона вже була там, її лице, як годиться, закрите паранджею. Виявилося, що це дуже цікава й дотепна молода жінка. Дорогою я запитав її, чи має вона братів або сестер. “Маю брата, – відповіла вона. – Він оце недавно оженився. Знаєте, він познайомився зі своєю тепер вже жінкою заочно, через Інтернет”. Моя співрозмовниця не сказала мені, але пізніше я довідався, що це був мішаний шлюб. Одна родина – мусульмани-суніти, друга – шиїти. Наперекір усім ці двоє знайшли одне одного в Інтернеті, де не діють ніякі умовності й обмеження кувейтського суспільства, а потім, побачившись, закохалися з першого погляду (або, як хтось сказав, “з першого байта”). Батьки дівчини були дуже невдоволені. Проте вона сказала їм, що все одно вийде за хлопця, подобається це їм чи ні, й кінець кінцем вони змирилися.

“За весільний пиріг їм став комп’ютер з мишкою”, – сказала мені молода арабська журналістка.

Історія друга. Там-таки, в Кувейті, я навідався до Ібрагіма С. Дабдуба, генерального директора Кувейтського національного банку. Увійшовши в його офіс я побачив, що директор вочевидь чимось розхвильований. “Що сталося?” – спитав я. Дабдуб відповів, що національна авіакомпанія недавно оголосила, що їй потрібен кредит на придбання двох нових літаків “Боїнґ”. Здавалося, цей контракт гарантовано перепаде Нацбанкові. Однак цей ласий шматок перехопив “якийсь, – сердився Дабдуб, – “Нейшнс Банк” із Меріленду – навіть не знати, що воно таке”. Цей банк погодився надати кошти під сміховинно низький відсоток – всього на чверть пункта дорожче від прайм-ставки. “Це демпінґ, – обурювався Дабдуб. – Це справжнісінький фінансовий демпінґ”. Демпінґ – це коли країна продає свої товари дешевше від собівартости задля того, щоб захопити контроль над ринком. “Чорт забирай, це несправедливо. Нікому не відомий регіональний, хай навіть і великий, американський банк, наважився змагатися з нашими місцевими банками – і виграв”.

Історія третя. З Кувейту я поїхав на конференцію в Катар. І після конференції, коли в номері катарського готелю “Шератон” я вже збирав своє манаття й лаштувався від’їжджати, задзвонив телефон. Цим разом дзвонила 21-річна катарська журналістка. Вона прочитала мою книжку й хотіла б зі мною зустрітися. (Свята правда, хоч моя жінка мені й не вірить!) Я сказав їй, що вже вирушаю до аеропорту, але якщо вона не від того, щоб проїхатися зі мною в таксі, то ми ще встигнемо поговорити. Вона погодилася. Виявилося, що це приємна дівчина, дуже кмітлива й чудово розмовляє по-англійськи. Вона говорила по-англійськи так добре, що я спитав її, чи не пробувала вона писати статей англійською, бо якщо так, то вона могла б попрацювати для “Нью-Йорк Таймс” як позаштатний репортер на час Близькосхідної економічної наради, що мала невдовзі відбутися. “Щиро кажучи, – відповіла дівчина, – я пишу замітки для веб-сторінки “Новини Затоки”, і катарська влада про це не знає”.

Мені це сподобалося. Подумайте тільки, яка неймовірна влада опинилася в руках цієї арабської дівчини, що може через Інтернет розповідати світові про свій край, тим часом як влада й гадки про це не має. Не то що сто, але й десять років перед тим це була немислима річ. Однак надалі це стане нормою. Сьогодні чимало популярних арабських телепрограм і наймасовіших арабських газет виходять в Европі. Їх транслюють або видають приватні медіа-компанії, що таким чином уникають контролю від своїх урядів.

Історія четверта: Влада Саудівської Аравії розмірковує, чи не варто б дозволити жінкам водити авто. Раніше їм таке суворо забороняли. Це питання вже давно й палко обговорюють, проте останнім часом воно стоїть особливо гостро. Чому? Бо ціна нафти зменшилася й королівство більше не спроможне платити п’ятистам тисячам іноземців, що приїздять працювати там шоферами. Ось, наприклад, 17 квітня 1998 року “Мідіст Міррор” переклала з арабської газети “Аль-Кадс Аль-Арабі” деякі вислови принца Талала бін Абделя Азіза, чи не найліберальнішого члена королівської родини. Талал – двоюрідний брат короля Фахда й міністра оборони Султана, батько принца аль-Валіда бін Талала, найактивнішого інвестора країни. Коли його запитали, як він ставиться до того, щоб дозволити жінкам сідати за кермо, Талал відповів, що він однозначно за, і додав: “Колись саудівські жінки водили верблюдів і подорожували навіть поночі поряд з чоловіками. Яка принципова різниця між верблюдом і автомобілем?.. Дозволити жінкам водити авто – це конечна економічна потреба. Ми віддаємо мільйони доларів твердої валюти країнам, що постачають нам шоферів. Усі ці гроші можна б заощадити”.

Принц Талал веде далі: “Політичні реформи – це невід’ємна частина глобалізації, і ми повинні всебічно підготуватися до цих реформ... Глобалізація заснована на демократії, правах людини й ринковій економіці. Хтось жартома назвав глобалізацію “модою” епохи. Навіть комуністичний Китай старається йти нога до ноги з цією модою. Ну а маленькі арабські держави? Вони повинні нарешті збагнути, що зміни неминучі.”

Що доводять ці історії? Вони доводять: що зробить або не зробить горезвісний іракський диктатор, до якої країни він вторгнеться або не вторгнеться – все це й далі має велике значення для стабільности на Близькому Сході. Ще багато воєн почнеться з його вини, багато станеться замирень, доки він зійде з політичної сцени.

Однак тим часом на Близькому Сході триває інше, не таке голосне вторгнення – вторгнення інформації та приватних капіталів через двері, що їх прочинила нова система глобалізації. Роками арабські країни залишалися осторонь інформаційної та фінансово-ринкової революцій, що невпізнанно змінили Азію та й інші частини планети. Нафта дозволяла персам та арабам уникати дії багатьох тих сил та впливів, що приневолили інші країни поробити свої економіки компактнішими, раціональнішими й “приватнішими”. Нафта дозволяла їм зводити огорожі, щоб захиститися від таких сил та впливів, й ці їхні огорожі стояли певний час навіть після того, як впала Берлінська стіна. Стояли ще донедавна. І яка буде відповідь арабських країн на це вторгнення приватних капіталів та інформації – змиряться вони з ним чи поставлять опір, засвоять нове чи відкинуть – це впливатиме на політичні відносини в регіоні ніяк не меншою мірою, ніж Саддам Хусейн. Якщо ви не помічаєте цього вторгнення, ви не тямите, що таке Близький Схід сьогодні. Якщо ви не зважаєте на це вторгнення, ви не зможете виробити правильну політичну стратегію щодо близькосхідних справ. І ще одне. Це невидиме вторгнення ніколи не може скінчитися замиренням.

Одного разу я йшов вулицями Тегерана разом з тамтешнім позаштатним репортером “Нью-Йорк Таймс”, 21-річною іранкою вельми західних поглядів. Ми розмовляли про те, як нафта відбилася на іранській політиці, зокрема про те, що саме нафта допомагала аятолам так довго триматися при владі, бо доходи від продажу нафти з лишком перекривали погані економічні показники. Нафта, а не просто релігійний запал, стала справжньою секретною зброєю аятолів. Якби не це рятівне коло, їм довелося б відкрити Іран світові й надягти на себе Золоту Гамівну Сорочку, бо інакше, без іноземних інвестицій, їхня економіка пішла б на дно під тягарем демографічного зростання. Ми саме міркували над цим, коли ця іранська дівчина сказала слова, що назавжди запали мені в пам’ять: “не мали б ми нафти – то стали б такими, як Японія”.

Я пообіцяв їй ось що. Одного дня іранські нафтові криниці спорожніють або, може, світ знайде альтернативні джерела енергії, й коли це станеться, аятолам доведеться або надягти Золоту Гамівну Сорочку, або уступитися від влади. “Назви мені той день, коли іранські нафтові криниці почнуть міліти, – сказав я їй, – і я назву тобі день, коли на вашій сцені з’явиться аятола Горбачов”.

А разом з ним Рональд Мак-Дональд.

Ішов 1996 рік. Марокко. За вечерею американський дипломат, з яким я познайомився ще в Москві років десять перед тим, скаржився мені, що його робота зовсім не така, як колись, за часів холодної війни, що тепер так важко стало розгледіти ті сили, які визначають політику кожної окремої країни та світові події взагалі, – не то що раніше, коли неприховане силове протистояння США й СРСР постійно маячило перед очима.

“Коли я пішов на дипломатичну службу, – признався він, – було чітко видно, де ворота противника. Ти вчиш мови, тебе відряджають в посольство за кордон – ти виходиш на поле. Один гравець вибуває, інший виходить його замінити, й ти добре знаєш, що це за спорт, що за матч, де чиї ворота. Тепер усе інакше. Тепер ми всі збилися юрмою посеред поля й питаємо один одного: “Куди ми маємо бігти, яким м’ячем ми граємо, зрештою, хто спостерігає гру?’ Посол приходить до тебе й питає: “Над чим ти працюєш?” А ти навіть не знаєш, що відповісти. І питаєш сам себе: “Навіщо я тут?” 1996 року американський уряд через проблеми з бюджетом три тижні вважай не працював, – і світ не запався, нічого особливого не сталося. Багатьом це стало поштовхом, щоб отямитися й протерти очі… Чим більше я на все це дивлюся, тим більше воно скидається на отой епізод із книжки Ґрона гніву. Пам’ятаєш? Банкір приходить до фермера, щоб відібрати в нього дім, і фермер грозить його застрелити. Банкір каже, що не винен, що він просто працює на свою корпорацію. “Хто ж тоді винен? – питає фермер. – Кого мені застрелити?” А банкір відповідає: “Не знаю, може взагалі немає нікого, кого ти міг би застрелити”.

Ось такі нарікання, як мого приятеля, сьогодні часто почуєш від працівників дипломатичної служби. Чого всі вони такі спантеличені? Бо за часів холодної війни світ був переділений надвоє і всі добре знали, як вимірювати сили, як оцінювати погрози, різні форми залякування або заохочення, як розробляти стратегію поведінки. І хоч часто бракувало одностайної думки, якою повинна бути ця стратегія: політикою твердого стримання, політикою розрядки чи контролю озброєнь, але всі поділяли спільний набір понять і спільне бачення можливих елементів цієї стратегії. Всі сходилися на тім, що холодна війна – це звичайна система політичної рівноваги і основні її складники – це держави, армії та ядерна зброя. Бути стратегом означало так і сяк перетасовувати всі ці елементи, щоб кінець кінцем на вашому боці їх виявилося більше, ніж на боці ворога.

Світова політика доби глобалізації набагато складніша. Ви й далі повинні зважати на загрози від таких держав, як Іран, Ірак або Північна Корея, відокремлених від вас морями й кордонами. Проте найнебезпечніші загрози – від тих, що через Інтернет, через ринки поєднані з вами або від Надпотужних індивідів, які взагалі, може статися, проходжаються десь попід вашими вікнами. Крім того, сьогодні країна може опинитися в небезпеці або вклепатися в якийсь конфлікт не тільки тоді, коли її сусід чи давній ворог озброюється й поводиться агресивно (Ірак), але й тоді, коли він слабне й розпадається (Югославія).

Найважливіше те, що кожна країна в цій системі глобалізації займається чимось своїм і довкола стільки багато різних політичних програм, що годі й добрати, на чиєму ви боці. Система глобалізації – наче цирк з п’ятьма аренами, а на кожній точиться своя боротьба. Одні держави заклопотані своєю формою, другі – розміром, треті – якістю, четверті – рівністю, п’яті – свободою, шості – всім нараз. Щоб оцінювати міць держави, передбачати й навіть контролювати її поведінку, зовнішньополітичний аналітик повинен слідкувати за всіма п’ятьма аренами боротьби одночасно.

Тож і ми поглянемо на всі по черзі. По-перше, відзначає Міхаель Мандельбаум, коли попадали стіни холодної війни, як “багато країн вперше за півстоліття повертаються до давньої проблеми: якою має бути їхня форма, котра територія має залишитися всередині їхніх кордонів, а котра не має.” Це відбувається повсюди – від колишнього Радянського Союзу до Югославії та Індонезії. Тепер, коли система не така заклякла, як за холодної війни, країни стараються розібрати, хто є власник того чи того оливкового дерева вздовж їхніх кордонів або й посередині їх території. Держави, задоволені своєю формою, мають полагодити ще й інші проблеми. “Інші країни зосереджені на тому, щоб довести до норми свій розмір, – каже Мандельбаум, – тобто розмір державного апарату”. Цим заклопотані, зокрема, всі країни, що ввійшли в Европейський валютний союз, – вони скорочують число урядовців, щоб підтримати своє евро й вижити за часів глобалізації. Всім ясно, що форма кожної держави ЕС усталена на довгі часи. Тож вони заходилися доводити до пуття свої уряди, бо кожна країна повинна неабияк схуднути, щоб увібгатися в европейську версію Золотої Гамівної Сорочки. Дехто працює над тим, щоб поліпшити якість своєї держави до такого рівня, що відповідав би вимогам часу. Це такі країни, як Таїланд, Корея або Бразилія, що після азійської економічної кризи взялися вдосконалювати свої уряди та свої фінансові операційні системи, намагаючись викоренити хабарництво й свояцтво в економіці та політиці. Ще інші країни застановилися на проблемах рівности, бо глобалізація дуже поглиблює й загострює суспільне та майнове розшарування. Венесуела та Мексика, наприклад, зосереджені на питаннях рівности й розподільчої справедливости: щó має перепадати переможцям та невдахам в цій системі. Нарешті, деякі країни працюють над справами свободи, бо теперішня глобалізація ставить такі високі вимоги, що без дедалі ширшої демократизації, без вільної преси, що стоятиме на сторожі економіки, без можливости замінити владоможців, що показали свою нездарність, – без усього цього важко досягти процвітання. Зовсім різні країни: Пакистан, Китай, Перу – всі вони намагаються розв’язати питання свободи.

Становище Росії та Китаю таке проблематичне, зазначає Мандельбаум, саме через те, що “вони мають вирішити всі ці справи нараз”. Їм тяжко дається визначення форми (хто має входити у склад держави? Тибет? Тайвань? Чечня?); вони пробують доладнати розмір свого уряду до потреб системи глобалізації; вони стараються поліпшити якість свого врядування відповідно до нових обставин; вони намагаються подолати ту страшенну нерівність, що виникає, коли комуністична країна перестає будувати царство благоденства, під’єднується до системи глобалізації й нечисленні олігархи завдяки приватизації дістають можливість розкрадати державне майно.

Отже, ви не можете будувати свою стратегію щодо Росії або Китаю, не розуміючи цих п’ятьох завдань, що стоять перед ними, не розуміючи мети, до якої ці країни повинні прийти, не розуміючи того, як здатність або нездатність впоратися з цими завданнями впливатиме на їхню зовнішню політику. Зовнішня політика Росії або Китаю буде залежати головно від того, якими країнами вони стануть, а це, знов, залежатиме від того, як вони впораються з цими п’ятьма завданнями. Всі ці завдання під час холодної війни були відсунуті на задній план, бо тоді точилася війна, і державних діячів хвилювало єдине питання: на чиєму ви боці? Якщо ви були на нашому боці, то ви були хороші вже за визначенням – незалежно від вашої форми, розміру, якости, рівности чи свободи. Якщо ви були на іншому боці, то ви за визначенням були погані – також незалежно від вашої форми, розміру, якости, рівности чи свободи. Ми раділи, гадаючи, що коли скінчилася холодна війна, то все має бути пречудово, але на порядку денному постали нові, набагато складніші завдання, і ще зовсім не відомо, коли Росія, Китай та інші країни дадуть з ними раду. Однак державні діячі повинні бачити ці завдання й шукати способів їх виконати. Якщо ж політик тільки й дбає, що про форму країни, забувши про чотири інші чинники, тоді в цій системі глобалізації він явно не на своєму місці.

Підсумовуючи, я хотів би ще раз наголосити, що драма сучасних міжнародних стосунків якраз і полягає у взаємодії нового – приневолення, заохочення, розмаїтих складностей, притаманних теперішній системі глобалізації – зі старим, з пристрасною реакцією, що її викликають в нас оливкові дерева. Треба визнати, що система глобалізації з її Золотими Гамівними Сорочками, Ринками-велетнями і, звісно, Біґ-Маками, може непогано стримати агресію країн, але треба також пам’ятати, що оливкові дерева, наша до них прив’язаність, їхній вплив на емоції – все це може кожної миті пробудити в нас наше ірраціональне єство. Я спробував показати, що спонукально-стримувальний тиск сучасної системи глобалізації, тиск Лексуса, придавив оливкові дерева в більшості країн – навіть у Сербії. Чи триватиме ця тенденція, чи зможе вона гарантувати нам Довгий Мир? Неможливо передбачити. Хтозна, може, завтра чи післязавтра зародиться якась нова тенденція, виникне чергова криза, і в наших душах огидно й агресивно підуть у ріст оливкові дерева.

Щоб краще унаочнити тяглий конфлікт між системою глобалізації й оливковими деревами в наших серцях, я спробував зобразити, як чемний і вихований державний секретар США, хоча б Воррен Крістофер, намагається пояснити суть глобалізації не дуже чемному й вихованому лідерові, хоча б сирійському президентові Хафезу аль-Асаду – людині оливкових дерев і холодної війни. Була б десь отака розмова.

Воррен Крістофер:

– Хафезе – ти не проти, якщо я називатиму тебе просто Хафез? – так от, Хафезе, ти людина вчорашнього дня. Ти досі живеш холодною війною. Я знаю, що ти тільки раз чи два бував за межами Близького Сходу, тож дай-но я розповім тобі про новий світ. Хафезе, твоя Сирія кілька років вагалася, чи можна дозволити людям мати факси. Потім ви кілька років сперечалися, чи можна їм користуватися Інтернетом. Це погано. Через це й маєте тільки 1200 доларів доходу на душу населення. Ви не здатні виготовити нічого складнішого від електричної лампочки. Після 1994-го весь ваш приватний сектор вивозить товарів не більше ніж на мільярд доларів річно. У нас же – десятки компаній, що мають доходи набагато більші, ніж має ціла твоя країна. Я кажу тобі все це, Хафезе, бо під час холодної війни не мало ніякого значення, що виробляє Сирія: комп'ютерні чипи чи картопляні чипси, “Лексуси” чи електричні лампочки; ви могли непогано жити, видоюючи грошики з наддержав або шантажуючи своїх сусідів. Бачу, ти усміхаєшся, Хафезе. Ти знаєш, що це правда. Ви надоїли мільярди доларів з аравійців, натякаючи їм, що або вони поділяться грошиками, або на їхніх нафтових родовищах може статися, як висловилася б мафія, “прикрий інцидент”. Понеділками, середами й п’ятницями ви доїли росіян, вівторками й четвергами – европейців, неділями – китайців. Радянський Союз навіть купував той непотріб, що виробляли ваші заводи, і постачав вам зброю та паки грошей навзамін вашої дружби. Гарне було життя, Хафезе, гарне життя, ти просто чудово грав на незгодах отих дійних корівок. Знімаю перед тобою капелюха. Але вже цей дурняк увірвався. Ви більше не можете шантажувати аравійців, ваші власні запаси нафти майже вичерпані, ви залишитеся експортером нафти щонайдовше ще десять років, і в вас найбільший на Близькому Сході приріст людности. Невесела картина, Хафезе. І найгірше для тебе те, що тепер світ побудований за новими принципами. Більше немає двох наддержав, що на їхніх незгодах ти міг би наживатися. Союзові вже гаплик, та й ми тепер маємо збалансований бюджет. Замість держав-велетнів, Хафезе, тепер є Ринки-велетні. І мушу тобі сказати, Хафезе, тобі не вдасться зіграти на незгодах Токійської, Нью-Йоркської та Франкфуртської бірж. Ні, ні, ні, Хафезе. Це вони зіграють з тобою. Вони стравлять між собою Сирію, Мексику, Таїланд та Бразилію, і котра країна засвідчить свою ефективність, та дістане винагороду – інвестиційний капітал від Ринків-велетнів. Решта лишиться трупом лежати на узбіччі глобального інвестиційного шосе. Тобі, Хафезе, теж світить така доля.

До речі, Хафезе, я бачив, ви недавно мали якісь сутички на кордоні з Туреччиною, а ще я бачив, що ти зі всієї сили намагаєшся уникнути справжньої війни з північним сусідом. І ми обоє знаємо чому, хіба ні, Хафезе? Та тому, що Радянського Союзу більше немає, і ти розумієш, що всю ту зброю, яку ти втратиш, воюючи з Туреччиною, Ізраїлем або кимось іще, доведеться відкуповувати з своєї власної кишені – гроші на стіл. Покажи мені гроші, Хафезе! Де ти маєш гроші? Більше немає Радянського Союзу, що був ладен постачати тобі нове озброєння навзамін того мотлоху, що виробляють ваші державні заводи. І арабські експортери нафти більше не будуть купувати для тебе зброю, бо їм самим тепер сутужно на гроші. Тож тобі ніде подітися. Я завжди казав, що найліпший спосіб привести до тями лідера якоїсь відсталої країни – це сказати, що він сам повинен платити за своє озброєння, особливо за наших часів, коли один-однісінький новітній літак може коштувати півсотні мільйонів доларів. Ось що, Хафезе, я лишаю тобі свій сателітарний мобільний телефон. Це остання модель від “Мотороли”, підключена до нової супутникової системи “Іридіум”. Ти зможеш додзвонитися до мене в Вашинґтон за кілька секунд. Річ в тім, Хафезе, що я більше ані не гадаю сюди приїжджати. Ці багатогодинні історичні лекції про хрестові походи, що їх я змушений вислуховувати кожного візиту, – це поганий спосіб витрачати мій час. Чого б тобі не перевести їх в цифровий формат, не записати їх на компакт-диск, щоб просто давати їх до рук кожному новоприбулому держсекретареві США? Чого б не вивісити їх на веб-сайті, щоб мої підлеглі могли їх звідти стягнути? Знаєш, Хафезе, є багато інших місць, куди мені ще треба навідатися: Мексика, Таїланд, Китай. Кому дістануться Голанські пагорби – це, звісно, дуже цікаве питання, але сьогодні воно ніяк не зачіпає американських інтересів. Та все одно, нам приємно буде почути від тебе вісточку. Як будеш готовий до серйозної розмови, просто набери 001-202-647-4910, натисни “Відіслати” й спитай Кріса. Якщо надумаєш – дзвони, а ні – то й ні”.

Ось що, як на мене, відповів би Асад:

– Крісе – ти не проти, якщо я зватиму тебе просто Кріс? – я сподіваюся, це розкішне крісло тебе не муляє? До тебе тут сиділо багато інших державних секретарів. Кіссінджер часто розважав мене історіями про свої побачення з Джил Сентджон, – бабій він був, той Генрі. Бейкер раз у раз закривав свого електронного нотатника й заявляв, що якщо я не пристану на його останні умови, то він забереться з Дамаска й ніколи більше не повернеться. Та вони завжди поверталися, правда ж, Крісе? І ти теж ще повернешся. Ти вже бував тут двадцять один раз, а в Мексиці тільки один раз. Приємно бачити, що в тебе правильні пріоритети. Тепер, Крісе, ти розповідаєш мені про світ за межами Сирії. Давай-но краще я розповім тобі про свій край. Може, в Америці політика та пристрасті й поступилися місцем фондовій біржі, але в Дамаску все інакше. Тут змагаються не корпорації, а племена. Тут політикою досі править залізний кулак панівного племени, а не невидима рука ринку. Тут довкола нас оливкові дерева, Крісе, ніякі не Лексуси. Я, наприклад, родом з невеликого племени алавітів. Це значить, що мені досить тільки показати свою вразливість, і мусульманська більшість живцем здере з мене шкуру й покине мій труп на узбіччі. Це не просто метафора, Крісе. Ти коли-небудь бачив, як з людини живцем здирають шкуру? Про це я думаю кожного ранку – не про Amazon.com. Тут у мене справжні, не кібернетичні джунґлі. Ось чому я, може, й бідний, але далеко не слабкий. Я не можу дозволити собі слабкости, та й мій народ не хоче, щоб я став слабкий. Вони цінують ту стабільність, що приніс їм мій залізний кулак. Є в арабів така примовка: “Краще сто років тиранії, ніж день анархії”. Це правда, що ми не маємо цього… як там ви його називаєте… “Мак-Дональдса”. І дохід на душу населення в нас не такий високий, як в Ізраїлі. Зате наша валюта стабільна, ніхто не голодує і не ночує на тротуарах, наші родини міцні і нас не топче ваше зажерливе Електронне Стадо. Це тобі не Швидкий Світ, Крісе, це Повільний Світ. Я можу бути терплячим. Хіба мої люди здаються тобі нетерплячими, Крісе? Правда ж, що ні? Я виграв останні вибори, зібравши 99,7 відсотка голосів, Крісе. Мої помічники приходять до мене й кажуть: “Пане президенте, ви перемогли з 99,7 відсотками голосів. Це значить, проти вас тільки 0,3 відсотка людей. Чого ще ви хочете?” І я сказав: “Назвіть мені їхні імена”.

Ха, ха, ха!

Атож, Крісе, я можу собі дозволити бути терплячим. Я укладу мир з євреями тільки таким способом, щоб про мене говорили як про єдиного арабського лідера, що вміє гідно укладати мир, що не плазує й не лиже чоботи ізраїльтянам, як ті лакеї Арафат і Садат. Я не буду ще одним Садатом. Я хочу бути кращим, ніж Садат. Я дам ізраїльтянам менше, щоб собі вхопити більше. Тільки так я можу забезпечитися від моїх власних ісламістів та домашніх ворогів і зберегти свій статус лідера арабів, що завжди приноситиме Сирії гроші від когось. Якщо це значить, що я повинен руками своїх ліванських приятелів пустити трохи крови євреям – то й нехай. Тут не з медом, Крісе, а ізраїльтяни надто вже розм’якли. Забагато отих кошерних Біґ-Маків, Крісе. Всі ці ізраїльські хлопці, що прийшли воювати в Ліван, поприносили з собою свої мобільні телефони, щоб щовечора дзвонити додому до матусі. Хороші мамині синочки. Ти гадаєш, ми всього цього не помічаємо?

Отож, Крісе, якщо хочеш, щоб я домовився з ізраїльтянами про Голанські пагорби, тоді заплати мені моєю валютою. Ані не гадаю просто так поступатися. Але я збентежений. Спостерігаючи, як один держсекретар змінює другого в отому м’якому кріслі, я бачив не тільки кінець холодної війни, але й кінець Америки як наддержави. Мені видається, що після того, як скінчився світ двох наддержав, ми, перейшовши через світ однієї наддержави, опинилися нарешті у світі без наддержав. Ти прийшов сюди з порожніми кишенями й ґумовим кулаком, Крісе. Краще вже провадити пересправи з “Меррілом Лінчем”, ніж з тобою. Він принаймні годен здійснити свої погрози. Ти прийшов сюди, навіть гадки не маючи накласти якісь обмеження на ізраїльтян, бо ж твоя адміністрація така квола, що боїться ненароком образити бодай одного єврейського виборця. Поглянь-но на ізраїльтян. Вони й далі, мов несамовиті, будують селища на Західному Березі, а ти навіть не писнеш, Крісе, навіть не писнеш. Сирійський президент має нюх на слабкість, і сьогодні вся Америка тхне слабкістю.

Знаєш, що найбільше дратує мене у вас, американцях? Ви любите грати в подвійні ігри. Ви повчаєте всіх, торочите про ваші цінності, про свободи, та коли оті цінності стають на заваді вашим політичним або економічним інтересам, – ви самі на них плюєте. Тож не треба читати мені лекції про цінності. Ви маєте вирішити, ким ви хочете стати: Великою державою, що представляє свої Величні цінності, чи мандрівним торговцем, що представляє свої Ринки-велетні. Дивіться самі. Коли вирішите, тоді й поговоримо. І забирай назад свій гарненький телефон. Мені нема до кого дзвонити поза Сирією.

І ще одне, Крісе, ти вважай, як натискатимеш “Відіслати”. Ніколи наперед не знаєш, що може трапитися…